1.3. Дослідження сполучуваності прикметників.

Однією із характерних рис сучасного мовознавства є активне дослідження семантики мовних одиниць різних рівнів, і перш за все лексичного. Особлива увага до слова та його значення обумовлена еволюцією лінгвістики в другій половині XX ст., що позначилася, за визначенням Ю.Д.Апресяна, “двома важливими проривами - проривом у макросвіт мови і проривом у її мікросвіт. Прорив у мікросвіт набув форму словоцентризму або, точніше, лексемоцентризму.” У рамках словоцентричного підходу опис лексичної семантики здійснюється найчастіше за допомогою дефініційного аналізу, який передбачає використання словникових тлумачень. Дослідження лексичного значення за словниковими дефініціями та лексикографічної його презентації дозволяє установити характер і типи значеннєвої структури слів, належних до різних семасіологічних підкласів і семантичних розрядів, іншими словами, здійснити розгляд лексичного значення слова в плані його епідигматики -семантичної похідності значення, що забезпечує історичну та синхронну тотожність слова (А.А.Уфімцева).

Потрібно зазначити, що значний внесок в дослідження сполучуваності слова зроблено Н.М. Амосовою, яка показала, що слово може реалізовувати своє значення в трьох типах контекстів – синтаксичному, лексичному контексті, що складається з “ідеографічної групи” (наприклад, англійський прикметник blind + група іменників на позначення емоцій – кохання, ненависть тощо) та лексичному контексті, що складається з окремих слів (blind + окремі іменники). Ці три типи контекстів одержали пізніше точніше визначення у працях Ю.Д. Апресяна: синтаксична сполучуваність слова (на рівні класу слів), семантична сполучуваність (на рівні підкласу слів) і лексична сполучуваність (на рівні окремого слова). Відповідно, сполучуваність прикметника можна вивчати в моделі [слово] + [підклас слів] або в моделі [слово] + [слово].

У наступні десятиріччя в радянському мовознавстві розроблено різні процедури виявлення парадигматичних відношень у лексиці на основі аналізу тексту або словникових дефініцій. Більшу частину досліджень, присвячених цій проблематиці, проведено в Чернівецькому університеті під керівництвом В.В. Левицького. Підсумок цих досліджень зроблено в книзі В.В. Левицького “Семасіологія” [3]. Експерементальним шляхом встановлено, що парадигматичні зв’язки, вивчені на основі тлумачних словників, відрізняються (іноді досить суттєво) від зв’язків, виявлених на основі аналізу тексту. Так, М.Д. Капатрук встановив, що найбільшу подібність між “словниковими” та “текстовими” зв’язками фіксуємо в тих випадках, коли в текстах беремо до уваги не лексичну сполучуваність слова (в моделі [слово] + [слово]), а його семантичну сполучуваність ([слово] + [підклас слів]) .

1.4 .Мова художньої літератури

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах). Інтерпретація літературних текстів на рівні художньої мови, що передбачає вихід за межі художнього мовлення, письменницького ідіостилю, сприяє розглядові літературного процесу в єдності та наступності його культурно-історичного розвитку. У мистецькій сфері різні аспекти співвідношення мови і Мовлення набувають особливого вияву. Скажімо, те, що сприймається тільки як уживання в мовленні, тобто не стало фактом кодифікованої літературної мови, є своєрідною нормою М.х.л. (наприклад, поетичні неологізми). По-особливому виявляється в поетичній мові і співвідношення парадигматики та синтагматики. У М.х.л. функціонують усі загальновживані мовні засоби, проте їй притаманні і специфічні риси: виразна спрямованість системи на естетичне перетворення (трансформацію) мовних засобів, зокрема семантики мовних одиниць, максимально посилюючи їх зображально-виражальну здатність (експресивність) творити художній образ і виражати всю повноту художнього змісту; індивідуальний характер мовно-естетичного процесу. Категорія згаданої естетичної трансформації мови письменників трактується як одна з основних засад художньої творчості. В художньому тексті не тільки слова, а й будь-яка мовна одиниця (звук, морфема тощо) може набувати особливого естетичного значення. Поряд із естетично навантаженими компонентами завжди використовуються т.зв. "пакувальні" текстові засоби, що знаходяться на периферії образного функціонування. У М.х.л. поділ на образні і "необразні" засоби — досить відносний. Найпомітніше і найповніше образно-естетичне перетворення семантики слова виявляється в тропах. Значною мірою спираючись саме на їх вивчення, дослідники поетичної мови намагаються сформувати її специфічну одиницю, яку називають по-різному; глосемою, глосою, стилемою, експресемою таін. М.х.л. — об'єкт, у якому перетинаються наукові зацікавлення мовознавців та літературознавців. Вона є предметом дослідження стилістики,поетики, лінгвістики тексту, металінгвістики. При цьому простежується прагнення розмежовувати лінгвістичні (лінгвостилістичні) та літературознавчі методи, прийоми, завдання аналізу М.х.л. Продуктивне і певне взаємопроникнення, взаємозближення літературознавчого та мовознавчого підходів до інтерпретації поетичної мови, конкретних художніх текстів.

Мова художньої літератури відрізняється від літературної мови тим, що це «мова, яка підпорядковується завданням художньої мотивації»[15, с 193]. Ця мотивація «передбачає перш за все визначення принципів відбору письменником мовних засобів»[Там само]. У певному вірші, наприклад, рими, строфи, мовні особливості та ін. є відтворенням стилю лише однієї поезії. На думку В.Лесина, «літературна мова — це унормована мова, що обслуговує культурні потреби народу... Мова художньої літератури є найяскравішим і концентрованим вираженням літературної мови»[6, с 113]. І. Білодід зазначив: «Вивчення стилів літературної мови показує, що не можна змішувати понять «літературна мова»і «мова художньої літератури». Хоч мова художньої літератури має дуже широку сферу дії і відображає досягнення всіх інших стилів літературної мови, вона все ж є структурною частиною національної літературної мови, що становить складну систему різних стилів з їх багатогранними і різноманітними компонентами»[1, с 13-14].

Висновки до розділу I

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність – це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з най об’єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [1], [4], [5].

На сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність – здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиції, що займаються певними обов'язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [2: 24]. Сполучуваність – його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [3: 28].

Художню літературу часто називають поезією. Слово "поезія" включає в себе поняття про високе мистецтво. Мова є основою всіх словесних мистецтв. Художня література як один із видів мистецтва пов'язана з поетикою. Поетика (грецьк. poietike— майстерність творення) — наука про художню літературу — теорія літератури [9, с. 557]. Художня мова — 1) мова віршованої поезії, або віршована мова (у протиставленні поняттю "мова прози"); 2) мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією; 3) система мовно-виражальних засобів, орієнтованих на досягнення ефекту високого стилю, незвичного для буденного спілкування" [15, с. 500]. Поетичну мову називають також художньою або образною

Розділ ІІ. Статистичні методи і прийоми у лінгвістиці.