Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kursova_gotova.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
09.09.2019
Размер:
384.51 Кб
Скачать

2.1. Міграційна політика країн-експортерів та країн–імпортерів трудових ресурсів

Розроблення державної міграційної політики для кож­ної держави є складним питанням через необхідність її уз­годження із загальною зовнішньо - і внутрішньодержав­ною політикою, постійне збільшення обсягу міграції, розвиток інтеграційних процесів і глобалізацію світової економіки. Зовнішня міграційна політика має сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу, зро­станню добробуту населення. Основними її функціями у сфері праці є такі: захист національного ринку праці, за­лучення до країни (за необхідністю) іноземних фахівців і працівників певного професійно-кваліфікаційного спря­мування, здійснення соціально-правового захисту трудо­вих мігрантів. Внутрішня міграційна політика повинна забезпечува­ти свободу територіального пересування населення, в галу­зі праці оптимізацію у сфері зайнятості і стан регіональ­них ринків праці.

Останнє десятиліття характеризується тим, що країни-імпортери та країни-експортери трудових ресурсів вносять істотні корективи у свою міграційну політику.

Більшість країн, які активно імпортують трудові ресурси, є економічно-розвинутими і використовують селективний підхід при регулюванні імміграції: держава не перешко­джає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні певній країні, обмежуючи в'їзд усіх інших. Перелік бажаних ім­мігрантів варіюється в різних країнах, але зазвичай вони належать до однієї з таких категорій:

а) працівники, готові за мінімальну плату виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу: буді­вельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

б) фахівці для нових і перспективних галузей: програ­місти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські служ­бовці;

в) представники рідкісних професій: ювеліри, рестав­ратори картин, лікарі з нетрадиційної медицини;

г) фахівці зі світовим ім'ям: музиканти, артисти, уче­ні, спортсмени, лікарі, письменники;

ґ) великі бізнесмени, які переносять свою діяльність до країни-реципієнта, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Міграційна політика країн-імпортерів передбачає низку вимог щодо іммігрантів:

1. Вимоги до професійної кваліфікації. Міні­мальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічного учили­ща, що повинно підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно пере-підтверджувати або оцінювати в країні, що приймає, на предмет відпо­відності вимог до фахівця у відповідній сфері вимогам, що ставилися до випускника з певної спеціальності в країні експортері робочої сили. Пріоритет при найманні на роботу надається фахівцям, що мають від 3-5 років стажу ро­боти за спеціальністю. Можуть знадобитися рекомендацій­ні листи.

2. Обмеження особистого характеру. У країни не допускаються нар­комани, психічно хворі та заражені вірусом СНІД люди. Іммігранти зобов'язані надати довідку про стан свого здо­ров'я, завірену консульською установою країни-реципієнта, або пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством у залеж­ності від галузі промисловості, у якій вони мають намір працювати. Зазвичай він коливається в межах від 20-ти до 40-ка років. Надзвичайно серйозними є законодавчі вимо­ги до політичного і соціального вигляду іммігрантів. Най­частіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, рані­ше засудженим за карні злочини, членам терористичних і профашистських організацій.

3. Кількісне квотування. Більшість країн, що прийма­ють іммігрантів, установлюють їхню максимальну кіль­кість. Кількісні квоти можуть визначатися щодо економі­ки загалом (максимальна чисельність іноземної робочої сили в загальній кількості трудових ресурсів) і в межах окремих галузей (максимальна частка іноземних робітни­ків від загальної кількості зайнятих у певній галузі); в ме­жах окремих підприємств (максимальна частка інозем­них робітників на одному підприємстві) або, як обмеження загальної кількості іммігрантів, що приїжджають до кра­їни протягом одного року. Кількісне квотування є жор­стким, але ефективним методом державного регулювання імпорту робочої сили, воно визначається законами, за дот­риманням яких слідкують правоохоронні органи.

4. Економічне регулювання. Фінансові об­меження забезпечують скорочення чисельності іммі­грантів. У деяких країнах фірми мають право наймати іно­земну робочу силу тільки по досягненні визначеного обся­гу обороту і продажу або після внесення певних платежів до державного бюджету. Приватні особи мають право іммі­грувати лише за умови готовності інвестувати в економіку країни, що приймає, визначену законом суму, доводять ле­гальність походження цих грошей і створюють визначену кількість робочих місць. За законодавством деяких країн, за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язані платити. Деякі піль­ги надаються керівному складу корпорацій, що мають пра­во укладати угоди від імені корпорації, заможним інозем­цям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві.

5. Встановлення тимчасових обмежень. Законодавства більшості країн визначають максимальні терміни перебу­вання іноземних працівників на їхній території, після за­кінчення яких вони повинні залишити країну-реципієнта або одержати від компетентних органів дозвіл на продов­ження свого перебування в ній.

Значення тієї чи іншої з перерахованих і не перерахованих якостей під час відбору імпортерів трудових ресурсів не є постійними і можуть мінятися на користь інших пріори­тетів.

Одним з напрямів міграційної політики економічно розвинутих країн є стимулювання рееміграції.

Традиційними державними заходами для забезпечення рееміграції є певні програми :

Програми стимулювання рееміграції. Вони містять широке коло заходів, починаючи від примусової репатріа­ції незаконних іммігрантів до надання матеріальної допо­моги іммігрантам, які бажають повернутися на батьків­щину. У західноєвропейських країнах (ФРН, Франція, Ні­дерланди тощо) діяли програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідних допомог при добровільному звільненні іммігрантів і від'їзді на батьківщину. Вважалося, що такий спосіб фінан­сування додатково не обтяжує видаткову частину бюдже­ту, але на практиці бюджетні витрати виявилися значни­ми в результаті необхідності створення електронної систе­ми державного обліку іммігрантів і виплати допомог. Ефективність програм стимулювання рееміграції залиша­ється дуже низькою.

Програми професійної підготовки іммігрантів. Уря­ди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розгляда­ють програми професійної освіти іммігрантів як засоби, що можуть спонукати їх повернутися на батьківщину. За цими програмами, здобувши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану і престижну роботу на батьківщині. Однак інтерес іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що придбання спеціальності не га­рантує одержання роботи за цією спеціальністю в рідній країні. Тому більшість іммігрантів бажають зберегти свою, нехай і низькооплачувану, роботу в розвинутих кра­їнах, ніж реемігрувати і намагатися знайти кращу на бать­ківщині.

Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами—експортерами робочої сили про інвестиції частини перека­зів працівників на батьківщину і частини державних кош­тів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцем роботи реемігрантів. Такі підприємства здобували форму кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств. Найпослідовніше ці програми реалізуються у двосторонніх відносинах ФРН і Туреччини. Так, нові турецькі компанії, створені переваж­но за німецькі кошти, не лише стали центром, привабли­вим для реемігрантів, але і призупинили нові потоки емі­грації з Туреччини.

Незважаючи на активні дії урядів країн, що прийма­ють, більшість програм стимулювання рееміграції не досягли поставлених цілей: на початку їх здійснення ре­еміграція зростала і різко зменшувалася зі скороченням фінансування програм. Основною причиною їх низької ефективності є незацікавленість уряду країн, які експортують робочу силу, в її реекспорті і зменшенні обся­гів міграції.

Цілі еміграційної політики країн-експортерів виглядають так:

  • скорочення безробіття;

  • використання еміграції з метою забезпечення валютними ресурсами країни-експортера трудових ресурсів;

  • підвищення життєвого рівня емігрантів;

  • отримання ними освіти і професії.

Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і зростанням впливу країн - експортерів робо­чої сили на даний процес.

Зокрема це виявляється в:

  • регулюванні масштабів і якісного складу мігрантів;

  • захисті прав своїх співвітчизників за кордоном;

  • заходах по сприянню захисту державних інтересів, а та­кож прав і свобод громадян-мігрантів;

  • заходах, що направлені на взаємний захист інтересів країн-експортерів та імпортерів робочої сили.

Вказані регулятивні заходи дозволили країнам-експорте­рам робочої сили зменшити негативні наслідки міграції для національної економіки. У той же час вони продовжують зали­шатися вагомими. Особливо це стосується проблеми відпливу кваліфікованої робочої сили. Згідно а оцінками експертів, втрати країн-експортерів трудових ре­сурсів сягають 10% національного доходу.

Крім прямих втрат які с результатом "витікання інтелекту", в країнах-експорте­рах трудових ресурсів формується психологічний клімат пе­симізму і безперспективності щодо реалізації творчого потен­ціалу громадян. Хоча "інтелектуальна міграція" складає лише 3-5% від загальної кількості міграційного обігу робочої сили, на сучасному етапі спостерігається тенденція до її збільшення, а отже, до збільшення втрат країн-експортерів.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]