60. Правопис прислівників.

Кількість прислівників поповнюється переважно за рахунок прийменниково-іменникових сполучень. Деякі з цих сполучень перейшли у прислівники і пишуться разом або через дефіс.

Разом пишуться:

Присл., утворені сполученням прийм. з ім., займ., прикм., числ., присл.: потім, занадто, вночі, надвечір, безвісти, вдосвіта, потихеньку, вперше, вдвічі, натроє (але: по двоє, по троє);

складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов, босоніж, обіруч.

Окремо пишуться:

прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником.

Найуживаніші з них такі:

без: без кінця, без черги, без упину, без жалю;

на: на добраніч, на жаль, на щастя, на сьогодні, на початку;

до: до побачення, до речі, до краю, до діла;

з: з радості, з жалю, з горя, з розгону;

в/у: в разі, в міру, уві сні, в далечінь;

прислшникові сполучення, де повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою.

Через дефіс пишуться:

прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їх-ньому, по-нашому;

прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;

прислівники, утворені від синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, бііьш-менш, часто-густо, любо-дорого;

прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч. Запам'ятайте правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.

61. Написання слів з великої літери.

1. Імена, по батькові, прізвища, псевдоніми, прізвиська 2. Назви міфологічних істот і божеств, дійові особи у байках, казках, драматичних творах 3. Клички свійських тварин 4. Назви найвищих посадових осіб України та посадових осіб міжнародних організацій 5. Назви сортів рослин у спеціальній літературі 6. Астрономічні, географічні, топографічні назви 7. Назви вулиць, майданів, парків, шляхів 8. Назви держав, союзів держав 9. У назвах державних, партійних громадських установ та організацій – перше слово 10. Назви художніх, музичних та інш. творів, газет, журналів, заводів, наукових закладів, театрів, клубів, літаків, машин, виробів 11. Назви релігійних свят, понять, культових книг 12. Назви історичних подій, епох, війн, знаменних дат 13. Назви орденів, медалей, відзнак.

62. Особливості доречного слововживання

Доречний -це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність – це така ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту і т.ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Проте для доречності в мовленні самих мовних засобів не достатньо – доречність враховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Висловлювання доречне, якщо з його допомогою досягається мета, що ставилася мовцем, якщо потреби мовця реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формуються і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. Не може наше мовлення бути безбарвним – навіть офіційний і науковий стилі мають свою тональність: розмірковувальну, переконуючу, доказову. Не може бути воно й словесно порожнім: бідність лексики, “словесна тріскотнеча” не прикрашають мовлення – повнота думки досягається не кількістю слів, а їх смисловою наповненістю, вагомістю. Хіба ж не вчать нас і сьогодні слова Платона: “Як у житті, так і в мовленні немає нічого важчого, як бачити, що доречно”: кожний історичний і конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого означення. Тому мовлення повинно бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним. І просторічний елемент мови виконає свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним. Штамп, канцеляризм в офіційному стилі – доречні, в художньому – допустимі як стилістичний засіб характеристики мовлення персонажа, в інших випадках – недоречні, засмічують мову.

 Кожен стиль має свої закономірності відбору мовних засобів, певний реєстр цих засобів, яким він різниться від інших стилів. Стильова доречність твориться співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю.

У науковому тексті не доречні емоційно-експресивні мовні одиниці (вони закріплені за розмовним і художнім стилями), зате цілком доречна термінологічна лексика, “мова” символів, графіків, схем, які не бажані в інших стильових різновидах мовлення. Звичайно, усе багатство мови може бути джерелом засобів кожного стилю, але тільки за умови доречності тієї чи іншої одиниці, підпорядкованості її змістові, формі викладу, експресивності висловлення.

Окрім стильової доречності, треба домагатися доречності контекстуальної. За законом єдності змісту і форми (плану змісту і плану вираження) однорідність експресивно-стильової тональності зобов’язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні та екстралінгвальні засоби виразності. Справді, контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень: контекстуальні – коли пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні у попередній фразі, змістовий зв’язок з ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в даній фразі вони випускаються ; ситуативні – коли пропускаються з метою максимальної швидкості повідомлення ті члени речення, які слухач легко “підставляє” відповідно до ситуації; еліптичні-коші структура речення (зумовлена специфікою його змісту, метою висловлювання, особливо афективною інтонацією) підпорядковується і граматичним, і стилістико-експресивним нормам. Контекстуальна доречність об’єднує писемне мовлення в надфразні єдності (словесні масиви, пов’язані єдністю змісту, структурою, ритмікою, повторенням слів-скріпів, образів), які в усному мовленні відзначаються меншими паузами на межі речень, тіснішим інтонаційним зв’язком фраз, інтонаційним підсиленням смислових скріпів (повторюваних займенників, сполучників, прислівників та ін.). У контексті можуть бути лише уточнені значення полісемантичних слів; без цього неможлива реалізація відтінків значень і стилістичних можливостей синонімів; контекст коригує експресивний заряд слова. Контекстом з’ясовується доречність чи недоречність вставних слів, місце звертання у фразі (реченні).

 Контекстуальною доречністю визначається порядок усіх слів у реченні. Ситуаційна доречність організовує мовлення відповідно до ситуації спілкування, така доречність пропонує форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог), форму звертання (авторська множина, множина ввічливості, внутрішня множина, однина, офіційні етично-нейтральні, фамільярні, інтимні формули звертання: добродію, товаришу, колего, діти, Маріє Іванівно, Маріє) та ін. Ситуація коригує і висоту тональності мовлення (голосно- тихо – пошепки), і темп мовлення (швидкий — середній — повільний), і видозміну (рухливість) цих ознак виразності мовлення. Від ситуації, особливостей співрозмовника (аудиторії) залежить і лексичне наповнення тексту (міра його складності, характер логіко-семантичних зв’язків, дедукція чи індукція в ході розмірковувань та їх мовне вираження, обсяг лексики з конкретним і абстрактним значенням), і застосування в ньому немовних, візуальних засобів (схем, графіків, формул, таблиць). Доречність мовлення має важливе суспільне значення, бо вона регулює нашу мовленнєву поведінку в суспільстві, у певному соціальному середовищі. Таким чином, доречність ще й особистісно-психологічна: мовний контакт співрозмовників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав’язувати слухачеві свою думку, свій підхід до справи, її оцінку, перспективи – він повинен дбати, щоб не травмувати слухача, не принижувати його гідності, не чинити насильства над його волею. Особливо про це варто пам’ятати тим, хто має своїми співрозмовниками дітей, старших людей, хворих.

Звичайно, відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування досягається мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити, якщо: 1) усвідомити необхідність коригувати мовлення задля його доречності; 2) володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови; 3) мати високу загальну культуру: коли норми етики є переконанням людини, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – її органічними почуттями, а не лише правилами поведінки; 4) засвоїти мову не лише як предмет, а й як “живу схованку людського духу”, і берегти її як народний скарб. Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета – мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто стає співрозмовником, мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури мовлення, на наш погляд, підсилює кожну з пояснених ознак.