2. Інтерв’ю

Інтерв’ю як метод медіадослідження ґрунтується на особистій розмові інтерв’юєра з респондентом. Тому,

по-перше, інтерв’ю використовується для більш глибокого проникнення в світ особистості, свідомості опитуваного;

по-друге, інтерв’ю як пошуковий метод добре уточнює проблему медіадослідження, коло основних питань і шляхи їхнього розв’язання;

по-третє, інтерв’ю виконує контрольні функції, тобто за його допомогою можна перевірити надійність інших методів або практичних кроків. До речі, саме через таку особливість інтерв’ю його часто називають фокусованим (фокус-метод, фокус-група). Але про це детальніше поговоримо пізніше;

по-четверте, інтерв’ю більш репрезентативне, ніж анкетне опитування, тому інтерв’юєр завдяки особистому спілкуванню з респондентом може легко встановити його соціально-демографічні особливості та інші характеристики, тобто отримати точнішу, змістовнішу інформацію про співрозмовника.

Серед різновидів інтерв’ю варто виділити такі:

1. стандартизоване, яке проводиться за опитувальним листом із відкритими запитаннями. При цьому, дослідник чітко фіксує відповіді, не проявляє ініціативи, тобто не має права міняти запитання місцями, пропускати їх, не ставити зовсім;

2. напівстандартизоване, яке проводиться за опитувальним листом із різноманітними типами запитань. При цьому, дослідник має більшу свободу дій. Він має право змінювати послідовність запитань, переформульовувати їх для того, щоб респондент краще зрозумів зміст питань. У напівстандартизованму інтерв’ю часто використовується диктофон для того, щоб зберегти особливості мовлення опитуваного;

3. вільне, яке проводиться без опитувального листа. Дослідник повинен мати високу кваліфікацію і ретельно готуватися до інтерв’ю, щоб чітко знати, які саме запитання слід ставити, в якій послідовності, а також вміти прогнозувати відповіді на них;

4. фокусоване інтерв’ю (фокус-група), яке ґрунтується на аналізі певної ситуації, в якій брав участь опитуваний. Фокус-група складається з 10-15 осіб (число може збільшуватися залежно від завдань інтерв’ю). Серед представників фокус-групи можуть бути як учасники фан-клубу певної радіостанції, постійні її слухачі, так і представники аудиторії радіостанції-конкурента. Так, приміром, вважає А.Бубукін, фокус-група – це «контрольна група», яка складається з 10-12 осіб, являє собою цільову аудиторію радіостанції чи радіостанції конкурента [1]. До того ж, усю отриману інформацію від фокус-групи ретельно аналізують та використовують як керівництво до дії [1]. Отже, «фокус-група – це респонденти, об’єднані, сфокусовані на одній проблемі. З ними можна вирішувати поточні завдання» [3, 196], зокрема реформування мовлення станції, пов’язане зі зміною сезону тощо.

Серед етапів інтерв’ю слід особливу увагу звернути на такі, як:

А) презентація (опитуваному формулюють мету інтерв’ю, його завдання, налагоджують психологічний контакт, розтлумачують умови анонімності);

Б) закріплення контакту та перші запитання (нескладні та нейтральні);

В) основна робоча частина інтерв’ю (складні та важливі запитання);

Г) завершення інтерв’ю (уточнення, узагальнення, деякі дані соціально-демографічного характеру).

Отже, інтерв’ю, точніше опитувальний лист, має багато спільного з анкетою, тому що це документ для фіксації вербальної інформації. Як і анкета, інтерв’ю починається з преамбули, котру дослідник не читає, а переказує своїми словами. При цьому особливу увагу слід приділяти гарантіям анонімності, оскільки зовнішній, технічний аспект інтерв’ю може викликати в опитуваного серйозні сумніви з цього приводу. Під час інтерв’ю використовуються функціональні контрольні та інші типи запитань. Відмінності в змісті й оформленні опитувального листа й анкети зумовлені тільки розбіжностями їхнього функціонального призначення: анкету заповнює опитуваний, а опитувальний лист – інтерв’юєр, людина кваліфікована, що має певні навички роботи.

На окрему увагу заслуговують вимоги, що висуваються до людей, які проводять інтерв’ю. Інтерв’юєр мусить бути:

• чесним, точно дотримуватись інструкції, адже проконтролювати всю роботу інтрев’юєра практично неможливо, а відхилення від інструкції можуть суттєво вплинути на результати);

• комунікабельним (уміння швидко встановити та підтримувати контакт з опитуваним);

• уважним і спостережливим (інтерв’юєр має вчасно помітити можливі зміни під час інтерв’ю та відреагувати на них);

• ерудованим (розуміти політичні, економічні, соціальні та інші проблеми, вміння, коли необхідно та дозволяє інструкція, пояснити чи уточнити респондентові сутність запитання);

• терплячим і вміти слухати (інтерв’юєр має вислухати опитуваного, не перебиваючи і водночас не даючи йому надто відхилятися від запитання);

• говорити чітко та зрозуміло (невміння інтерв’юєра зрозуміло висловити думку, як і його нечітка дикція не тільки впливають на зацікавлення респондента розмовою, а й на його відповіді, адже опитуваний може просто не зрозуміти інтерв’юєра) [8, 57].

І, напевно, найголовнішою вимогою до інтерв’юєра є вміння приховувати ставлення до проблеми, яка вивчається. Та, як слушно зауважує І. Лубкович, цілком уникнути впливу інтерв’юєра на респондента практично неможливо. Кожен інтерв’юєр має свої відповіді на запитання і вважає їх слушними, чи має свій погляд на те, як опитувані можуть відповідати на те чи інше запитання. Щоб зменшити шкоду від такого впливу, часто розширюють коло інтерв’юєрів, спеціально добираючи людей з різними поглядами на проблему. Також серйозною небезпекою у проведенні інтерв’ю є стереотип респондента. Він полягає в тому, що в процесі опитування на базі здобутого досвіду в інтерв’єюра формується думка про респондента. Дослідникові здається, що він знає, як цей конкретний опитуваний може відповісти на те чи інше запитання [8, 58]. Дуже часто ця думка виявляється хибною та призводить до неадекватної фіксації поглядів опитуваного. Уникнути цієї небезпеки можна лише завдяки ретельності інтерв’юєра та усвідомленню його великої ймовірності помилкового уявлення про респондента.