26. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства зв'язують правові наслідки і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти — посередня ланка між нормою цивільного законодавства, правовідношенням.

ЦК України (ст.4) дає примірний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (цивільні права і обов'язки): угоди, адміністративні акти, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури і мистецтва, заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, з якими закон зв'язує настання цивільно-правових наслідків. У ст.4 ЦК України, крім вищезазначених юридичних фактів, йдеться про інші дії громадян та організацій. Маються на увазі дії, не передбачені цивільним законодавством, але такі, що у силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні правовідносини. Розглядувана позиція законодавства пояснюється тим, що неможливо в ньому охопити всю різноманітність видів правомірної діяльності громадян і організацій. У ряді випадків цивільно-правові норми зв'язують настання правових наслідків не з одним фактом, а з комплексом їх — так званим фактичним складом.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб’єкта вони поділяються на події та дії.

Події — юридичні факти, настання яких не залежить від вольової поведінки осіб. Це явища стихійного характеру (наприклад, землетрус, повінь), які у цивільному законодавстві набувають значення непереборної сили: смерть особи тощо. Так, непереборна сила — один з юридичних фактів, які зупиняють перебіг строку позовної давності. Дії (бездіяльність) — юридичні факти, зв'язані з волею осіб. Скажімо, відмова повіреного від доручення призводить до припинення прав і обов'язків за договором доручення. Залежно від того, чи відповідають цивільно-правовим нормам дії, вони поділяються на правомірні й неправомірні (протиправні).

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст.41 ЦК України), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти заведи мають вольовий характер і поділяються на правомірні и неправомірні угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних справ та обов'язків[3, c. 112-115].

27. Захист цивільних прав: поняття та способи

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.

Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інтересів, як загальних, так і персоніфікованих. Наприклад, інтерес одного зі спадкоємців у виділенні йому конкретного майна в натурі чи інтерес матері у проживанні дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, -- справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин регламентується нині двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом України та Господарським процесуальним кодексом України. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу. Суд може визнати незаконним та скасувати правовий акт Індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить нормам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси. Цивільний кодекс України до органів, що здійснюють захист, крім суду, відносить і нотаріусів. Для цього є всі підстави. За ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлюють заборгованість, виконавчі написи. Вчинення виконавчого напису можливе, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом проводиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа має право звернутися за захистом цивільних прав та інтересів до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, які діють у межах та у спосіб, визначені Конституцією України.

Особа має право також на самозахист своїх прав від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим нормативно-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або захист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Цивільний кодекс України встановлює такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом:

• визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

• визнання правочину недійсним;

• припинення дій, які порушують право;

• відновлення становища, яке було до порушення (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно);

• примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовідправникові, тому останній має право через суд вимагати надання відповідних транспортних засобів);

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення (наприклад, із закінченням строку договору, останній втрачає чинність);

• відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

• компенсація моральної шкоди;

• визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування[1, c. 121-123].