- •1.Стаття 10. Закон про мови і Державна програма розвитку мов в Україні. Зміст і значення цих державних документів.
- •2.Нова укр.Літ.Мова на загальнонародній основі. Роль і.П.Котляревського та т.Г.Шевченка в історії розвитку сучасної укр.Літ.Мови.
- •4.Діалектне членування суч.Укр.Мови.
- •5.Системні відношення у лексиці (парадигматичні, синтагматичні, епідигматичні, гіпонімічні, партитивні, еквонімічні). Екстенсіонал та інтенсіонал словесного знака.
- •6.Слово і його ознаки. Лзс. Типи лз. Структура лз.
- •7.Полісемія. Типи полісемії. Типи відношень між лсв багатозначного слова. Моносемія.
- •8.Омоніми, типи омонімів, міжмовна омонімія.
- •13.Фонетика, її завдання. Сегментні та суперсегментні фонетичні одиниці.
- •14.Аспекти вивчення звуків мови. Система голосних та приголосних української мови, їх класифікації.
- •15.Фонема, її функції. Варіанти фонем. Фонетична та фонематична транскрипція. Фонема і звук.
- •16.Асиміляція та дисиміляція. Їх різновиди. Наслідки цих процесів в українській мові (орфографії та орфоепії). Асимілятивне подвоєння звуків, відбиття цього явища на письмі.
- •17.Позиційні та історичні чергування голосних звуків в українській мові (/о/, /е/ з /і/; /е/, /о/ з о; /е/ з /о/ після шиплячих та /й/; /о/ з /оу/; /е/ з /еи/; /и/ з /ие/ та ін.).
- •18.Позиційні та історичні чергування приголосних звуків в українській мові (/г/, /к/, /х/ із /з’/, /ц’/, /с’/; /г/, /к/, /х/ із /ж/, /ч/, /ш/ та ін.).
- •19.Основні правила української орфоепії. Українська графіка. Принципи українського правопису. Українська пунктуація. Класифікація розділових знаків.
- •20.Морфеміка. Предмет її вивчення та завдання. Поняття про морфеми, морфи, аломорфи та варіанти морфем. Класифікація морфем.
- •21.Історичні зміни в морфемній структурі слів: спрощення, перерозклад, ускладнення, декореляція.
- •22.Словотвір. Предмет його вивчення та завдання. Мотивуюча база і дериват. Критерії мотивації.
- •23.Способи поєднання морфем. Морфонологічні явища.
- •24. Способи словотворення.
- •25.Словотвірний тип. Поняття про словотвірне значення.
- •30.Іменник: визначення, поділ на лексико-граматичні розряди.
- •31.Рід іменників, засоби його вираження. Рід незмінюваних іменників іншомовного походження та іменників-абревіатур. Іменники подвійного та спільного роду.
- •32.Категорія числа іменників. Засоби її вираження. Однинні та множинні іменники.
- •33.Категорія відмінка іменників. Засоби вираження відмінкових граматичних значень.
- •36.Прикметник: визначення, граматичні категорії, синтаксичні функції. Розряди за значенням. Ступені порівняння. Відмінювання. Типи за характером закінчення.
- •37.Займенник: визначення, особливості лексичного значення, морфологічні особливості, синтаксичні функції. Розряди займенників, їх граматичні ознаки.
- •38.Числівник: визначення, поділ на розряди. Особливості відмінювання кількісних числівників один, два-чотири, п’ять-десять, п’ятдесят-вісімдесят, сорок, дев’яносто, сто, двісті-дев’ятсот.
- •39.Дієслово: визначення, граматичні категорії і синтаксична роль. Дієслівна система. Інфінітив як початкова форма дієслова. Категорія виду, засоби її вираження.
- •40.Категорія часу дієслів: основні та варіантні значення часових форм. Категорія способу дієслів: визначення, засоби вираження форм способу.
- •41.Категорія перехідності дієслів, засоби її вираження. Дієслівна категорія стану, засоби її вираження. Категорія особи. Безособові дієслова.
- •42.Категорії роду та числа в дієсловах. Дієвідміни. Дієслова архаїчної групи. Дві основи дієслова, творення від них дієслівних форм.
- •43.Дієприкметник: визначення, дієслівні та прикметникові ознаки дієприкметника. Творення активних і пасивних дієприкметників. Відмінювання.
- •44.Дієприслівник: визначення, дієслівні та прислівникові ознаки. Творення дієприслівників доконаного і недоконаного виду. Форми на –но, -то.
- •45.Предикати (категорія стану), їх семантико-граматичні ознаки. Розряди слів категорії стану за значенням.
- •46.Прислівник: визначення, поділ на розряди. Творення ступенів порівняння прислівників.
- •47.Прийменник: визначення, основні функції в реченні, походження та морфологічна структура прийменників. Сполучник: визначення, поділ на групи і підгрупи за значенням і функцією. Сполучні слова.
- •48.Частки: визначення, класифікація часток за значенням та функцією.
- •49.Вигуки: визначення, функції у мовленні. Розряди вигуків за значенням та фонетичним складом. Звуконаслідувальні слова.
- •50.Поняття про предмет і одиниці синтаксису. Предикативність. Модальність (диктум і модус). Парадигма речення як система його форм (індикатив, кон’юнктив, імператив).
- •51.Словосполучення. Дискусійні питання. Визначення. Форма, значення та функції словосполучень.
- •63.Складнопідрядні речення. Логіко-граматична, формально-граматична та структурно-семантична класифікація складнопідрядних речень.
- •64.Безсполучникові складні речення.
- •65.Характеристика мовознавчої науки. Мета і завдання загального мовознавства.
- •66.Слов’янські мови: класифікація, головні особливості. Місце української мови серед інших слов’янських мов.
- •67.Старослов’янська мова. Її значення для славістики. Діяльність Кирила і Мефодія. Походження слов’янського письма.
- •68.Методи дослідження мови. Загальна характеристика.
- •69.Головні напрями теоретичного мовознавства. Основні ідеї психолінгвістики. Мета і завдання комунікативної лінгвістики.
- •70.Мова і суспільство. Мовна ситуація. Мовна ситуація в Україні. Мовна політика і мовне законодавство. Проблеми мовної політики та мовного законодавства в Україні.
13.Фонетика, її завдання. Сегментні та суперсегментні фонетичні одиниці.
Фонетика – розділ мовознавства, що вивчає звуковий аспект мовлення.
Основні елементи фонетики: звук, наголос, склад, інтонація, фонема.
Завдання фонетики:
1.Охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків та класифікувати їх
2.Встановити в якому оточенні можуть виступати звуки конкретної мови
3.Визначити яких замін зазнають звуки у мовному потоці
4.Дослідити природу інших елементів звукової системи (склад, наголос, тон, інтонація)
Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну. Історична (діахронічна) фонетика, вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи. Описова (синхронічна) фонетика, яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.
Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний.
Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми). Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами. Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно. Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом. Склад - найменша одиниця мовної ланцюжка. Звук - мінімальна фонетична одиниця.
Суперсегментний одиниці (інтонаційні засоби) - одиниці, які накладаються на сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темп або тривалість). Наголос - виділення у мові певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою інтенсивності (енергії) звуку. Тон - ритміко-мелодійний малюнок промови, який визначається зміною частоти звукового сигналу. Темп - швидкість мови, яка визначається кількістю сегментних одиниць, виголошених за одиницю часу. Тривалість - час звучання сегмента мови.
14.Аспекти вивчення звуків мови. Система голосних та приголосних української мови, їх класифікації.
Існує три аспекти вивчення мовних звуків:
фізичний (акустичний) передбачає вивчення звуків з погляду їх звучання (висота, амплітуда, тривалість)
лінгвістичний або фонологічний - звуки з погляду їх смислових функцій
фізіологічний (артикуляційний) або біологічний - звуки як результат певних рухів мовних органів
Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і приголосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.
Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості. За місцем творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]). Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звукинизького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття. За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених належать [о], [у], решта голосних звуків неогублені. Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.
Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.
При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видихуване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.
В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній. За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердості чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які. У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твердих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’якшений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають. Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в небагатьох українських словах і здебільшого в словах іншомовного походження трапляються перед іншими голосними: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур]. Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних виділяють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§'] і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]). Носові приголосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина. У мовленнєвому потоці звуки мови, поєднуючись один з одним, зазнають різноманітних впливів. Якщо ці впливи незначні, то звуки не змінюють своїх істотних ознак, а лише отримують деякі додаткові характеристики. Наприклад, у слові руно [р°ун°о] приголосні [р°], [н°] огублюються під впливом наступних лабіалізованих голосних [у], [о], останні ж, у свою чергу, набувають носового забарвлення під дією носового приголосного [н], яке позначається надбуквеним знаком (~) : [у], [о]. Якщо вплив фонетичного оточення значний, то це призводить до заміни одного звука мови іншим. Таке явище називається чергуванням. Наприклад, у слові зсипати [с:ипати] дзвінкий приголосний [з] під впливом наступного глухого [с] втрачає свою дзвінкість, у результаті чого відбувається чергування [з] – [с]. При збігу двох однакових приголосних у мовленні утворюється подовжений звук, довгота якого у фонетичній транскрипції позначається двокрапкою. Напр.: зсунути [с:унути] ([с:] = [с] + [с]), віддати [в'ід:ати] ([д:] =[д] + [д]), зілля [з'іл':а] ([л':] = [л'] + [л']).