- •Курсова робота
- •Розділ 1. Трудові міграцій в системі перерозподілу людських ресурсів світу
- •1. 1. Поняття міжнародна трудова міграція
- •1.2. Етапи розвитку міжнародної трудової міграції
- •1.3. Міжнародне регулювання трудової міграції
- •2.1. Міграційна політика країн-експортерів та країн–імпортерів трудових ресурсів
- •2.2. Вплив міжнародної міграції на світову економіку та соціальний-економічний розвиток територій
- •2.3. Система міжнародної трудової міграції в Україні
- •Висновки
- •Список використаних джерел
2.1. Міграційна політика країн-експортерів та країн–імпортерів трудових ресурсів
Розроблення державної міграційної політики для кожної держави є складним питанням через необхідність її узгодження із загальною зовнішньо - і внутрішньодержавною політикою, постійне збільшення обсягу міграції, розвиток інтеграційних процесів і глобалізацію світової економіки. Зовнішня міграційна політика має сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу, зростанню добробуту населення. Основними її функціями у сфері праці є такі: захист національного ринку праці, залучення до країни (за необхідністю) іноземних фахівців і працівників певного професійно-кваліфікаційного спрямування, здійснення соціально-правового захисту трудових мігрантів. Внутрішня міграційна політика повинна забезпечувати свободу територіального пересування населення, в галузі праці оптимізацію у сфері зайнятості і стан регіональних ринків праці.
Останнє десятиліття характеризується тим, що країни-імпортери та країни-експортери трудових ресурсів вносять істотні корективи у свою міграційну політику.
Більшість країн, які активно імпортують трудові ресурси, є економічно-розвинутими і використовують селективний підхід при регулюванні імміграції: держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні певній країні, обмежуючи в'їзд усіх інших. Перелік бажаних іммігрантів варіюється в різних країнах, але зазвичай вони належать до однієї з таких категорій:
а) працівники, готові за мінімальну плату виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу: будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;
б) фахівці для нових і перспективних галузей: програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;
в) представники рідкісних професій: ювеліри, реставратори картин, лікарі з нетрадиційної медицини;
г) фахівці зі світовим ім'ям: музиканти, артисти, учені, спортсмени, лікарі, письменники;
ґ) великі бізнесмени, які переносять свою діяльність до країни-реципієнта, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.
Міграційна політика країн-імпортерів передбачає низку вимог щодо іммігрантів:
1. Вимоги до професійної кваліфікації. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічного училища, що повинно підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно пере-підтверджувати або оцінювати в країні, що приймає, на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері вимогам, що ставилися до випускника з певної спеціальності в країні експортері робочої сили. Пріоритет при найманні на роботу надається фахівцям, що мають від 3-5 років стажу роботи за спеціальністю. Можуть знадобитися рекомендаційні листи.
2. Обмеження особистого характеру. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі та заражені вірусом СНІД люди. Іммігранти зобов'язані надати довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою країни-реципієнта, або пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством у залежності від галузі промисловості, у якій вони мають намір працювати. Зазвичай він коливається в межах від 20-ти до 40-ка років. Надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного і соціального вигляду іммігрантів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше засудженим за карні злочини, членам терористичних і профашистських організацій.
3. Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, установлюють їхню максимальну кількість. Кількісні квоти можуть визначатися щодо економіки загалом (максимальна чисельність іноземної робочої сили в загальній кількості трудових ресурсів) і в межах окремих галузей (максимальна частка іноземних робітників від загальної кількості зайнятих у певній галузі); в межах окремих підприємств (максимальна частка іноземних робітників на одному підприємстві) або, як обмеження загальної кількості іммігрантів, що приїжджають до країни протягом одного року. Кількісне квотування є жорстким, але ефективним методом державного регулювання імпорту робочої сили, воно визначається законами, за дотриманням яких слідкують правоохоронні органи.
4. Економічне регулювання. Фінансові обмеження забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. У деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненні визначеного обсягу обороту і продажу або після внесення певних платежів до державного бюджету. Приватні особи мають право іммігрувати лише за умови готовності інвестувати в економіку країни, що приймає, визначену законом суму, доводять легальність походження цих грошей і створюють визначену кількість робочих місць. За законодавством деяких країн, за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язані платити. Деякі пільги надаються керівному складу корпорацій, що мають право укладати угоди від імені корпорації, заможним іноземцям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві.
5. Встановлення тимчасових обмежень. Законодавства більшості країн визначають максимальні терміни перебування іноземних працівників на їхній території, після закінчення яких вони повинні залишити країну-реципієнта або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній.
Значення тієї чи іншої з перерахованих і не перерахованих якостей під час відбору імпортерів трудових ресурсів не є постійними і можуть мінятися на користь інших пріоритетів.
Одним з напрямів міграційної політики економічно розвинутих країн є стимулювання рееміграції.
Традиційними державними заходами для забезпечення рееміграції є певні програми :
Програми стимулювання рееміграції. Вони містять широке коло заходів, починаючи від примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, які бажають повернутися на батьківщину. У західноєвропейських країнах (ФРН, Франція, Нідерланди тощо) діяли програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідних допомог при добровільному звільненні іммігрантів і від'їзді на батьківщину. Вважалося, що такий спосіб фінансування додатково не обтяжує видаткову частину бюджету, але на практиці бюджетні витрати виявилися значними в результаті необхідності створення електронної системи державного обліку іммігрантів і виплати допомог. Ефективність програм стимулювання рееміграції залишається дуже низькою.
Програми професійної підготовки іммігрантів. Уряди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів як засоби, що можуть спонукати їх повернутися на батьківщину. За цими програмами, здобувши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану і престижну роботу на батьківщині. Однак інтерес іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що придбання спеціальності не гарантує одержання роботи за цією спеціальністю в рідній країні. Тому більшість іммігрантів бажають зберегти свою, нехай і низькооплачувану, роботу в розвинутих країнах, ніж реемігрувати і намагатися знайти кращу на батьківщині.
Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами—експортерами робочої сили про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцем роботи реемігрантів. Такі підприємства здобували форму кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств. Найпослідовніше ці програми реалізуються у двосторонніх відносинах ФРН і Туреччини. Так, нові турецькі компанії, створені переважно за німецькі кошти, не лише стали центром, привабливим для реемігрантів, але і призупинили нові потоки еміграції з Туреччини.
Незважаючи на активні дії урядів країн, що приймають, більшість програм стимулювання рееміграції не досягли поставлених цілей: на початку їх здійснення рееміграція зростала і різко зменшувалася зі скороченням фінансування програм. Основною причиною їх низької ефективності є незацікавленість уряду країн, які експортують робочу силу, в її реекспорті і зменшенні обсягів міграції.
Цілі еміграційної політики країн-експортерів виглядають так:
скорочення безробіття;
використання еміграції з метою забезпечення валютними ресурсами країни-експортера трудових ресурсів;
підвищення життєвого рівня емігрантів;
отримання ними освіти і професії.
Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і зростанням впливу країн - експортерів робочої сили на даний процес.
Зокрема це виявляється в:
регулюванні масштабів і якісного складу мігрантів;
захисті прав своїх співвітчизників за кордоном;
заходах по сприянню захисту державних інтересів, а також прав і свобод громадян-мігрантів;
заходах, що направлені на взаємний захист інтересів країн-експортерів та імпортерів робочої сили.
Вказані регулятивні заходи дозволили країнам-експортерам робочої сили зменшити негативні наслідки міграції для національної економіки. У той же час вони продовжують залишатися вагомими. Особливо це стосується проблеми відпливу кваліфікованої робочої сили. Згідно а оцінками експертів, втрати країн-експортерів трудових ресурсів сягають 10% національного доходу.
Крім прямих втрат які с результатом "витікання інтелекту", в країнах-експортерах трудових ресурсів формується психологічний клімат песимізму і безперспективності щодо реалізації творчого потенціалу громадян. Хоча "інтелектуальна міграція" складає лише 3-5% від загальної кількості міграційного обігу робочої сили, на сучасному етапі спостерігається тенденція до її збільшення, а отже, до збільшення втрат країн-експортерів.