5. Розвиток культури післямонгольського часу. Галицько-Волинське князівство як політичний і культурний правонаступник Києва (хіі-хіv ст.).

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карпом Великим імперія Каролінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політич­на роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперії з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплю­ючим світобаченням. Натомість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпорошених по численних регіональних центрах.

Однак варто зазначити, що Галицько-Волинська держава все ж таки залишила чималий культурний слід по собі.

Фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Європі.

Перед тим як детальніше розглядати культуру Галицько-Волинського князівства варто пригадати, що до утворення Київської Русі на цій території жило племя хорватів. В "Повісті минулих літ" їх вперше згадано під 907 роком, коли вони разом з полянами, древлянами і дулібами, тиверцями та іншими руськими племенами брали участь в поході князя Олега на Візантію. Вдруге хорвати згадані в цьому літописі в 993 році, коли на них пішов походом київський князь Володимир. Очевидно, саме тоді Прикарпаття із суміжними територіями було остаточно включене до складу Київської Русі.

Археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї зявляються перші рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих тощо.

Світське життя наших земляків в деякій мірі знайшло своє відображення в давньоруських літописах.

Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Це оповідання можна вважати одним з перших художніх творів, що виник в ХІ столітті на території Галичини.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Київської Русі був періодом дальшого культурного розвитку Прикарпаття і Волині. В краї значного поширення набула грамота, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их доходьі к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмоммислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.

Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.

Такі написи виявлено на церкві Пантелеймона - єдиній пам’ятці культової мурованої давноруської архітектури, що збереглася до нашого часу. Очевидно, були вони й на інших церквах Галича та інших міст Прикарпаття, які не збереглися до наших днів. Писала виявлено археологіми в Галичі, Коломиї та Городниці на Городенківщині.

Оригінальною високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса. Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником в боротьбі з угорськими феодалами - новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім".

Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна.

Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не погоджувлись з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка більш близька до істини.

В цей час тут існували такі міста, як Галич, долина, Городенка, Коломия, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.

На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.)

Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.

В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.

6. Ренесанс як культурна епоха. Особливості (характерні риси) Відродження в українських землях (XVI ст. – початок XVII ст.).

Характерні риси й особливості епохи Відродження.

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін “Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба (1451-1506), Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші.

Культура Відродження невід'ємна від його гуманізму. Звільнення культури від опіки церкви; захист свободи думки; зруйнування перегородок між верствами і розкріпачення людської особистості - такі основні принципи гуманізму Ренесансу. Сутність гуманізму епохи Відродження - захист особистості і безмежна віра в особистість.

Відродження - це історична епоха, характерними, основними рисами якої є:

1) перехід від ремесла до мануфактури;

2) великі географічні відкриття і початок світової торгівлі;

3) створення сучасних національних держав;

4) початок книгодрукування;

5) "відкриття" античності і розквіт вільнодумства;

6) втрата церквою монополії на духовне життя і виникнення протестантства;

7) перемога Нідерландської революції під релігійними гаслами кальвінізму;

8) початок природознавства, мистецтва й літератури нового часу.

Необхідними передумовами нового, буржуазного розвитку стали компас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас та вогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвитку цієї епохи.

Всесвітньо-історичне значення для культурного прогресу людства мало винайдення книгодрукування і виробництво паперу. В середині XV ст. було винайдено книгодрукування через розбірний металевий шрифт. Заслуга винахідника книгодрукування, уродженця Майнца, що потім переїхав до Страсбурга, Йоганна Гутенберга (1400 - 1468) в тому, що він винайшов можливість набору тексту завдяки металевим буквам. Крім того, Гутенберг винайшов особливий прес-верстат, що давав можливість друкувати на обох сторінках паперового аркуша. Винахід був зроблений в 1445 р. і поширився з Німеччини по інших країнах. Вже з другої половини XV ст. почалося швидке витіснення книгою, надрукованої на папері пергаментних рукописів.

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонародо да Вінічі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.

У ХVІІ ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва.

7.Суспільна та етнокультурна еволюція східнословʼянських земель: проторенесанс в українсько-польських землях (ХІІІ-ХV ст.).

Панування татаро-монголів, Великого князівства Литовського, Польщі, спустошливі набіги кримської орди негативно вплинули на розвиток матеріальної та духовної культури українського народу, яка досягла високого рівня за кращих часів Київської державності. Однак було б неправильним вважати період ХНІ—XV ст. періодом культурного занепаду. Спільна боротьба народів усіх земель України проти соціального та національного гноблення, проти іноземної агресії була найважливішим чинником у політичній консолідації українського народу, зумовивши також розвиток його духовної культури. Як і в попередній період, вона розвивається в руслі церковно-богословського змісту, проте уже в XIII ст. з'являються твори світського характеру з їх зверненням до реального земного життя людини, усвідомленням нею сенсу свого буття й призначення, найвидатнішим з яких стає Галицько-Волинський літопис, або Літописець Данила Галицького.

Галицько-Волинський літопис

Зазначена праця вважається одним із перших українських прозових творів. Охоплюючи значний період української історії (починаючи з 1211 і до 1292 р.), він дає нам відомості про життя, діяльність Данила Галицького, його рід, збирання ним українських земель, боярську колотнечу, суперечки між Угорщиною та Польщею за Галицько-Волинське князівство, його землі, битву на Кальці, нашестя татаро-монгольської орди на Волинь та інші події того часу. Абстрагуючись від політичних симпатій чи антипатій авторів твору, треба зазначити, що, маючи своєрідну поліфонічну структуру, в нього введено багато дійових осіб, долі яких переплітаються, мають динаміку розвитку, емоційне забарвлення.

Літопис не обмежується тільки традиціями, притаманними творам цього напряму, а прагне показати людину в усій її психологічній багатоманітності, збагнути мотивації її вчинків і дій в реальному земному житті, що зближає його з творами гуманістичної спрямованості ранньої доби європейського Ренесансу. Вбачаючи вищий сенс життя людини в служінні Вітчизні, ЇЇ захисті, в літописі підкреслюються державні та дипломатичні здібності Данила Галицького, його мужність і хоробрість, рицарська чесність. В ньому докладно розповідається, як Данило об'єднує волинську "отчину", хоробро воює з Польщею та Литвою, виявляючи при цьому військові й дипломатичні здібності, балансуючи між сусідніми князівствами з тим, щоб не тільки зберегти свою "отчину", а й розширити її володіння. В реальному земному житті, конкретних життєвих ситуаціях висвітлюються й інші дійові особи, які введено в літопис.

Єретичні вчення та ідеї вільнодумства

Починаючи з XIV ст. на українських землях широкого поширення набувають такі явища культурного життя, як єретичні вчення та вільнодумство. Виникнення їх обумовлюється особливостями соціальної дійсності того часу, і вони мають свою тривалу історію. Як і в інших країнах Європи, в Україні єретичні рухи та ідеологічні вчення, що їх виражали, були спрямовані на захист певних суспільних сил які виступали проти національного та соціального гноблення. Якщо спочатку християнство вело боротьбу з "поганськими" (язичницькими) звичаями і віруваннями, то пізніше важливим джерелом розвитку єретичних ідей в Україні є апокрифічна література, яка інтенсивно поширюється з часів прийняття християнства. Особливу роль тут відіграють апокрифи дуалістичного та есхатологічного змісту, які проникають в Україну з Візантії та Західної Європи. Серед єретичних рухів в Україні особливого поширення набуває богомільство.

Богоміли, сповідуючи дуалістичне вчення про два начала світу — доброго Бога та злого сатану, виходили з того, що Бог створив невидимий духовний світ, а сатана — видимий світ і тіло людини. Витлумачуючи проблему добра і зла в аспекті цих двох начал світу, богоміли раціоналістично підходили до інтерпретацій деяких християнських догматів, не визнавали Старого Завіту, не поклонялися Христу, святим та їх мощам. Сліпому поклонінню Св. Письму вони протиставляли критичне мислення, яке грунтувалося на розумному відношенні до віри, скептичне ставлення до церковних обрядів (хрещення, вінчання тощо), висловлювали сумнів відносно божественного походження церковних книг. Богоміли не визнавали церковної ієрархії, особливо обурювалися проти церковних володінь і церковного багатства, відкидали повністю церковну організацію і не бачили потреби в посередництві між Богом і людиною, як і не бачили необхідності в існуванні духовенства загалом, оскільки вважали, що духовним вчителем і проповідником може стати кожний, хто знає Св. Письмо і має ораторський хист.

Перекинувшись до Новгорода і Пскова, ця течія отримала назву "стригольників", оскільки засновником її в Новгороді став Карпо, який до цього був цирульником. Рух стригольників наприкінці XIV ст. було розгромлено, а його представників відлучено від церкви. Що стосується Карпа та його прихильників у Новгороді, то після жорстоких тортур "развратников ереси свергоша с моста в Волхов". Проте відлуння руху "стригольників" ще довго давало знати про себе не тільки в Україні, а й у Росії, поки не було витіснене іншими єретичними течіями. Наприкінці XV ст. київський митрополит Йосип Солтан говорив про поширення якогось "самовільного вчення", послідовники якого не вінчаються, не хрестять дітей, не ходять до сповіді. У XVI ст. з Європи через посередництво Польщі на Україну приходять різноманітні реформаційні вчення раціоналістичного характеру лютеранство, кальвінізм, антитринітаризм, соціанство. Аналіз цих течій, вплив їх на духовну культуру України та суспільне життя буде подано в наступних лекціях. Стосовно розвитку культурного та духовного життя України, то воно значно активізувалося в XV ст.( що дає підставу називати цей період українським передвідродженням.

8. Церковна криза в українських землях XVI ст. Берестейська унія 1596 р. та початок релігійно-філософської полеміки. Братський рух як соціальний та культурно-освітній феномен.

Релігійно-церковна криза в Руській церкві наприкінці XVI ст. була одним із похідних наслідків бездержавного устрою руських земель впродовж кількох попередніх століть. Тоді, як у сусідніх з Україною народів – у Польщі, Литві, Московії – відбувалися поступові й інтенсивні національні, державотворчі процеси і пов’язані з ними церковно-релігійні реформи, на давньоруських землях, набирає сили і загрозливих окреслень зворотній процес.

Зсередини Київську митрополію руйнували симонія, право патронату, свавілля, низький моральний і освітній рівень духовенства усіх рангів, надужиття світським елементом правом ставропігії.

Серед зовнішніх обставин, що значною мірою вплинули на поглиблення кризи у Київській митрополії у другій половині XVI ст., були, насамперед, наслідки контрреформації і католицької реформи у Польщі та Люблінської державної унії (1569) між Польщею і Литвою.

Початок розгорнутому наступові на реформаційні рухи в Європі поклали рішення Тридентського собору (1545–1563), спрямовані на зміцнення організаційної будови католицької церкви, конкретизацію основ її віровчення та уніфікацію обрядово-культурної сфери відповідно до зразків і традицій латинської культури.

Реформування католицької церкви в Речі Посполитій на засадах рішень Триденського собору очолив створений 1534 року орден єзуїтів. Жорстоко уніфікована, ієрархічно централізована організаційна будова ордену, сувора військова дисципліна і моральний релятивізм в ім’я вищої мети його членів, пряма залежність генерала ордену тільки від папи та вийняття єзуїтів з-під місцевих юрисдикцій – все це, плюс протекційна щодо ордену політика королівської влади, забезпечило в найкоротший термін високу ефективність діяльності єзуїтів у Польщі. У листопаді 1564 р. перші одинадцять єзуїтів прибули до Познані, а місяць по Люблінській унії вони з’являються і у Литві [18, с.94].

Саме Люблінська державна унія між Литвою та Польщею відкрила єзуїтам широкий шлях до українсько-білоруських земель. Королівськими декретами конфісковувалися маєтності православних церков і передавалися єзуїтам. Привілейоване становище ордену єзуїтів у польсько-литовській державі було закріплене королівським декретом від 1584 р., що передавав їм у довічне користування все загарбане ними до того часу майно православних церков і монастирів.

На руських землях єзуїти розпочали свою діяльність із чистки книгосховищ та цілеспрямованого нищення протестантських, соніціанських, а також православних книжок. На вулицях міст у вогні горіли манускрипти і перші книгодруки, богослужбова література, історичні праці. У своїх численних проповідях члени ордену єзуїтів піддавали нищівній критиці як реформаційні ідеї, так і „схизму” східних церков, обороняючи папство і католицьку віру. У популярних на той час диспутах, головно з протестантами, що їх спеціально організовували єзуїти із залученням широкої аудиторії, вони незмінно здобували перемогу і за свої знання набували поваги місцевого населення.

Одним з головних напрямів діяльності єзуїтів, згідно до уставу ордену, був освітньо-виховний. Це передбачало як організацію видавничої справи і закладення друкарень, так і створення мережі учбових закладів переважно нижчого та середнього (на руських землях) ступенів для релігійної освіти відповідно до вчення католицької церкви як найширших верств місцевого населення, серед якого члени Товариства Ісуса розгортали свою діяльність, у тому числі і прозелітичну.

Закладені єзуїтами школи мали на меті виховання ревних католиків. Саме вони стали одним із поважних чинників денаціоналізації руського населення краю. Перехід вихованців цих шкіл на латинство, як правило, приводив і до втрати ними відчуття національної окремішності, неподільно пов’язаної у релігійній сфері з грецько-візантійською традицією. Першу школу на українських землях єзуїти відкрили у Ярославі над Саном у 1574 р. в маєтку Софії Тарнавської з Одровонжей. Заснуванням цієї школи опікувалися нунцій Коммендоні, генерал ордену єзуїтів Борджіа, П.Скарга, Б.Гербест [15, с.25 – 26].

У порівнянні з місцевими руськими школами єзуїтські вирізнялися якістю навчання, хоча самі вони поступалися тогочасним західноєвропейським освітнім закладам, де середньовічну схоластику витісняли раціональні природничі знання.

Від кінця XVI до початку XVII ст. руські землі покриваються широкою мережею єзуїтських осідків та шкіл. Вони з’являються, крім Ярослава над Саном, у Несвіжі, Львові, Винниці, Луцьку, Острозі, Замості, Кам’янці, Бересті, Барі, Перемишлі, Фастові, Києві, загалом близько як у двадцяти українських містах і містечках [15, с.78].

Сам характер виховання і освіти у єзуїтських учбових закладах вів до того, що діти завзятих оборонців православ’я ставали не менш ревними католиками і переходили до польського табору, пориваючи з рідною національно-культурною та релігійною традицією [22, с.21].

До своїх шкіл єзуїти прагнули залучити дітей місцевої аристократії та шляхти, заможних міщан. І денаціоналізація руського населення краю відбувалася переважно шляхом переходу на католицизм його провідних суспільних верств. Ще до Берестя католиками вже були представники таких знатних українських родин, як Острозькі, Слуцькі, Радзивілли, Ходкевичи, Сапіги, Тишкевичи, Воловичи, Паци, Войни, Галабурди та ін. Проте двері єзуїтських колегій було якнайширше відкрито і для місцевої бідноти.

На руських землях паралельно до традиційних православних церковних структур або й замість них, цими місіонерами закладалися нові – католицькі парафії, вікаріати, а згодом навіть і єпархії. Правлячі кола та Католицька церква Польщі задля досягнення своїх політичних цілей не одноразово вдавалася до ошукування Римської курії [24, с.49].

Однак, офіційно, на рівні держави за давньою традицією польського політичного устрою де-юре продовжує декларуватися право особи на свободу віросповідання, гарантуватися права і привілеї Руської церкви [7, с.60 – 61], але вони ніколи не були реалізованими на практиці.

Впродовж XVI ст. суспільно-релігійна думка в Польщі еволюціонувала в напрямі від визнання рівності католицької та православної церков до заперечення навіть можливості спасіння вірних у православ’ї. У творі єзуїта П.Скарги „Про єдність Церкви Божої” (Вільно, 1577; Краків, 1590) [20] було зібрано та узагальнено основні докази на користь „істинності” католицької церкви супроти православної. Коли невдовзі виринула ідея церковної унії і розпочалася підготовча до укладення унії з Римом діяльність, в польських державних і церковних колах поставилися до неї з інтересом. В цілому позиція Польщі була двоїстною, адже інтерес держави вимагав повного поглинення Руської церкви римо-католицькою, хоча б для початку через унію. Проте у випадку, коли б сталося інакше, Польща воліла зберегти статус-кво, оскільки паралельне існування у державі поруч із латинською католицькою церквою як рівноправної Руської церкви, з’єднаної з Римом, клало б край католицькій експансії на Сході та політичному, економічному, релігійно-національному упосліджуваною польською магнатерією українсько-білоруського населення. Існування ж православних як „схизматиків” і надалі б розв’язувало Польщі руки у „місійній” праці.

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Ми-колая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію — продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян — ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII ст. В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину. В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброгла-голивого еллинословенского язика" (1591 p.), а під авторством Лав-рентія Зизанія дві книги — "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.). Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишне-вецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові. Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580— 1637 pp.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.   Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів. 

Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами,  єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів.

Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій(найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уніятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.

Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.  Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.  Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.