57. Практика як критерій істини. Типологія видів практики.

Практика є різноманітна - від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об`єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так як передбачалось, то це означає, що наше уявлення про нього правильне. Практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім вказаного критерію є багато критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенційний, екзистенціальний, індуктивний та інші.

Істина - є правильне відображення суб`єктом об`єктивної дійсності підтверджене практикою. Протилежним її поняттям є хибна думка. Хибна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істина. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідальність одержаних знань Реальним об`єктом, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини : об`єктивність, абсолютність, відносність, конкретність, і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб`єктом є суб’єктивною за формою та об’єктивною за своїм змістом. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття – об’єктивна істина.

Об’єктивна істина - це такий зміст знань, який не залежить не від окремої людини, ні від людства вцілому. Об’єктивність істини не як не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших цінностей людини.

Визнання об’єктивної істини зумовлює необхідність визнання в цій чи в іншій формі абсолютної істини.

Абсолютна істина означає повне, вичерпане знання про щось. До абсолютної істини можна віднести достовірно встановленні факти, дати подій, народження і смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними цінностями. Важливо визнати, що абсолютна істина існує , як момент пізнання. Конкретність істини - це така її ознака, за якою істина з того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу а також тільки в певній визначеній системі відліку тощо. Істина завжди конкретна.

58. Зміст методології. Методологічний арсенал науки.

Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки або діяльності, що опікується збиранням, осмисленням та обгрунтуванням методів, що в них застосовуються.

Методологія є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності.

Кожний метод включає в себе три основні складові:

1. описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування;

2. операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії;

3. концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод;

Класифікація методів за широтою використання:

• окремі (специфічні методи, що мають одноактне застосування);

• частково-наукові (що використовуються у частині наук);

• загальнонаукові (що застосовуються у більшості наук);

• всезагальні методи, тобто ті, що покладаються в основу самої дії пізнання та у обгрунтування будь-яких методів.

Методологічна ситуація в сучасній філософії постає досить специфічною: філософія давно втратила статус "науки всіх наук", давно відмовилась від претензії на вироблення єдиного та універсального "методу здобування найперших істин всіма бажаючими".

Методологічна ситуація поступово окреслилась як розпилена: за умов існування численних напрямів філософії висловлювати претензію на володіння якимсь єдиним методом філософського пізнання навряд чи виправдано.

Отже, в сучасній філософії проблема методу вирішується не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені та впливові параметри філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.

Необхідність методу зумовлена, перш за все, тим, що філософське пізнання не може бути надійно підкріплене досвідом, емпіричними даними: сягаючи гранично широких життєвих та інтелектуальних орієнтирів, воно утримується силою "несучої себе думки". Тому людське мислення прагне виробити внутрішні нормативи, правила, принципи вибудовування процесу мислення, що спрямоване на вирішення певних проблем.

Проте не кожний впорядкований філософський дискурс (проходження певною дистанцією розгортання думки) може бути виправданим та визнаним достовірним. Тому, по-друге, філософський метод повинен бути адекватним предмету мислення або бути з ним співмірним; тобто метод повинен бути предметним, змістовним.

Філософський метод повинен дозволяти нам вводити міркування у зв'язок із науковими то соціально-культурними реаліями, сприяти нашому міркуванню рухатись від очевидного та до очевидного.

Розглянемо послідовно ті методи, які використовуються в межах поширених сьогодні філософських парадигм, а також ті методи, які вважаються в сьогоднішній філософії найбільш виправданими та поширеними. Це: сцієнтистський, антропологічний, онтологічний, культурологічний та соціологічний, інтелектуальний та релігійної філософії.