Тема 20. Спеціалізація підприємств агропродовольчого комплексу, їх галузева структура та структура управління

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

Раціональне розміщення і спеціалізація сільськогосподарського ви­робництва та підприємств переробної (харчової) промисловості мають важливе значення для підвищення його економічної ефективності. То­му майбутнім економістам потрібно ґрунтовно засвоїти як теоретико- методологічні, так і практичні аспекти цієї проблеми.

Розпочати вивчення даної теми потрібно зі з' ясування суті понять «розміщення» і «спеціалізація». У даний час спеціалізація є загальним явищем, що притаманне сільському господарству і переробному вироб­ництву всіх цивілізованих країн. Важливо пам'ятати, що на розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського і переробного виробництва впли­ває низка факторів. У вивченні цього питання потрібно звернути увагу на особливості впливу кожного з факторів, що спричинені характером його виникнення (існування). Необхідно знати, зокрема, що природний фак­тор є основоположним. Проте в умовах ринку не менш важливими є еко­номічні фактори, насамперед такі як економічні переваги, конкуренто­спроможність товару, наявність ринків його збуту. Для кожного підпри­ємства у вирішенні питання про його спеціалізацію істотного значення можуть набути фактори, що мають обмежувальний характер щодо роз­ширення ним певних видів діяльності. У зв'язку з цим слід з'ясувати, чо­му фактична забезпеченість підприємств персоналом, а також біологічні фактори нерідко не дають їм можливості розвивати в бажаних масштабах галузі, для яких вони мають сприятливі природні та економічні умови.

Потрібно також пам'ятати, що на розвиток переробної промисловості значний вплив справляють такі фактори, як територіальна спеціалізація сільського господарства та щільність населення в окремих регіонах.

Спеціалізація сільського господарства й окремих аграрних підпри­ємств — це складний процес. Під час його розгляду насамперед слід з'ясувати, які існують в даний час форми спеціалізації, усвідомити сут­ність їх і взаємозв' язок.

Скажімо, потрібно знати, чому територіальна спеціалізація відбива­ється на спеціалізації підприємств, а остання — на внутрішньогоспо­дарській спеціалізації. Водночас слід скласти чітке уявлення про ево­люцію спеціалізації аграрних підприємств у нашій країні, а також про ті труднощі, які можуть спонукати їх до багатогалузевого розвитку. Вели­ке значення для економіки підприємств має внутрішньогосподарська спеціалізація. У зв'язку з цим важливо зрозуміти, через які важелі ця форма спеціалізації забезпечує вищу дохідність виробництва.

Розглядаючи галузеву і внутрішньогалузеву спеціалізацію в сільсько­му господарстві, варто навчитися чітко розрізняти функціонування галузі за принципом закінченого циклу виробництва і за принципом виокрем­лення технологічних стадій у самостійне виробництво. Крім того, слід з'ясувати суть і значення якісно багаторівневої форми спеціалізації.

Обов'язково треба знати, що територіальну спеціалізацію і спеціалі­зацію аграрних підприємств визначають за показником структури това­рної продукції, і що існують критерії, за якими аграрні підприємства відносять до вузькоспеціалізованих, спеціалізованих на двох і трьох га­лузях та до багатогалузевих. Особливу увагу слід звернути на методич­ний підхід до визначення виробничого напряму підприємства і коефіці­єнта зосередженості товарного виробництва. Глибше засвоїти це питання допоможе читачеві виконання завдання 20.1.

Читач повинен зосередити особливу увагу на питанні спеціалізації, кооперуванні і комбінуванні в підприємствах переробної промисловості (промислової сфери АПФ). Потрібно зокрема знати, що являє собою те­риторіальна спеціалізація в переробній промисловості і спеціалізація окремих переробних підприємств. Якщо першу з них розглядають як зо­середження виробництва окремих видів продовольства в певних геогра­фічних районах, де таке виробництво є найбільш економічно та техноло­гічно доцільним, то другу — як одиничний поділ праці всередині галузі, що передбачає виробництво технологічно однорідної продукції певної номенклатури й асортименту. Вкрай важливо з'ясувати зміст таких по­нять, як предметна спеціалізація, технологічна та функціональна спеціа­лізація (визначення цих понять див. у підрозд. «Терміни і поняття»).

Треба пам'ятати, що в переробній промисловості предметна і техно­логічна спеціалізації добре розвинуті. Важливо також знати конкретні приклади їх вияву (скажімо, у виноробній промисловості заводи пер­винного виноробства спеціалізуються на виробництві виноматеріалів та їх зберіганні, а вже готова продукція виготовлюється на підприємствах вторинного виноробства). Водночас потрібно навчитися методичних підходів до визначення рівня спеціалізації в переробному виробництві. Серед показників спеціалізації особливу увагу слід звернути на такі як частка виробленої спеціалізованої продукції в загальному обсязі вироб­ництва продукції в даній галузі, частка технологічно однорідних груп продукції в загальному обсязі виробленої продукції на підприємстві.

Ефективність спеціалізації на переробних підприємствах досягаєть­ся насамперед завдяки вищій кваліфікації спеціалізованих на окремих технологічних операціях кадрів, використанню продуктивнішого облад­нання, відсутності втрат робочого часу на переналагодження, вищій професійній підготовленості керівних кадрів.

У вивченні цього питання обов'язково потрібно з'ясувати суть та­ких понять, як «кооперування», «предметне кооперування» і «техноло­гічне (стадійне) кооперування (див. підрозд. «Терміни і поняття»). Вод­ночас варто пам'ятати, що кооперування є похідним від спеціалізації, і за її межами воно не може існувати взагалі. Кооперування може бути внутрішньогалузевим, коли підприємства, що кооперуються, належать до тієї самої галузі (цукропіскова і цукрорафінадна промисловість), і міжгалузевим, за якого кооперуються підприємства різних галузей (на­приклад, м'ясної і молочної). Читачеві необхідно знати можливі форми вияву кооперування в переробній промисловості, такі наприклад, як цукропіскові підприємства — кондитерські підприємства; цукропіскові

• виноробні; хлібозаводи — млини; консервні — склотарні; первинне виноробство — вторинне виноробство; олієекстракційні заводи — мар­гаринові заводи; спиртові — лікеро-горілчані; пивоварні — склотарні і т.д. Необхідно також оволодіти методикою визначення коефіцієнта ко­оперування [питома вага кооперованих постачань (напівфабрикатів, компонентів) у загальній собівартості виробленої підприємством про­дукції].

Одним з важливих питань даної теми є комбінування виробництва. Читачеві потрібно з'ясувати суть цього поняття, а також основні його ознаки: зосередження різних виробництв у межах цілісного підприємс­тва, поєднання цих виробництв на основі послідовних стадій переробки сировини, переробки відходів виробництв, комплексності переробки сировини, нерідко — сезонність виробництва, використання готової продукції переважно як продовольства.

Читач повинен з'ясувати суть поняття «комбінат» і ознайомитися з основними формами комбінування. Наприклад, хлібокомбінати здійс­нюють зберігання зерна, підготовку його до помолу, одержання борош­на і його використання для виробництва хліба, макаронів, борошно- кондитерських виробів); олієжирові комбінати — (виробництво олії і її використання для виробництва маргарину та майонезу; м'ясокомбінати

• первинна переробка худоби і виробництво з одержаного м'яса ков­бас, м'ясних консервів тощо).

Важливо пам'ятати, що комбінування на основі комплексного вико­ристання основної сировини, напівпродуктів та вторинних продуктів є високоефективним. Наприклад, на спиртових заводах крім спирту здій­снюють виробництво білкових кормів, антибіотиків і вітамінів, харчо­вих та хімічних продуктів. На картоплеспиртових заводах високоефек­тивним є виробництво харчового картопляного крохмалю. Значного розвитку останніми роками набуло комбінування, що ґрунтується на виробництві сільськогосподарської продукції та її промисловій перероб­ці. Це важливе питання буде розглянуте в наступній темі, присвяченій агропромисловій інтеграції.

Необхідно пам'ятати, що комбінування виробництва акумулює в собі переваги спеціалізації, кооперації та концентрації виробництва, тому розглядається як потенційно високоефективна форма організації виробництва. Додатковий економічний ефект від комбінування вироб­ництва виникає внаслідок економії на адміністративних витратах, на транспортних витратах, на зменшенні втрат сировини та напівфабрика­тів, скороченні терміну переробки і завдяки цьому — збереженні якості сировини, зниженні в ряді виробництв затрат енергії. Потрібно також пам'ятати, що основний кінцевий продукт переробного виробництва тим більше здешевлюється, чим глибша переробка його відходів.

Одним з важливих є питання теми, присвячене дослідженню галузей і галузевої структури аграрних підприємств. У його вивченні потрібно передусім зрозуміти суть поняття «галузь» і ознайомитись із градацією галузей сільського господарства. Це дасть змогу глибше з'ясувати зна­чення головних, додаткових і підсобних галузей для економіки підпри­ємства, а також економічні підходи до їх визначення. Потрібно пам'я­тати, що головним показником галузевої структури є структура валової продукції, а додатковими — структура затрат праці і матеріально- грошових витрат. Знання цього аспекту теми, разом зі знанням того, які галузі між собою конкурують, а які взаємодоповнюють одна одну, є вкрай важливим для майбутніх економістів, оскільки дає їм дієвий ін­струмент для цілеспрямованого вдосконалення галузевої структури підприємства і досягнення на цій основі більшого економічного ефекту.

На особливу увагу заслуговує питання визначення ефективності га­лузевої структури підприємств. Головне тут — ґрунтовно засвоїти, як визначається структура прибутку і механізм використання даного показ­ника для розв'язання цього важливого завдання. Водночас потрібно знати, які додаткові показники використовуються для оцінки рівня ефек­тивності галузевої структури. Для поглибленого вивчення цього питан­ня читачеві пропонується виконати завдання 20.2. Необхідно також ґрунтовно засвоїти методику визначення додаткового ефекту, що вини­кає завдяки раціональним змінам у галузевій структурі підприємства. Дуже важливо пам'ятати, що ця методика дає можливість водночас ви­значити і додатковий ефект від поліпшення технології й організації ви­робництва. Закріпити методику визначення цих додаткових ефектів чи­тач матиме змогу, виконавши завдання 20.3.

Під впливом конкуренції і зміни кон'юнктури ринку перед підпри­ємствами нерідко виникає потреба у зміні галузевої структури та даль­шому її вдосконаленні. У зв'язку з цим майбутнім економістам потріб­но ґрунтовно оволодіти методикою вибору конкуруючих галузей. Головне при цьому — зрозуміти, чому дві конкуруючі культури, за якими коефіцієнт заміни одного продукту іншим дорівнює зворотному співвідношенню цін на ці два продукти, є однаково економічно вигід­ними. Варто на конкретних прикладах, наведених у підручнику [1], простежити, як визначається коефіцієнт заміни і коефіцієнт цінового співвідношення і як впливає перевищення одного з коефіцієнтів над іншим на вибір однієї з конкуруючих галузей. Засвоєння цієї методики буде повним, якщо читач опанує дві її модифікації, одна з яких урахо­вує випадки, коли постійні витрати в конкуруючих культурах однакові, а змінні витрати на одиницю продукції різні, і друга — коли ці культу­ри різняться як за постійними, так і за змінними витратами.

Слід пам'ятати, що дана методика базується на використанні фактич­них і очікуваних даних про ціни й урожайність культур. Проте в плано­вому періоді ці дані можуть набувати інших значень. Тому економісти- менеджери повинні ґрунтовно оволодіти методикою визначення «чутли­вості» прибутку до зміни ціни й урожайності конкуруючих культур. Це стане запорукою того, що рішення щодо вибору таких культур будуть обґрунтованими. Читачеві пропонується завдання 20.4, самостійне вико­нання якого сприятиме належному засвоєнню всіх деталей методики.

Значну увагу читач повинен приділити вивченню організаційних структур управління підприємством. Зокрема, треба знати сутність цього поняття, а також складові організаційної структури управління (ОСУ) — виробничі підрозділи, служби, відділи, ланки, групи працівників, що ви­конують окремі управлінські функції. Потрібно чітко розрізняти, які зв'язки між елементами ОСУ є вертикальними та горизонтальними, лі­нійними та функціональними. Це важливо, оскільки дані зв'язки відби­вають розподіл управлінських повноважень між рівнями управління.

Важливо усвідомити, що підприємства залежно від їх внутрішнього середовища, масштабів виробництва, ступеня його диверсифікації тощо можуть запроваджувати різні типи організаційних структур управління. Найбільш відомими серед них є лінійна, лінійно-штабна, функціональна, лінійно-функціональна, дивізіональна, матрична та мережна. Необхідно опанувати сутність кожного з названих типів ОСУ, їх переваги та вади, умови, за яких слід надавати перевагу певному типу або їх комбінаціям. Скажімо, лінійна ОСУ має ті переваги, що для неї характерні простота зв'язків, одноканальність взаємодії, несуперечливість розпорядження для підлеглих, бо кожний з них має лише одного лінійного керівника. Вадою цієї ОСУ є перевантаженість лінійного керівника, оскільки йому дово­диться виконувати багато функцій, у тому числі спеціальних.

Лінійно-штабна ОСУ зберігає лінійні зв'язки, але водночас передбачає створення спеціальних штабів (служб) з відповідними функціями. їх завдан­ня — допомогти лінійним керівникам приймати обґрунтовані рішення. Про­те штаби позбавлені прямих розпорядчих функцій. Перевага цієї ОСУ — за­безпечення вищої ефективності рішень і «розвантаження» лінійних керів­ників від функцій, які для них є складними для виконання. її вади — зрос­тання витрат на управління і зниження оперативності у прийнятті рішень.

Функціональна ОСУ також передбачає створення штабів, але вони в цьому разі наділяються розпорядчими функціями. Переваги цієї ОСУ — зменшення кількості рівнів управління, підвищення компетентності керівництва, а вади — порушення принципу єдиноначальності, а отже, виникнення суперечливості у прийнятті рішень, зниження оперативно­сті. Зважаючи на ці вади, у практиці, зокрема в аграрному виробництві, набула поширення лінійно-функціональна система управління, яка збе­рігає лінійні зв'язки (лінійну вертикаль управління), поєднуючи її з спеціалізацією управлінської діяльності. Тому ця ОСУ поєднує в собі переваги лінійної та функціональної структур управління.

Для засвоєння питання побудови лінійно-функціональної ОСУ чи­тачеві пропонується виконати завдання 20.6.

Дивізіональна ОСУ впроваджується у великих компаніях з дивер- сифікованим виробництвом (корпорації, холдинги тощо). Вона буду­ється за принципами групування виробничих підрозділів: за продукта­ми, за регіонами, за групами споживачів. Такі підрозділи набуваютьзначної самостійності, утворюючи власну структуру управління, але водночас вони несуть відповідальність за результати своєї діяльності.

Матрична ОСУ має ту особливість, що крім лінійних керівників і фун­кціональних служб створюються тимчасові проектні групи із числа спеціа­лістів функціональних служб для розробки нових видів продукції чи тех­нологій тощо. Керівник проектної групи наділяється функціями лінійного керівника. Група після завершення розробки припиняє свою діяльність.

Завдання 20.1. За даними річної статистичної звітності визначте ви­робничий напрям підприємства за показником структури товарної продук­ції, коефіцієнт зосередження товарного виробництва, а також місце та роль головної галузі в економіці господарства. Місце галузі визначають за показ­никами: 1) питомою вагою галузі в усіх виробничих витратах підприємст­ва; 2) часткою затрат праці галузі в загальних затратах праці підприємства.

Роль галузі в економіці підприємства розраховують за показниками: 1) часткою грошової виручки від реалізації продукції галузі в загальній виручці підприємства; 2) питомою вагою прибутку від реалізації про­дукції галузі в усій масі прибутку підприємства.

Вихідна інформація. Завдання виконується за даними форми № 50-сг «Основні економічні показники роботи сільськогосподарських підпри­ємств», зокрема табл. 1 «Виробництво і реалізація сільськогосподарсь­кої продукції». У стовпчику 7 цієї таблиці наведені дані про обсяг гро­шової виручки від реалізації сільськогосподарської продукції певного виду за кодами 0010—0210. Виробничі витрати в розрізі окремих галу­зей містяться у стовпчику 3 за цими кодами.

Методика виконання. Структуру товарної продукції визначають як частку від ділення грошової виручки від продажу відповідного виду продукції за всіма каналами реалізації на загальну суму грошових над­ходжень (чистого доходу) і множенням одержаного результату на 100. Цей показник потрібно обчислити, по-перше, з урахуванням лише про­дукції сільського господарства і, по-друге, з урахуванням наданих по­слуг на сторону. Бажано було б ураховувати і продукцію переробки та підсобних виробництв, але такої інформації у статистичній звітності за 2008 р. немає. Розрахунки доцільно вести в таблиці такої форми:

СТРУКТУРА ТОВАРНОЇ ПРОДУКЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Вид товарної продукції	Номер коду	Структура товар­ної продукції сільського господарства		Ранжи- руваний ряд галу­зей	Структура всієї товарної продук­ції з урахуван­ням послуг
		тис. грн	%		тис. грн	%
1	2	3	4	5	6	7
Зернові та зернобобові — усього	0020
Соняшник	0040
Цукровий буряк	0050
І. Продукція рослинництва — усього	0010

Закінчення табл.

Вид товарної продукції	Номер коду	Структура товар­ної продукції сільського гос­подарства		Ранжи- руваний ряд галу­зей	Структура всієї товарної продук­ції з урахуван­ням послуг
		тис. грн	%		тис. грн	%
1	2	3	4	5	6	7
Вирощування великої рогатої худоби	0140
Свиней	0150
Молоко	0180
ІІ. Продукція тваринництва — усього	0130
Усього в сільськогосподарсь­кому виробництві	Сума за пункта­ми І і ІІ		100		х
ІІІ. Послуги в сільському гос­подарстві	0212	х	х		х
Продукція сільського госпо­дарства і послуг — усього	0216	х	х		х	100

Коефіцієнт зосередження товарного виробництва визначають за фор­мулою

К = ¹0° , ³ £ ПВ ; - 1)

де ПВ _і — питома вага 7-ї галузі в структурі товарної продукції, %; N7 —

порядковий номер 7-ї галузі в ранжируваному ряді, побудованому за спад­ною ознакою: перше місце присвоюється галузі з найбільшою питомою вагою в структурі товарної продукції, а останнє — з найменшою. Дані для побудови ранжируваного ряду беруть зі стовпчика 4 наведеної таблиці.

Головною галуззю сільськогосподарського виробництва є та, яка має найбільшу питому вагу в структурі товарної продукції сільського господарства. Щоб визначити місце головної галузі в економіці підпри­ємства за першим показником, необхідно витрати виробництва цієї га­лузі поділити на витрати виробництва в цілому за сільськогосподарсь­ким виробництвом (сума даних кодів °°1° і ° 13°, стовпчик 3, форма № 5°-сг). Для визначення другого показника — частки прямих затрат праці галузі в усіх прямих затратах сільськогосподарського виробницт­ва — у статистичній звітності за 2°°8 р. даних немає.

Для визначення ролі галузі в економіці підприємства за першим показ­ником потрібно вироблену в цій галузі продукцію в натурі перевести за порівнянними цінами у вартісний вираз і одержаний результат поділити на весь обсяг валової продукції сільського господарства. Показник еко­номічної ролі головної галузі за другим показником розраховують ділен­ням одержаного від галузі прибутку (дані ст. 7 за мінусом даних ст. 6) на весь прибуток підприємства, одержаний від товарних галузей, не скори- гований на збиток (визначається за даними цієї самої форми). За умови, що головна галузь є збитковою, визначають її частку в загальній сумі збитку, не скоригованого на одержаний від інших виробництв прибуток.

Оцінка одержаних результатів. У формулюванні виробничого напряму підприємства в його назву доцільно включати одну, дві або максимум три галузі, які мають найвищу питому вагу в структурі това­рної продукції сільського господарства. Виробничий напрям підприєм­ства збігається з його спеціалізацією, коли розміри товарних галузей відповідають установленим критеріям віднесення підприємств до вузь- коспеціалізованих (питома вага головної галузі в структурі товарної продукції має 50 і більше відсотків), спеціалізовані на виробництві продукції двох галузей (їх питома вага більше ніж 67 %, у тому числі кожної з них — не менше ніж 25 %) і спеціалізовані на виробництві продукції трьох галузей, коли їх питома вага становить 75 і більше від­сотків, у тому числі кожної з них — не менше ніж 20—24 %. За цих умов кажуть, що підприємство спеціалізується на виробництві відповід­них (одного, двох, трьох) видів продукції. В іншому разі мову ведуть лише про виробничий напрям підприємства. Причому недоцільно в йо­го назву вносити ті галузі, які, хоч і посідають у структурі товарної продукції друге або третє місце, але їхня питома вага менше ніж 10 %.

На основі структури всієї товарної продукції визначають місце і роль інших, крім сільськогосподарських, видів діяльності в економіці підприємств.

Коефіцієнт товарного зосередження галузей свідчить про ступінь спеціалізації підприємства з урахуванням концентрації всіх його товар­них галузей. При цьому цей показник доцільно визначати за структурою товарної продукції сільського господарства й окремо за структурою всієї товарної продукції. Останній показник частково свідчитиме про дивер­сифікацію виробництва. Заведено вважати, що коли цей коефіцієнт, ви­значений за товарними галузями сільського господарства, не перевищує 0,20, то підприємство є багатогалузевим, 0,21—0,30 — зі слабким рівнем спеціалізації, 0,31—0,40 — із середнім, 0,41—0,50 — вищим від серед­нього, 0,51—0,60 — з високим і понад 0,60 — з глибоким.

Чим вища питома вага головної галузі у витратах виробництва і в за­тратах праці, тим вагоміше місце посідає головна галузь в економіці під­приємства з позиції споживання виробничих ресурсів. Аналогічно підхо­дять до показників ролі галузі в економіці підприємства. Для однознач­ного висновку про значення головної галузі в економіці підприємства доцільно розрахувати інтегральний показник К_р за формулою

Кр =і ПВ_Я. :£ ПВф.,

1 1

де ^ ПВ_е. — сума питомої ваги .-х видів загального ефекту (грошової

1

виручки і прибутку) від головної галузі в загальній їх сумі в цілому на

2

підприємстві; ^ ПВф. — сума питомої ваги .-х факторів (виробничих

1

витрат і затрат праці) в загальному їх обсязі на підприємстві. За браку інформації про затрати праці використовують лише показник частки галузі у виробничих витратах.

Значення головної галузі в економіці господарства зростає за К_р > 1. Якщо ж К_р < 1, то це свідчить, що головна галузь ведеться недостатньо ефективно. Вельми важливо, щоб серед результативних показників найбільшою була питома вага прибутку від цієї галузі в загальній масі прибутку підприємства. За такої обставини створюються ліпші умови для відтворення цієї галузі і функціонування підприємства в цілому.

Завдання 20.2. За даними річної статистичної звітності визначте досягнутий рівень економічної ефективності галузевої структури під­приємства за показником структури прибутку. Водночас для такої оцін­ки залучаються й інші показники ефективності (див. тему 16).

Вихідна інформація. Структуру прибутку визначають за тією самою інформацією, що використовувалася під час виконання завдання 20.1.

Методика виконання. Структуру прибутку доцільно визначати за його величиною, не скоригованою на збитки, якщо вони одержані від певних товарних галузей. В останньому випадку крім структури прибу­тку слід визначати структуру збитку, не скоригованого на прибутки, одержані від інших товарних галузей.

Прибуток чи збиток за кожною галуззю обчислюють відніманням від грошової виручки, одержаної від реалізації продукції цієї галузі (ст. 7 табл. І форми № 50-сг), повної собівартості цієї продукції (ст. 6). Необхідні розрахунки доцільно вести в таблиці такої форми:

СТРУКТУРА ПРИБУТКУ І ЗБИТКУ ПІДПРИЄМСТВА¹

	Структура прибутку		Структура збитку
Товарна галузь підприємства	одержано при­	%		одержано збит­	%
	бутку, тис. грн			ку, тис. грн
Зернові і зернобобові	+	+		X	X
Соняшник	+	+
Цукровий буряк	X	X		+	+
Овочі	X	X		+	+
Вирощування великої рогатої худоби	X	X		+	+
Молоко	+	+		X	X
На підприємстві	+	100		+	100

¹ Знаком «+» позначено наявність прибутку або збитку від певної галузі, а хрестиком — їх відсутність. Очевидно, що для кожної окремої галузі може бути або прибуток, або збиток.

Оцінка одержаних результатів. Щоб здійснити економічну оцін­ку галузевої структури за цим показником, потрібно порівняти структу­ру товарної продукції зі структурою прибутку. Логічно вважати, що найбільшу питому вагу в структурі прибутку повинні мати ті галузі, ча­стка яких найвища в структурі товарної продукції. За раціональної га­лузевої структури, прогресивних технологій, сучасної організації вироб­ництва питома вага головних галузей у структурі прибутку перевищує їхню частку в структурі товарної продукції. Якщо ж спостерігається зворотне явище, та це є свідченням відносно низького рівня економіч­ної ефективності продукції головної галузі чи галузей, що формують виробничий напрям підприємства.

Для поглибленої оцінки ефективності галузевої структури доцільно також залучити показники рентабельності авансованого капіталу, вироб­ничого капіталу, рівня рентабельності і рентабельності продажу. Важ­ливо простежити динаміку структури товарної продукції і структури прибутку.

Структура збитку дає змогу зробити висновок про найбільш проблем­ні галузі підприємства, а отже, здійснити дальший детальний поглибле­ний аналіз причин, що зумовили неефективне їх функціонування.

Завдання 20.3. Визначте вплив структурних зрушень у співвідно­шенні галузей підприємства, а також змін у технології й організації ви­робництва на величину прибутку.

Вихідна інформація. Для виконання цього завдання потрібна інфор­мація про зібрану площу сільськогосподарських культур (форма № 50-сг, табл. 1 «Виробництво і реалізація сільськогосподарської продукції і по­слуг», ст. 1 за відповідними кодами), а також про середньорічне пого­лів'я тварин (ці самі форма і стовпчик). Дані про прибуток (збиток) окремих галузей беруть із завдання 20.2.

Методика виконання. У разі коли підприємство залишає незмін­ним набір галузей, але при цьому змінює співвідношення між ними, то економічну ефективність зрушення у структурі виробництва можна ви­значити за такою методикою. Спочатку для кожної галузі розраховують прибуток на 1 га посіву відповідної культури і на одну середньорічну голову тварин певного виду у звітному періоді. Потім визначають роз­рахунковий (умовний) річний обсяг прибутку в базовому періоді за фор­мулою

~ п т

П = Е5*0. • Р. +ЕП_Тв_м • Тв_и ,

.=1 >=1

де — площа посіву .-ї культури в базовому періоді; Р₁. — вихід прибутку з 1 га посіву .-ї культури в звітному періоді; П_Тв — серед­ньорічне поголів'я тварин г-го виду в базовому періоді; Тв_н — вихід прибутку на одну середньорічну голову тварин г-го виду у звітному пе­ріоді; п і т — відповідно кількість вирощуваних у господарстві товар­них культур і видів тварин.

Далі необхідно визначити загальний приріст прибутку на підприєм­стві (ДП):

ДП = П₁ - П₀,

де П₁ і П₀ — фактична маса прибутку у звітному і базовому роках.

Звідси приріст прибутку за рахунок змін у галузевій структурі ста­новитиме

ДР = П₁ - П.

Залишкова частина приросту прибутку ДЗП = ДП - ДР є результа­том поліпшення технології й організації виробництва. Якщо в дослі­джуваний період відбулися зміни в землекористуванні підприємства, цей фактор слід знівелювати.

За умови що значна кількість галузей підприємства через несприят­ливе економічне середовище є збитковими, такий розрахунок доцільно здійснювати не за прибутком, а за товарною продукцією.

У разі коли підприємство крім змін у співвідношенні галузей пов­ністю згортає певну галузь (галузі) як економічно неперспективну і на­томість починає розвивати нову для себе галузь (галузі), то ефектив­ність таких кардинальних змін можна визначити у два етапи. На пер­шому з них установлюється за описаною в цьому завданні методикою загальний приріст прибутку, приріст прибутку за рахунок змін у галу­зевій структурі та приріст прибутку під дією інших факторів, але тільки за тими галузями, які були і залишаються функціонувати на підприємс­тві у зміненому співвідношенні.

На другому етапі до одержаного результату про приріст прибутку за рахунок змін у галузевій структурі виробництва треба додати прибуток (збиток) від функціонування нової галузі (галузей) і відняти прибуток (збиток) від галузі (галузей), яка повністю ліквідована. Одержана таким способом алгебраїчна сума прибутку і буде характеризувати ефектив­ність зміни галузевої структури на підприємстві.

Оцінка одержаних результатів. Збільшення приросту прибутку (товарної продукції) внаслідок змін у галузевій структурі виробництва свідчить про їх доцільність і дає підстави для розробки необхідних за­ходів щодо дальшого поглиблення позитивних тенденцій у таких змі­нах з урахуванням оптимального рівня концентрації виробництва.

Завдання 20.4. За вихідними даними обґрунтуйте, чи доцільно здійснювати заміну вівса (культура, що розглядається як об'єкт заміни) за рахунок розширення площ під ячменем (культура-замінник), а також кількісно визначте «чутливість» прибутку до зміни ціни та врожайності цих конкуруючих культур. Здійсніть перевірку правильності одержано­го результату.

Вихідна інформація. На підприємстві склалися такі економічні та технологічні параметри розвитку цих двох рослинницьких галузей:

Номер культури	Культура	Урожай­ність, ц/га	Ціна за 1 ц, грн	Змінні ви­трати на 1 ц, грн	Умовний чистий прибуток на 1 ц, грн	Умовний чистий прибуток на 1 га, грн
1	ячмінь	30,8	70	37,4
2	овес	37,4	60	36,0

Методика виконання. Спочатку потрібно підрахувати умовно- чистий прибуток на 1 ц продукції (маржинальний дохід) як різницю між ціною і змінними витратами. Оскільки змінні витрати на 1 ц про­дукції цих культур неоднакові, то замість коефіцієнта цінового співвід­ношення потрібно розрахувати коефіцієнт співвідношення умовно-чис­того прибутку (маржинального доходу) на 1 ц. Щоб зробити висновок про доцільність заміни вівса ячменем, потрібно розрахувати коефіцієнт заміни діленням урожайності культури, що розглядається як об'єкт за­міни (урожайність вівса), на врожайність культури-замінника (ячменю). Коефіцієнт співвідношення маржинального доходу визначається ділен­ням цього доходу культури-замінника (ячменю) на дохід культури об'єкта заміни (вівса).

На основі порівняння коефіцієнта заміни з коефіцієнтом цінового співвідношення (співвідношення умовно-чистого прибутку) роблять висновок про доцільність заміни однієї культури іншою, беручи до ува­ги, що постійні витрати для цих культур у розрахунку на 1 га посіву однакові. Потрібно, зокрема, знати, що якщо цей коефіцієнт заміни до­рівнює коефіцієнту цінового співвідношення (співвідношення доходу), то ці культури вважаються рівноцінними. Якщо коефіцієнт заміни мен­ше від коефіцієнта цінового співвідношення (співвідношення доходу), то площу культури-замінника (та, що стоїть у знаменнику у визначенні коефіцієнта заміни) слід розширювати за рахунок конкуруючої, і на­впаки.

Щоб визначити «чутливість» прибутку до зміни ціни та врожайнос­ті, спочатку потрібно у формалізованому вигляді прирівняти умовно- чистий прибуток ячменю (УЧП₁) до умовно-чистого прибутку вівса (УЧП ₂), розрахованого на 1 га посіву цих культур:

( • Ц )-(( • ЗВ1) = (У 2 • Ц 2 ) - (У 2 • ЗВ2) = У 2 • (Ц 2 - ЗВ2 ) . (1)

На основі цієї рівності визначають урожайність вівса, за якої УЧП ₂ = УЧП₁:

_У ^(У1 • Ц ⁾-^(У1 • ^ЗВ1⁾ ₍₂₎ ² Ц₂ - ЗВ₂ '

Ціну на продукцію культури, що розглядається як об'єкт заміни (у нашому прикладі — овес), за якої УЧП ₂ = УЧП₁, також визначають на основі рівності (1):

(Уі • Ці)-(Уі • ЗВі)

^У2

Вираз (Ц₂ - ЗВ₂) — це розрахунковий маржинальний дохід на 1 ц вівса. Щоб визначити ціну 1 ц вівса, за якою витримується рівність (1), можна скористатися формулою

Ц₂ =(Ц₂ - ЗВ₂)+ ЗВ₂.

Одержаний результат треба оцінювати з позицій імовірності збіль­шення ціни і підвищення врожайності до визначених рівнів. Очевидно, імовірність підвищується, коли для досягнення однакового умовно- чистого прибутку потрібне відносно невелике підвищення ціни й уро­жайності оцінюваних культур. За таких умов порівнювані культури вважаються рівноцінними, але з позицій прибутковості. Остаточне рі­шення приймається з урахуванням інших факторів (вимоги сівозмін, договірні зобов'язання тощо).

Відповідь

1. Замінювати овес ячменем:

а) недоцільно, оскільки ефективність вирощування вівса вища від ефективності вирощування ячменю;

б) обидві культури за дохідністю рівноцінні;

в) заміну здійснювати доцільно, оскільки ячмінь забезпечує вищу ефективність виробництва.

2. Урожайність вівса, за якої УЧП₁=УЧП₂, ц: 40,0; 41,8; 43,1; 45,3.

Ціна за 1 ц вівса, за якої УЧП₁=УЧП₂, грн: 52,8; 58,0; 62,8; 67,9.

(( - ЗВ2)

Завдання 20.5. Здійсніть оптимізацію асортименту майонезної продукції олієжирового комбінат₁у методом лінійного програмування за критерієм максимізації прибутку .

Вихідна інформація. Виробнича потужність олієжирового комбі­нату з виробництва майонезу становить 5900 т у рік. Специфічним для даного підприємства є те, що постачальники завжди можуть поставити йому стільки вхідних ресурсів, скільки йому необхідно. Тому немає по­треби встановлювати обмеження на фізичний обсяг ресурсів. Натомість для підприємства є обмеженою сума коштів для покриття поточних ви­трат, які, врешті-решт, відображаються в собівартості одиниці майонез­ної продукції. Економічною службою комбінату встановлено, що вплановому році сума оборотних коштів, яка може бути витрачена на виробництво майонезу (без амортизації), становить 21 600 тис. грн.

Витрати оборотного капіталу на одиницю продукції ідентифікують­ся з її виробничою собівартістю. За кожним видом майонезу виходячи з прогнозної ціни визначено прибуток на 1 т цієї продукції. Дана інфор­мація наведена в таблиці.

Асортимент продукції	Витрати на 1 т майонезу обо­ротного капіта­лу (собівартість продукції), грн	Прибуток на 1 т ма­йонезу, грн	Фактичний обсяг виробниц­тва, т	Усереднені орієнтовні об­меження на виробництво майонезу, т
Столичний п-е, 0,2	2969	527	756	702
Столичний д-п, 0,2	3297	320	178	145
Столове відро, 0,85	3690	25	48	36
Шашличний п-е, 0,2	2986	579	25	18
Шашличний д-п, 0,2	3099	190	19	15
Провансаль Київський д-п, 0,2	5466	955	57	85
Провансаль д-пак, 0,2	5226	1196	143	182
Провансаль, стік-пакет, 0,012	9376	7690	0,2	5
Провансаль п-е, 0,65	4841	630	381	380
Провансаль відро	5524	929	215	266
Провансаль євробанка, 0,45	5720	1614	20	254
Гірчиця євробанка, 0,25	3578	802	49	61
Провансаль Київський п-е, 0,2	5068	1390	236	163
Провансаль п-е, 0,2	3165	1060	2853	3146
Провансаль фірмовий пл. відро	4484	159	43	36
Провансаль фірмовий д-п, 0,2	4099	605	62	54
Провансаль особливий п-е, 0,2	3742	900	286	354

Наведені дані свідчать про різну дохідність асортиментного складу майонезу. Але це не означає, що підприємство може зовсім відмовитися від менш прибуткового асортименту, щоб не втратити свої ніші в ринку на ці продукти. Крім того, не виключається можливість, що підприємс­твом будуть вжиті необхідні заходи з підвищення прибутковості менш ефективного на сьогодні асортименту продукції, і завдяки збереженню на них ніші в ринку з'явиться можливість її розширення.

Методика виконання. Економіко-математична модель оптимізації асортименту майонезної продукції має вигляд:

п

Цільова функція £ х_і • Р_гі ^ тах ,

і=1

де x_i — шуканий оптимальний обсяг реалізації і-го виду продукції, тонн; P_ri — прибуток на 1 т і-го виду продукції; п — асортимент майо­незної продукції.

Обмеження моделі:

1. Обмеження на обсяг реалізації:

x < q₁, жщ° ^ > ^p_{r сер},

^хі > q₁^{, як}щ^о ^ < ^p_r сер^,

де q_i — прогнозний рівень реалізації; P_{r сер} — середній прибуток на 1 т майонезу.

п

2. Обмеження на оборотний капітал ^ С_і • х_і < 21 600 тис. грн,

і=1

де С _і — фактичні витрати (собівартість) і-го виду продукції.

п

3. Обмеження на виробничу потужність ^ х_і < 5900 т.

і=1

Оцінка одержаних результатів. За результатами оптимізації ці­льова функція свідчитиме про те, скільки прибутку зможе одержати підприємство в разі оптимізації асортименту майонезної продукції. Цей прибуток потрібно порівнювати з фактичним, і, як слід очікувати, він має перевищувати останній на певну величину. Тут треба мати на увазі, що таке перевищення відбувається під впливом двох факторів: завдяки збільшенню обсягу реалізації і за рахунок оптимізації асортименту ма­йонезної продукції. Прогнозна виробнича потужність (5900 т) переви­щує фактично досягнуту на 550 т.

Вплив цього фактора на приріст прибутку можна визначити як до­буток збільшеного обсягу виробництва продукції на фактичний прибу­ток у розрахунку на 1 т майонезу до оптимізації (906 грн/т). Решта при­росту прибутку зумовлена фактором оптимізації асортименту.

Завдання 20.6. Унаочніть у вигляді рисунка виробничу структуру агропромислового формування, а також його лінійно-функціональну структуру управління.

Вихідна інформація. Агропромислове формування здійснює вироб­ництво сільськогосподарської продукції рослинництва і тваринництва, а також переробку частини цієї продукції. Сільськогосподарське вироб­ництво представлене рослинництвом, а також тваринництвом — ско­тарством і свинарством. Переробне виробництво представлене консер­вним заводом і млином. У складі АПФ є такі виробничі підрозділи: дві рільничі бригади, дві бригади овочівництва, дві тракторні бригади, мо­лочнотоварна ферма і свиноферма. Крім того, є обслугові підрозділи: автопарк, центральна майстерня, зернотік, центральна перевалка. Соці­альна сфера АПФ представлена їдальнею.

Бригади очолюють бригадири, ферми — завідувачі ферм, консерв­ний завод — начальник заводу, млин — завідувач млина. Функціональ­ні підрозділи АПФ представлені планово-економічним і фінансово- економічним відділами. їх очолюють відповідно головний економіст та головний бухгалтер.

Методика виконання. У побудові виробничої структури АПФ доцільно виділити в окремі блоки сільськогосподарське виробницт­во, переробку, обслугові виробництва та соціальну сферу. Потім ко­жний виділений блок має бути представлений притаманними їм ви­робництвами чи сферами обслуговування. При цьому в складі сільськогосподарського виробництва варто виділити в окремі під- блоки рослинництво і тваринництво, а в кожному з таких підблоків — відповідні галузі.

Для наочного подання лінійно-функціональної структури управлін­ня треба брати до уваги, що в АПФ створені чотири відділки: відділок рослинництва, який очолює головний агроном — полевод; овочівницт­ва, який очолює агроном-овочівник, тваринництва — головний зоотех­нік та відділок переробки, який очолює головний інженер. Обслугові підрозділи, а також їдальня безпосередньо підпорядковуються директо­рові АПФ. Планово-економічний та фінансово-економічний відділи здійснюють управлінський вплив на виробничі та обслугові підрозділи лише в межах своїх функціональних компетенцій.