3. Розмежування норм земельного, цивільного та інших галузей права

Предметом цивільного права, як відомо, є майнові і особисті немайнові відносини, а предметом адміністративного - управлінські відносини. На відміну від них предметом земельного права є земельні відносини, які становлять собою комплекс майнових і управлінських відносин. Згадані три види суспільних відносин не можна ототожнювати, хоча в деякій мірі вони зближуються.

Особливість предмета земельного права полягає в тому, що, з одного боку, земля - майно, відносини щодо використання якого в певній частині можуть регулюватися нормами цивільного і земельного законодавства, а з іншого боку, коли земля виступає об’єктом владних повноважень, до регулювання земельних відносин залучається метод адміністративного права з його владними приписами про порядок проведення державного земельного кадастру, землеустрою, державної реєстрації прав на землю, ведення державного земельного контролю.

Питання про розмежування сфери дії норм цивільного, земельного і адміністративного законодавства під час регулювання земельних відносин виникає тому, що не до всіх земельних відносин допустиме застосування норм цивільного чи адміністративного права. У зв’язку з тим, що закон допускав угоду з землею і вона стає об’єктом товарного обігу, то можливість застосування до земельних відносин норм цивільного права знач-но розширюється.

Іноді в земельному законодавстві робиться відсилання до цивільного законодавства, якщо ті чи інші відносини, пов’язані з використанням землі, регулюються цивільним законодавством. Однак для застосування норм цивільного законодавства не завжди вимагається обов’язкова вказівка про це в законі. Застосування їх буває не лише бажаним, а й необхідним, якщо в земельному праві існує прогалина, а відповідні земельні відносини в силу їх майнового змісту і однорідності з цивільними відносинами можуть бути врегульовані нормами цивільного права.

Безумовно, норми цивільного законодавства не можуть застосовуватись у випадках, коли земельні відносини, хоча і близькі за характером до цивільного, врегульовані безпосередньо нормами земельного законодавства. Так, земельний закон встановлює порядок плати за земельні ділянки, вказує, кому вони надаються і в яких розмірах. Ці питання вирішені в Земельному кодексі. Таким чином, необхідності в застосуванні цивільного законодавства нема і не може бути. Інша справа, наприклад, відносини, пов’язані з відшкодуванням збитків користувача землі, у разі визначення яких завжди застосовуються вихідні положення Цивільного кодексу про повне відшкодування збитків і про можливість неповного відшкодування лише у випадках, спеціально окреслених у законі.

Розмежування сфери дії норм цивільного і норм земельного законодавства може проводитись по лінії як предмета, так і методу регулювання суспільних відносин. За предметом – коли вирішується питання про можливість чи неможливість застосування до однорідних з цивільними земельними відносинами норм Цивільного кодексу; за методом – коли земельні відносини регулюються в адміністративному порядку і до них неможливо застосувати норми Цивільного кодексу.

Норми адміністративного права застосовуються до тих земельних відносин, учасники яких перебувають у стані влади і підлеглості. Це відбувається, наприклад, у випадку захоплення землі, коли компетентний орган державної влади, опираючись на закон, у порядку покарання вирішує питання щодо вилучення земельної ділянки. Отже, державний орган приймає управлінське рішення, тобто адміністративно-правовий акт, на підставі якого припиняється право користування землею. Дане рішення є обов’язковим для органів землевпорядної служби, які виясняють межі земельної ділянки на місцевості і передають його іншому користувачу (власнику) землі. Воно є обов’язковим і для колишнього користувача земельною ділянкою, так як останній не має права ігнорувати вимоги, що містяться в документі державного органу. Однак, враховуючи, що власник земельної ділянки став її законним володарем, отримав свою ділянку в натурі, він починає самостійно господарювати на землі, ніхто не має права втручатися в цю його діяльність. Внутрігосподарське використання земельної ділянки регулюється, як правило, нормами земельного законодавства.

Зв’язок земельного права з водним, лісовим, гірничим правом обумовлено тим, що земля – найважливіша частина всієї біосфери, на якій розташовані інші природні об’єкти: ліси, води, тваринний і рослинний світ, корисні копалини тощо. Без використання землі практично неможливе використання інших природних ресурсів. У даному випадку безгосподарність відносно землі негайно буде наносити шкоду всьому навколишньому природному середовищу, не лише призведе до руйнування ґрунтів, їх ерозії, засолення, заболочення, хімічного забруднення, а й супроводжуватиметься погіршенням умов використання інших природних ресурсів ( забруднення вод продуктами ерозії ґрунтів, втрата запасів води при зрошувальному землеробстві, нераціональні вирубки та скорочення площ лісів під час невиправданого вилучення земель лісового фонду для будівництва і промисловості тощо). Тому норми законодавства про раціональне і комплексне використання земель підвищують ефективність норм інших природоресурсних галузей законодавства: водного, лісового, гірничого тощо.

Із викладеного випливає також нерозривний зв’язок земельного права з охороною природи. Земельно-правові норми приводяться у відповідність з екологічними вимогами, відбувається екологізація норм земельного права. Це проявляється за багатьма напрямами: під час планування, прогнозування використання земельного фонду; в ході землеустрою; при наданні і вилученні земель; у разі накладення стягнення за порушення земельного законодавства; в ході здійснення державного контролю за правильним використанням і охороною земель. У зв’язку з цим земельно-правове регулювання є комплексним.

Екологізація галузі земельного права – лише один бік вирішення проблеми охорони природи і комплексного природокористування. Всебічні екологічні зв’язки в природі ведуть до того, що господарське використання одного природного ресурсу справляє вплив на стан інших природних об’єктів і в цілому природного навколишнього середовища. Тому стоїть завдання забезпечення охорони природи в процесі господарської експлуатації окремих її складових частин: земель, вод, лісів, надр. Адже природні ресурси становлять матеріальну базу розвитку суспільного виробництва. В ході господарського використання природних об’єктів виникає необхідність охорони не лише кожного окремого природного ресурсу, а й природної системи в цілому, екологічних зв’язків у природі.