52. Соціалістична економічна система та її еволюція

Помірною альтернативою чистому капіталізму є командна економіка, або комунізм. Цю систему характеризують громадська власність практично на всі матеріальні ресурси і колективне прийняття економічних рішень посередництвом централізованого економічного планування. Всі великі рішення, що стосуються об’єму ресурсів, що використовуються, структури і розміщення продукції, організації виробництва, приймаються центральним плановим органом. Підприємства є власністю держави і вводять в дію виробництво на основі державних директив. Іншими словами, виробничі плани встановлюються плановим органом для кожного підприємства, при чому план конкретизує кількість ресурсів, які повинні бути виділені кожному підприємству, щоб воно могло виконувати свої виробничі завдання. Робітники закріплені за професіями і навіть, можливо, розташовуються згідно з планом по географічних районах. Співвідношення щодо національного продукту засобів виробництва і засобів споживання встановлюється централізовано, таким же чином, здійснюється і розташування споживчих товарів серед населення. Засоби виробництва розташовуються між галузями виробництва на основі довгострокових пріоритетів, що встановлюються центральним плановим органом.

Головний зміст виражає навіть сама назва. Основною відмінністю командно-адміністративної системи від капіталістичної є те, коли і яким чином приймаються рішення щодо того, що, як і для кого будуть виготовлятись товари і послуги.

Хоча структура виготовленого асортименту товарів і послуг може бути такою самою як і у ринковій економіці, навряд чи результат буде таким самим. Як правило, соціалістична система характеризується централізованою державою, яка разом з правом власності держави на ресурси передбачає значний ступінь її впливу на рішення щодо того, що буде вироблятись. Тому не дивно: у більшості соціалістичних економік в структурі асортименту вироблених товарів надається перевага товарам і послугам, що призначені для суспільного споживання і військового призначення на відміну від збільшення випуску товарів народного споживання.

За допомогою державного контролю та домовленостей щодо прав власності держава може визначити характер розвитку промислового фактора та організацію виробництва по галузях промисловості. Фактично організм виробництва розглядається набагато простіше, ніж у ринковій економіці. Необхідна структура факторів затрат, наприклад, капіталу і праці, визначається інженерами та працівниками урядових органів планування, а не ринками. У такому навколишньому середовищі фактор цін має обмежене значення у прийнятті рішень щодо відповідної структури і факторів затрат.

Також державна власність на засоби виробництва значною мірою впливає і на систему розподілу доходу. Для домашнього господарства (сім’ї) первинним джерелом доходу є праця. Соціальна рівність проголошується основною метою. В основі її лежить егалітарний (рівноправний) розподіл доходів.

У соціалістичній системі спосіб, яким економіка забезпечує майбутнє суб’єктів економічних відносин, має свої особливості. Часто доводять, що капіталістична ринкова економіка має тенденцію до завищення вартості поточного споживання за рахунок майбутнього споживання. У централізовано плановій економіці дотримуються такої політики, коли збільшуються існуючі заощадження та поточні капіталовкладення. Аргументується це тим, що така політика здатна компенсувати короткозорість окремих людей та збільшити заможність і процвітання домашніх господарств та економіки в майбутньому. (Прихильники соціалізму розглядають його як систему, що може компенсувати відомі недоліки ринкової економіки). Соціалістична економіка зосереджує основну увагу на економічній рівноправності, використовуючи при цьому ряд механізмів державного контролю та регулювання для того, щоб протистояти проблемам безробіття, інфляції та повільного економічного розвитку, як вважається, є неминучими у ринкових економіках.

Таким чином, основними рисами командно-адміністративної системи є:

Державна власність на фактори виробництва (ресурси). Вони є загальнонародною або державною власністю і нікому окремо не належить, навіть господарюючим суб’єктам.

Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування господарської діяльності.

Централізований розподіл ресурсів між підприємствами для виконання державних планів.

Встановлення господарських пропорцій між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання відбувається централізована, свідомо.

Централізовано, свідомо здійснюються процеси розподілу предметів споживання.

Відсутність будь-якої конкуренції, оскільки планом передбачається виробництво точно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб, звідси – монополізм виробників.

Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.

В кінцевому результаті: панування виробника над споживачем. На ринках за такої системи купується тільки те, що виробляється.

В тій чи іншій мірі така економічна система панувала в

СРСР та країнах світової соціалістичної системи.

Централізоване планування у колишньому Радянському Союзі підтвердило свою спроможність забезпечити відносно рівномірне економічне зростання, хоча його рівень і почав повільно падати після 1975 року.

Також стверджувалось, що якщо зростання планового господарства, яке мало місце на ранніх етапах цього розвитку, відбувалось саме завдяки жорсткому контролю з боку органів централізованого планування, то з часом тут виникало все більше і більше проблем, які стали причиною спаду виробництва.

Ще однією важливою проблемою адміністративно-командної економіки є еефективне стимулювання.

І останнє, слід усвідомити, що коріння перерахованих проблем сягають основ соціалістичної моделі. Від моделей ринкових економік її також відрізняло те, що перевага надавалась розвитку галузей важкої промисловості, а не виробництва товарів народного споживання та сфери послуг. Ідеологічні упередження щодо приватної власності, ринкової моделі економіки, стали причиною багаторічного падіння типів економічного зростання.

Після десятиліть невдалих реформ, і особливо перед їх остаточним провалом в кінці 1991 року, радянське керівництво опинилось перед об’єктивною необхідністю впровадження ринкової економіки з радикально протилежними правилами і механізмами, які все таки не були настільки досконалими, щоб безболісно замінити економічну систему централізованого планування. Сьогодні перед всіма 15 незалежними державами, що виникли після розпаду Радянського Союзу, стоять однакові проблеми. Основною їх метою є вступ до міжнародного співтовариства країн з розвинутими ринковими економіками, які ідуть по шляху економічного зростання та підвищення життєвого рівня людей. У світовій практиці поки що немає історичного досвіду переходу від централізовано планової економіки до ринкової. В результаті співпраці багатьох економістів були визначені основні завдання: Стабілізація. Лібералізація. Приватизація. Регулювання. Створення інфраструктури ринку. Реорганізація виробництва.

53. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік

Сьогодні у світі існують три основні типи країн щодо системи господарювання. По-перше, це країни розвинутого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце мають нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких знаходиться і Україна.

На нашу думку, саме соціальне орієнтоване ринкове господарювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Воно стає домінуючим у розвинутих

країнах, де поряд з товарно-грошовим ринковим механізмом широко розповсюджене державне регулювання економіки. Сьогодні у світі налічується понад 30 країн з більш-менш розвинутим соціальне орієнтованим ринковим господарством. Серед них існує певна диференціація. Приблизно у 20 країнах панують соціальне орієнтовані ринкові відносини більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання.

Країни, що визволилися або що розвиваються, утворили особливу групу в ринковій підсистемі всесвітнього господарства після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи.

До країн, що розвиваються, відносять молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські – Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські – Непал, Таїланд та ін.; африканські – Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися

Перехідна економіка — це не стаціонарна економіка, що якісно змінюється, в якій процеси відмирання старих і становлення принципово нових відносин домінують над процесами їх функціонування. Це еконо­міка суспільства, що здійснює перехід з однієї історичної епохи в іншу, від попереднього ступеня свого руху до наступного. Отже, перехідна економіка — це економіка, яка якісно

трансформується

Трансформація світової економіки відбувається в напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центру ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства.

Характерні риси перехідних економік:

відносна тривалість трансформаційних процесів в економіці,

здійснення глибоких інституціональних змін, пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової і постринкової інфраструктури,

структурна перебудова економіки на сучасній технологічній та ресурсній базі,

перехід до нових джерел

та факторів економічного розвитку,

органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем,

реструктуризація соціальної політики

Узагальнюючи реальну практику перехідних процесів, виділяють дві їх базові моделі:

«шокової терапії», в межах якої домінує жорсткий і стислий за термінами монетаристський варіант неоліберальної економічної політики. Ця модель була розроблена спеціалістами Міжнародного валютного фонду та Світового банку для країн Східної та Центральної Європи з метою проведення швидких ринково спрямованих перетворень. Програма «шокової терапії» містила чотири основні пакети:

проведення впродовж 1—2 років радикальних антиінфляційних ста­білізаційних заходів та приватизації;

моментальна лібералізація цін;

максимальне усунення держави від втручання в економічні процеси;

ліквідація переважної більшості субсидій;

запровадження повної фінансової самостійності підприємств, «жорстких» бюджетних обмежень тощо;

градуалістська або інкрементальна, яка наголошує на необхідності поступових і відносно повільних ринкових перетворень в міру створення відповідних інституціональних передумов. Її прихильники виступають за:

встановлення рівноваги на споживчому ринку шляхом легалізації та розвитку приватного сектора;

поширення ринкових механізмів спочатку на виробництво та збут споживчих товарів, а згодом і на інвестиції;

лібералізацію цін зі збереженням певного державного контролю у споживчих галузях економіки;

формування двосекторної моделі економіки.

У країн даної моделі протягом усього перехідного періоду було наявне економічне зростання. Зокрема йдеться про Китай та В’єтнам.

Моделі «шокової терапії» та градуалістську (інкрементальну) можна вважати послідовно-паралельними етапами та необхідними передумовами формування інтегративної моделі економічних перетворень.

Перехідна економіка України, яка існує в унікальному природно-екологічному, політичному, соціальному і духовному середовищі нової не­залежної держави, вже пройшла два головних етапи розвитку:

I (1992—1994 рр.) — етап безсистемної та нерегульованої «шокової терапії»;

II (1994—1999 рр.) — етап перетворень за програмою МВФ та інших міжнародних фінансових організацій, в якій домінували заходи «шокової терапії». Певні зусилля владних структур були націлені на реалізацію градуалістських заходів.

Поряд з деякими позитивними зрушеннями — відносна макроекономічна фінансова стабілізація, формування власної грошово-кредитної та фінансової системи, ринкової інфраструктури, активізація зовнішньоекономічних зв'язків тощо — домінували такі регресивні процеси, як депресія, деіндустріалізація, депостіндустріалізація, криміналізація, значне соціальне розшарування тощо, які значною мірою були детерміновані не тільки спадщиною минулого, але й неадекватною економічною політикою

.