72. Захист прав на чужі речі.

Віндікаційним визнається позов власника, що неволодіє, (чи іншого законного власника) до незаконно володіючого невласника про вилучення майна в натурі. Згідно ст.50 Закону «Про власність», власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна давність позову.

Предметом віндікаційного позову є майно, що вибуло з володіння власника і перебуває в незаконного власника. Тому предметом позову може бути індивідуально визначена річ (чи їх сукупність). Сумлінним, як зазначений у ст. 145 ЦК, визнається той набувач, що не знав і не належний був знати про те, що особа, у якої він придбав майно, не мало права його відчужувати. Несумлінним власником вважається той, хто знав чи належний був знати про неправомірність придбання речі. Вимоги власника про вилучення майна в сумлінного незаконного власника завжди підлягають задоволенню.

Негаторний позов як спосіб захисту права власності являє собою вимогу власника (чи іншого законного власника) про усунення перешкод у здійсненні права, тобто про припинення таких порушень, що не зв'язані з позбавленням володіння майном. Типовими прикладами такого роду вимог є суперечки по здійсненню прав власників будинків, що сусідять, і земельних ділянок, випадки самоуправного заняття приміщення в домі власника чи перешкоджування йому користатися підсобними приміщеннями, що належать на правах власності з іншою особою, і т д.

1. Способи захисту інтересів власника при їхньому порушенні по законних підставах, а саме:

а) захист інтересів власника при припиненні його права актом вищого органа державної влади (ч.4 ст.48 Закону «Про власність»);

б) захист прав власника у випадку вилучення земельної ділянки, на якому розташоване приналежне йому майно (ст.52 Закону «Про власність»);

в) захист права власності у випадку вилучення майна при обставинах надзвичайного характеру (реквізиція) і інше возмездное вилучення майна (ч.Зі ст.55 Закону «Про власність»);

Передумовою реституції є перебування тієї чи іншої цінності в розпорядженні органів правосуддя (відчужена цінність була вилучена в чи процесі слідчих дій видана учасником процесу). Не підлягають реституції речі, вилучені з цивільного обороту, і предмети, вручені як хабар, за винятком випадків вимоги хабара.

2. Способи захисту інтересів власника від неправомірного втручання, куди відносяться:

а) відповідальність державних органів за втручання в здійснення власником його правомочий (ст.56 Закону «Про власність»);

б) відповідальність державних органів за видання актів, що піднімають права власників (ст.57 Закону «Про власність»).

Іншу групу складають способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин. Перший передбачений ст.53 Закону «Про власність», відповідно що власник житлового будинку має право на компенсацію, зв'язану зі зниженням цінності будинку, викликаним діяльністю підприємств, організацій, у тому числі приведшей до зниження рівня шумової й екологічної захищеності території. Другий вид захисту передбачений ст.54 Закону «Про власність», відповідно якій у випадку технологічних і екологічних катастроф і за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав по володінню, користуванню і розпорядженню майном, йому відшкодовується в порядку, установленому законодавством України, чи вартість майна передається у власність інше рівноцінне майно.

Для захисту права власності й інших речових прав застосовуються також зобов'язально-правові позови. До них відносяться позови про відшкодування збитків, причиненых чи невиконанням неналежним виконанням договорів, про повернення речей, наданих у користування за договором, а також про відшкодування заподіяної шкоди, про повернення безпідставно отриманого чи зекономленого майна.

Особливим різновидом зашиті речових прав є захист права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою (ст.51 Закону «Про власність»).

73. Поняття та види права спільної власності. Порядок здійснення права спільної власності.

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності

(спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна

власність на майно.

1. Під правом спільної власності слід розуміти право власності двох або декількох осіб на той самий об'єкт (ч. 1 ст. 355 ЦК). Учасники спільної власності іменуються співвласниками. Об'єктом права спільної власності, як і будь-якого права власності, може бути індивідуально визначена річ чи сукупність речей. Однак як об'єкт право спільної власності вони складають єдине ціле. розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невласниками — з іншої) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками)  законом. Вичерпного переліку підстав її виникнення, як було відзначено, закон не передбачає. Підстави виникнення права спільної часткової власності можна розділити на первинні і похідні. Первинними підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути наступні юридичні факти: 1) спільне створення двома або більше фізичними особами, пов'язаними сімейними відносинами, спільної речі або її перероблення, або спільне створення спільної речі або її перероблення фізичними або юридичними особами (ст. 333 і ст. 334 ЦК); 2) одержання плодів від спільної речі або доходів від спільного майна, якщо ці плоди або доходи не розділені між учасниками спільної часткової власності (ст. 359 ЦК); 3) спільне присвоєння декількома особами загальнодоступних дарів природи (збір ягід, лов риби, спільне придбання інших загальнодоступних дарів природи — ст. 335 ЦК). Похідними підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути наступні юридичні факти: 1) придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, договору довічного утримування або декількома особами неподільної речі; 2) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток у спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності; 3) подружжя можуть у шлюбному договорі передбачити, що приналежне кожному з них роздільне майно або частина цього роздільного майна буде належати їм на праві спільної часткової власності. У шлюбному договорі вони можуть також передбачити, що майно, нажите в період шлюбу, або окремі предмети з цього майна будуть належати їм на праві спільної часткової власності; 4) відчуження власником якої-небудь речі частки в праві власності на цю річ; 5) спадкування за законом або за заповітом двома або декількома особами за умови прийняття спадщини цими особами і якщо успадковане майно не розділене між спадкоємцями.