Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
!заруб 1-20.docx
Скачиваний:
5
Добавлен:
09.09.2019
Размер:
68.48 Кб
Скачать

5. Історія, проблематика, система образів «Фауст» Гете

Иога́нн Во́льфганг фон Гёте (нем. Johann Wolfgang von Goethe немецкое произношение имени (инф.); 28 августа 1749, Франкфурт-на-Майне, Германия — 22 марта 1832, Веймар, Германия) — немецкий поэт, государственный деятель, мыслитель и естествоиспытатель.

Трагедія «Фауст» (нім. Faust. Eine Tragödie.) - вінець творчості видатного німецького письменника Йоганна Вольфганга Гете. Є найбільш відомою історією життя реального середньовічного персонажа - героя німецьких міфів і переказів доктора Йоганна Фауста.

Трагедія, яка писалася протягом майже 60 років (з перервами), була розпочата в період «Бурі і натиску», закінчена ж в епоху, коли в німецькій літературі панувала романтична школа. Природно, що «Фауст»відображає всі ті етапи, за якими слід було творчість поета.

Содержание

Трагедия начинается с не имеющего отношения к основному сюжету спора между директором театра и поэтом о том, как надо писать пьесу. В этом споре директор разъясняет поэту, что зритель груб, бестолков и не имеет собственного мнения, предпочитая судить о произведении с чужих слов. Да и не всегда его интересует искусство — некоторые приходят на представление лишь для того, чтобы щегольнуть своим нарядом. Таким образом, пытаться создать великое произведение не имеет смысла, поскольку зритель в массе своей не в состоянии его оценить. Вместо этого следует свалить в кучу всё, что попадётся под руку, а так как зритель всё равно не оценит обилия мысли — удивить его отсутствием связи в изложении.

В различных более ранних историях о Фаусте мотивы, по которым Фауст заложил свою душу, варьировались. Так, в «Народной Книге» Фауст продаёт свою душу ради мирских удовольствий. В «Трагической истории доктора Фауста» Кристофера Марло Фауст продал свою душу, желая обессмертить свое имя. Так, хотя его лекарства и спасли многих — он не был в состоянии, скажем, воскресить мёртвого и потому прибег к помощи Сатаны. В трагедии Гёте Фауст смотрит на мир с крайним пессимизмом, проклиная всё существующее в мире, начиная со лжи и самомненья и заканчивая семьёй, любовью и надеждой[1] и готов покончить с собой. Однако, ему является ещё более циничный и ненавидящий мир Мефистофель, заключивший с Господом пари на то, сможет ли Фауст спастись от него (аналогичное пари можно встретить в Ветхом Завете, в Книге Иова). После этого Фауст, относящийся с полным безразличием к загробной жизни, продаёт Мефистофелю свою душу в обмен на мирские удовольствия[2]. По условию соглашения, душа Фауста отходит Мефистофелю в тот момент, когда Фауст возвеличит какой-либо миг своей жизни (в ранних версиях легенды, душа Фауста отходила к Мефистофелю по истечении 24 лет).

В изначальных легендах о Фаусте, Фауст делает попытки жениться, но под давлением Мефистофеля, противящегося браку, как обычаю, установленному Господом, предаётся блуду[3]. В интерпретации Гёте конфликт между Фаустом и Мефистофелем о браке отсутствует. Вместо этого Мефистофель потворствует желанию Фауста сблизиться с Гретхен (хотя, фактически, о браке с ней речи не идёт), однако относится к чувствам Фауста с крайним цинизмом и считает, что они сводятся лишь к плотскому влечению. После того как Фауст и Мефистофель убивают в драке брата Гретхен, Валентина, они покидают город, и Фауст не вспоминает Гретхен до тех пор, пока не видит её призрака на шабаше. После этого он идёт на помощь Гретхен, осужденной за то, что она убила дочь, зачатую ею от Фауста, но в итоге бросает сошедшую с ума девушку умирать в тюрьме. Также, хотя и в «Народной книге», и в «Трагической истории доктора Фауста» присутствуют попытки Фауста обратиться к Небу, в версии Гёте подобные размышления были полностью исключены. Однако, как и в более ранних версиях легенды о Фаусте, значительный объём текста уделён шуткам и магическим проделкам Фауста и Мефистофеля.

Вторая часть обогащается перенесением действия в Античный мир — сложным сюжетным переплетением между современным Фаусту Средневековьем и давно ушедшими временами, которые, к слову сказать, с философской точки зрения так близки Гёте и его просвещенному времени, идеологически восходящему ко временам античности.

К концу трагедии Фауст сохраняет цинизм и проклинает Заботу, за что та его ослепляет. Тем не менее Фауст решает, что он переживает величайший миг в своей жизни, так как его работа принесёт большую пользу людям. Таким образом завершается его контракт с Мефистофелем, и его душа должна попасть в ад, а также завершается пари, заключённое между Мефистофелем и Богом, о том, сможет ли Фауст спастись. Однако, в отличие от «Народной Книги», согласно которой Фауст попал в ад, в версии Гёте, несмотря на выполнение условий соглашения и то, что Мефистофель действовал с разрешения Господа, ангелы забирают душу Фауста у Мефистофеля и уносят её в рай.

6. Французька проза = «ТЕМА» Ковбасенко, вопрос №1

7. Літ-ра романтизму, течії.

Романтизм (фр. romantisme) - явище європейської культури в XVIII-XIX століттях, що представляє собою реакцію на Просвітництво і стимульований їм науково-технічний прогрес; ідейний і художній напрямок у європейській і американській культурі кінця XVIII століття - першої половини XIX століття. Характеризується твердженням самоцінності духовно-творчого життя особистості, зображенням сильних (найчастіше бунтарських) пристрастей і характерів, натхненної і цілющої природи. Поширилося на різні сфери діяльності людини. У XVIII столітті романтичним називали все дивне, фантастичне, мальовниче і існуюче в книгах, а не в дійсності. На початку XIX століття романтизм став позначенням нового напрямку, протилежного [1] класицизму і Просвітництва.

Загальна характеристика

Романтизм змінює епоху Просвітництва і збігається з промисловим переворотом, позначеним появою парової машини, паровоза, пароплава, фотографії та фабрично-заводських околиць. Якщо Просвітництво характеризується культом розуму і заснованої на його початках цивілізації, то романтизм стверджує культ природи, почуттів і природного в людині. Саме в епоху романтизму оформляються феномени туризму, альпінізму і пікніка, покликані відновити єдність людини і природи. Популярним виявляється образ «благородного дикуна», озброєного «народною мудрістю» і не зіпсованого цивілізацією.

Романтизм у філософії

Для філософії епохи романтизму характерний агностицизм (Кант), ірраціоналізм (Шопенгауер), пантеїзм (Гегель, Шеллінг) і культ героїчних особистостей (Ніцше, Карлейль).

Романтизм в літературі

Романтизм вперше виник у Німеччині, в колі письменників і філософів йенской школи (В. Г. Ваккенродер, Людвіг Тік, Новаліс, брати Ф. та А. Шлегель). Філософія романтизму була систематизована у працях Ф. Шлегеля і Ф. Шеллінга. У подальшому розвитку німецький романтизм відрізняє інтерес до казкових і міфологічним мотивами, що особливо яскраво виявилося в творчості братів Вільгельма і Якоба Грімм, Гофмана. Гейне, починаючи свою творчість у рамках романтизму, пізніше піддав його критичного перегляду.

В Англії багато в чому обумовлений німецьким впливом. В Англії його першими представниками є поети «Озерної школи», Вордсворт і Кольридж. Вони встановили теоретичні основи свого напрямку, ознайомившись під час подорожі по Німеччині з філософією Шеллінга та поглядами перших німецьких романтиків. Для англійського романтизму характерний інтерес до суспільних проблем: сучасному буржуазному суспільству вони протиставляють старі, добуржуазних відносини, оспівування природи, простих, природних почуттів.

Яскравим представником англійського романтизму є Байрон, який, за висловом Пушкіна, «зодягнув у тьмяний романтизм і безнадійний егоїзм». Його творчість пройнята пафосом боротьби і протесту проти сучасного світу, оспівуванням свободи та індивідуалізму.

Також до англійського романтизму належить творчість Шеллі, Джона Кітса, Вільяма Блейка.

Романтизм отримав поширення і в інших європейських країнах, наприклад, у Франції (Шатобріан, Ж. Сталь, Ламартін, Віктор Гюго, Альфред де Віньї, Проспер Меріме, Жорж Санд), Італії (Н. У. Фосколо, А. Мандзоні, Леопарді) , Польщі (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Зигмунт Красиньського, Ціпріан Норвід) і в США (Вашингтон Ірвінг, Фенімор Купер, У. К. Брайант, Едгар По, Натаніель Готорн, Генрі Лонгфелло, Герман Мелвілл).

Також до французьких романтикам зараховував себе Стендаль, проте він мав на увазі під романтизмом щось інше, ніж більшість його сучасників. У епіграф роману "Червоне і чорне" він узяв слова "Правда, гірка правда", підкресливши своє покликання до реалістичного дослідженню людських характерів і вчинків. Письменник був упереджений до романтичних неабияким натурам, за якими визнавав право "відправлятися на полювання за щастям". Він щиро вважав, що тільки від укладу суспільства залежить, чи зможе людина реалізувати свою вічну, дану самою природою тягу до благополуччя.

Романтизм в російській літературі

Зазвичай вважається, що в Росії романтизм з'являється у поезії В. А. Жуковського (хоча до предромантіческому руху, розвинутому з сентименталізму, часто відносять вже деякі російські поетичні твори 1790-1800-х років). У російській романтизмі з'являється свобода від класичних умовностей, створюється балада, романтична драма. Стверджується нове уявлення про сутність і значення поезії, яка визнається самостійною сферою життя, виразницею вищих, ідеальних прагнень людини; колишній погляд, за яким поезія представлялася порожньою забавою, чимось цілком службовим, виявляється вже неможливим.

Рання поезія О. С. Пушкіна також розвивалася в рамках романтизму. Вершиною російського романтизму можна вважати поезію М. Ю. Лермонтова, «російського Байрона». Філософська лірика Ф. І. Тютчева є одночасно і завершенням, і подоланням романтизму в Росії.

8. Людська комедія = «ТЕМА» Ковбасенко, вопрос №5