49. Вплив тоталітарної системи на розв укр.Кул. Розстріляне відродження.

Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів: -коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;-радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шестидесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури.

У 30-ті.Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів.Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення. У 1932 році встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань.Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалось у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х років діяли національні школи з польською мовою, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення.На початку 30-з років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним технікум. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 році вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У 1936 році у складі Української Академії наук утворився ряд суспільнознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України.Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол. Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості.Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 році різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті, а потім улиті у спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 році був одним з найкращих на цю тему.Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Розстріляне відродження.Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячив культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамкиідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було арештовано М.Ялового, О.Вишню (П.Губенка). Його чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий.«Розстріляне відродження...» Застінки, ГУЛАГ, Сибір - те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом - людським життям.Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім(я Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляневідродження».Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років.

56. ТЕНДЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У березні 1917 року – відкриті перша українська гімназія в Києві (а всього за роки УНР було відкрито близько 130 гімназій), університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. Жовтень 1917 року – Український народний університет в Києві, Учительській інститут в Житомирі, Науково-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. У 1921 році виходив 121 часопис, 60 газет. Улітку 1918 року створена комісія з організації проекту УАН під керівництвом міністра освіти М.Василенка.Першим президентом УАН став В.Вернадськіш (1863-1945) – член партії кадетів, визначний вчений і організатор науки. До 1928 року секретарем академії був А.Кримський (1871-1942) вчений зі світовим ім’ям, сходознавець, славіст, письменник, знав більше 60 мов.У 1918 році в Києві засновано Близькосхідний інститут, реорганізований в 1920 році в інститут закордонних справ.Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки і альманахи «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.Новій українській поезії були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В.Чумака («Заспів»), В.Сосюри («Червона зима»), І.Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Е.Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг». На творчості українських літераторів 1917-1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму Тяжіли до нього поет, театрознавець, перекладач Микола Вороний (1871-1940). Творчість Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він один з перших започаткував в українській ліриці тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії; в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність. Вороний був одним з засновників Національного зразкового театру (1917), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919). Цей видатний діяч української культури був двічі репресований, у 1934 та 1938 рр.Тенденції європейського модернізму (символізм та футуризм) помітні також у творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського та ін., які групувалися навколо видавництва «Молода муза» у Львові (1906-1909).О.Бургард (псевдонім Юрій Клеін, 1891-1947). Доля їх склалася трагічно. Хист кожного так і не розкрився до кінця.У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об’єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс», куди входили талановиті літератори В.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний, Е.Плужник, Д.Фальківський.Визначним теоретиком національно-культурного відрод ження був М.Хвильовий (1893-1933). Він поділяв принцип «неокласиків». Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». Хвильовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Наголошував на тому, що тільки професіоналізмом можна піднести культуру, літературу на європейський та світовий рівень. Ідеї Хвильового (романтизм національного відродження) поділяло чимало діячів культури України – В.Елан-Блакитний, О.Близько, М Йогансен, а також М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко (частково). Офіційна критика оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних і ворів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де він чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження.В 1918 році у Києві діяли три театри: 1) державний драматичний (керівники О.Загаров і В.Кривецький), 2) Держав¬ний Народний П.Саксаганського і 3) «Молодий театр», який орга¬нізували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 році Гнат Юра відокремився від «Молодіжного театру» і з групою акторів створив театр ім.І.Франка. У 1922 році створив новаторське об’єднання – театр «Березіль». Там йшло становлення таких відомих акторів як Бучма, Василько, Гірняк, Добровольський, Крушельницький, Ужвій, Чистякова, які заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні. У галузі архітектури йде пошук втраченого національного стилю творчо переосмислюються традиції народної дерев’яної архітектури і «козацького бароко». Архітектор Д.Дяченко (1887-1942) – один із засновників українського архітектурного стилю. Спорудив земську лікарню у м.Лубнах (1914-1915) – теперішня школа-комплекс Української сільськогосподарської Академії (1925-1927). Був незаконно репресований.Принцип народної архітектури використовував у своїй творчості В.Троценко (1888-1978) – автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930), Червонозаводського театру у Харкові (1931-1938) Музична культура несла в собі три чинника розвитку: 1) традицію народної пісенності, 2) музичної школи Лисенка, 3) нової європейської стилістики. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця.Розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Харкові, Одесі та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гвидай О.Петрусенко.Авангардизм в українській музиці проявився у творчості композитора, диригента і педагога Б.Лятошинського (1894-1968). На Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, В.Барвинський, Й.Витвицький. У Львові відкрився вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907), оперний театр (1900). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга. Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932-1933 рр. відомих як час «розстріляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Починається тотальне підкореннє всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соц. реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми (поезія А.Малишка (1912-1970), драматургія О.Корнейчука (1905-1972) – «Загибель ескадри» (1933), «Платон Кречет» (1934), «Правда» (1937), «Фронт» (1942) та ін.). Їм притаманний соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Проведення «лінії партії» сприяло мистецькій і політичній кар’єрі Корнейчука, який був керівником Спілки письменників України (1946-1953), Головою Верховної Ради УРСР (1959-1972), Лауреатом державної премії.Трагічно склалася доля О.Довженка (1894-1956) – діяча національного і світового кіномистецтва. Фільми: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Щорс» (1939), автобіографічна повість «Зачарована Десна» (1957). «Повість полум’яних літ» (1944), «Україна у вогні» (1942) та інші.