115. Передумови виникнення та предмет стратегічного управління.
Для того щоб зрозуміти передумови виникнення стратегічного управління та його ідеологію, розглянемо головні епохи економічного розвитку з кінця XIX ст.
Період з 80-х років XIX ст. до 30-х років XX ст. був епохою масового виробництва, що характеризувалася процесом формування інфраструктури масового виробництва. Головним завданням підприємств була максимізація обсягів виробництва однорідного товару з мінімальними витратами.
Період із 30-х до 50-х років XX ст. називають епохою масового збуту. Критичною точкою переходу став момент, коли пропозиція однорідної дешевої продукції перевищила попит. Для цього періоду і для виробництва характерним, перш за все, було прагнення виробників впливати на споживачів, використовуючи розширення номенклатури продукції, що випускається, вдосконалення організації збуту, інтенсифікацію рекламних зусиль. У цей період зароджується маркетинг як філософія бізнесу, в центр уваги якої було поставлено необхідність виявлення, передбачення, формування і задоволення потреб клієнтів. З погляду стабільності та передбачуваності ця епоха характеризується як епоха відносної стабільності й передбачуваності.
З середини 50-х років розпочинається постіндустріальна епоха, котра триває досі. Головними рисами нової епохи є прискорення темпів НТП та новий рівень добробуту, досягнутий суспільством, що об'єктивно веде до зміни структури економіки і певною мірою її ідеології (зростання частки послуг у ВНП, високий ступінь диверсифікації продукції, посилення уваги до негативних факторів прогресу — забруднення навколишнього середовища, інфляції, монополізму тощо), а також підвищення темпу протікання економічних процесів. Зміни, що відбулися в системі суспільного відтворення, значно ускладнили не лише оперативне управління, а й управління з урахуванням майбутніх тенденцій за рахунок зниження міри їхньої визначеності. Сучасна епоха характеризується посиленням інтенсивності конкуренції в цілому й ускладненням її структури, що в сукупності зі зростанням вартості робочої сили та сировинних ресурсів посилило інтернаціоналізацію або глобалізацію підприємницької діяльності.
Аналіз епох засвідчує неухильне ускладнення структури зовнішнього середовища організації, прискорення темпів зміни параметрів зовнішнього середовища у часі. Ці фактори в сукупності ускладнили управління організаціями, особливо диверсифікованими — концернами, конгломератами.
У теорії стратегічного менеджменту розрізняють довгострокове та стратегічне управління сучасними організаціями. Ідеологія довгострокового управління прийнятна в тих випадках, коли майбутнє може бути передбачене шляхом екстраполяції тенденцій розвитку. Мається на увазі тенденція зростання. Вважається, що майбутнє буде принаймні не гіршим від минулого і теперішнього. За припущення задовільної точності екстраполяції можливо завчасно розрахувати потреби в праці й капіталі. Головним інструментом довгострокового планування є бюджетування, тобто розробка довгострокових планів для всіх сфер діяльності, інтегрально представлених у бюджеті на квартал, рік, п'ятирічку. Тому довгострокове управління характерне для епохи масового виробництва і певною мірою епохи масового збуту.
Ідеологія стратегічного управління ґрунтується на припущенні про неможливість із достатньою мірою точності передбачати довгострокові тенденції, тобто вона характерна для постіндустріальної епохи.
Головна ідея переходу до стратегічного управління полягала в усвідомленні необхідності перенесення центру уваги вищого керівництва на зовнішнє середовище для того, щоб відповідним чином і вчасно реагувати на зміни, що відбуваються в ньому.
Наведемо кілька визначень стратегічного управління. Стратегічне управління — це процес управління з метою здійснення місії організації за допомогою управління взаємодією організації з її оточенням.
Стратегічне управління — це набір рішень і дій щодо формулювання та виконання стратегій для того, щоб досягти мети організації.
Стратегічне управління — це система управління підприємством, котра ґрунтується на розробці та реалізації стратегії підприємства.
Яке б ми не взяли визначення стратегічного управління, в них робиться наголос на тих або інших його аспектах, особливостях або відмінностях від звичайного управління.
У зв'язку з прискоренням змін умов підприємницької діяльності у другій половині XX ст. перед підприємствами виникла необхідність по-новому розв'язувати завдання досягнення мети. А тому поняття стратегічне управління підприємством набувало нового змісту.
Так, стратегічне управління в 50—60-х роках розглядалося як довгострокове планування виробництва та освоєння ринків. Довгострокові плани ставилися в центр уваги при виборі стратегічної поведінки підприємства.
У 70-х роках стратегія управління — це вже не фіксація планів виробництва на довгострокову перспективу, а вибір бізнесу, яким слід займатися, рішення, що робити з бізнесом, який був успішним, але може втратити свою привабливість внаслідок зміни пріоритетів споживачів.
У 80-х роках динамізм зовнішнього середовища настільки ускладнив завдання вчасної адаптації до змін, що створення потенціалу змін, здатності підприємства належним чином реагувати на зовнішнє середовище стало в центр управління підприємством.
Стратегічне управління визначається як управління підприємством, при якому основою стратегічних рішень є вибір поведінки підприємства в даний момент, який розглядається як початок майбутнього. Отже, рішення при стратегічному управлінні визначаються обставинами, які виникають. їхнє виконання має дати не лише відповідь на виклик з боку зовнішнього середовища, а й забезпечити можливість подальшої успішної реакції на зміни, які відбуваються.
Необхідно зауважити, що в сучасних умовах стратегічне управління є одним із найважливіших факторів успішного виживання та розвитку підприємств у ринкових умовах, які постійно змінюються.
Відсутність стратегічного управління виявляється передусім в таких формах.
По-перше, підприємства планують свою діяльність на основі того, що середовище або взагалі не буде змінюватися, або в ньому не буде відбуватися якісних змін. Спроби скласти довгострокові плани, в яких детально розписується, що, коли і як робити на довгостроковий період, або робляться спроби знайти єдино правильне рішення на багато років наперед і т. ін. — все це ознаки нестратегічного управління.
Стратегічне управління в кожний даний момент визначає, що підприємство має робити сьогодні, щоб досягти поставленої мети у майбутньому, виходячи при цьому з того, що середовище підприємства, а схоже й умови його функціонування будуть змінюватися.
При стратегічному управлінні здійснюється погляд немовби з майбутнього в сьогодні, сьогодні визначаються та здійснюються дії підприємства, які забезпечують йому певне майбутнє.
Навпаки, при нестратегічному управлінні складається план конкретних дій як на теперішній час, так і на майбутнє, апріорі спираючись на те, що чітко відомий кінцевий результат і середовище не будуть змінюватися.
По-друге, при нестратегічному управлінні вироблення програмдій розпочинається з аналізу внутрішніх можливостей та ресурсів підприємства. При такому підході дуже часто виявляється, що підприємство не спроможне досягти своєї мети, тому що досягнення їх принципово залежить від можливостей і потреб клієнтів, а також від поведінки конкурентів.
Усе, що може визначити підприємство на основі аналізу всіх внутрішніх можливостей, — це кількість продукції, яку воно може виготовити, і витрати, які при цьому може понести. Банальну істину, що кількість продукції, яку буде викуплено, і її ціну визначає ринок, часто забувають.
Тому планувати діяльність підприємства, виходячи з аналізу внутрішніх ресурсів і можливостей раціонально використовувати їх, означає йти всупереч принципам стратегічного управління.
У практиці менеджменту підприємства є ряд обмежень на використання стратегічного управління з погляду його універсалізму для будь-яких ситуацій і завдань.
По-перше, стратегічне управління за своєю природою і сутністю не дає, та й не може дати точної і детальної картини майбутнього.
Опис бажаного майбутнього стану в стратегічному управлінні — це сукупність якісних побажань стосовно того, в якому становищі має перебувати підприємство, яку позицію воно має займати на ринку та в бізнесі, яку мати організаційну культуру, У які ділові групи, об'єднання має входити тощо.
По-друге, стратегічне управління не може бути зведене до набору рутинних правил, процедур і схем. У його межах немає теорії, котра визначає, що і як робити при вирішенні певних проблем, завдань або у певній ситуації.
Стратегічне управління — це певна філософія або ідеологія бізнесу та менеджменту. І кожним окремим керівником воно розуміється й реалізується значною мірою по-своєму. Звичайно, існує ряд рекомендацій, правил і логічних схем аналізу проблем та вибору стратегії, здійснення стратегічного планування й практичної реалізації стратегії. Проте загалом на практиці стратегічне управління — це:
симбіоз інтуїції та мистецтва вищого керівництва, щоб вести підприємство до стратегічної мети;
високий професіоналізм і творчість персоналу, який забезпечує зв'язок підприємства з середовищем, оновлення підприємства та його продукції, реалізацію поточних планів;
активне залучення всіх працівників до реалізації завдань підприємства, до пошуку найкращих шляхів досягнення його мети.
По-третє, необхідні величезні зусилля та великі витрати часу і ресурсів для того, щоб на підприємстві почав здійснюватися процес стратегічного управління, зокрема:
введення та здійснення стратегічного планування, котре відрізняється від розробки довгострокових планів, обов'язкових до виконання;
створення служб для здійснення моніторингу середовища, служби маркетингу, зв'язків із громадськістю.
По-четверте, значно посилюються негативні наслідки помилок стратегічного передбачення. Особливо трагічними бувають наслідки неправильного прогнозу для підприємств, котрі здійснюють безальтернативний шлях функціонування або реалізують стратегію, яка не піддається принциповому керуванню.
По-п'яте, при здійсненні стратегічного управління часто наголос робиться на стратегічному плануванні. Однак цього, як правило, недостатньо, оскільки стратегічний план не забезпечує його обов'язкового виконання. Насамперед найважливішою складовою стратегічного управління є реалізація стратегічного плану. А це передбачає перш за все створення певної організаційної культури, котра дає змогу реалізувати стратегію, створення систем мотивації та організації праці, створення певної гнучкості підприємства.
Отже, стратегічне управління визначається як технологія управління в умовах підвищеної нестабільності факторів зовнішнього середовища та невизначеності їх у часі. Характеристики довгострокового та стратегічного управління подано в табл. 30.
Стратегічне управління як технологія ефективного управління за умов підвищеної нестабільності й невизначеності факторів зовнішнього середовища особливо актуальне для підприємств, які мають диверсифікований портфель бізнесів, тобто виробляють товари та послуги різного функціонального призначення й діють у різних сферах бізнесу. Управління портфелем сфер бізнесу в умовах невизначеності факторів зовнішнього середовища та нестабільності їх в диверсифікованих організаціях називається корпоративним стратегічним управлінням.
Головні етапи процесу стратегічного управління такі (рис. 58): визначення бізнесу та місії організації; розроблення довгострокової і короткострокової мети; розроблення стратегії; реалізація стратегії; оцінювання та контроль виконання стратегії, коригування попередніх етапів.
етапи (процеси) логічно витікають один з одного. Проте існує стійкий зворотний зв'язок і, відповідно, зворотний вплив кожного етапу на решту і на всю сукупність у цілому. В цьому полягає важлива особливість структури процесу стратегічного управління.
Етапи стратегічного управління, як правило, частково збігаються в часі й здійснюють взаємний вплив. Стратегічне планування визначає характер стратегічного управління. Спроможність до стратегічного управління передбачає наявність у керівництва фірми певних здібностей та вміння реалізувати їх у конкретних умовах підприємницької діяльності.
Перша — вміння змоделювати ситуацію. Цілісне уявлення про можливості та перспективи фірми передбачає розуміння закономірностей взаємодії між потребами, споживчим попитом, діяльністю конкурентів і якістю їхньої продукції та потребами власної компанії і її спроможністю задовольняти потреби клієнтів. Отже, керівництво повинне перш за все виробити стратегічний тип мислення, спираючись на аналіз реалій ринкового середовища та прогнозуючи його. Однак складність і мінливість аналітичної роботи ускладнює можливість моделювання ситуації. Чим вищий рівень абстракції стратега, тим чіткіше визначаються зв'язки. Спроможність рухатися від конкретного до абстрактного й у зворотному напрямі — важлива умова компетентності в питаннях стратегії. Використовуючи цю спроможність при виробленні стратегії, можна виявити необхідність і можливість змін у діях компанії.
Друга риса — спроможність вчасно визначити необхідність здійснення змін. Зміни в компанії зараз відбуваються набагато інтенсивніше, ніж раніше. Для того щоб визначити необхідність змін, потрібні певні інтелектуальні умови: по-перше, готовність реагувати на тенденції, котрі формуються під впливом відомих факторів у певній галузі; по-друге, інтелект і творча жилка мають налаштовувати менеджера-підприємця до готовності діяти в непередбачених обставинах і пошуку можливостей підвищення конкурентоспроможності фірми.
Третя — спроможність розробляти стратегію змін. Визначення, формулювання стратегії — це складний інтелектуальний творчий процес, системний пошук прийнятного варіанта конкретних дій.
Четверта риса передбачає спроможність використовувати в ході змін надійні методи. Знання складових стратегічного управління і традиційних підходів до питань стратегії можуть бути дійовою підмогою грамотному менеджеру.
П'ята риса полягає в спроможності втілювати стратегію в життя. Усі розумові й творчі зусилля, що вкладаються в розробку стратегії, можуть виявитися марною тратою часу, якщо ідеї, концепції підприємницьких дій не буде реалізовано. Стратегічне управління на підприємстві здійснюється менеджментом усіх рівнів.
Стратегічне управління є комплексно-ситуаційним підходом до управління всією організацією в умовах швидкозмінюваного зовнішнього середовища.