1.1 Загальнотеоретичні проблеми виникнення та становлення політичного дискурсу.

Мова в політиці реалізує декілька пов’язаних між собою функцій, основною з яких є персуазивна (регулювання світогляду і поведінки громадян). Визначальною ознакою політичного дискурсу є його спрямованість на адресата з метою домогтися перлокутивного ефекту – спонукати аудиторію до суспільно-політичної реакції. Як правило, учасники політичної комунікації представляють певні суспільно-політичні позиції, а обмін інформацією відбувається з яскраво вираженими прагматичними цілями, тобто комунікативний процес у політиці завжди має інтенційний характер.

Аналізуючи багаточисельні дефініції терміну “комунікація”, як зауважує Л.І.Сахарчук, визначаємо її як «обмін раціональною та емоційною інформацією у процесі соціальної мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини за допомогою мовного коду чи мовних кодів як суб’єкта міжособистісних, міжінституційних, міжкультурних відношень» [Сахарчук 2006: 13].

Усвідомлюючи провідну роль комунікації у забезпеченні життєдіяльності суспільства взагалі та його членів зокрема, мовець прагне до максимального досягнення успішного спілкування, до глибокого розуміння комунікативних процесів, до вільного володіння комунікативними механізмами взаємодії та взаємовпливу комунікантів [Сахарчук 2006: 5].

Однією із її найважливіших проблем є проблема постійної участі мовця у безперервному комунікативному процесі. Необхідно знати, які одиниці створюють комунікативний простір, які рівні репрезентують, які поза комунікативні та позамовні фактори на них впливають, які характеристики вони мають у часовому та просторовому вимірах, яку роль вони відіграють у формуванні соціальної пам’яті та у суспільстві. Лінгвістична теорія дискурсивного континууму готова відповісти на ці запитання. Вона розглядає спілкування як складну динамічну надсистему, однією із систем якої є мова. Вона є формою реалізації та існування комунікативного простору, що складається із сукупності дискурсивних континуумів. Кожен із них є сукупністю дискурсів, які, у свою чергу, формуються із дискурсивних рядів. Дискурсивні ряди формуються із окремих дискурсивів, або комунікативних подій чи актів. Лінгвістична теорія дискурсивного континууму верифікується за допомогою континуумного егоцентричного методу. Цим методом досліджується ієрархія одиниць комунікації [Сахарчук 2006: 5-6].

Спілкуючись не один раз у рамках дискурсів (газетний, політичний, літературний, кіно-дискурс, побутовий, Інтернет-дискурс, освітній, туристичний), ми стаємо учасниками дискурсивних рядів: індивідуальних та інституційних. Дискурсивні ряди складаються з окремих комунікативних ситуацій, або дискурсивів. Для реалізації дискурсивів важливу роль відіграють соціокультурні та когнітивно-психологічні характеристики мовця, його стиль породження та розуміння мовлення, його текст, середовище спілкування, комунікативні стратегії і тактики [Сахарчук 2006: 40].

Хронотопна система політичної комунікації передбачає встановлення системи політичних жанрів, обумовлених часом, місцем, стилем комунікативної діяльності. Складна взаємодія жанрів у системі сучасної політичної комунікації Німеччини реалізується у взаємозв’язках таких жанрів, як журналістське опитування, політичні промови, політичні мас-медіа, інтерв’ю, мас-медіа-повідомлення, аналітичні статті, коментарі, хроніки політичного життя, політичні дискусії, переговори, меморандуми, прес-конференції, нормативні документи, політична реклама тощо. Всі вони як дискурсивні акти або дискурсиви створюють політичні ряди, які займають своє місце у політичному дискурсі дискурсивного континууму [Сахарчук 2006: 58].

Зростаюче значення питань когнітивної лінгвістики та дискурсознавства, яке забезпечує якісне висвітлення різних аспектів усної та текстової комунікації, а також спрямованість сучасних лінгвістичних досліджень на вивчення різних типів дискурсу з комунікативно-прагматичної точки зору обумовлюють актуальність різностороннього висвітлення питань політичного дискурсу, одним із яких є узгодження єдиного термінологічного апарату. Адже й до сьогодні у вітчизняній лінгвістиці зустрічаємо поняття "політичний дискурс" та "політологічний дискурс". Характер їх вживання зводиться до двох основних напрямків, у яких об’єкт дослідження детермінується:

а) лише як політичний дискурс [Белова 2003: 304с.; Діденко 2001: 214с; Фоменко 1998: 195с.];

б) водночас як політичний та (або) політологічний дискурс [Дискурс іноземномовної комунікації 2001: 36;158; Демьянков и др.2002: 35].

Визначити ступінь релевантності зазначених понять можна за допомогою словникових дефініцій термінів "політика", "політичний". Отже, політика – це:

- вид людської діяльності, пов’язаний із завоюванням та здійсненням влади, насамперед державної [Піча і ін. 2000: 87];

- мистецтво управління державою (Politik – Kunst der Staatsverwaltung: a) auf die Durchsetzung bestimmter Ziele bes. im staatlichen Bereich u. auf die Gestaltung des öffentlichen Lebens gerichtetes Handeln von Regierungen, Parlamenten, Parteien, Organisationen; b) taktierendes Verhalten; zielgerichtetes Vergehen [Duden Deutsches Universalwörterbuch 1989: 1162];

- від гр. politike – державні і суспільні справи; організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами і соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб [Політологічний енциклопедичний словник 1997: 274].

Звідси, "політичний" – той, що стосується сфери управління державою ("politisch" [Fr. politique < lat. politicus < griech. politicos = die Bürgerschaft, Staatsfervaltung betreffend]: 1. die Politik betreffend. 2. auf ein Ziel gerichtet, klug und berechnend) [Duden Deutsches Universalwörterbuch 1989: 1163], а “політик” – людина, що працює у даній сфері та займає певну політичну посаду, здебільшого як член однієї з політичних партій ("Politiker" [lat. politicus < griech. politicos = Staatsmann] – jmd., der (meist als Mietglieder einer Partei) ein politisches Amt ausübt) [Duden Deutsches Universalwörterbuch 1989: 1162-1163].

Поширені тлумачення суті політичного дискурсу базуються на теоретичних засадах центрального поняття "дискурс", зокрема:

- Політичний дискурс – це комплекс мовленнєвих структур у певному лінгвістичному контексті – контексті політичної діяльності, політичних поглядів і переконань разом з її негативними проявами (наприклад, ухилянням від політичної діяльності, відсутністю політичних переконань та ін.) [Герасимов и др. 2002: 20].

- Політичний дискурс – це будь-які мовленнєві утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких корелює зі сферою політики [Шейгал 2000: 23].

- Політичний дискурс – це також сукупність дискурсивних практик, що ідентифікують учасників політичної комунікації або формують її конкретну тематику [Баранов 2001: 246].

- Політичний дискурс може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися відповідно до існуючих традицій і отримали перевірку досвідом [Баранов и др. 1991: 6].

Остання (четверта) детермінація поняття визнається багатьма дослідниками даної дискурсознавчої проблематики, оскільки є змістовно об’ємною. Ми дотримуємось визначення, сформульованого науковцями Львівської лінгвістичної школи, які під політичним дискурсом розуміють зв’язний (усний чи письмовий) текст, виражений за допомогою вербальних та невербальних засобів вираження, зумовлених ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами [Дискурс іноземномовної комунікації 2001: 158].

Отже, політичний дискурс розуміється нами як мовленнєві утворення (усні або письмові), що стосуються сфери політики, реалізуються вербально та екстравербально, актуалізуються у певному ситуативному контексті і спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики.

Доцільно наголосити, що вивчення політичного дискурсу було ініційоване щонайменше трьома факторами. По-перше, внутрішніми потребами лінгвістичної науки, яка у різні періоди своєї історії зверталася до реальних сфер функціонування мови. По-друге, власне політологічними проблемами вивчення політичного мислення, його зв’язку з політичною поведінкою, необхідністю побудови передбачуваних моделей у політології та розробки методів аналізу політичних текстів і текстів засобів масової інформації. Третім важливим фактором виступає соціальне замовлення, ініціатором якого є певна частина суспільства, що прагне зрозуміти суть політичної комунікації [Баранов 2001: 245-246].

Важливою рисою сучасного політичного дискурсу є його широке "розчинення" у ЗМІ. Деякі дослідники мови, наприклад W. Mantl, вважають, що саме мас-медіа надали поштовх поглибленому інтересові до політичної комунікації як явища, який з допомогою соціальних наук розрісся до масштабів загальної зацікавленості мовними проблемами і отримав назву "політична культура" (politische Kultur) [Mantl 1985: 303].

У політичному дискурсі особлива адресантно-адресатна конфігурація, коли адресатом є соціум – народ, партійні прихильники, адресантом – політик, президент, лідер політичної сили, державний (політичний) діяч. Для успішного досягнення адресантом своєї мети важливе створення вдалого іміджу, якому однаковою мірою сприяють як ораторські здібності промовця, так і його зовнішній вигляд, фото- та телегенічність. Мовне оформлення явищ політичного життя вплинуло на розвиток іміджевої комунікації. Однією з характеристик, що набуває значної ваги в епоху телебачення, є зовнішність політика. Її часто пов’язують із поняттям «харизма» - емоційно-психічні здібності людини, завдяки яким її оцінюють як обдаровану особливими якостями і спроможну здійснювати ефективний вплив на інших людей. Силу харизми значною мірою доповнює мова, насамперед це стосується політичної комунікації [Семенюк 2010: 195-196].

У політичному дискурсі концепт «час» (членування часу як суспільний ідеал, проголошений у межах політичних інституцій) і дискурсивний час (як інструмент для здійснення віддалених комунікативних завдань, регулятор текстопородження) не збігаються. Концепт «час» має лінійний та дискретний характер: основною позначкою на шкалі часу в політичному дискурсі слугують вибори, представлені як поворотна подія, від результатів якої залежить майбутнє адресатів політичних текстів. Лінійність часу має потенційну можливість як прогресивного руху (перемога своєї партії на виборах), так і регресивного (перемога суперників). Вибори також є значущим чинником дискурсивного – у міру їх наближення текстовий потік стає більш інтенсивним, підвищується категоричність висловлень, стають чіткішими тенденції до інвективності. Після виборів інтенсивність політичної комунікації падає, щоб знову зрости у період наближення нових виборів. Дискурсивний час у політичному дискурсі циклічний [Семенюк 2010: 196].

Інтенція боротьби за владу – це специфічна характеристика політичного дискурсу. Вона присутня у всіх його жанрах. Ця інтенція виражена у такій особливості політдискурсу як агональність, тобто змагальність [Михальская 1996: 138]. Отже, мовлення може бути зрозумілим і сприйнятим як боротьба, причому змагання та перемога - головна мета спілкування. Сучасний російський фахівець із риторики А.Михальская виокремлює два типи відносин у політичному дискурсі:

1. гармонізуючий тип відносин (основу якого становлять істина та згода);

2. агональний тип відносин (грунтується на боротьбі і перемозі).

Якщо політику розуміти як боротьбу за завоювання та утримання влади, то політичний дискурс є демонструванням боротьби: «Запекла боротьба за владу розігрується як змагання, як великі національні ігри, для яких важливі певні іміджі, театралізованість, форми вияву мовленнєвої агресії» [Шейгал 2000:162].

Політичний дискурс реалізується в усній та писемній формах. До усної форми політичного дискурсу зараховують публічні виступи політиків, їхні виступи на радіо, по телебаченню, інтерв’ю, прес-конференції, парламентські дебати, теле- та радіо новини; до писемної форми – різноманітні документи: партійні програми, маніфести, угоди, рубрики політичних новин у пресі, політичні плакати та листівки. Основна форма реалізації політичної комунікації - політичний текст як складова та результат політичної активності. Спектр політичних текстів широкий, проте спільне в них те, що всі вони є формою для представлення суспільству політичних цілей відповідно до основної мети політики – одержання і збереження влади. Відповідно до місця реалізації (парламент, вибори, з’їзд) виокремлюють парламентський виступ (він регламентується особливими правилами; крім того, існують відмінності у виступі міністра, депутата, канцлера), передвиборчий, партійний, привітальний, святковий (присвячений пам’яті когось – пам’ятний і новорічний (різдвяний)). Однією з найхарактерніших ознак нової політики під час виборчих кампаній стали телевізійні дебати. Вони дають змогу виборцям порівняти претендентів на посаду президента як політичних діячів та особистостей. Кандидати на посаду президента, зокрема, не можуть не лише робити те, що їм забажається, а й висловлювати власну думку з приводу того чи іншого питання, якщо це може нашкодити їхній кар’єрі [Семенюк 2010: 198-199].

До числа інституціональних характеристик політичного дискурсу відносять його функції. До основних функцій політичного дискурсу Р.Водак відносить:

• персуазивну (переконування);

• інформативну;

• аргументативну;

• персуазивно-функціональну (створення переконливої картини кращої побудови світу);

• делімітативну (відмінність від іншого);

• груповиділяючу (змістовне і мовне забезпечення ідентичності) [Водак 1997: 51].

Виділення в політичному дискурсі інституціонального його типу детермінує значущість функціонування особистості у владі. Під мовною особистістю розуміється людина, здатна створювати та сприймати тексти, які відзначаються різним ступенем структурно-мовної складності, глибини й точності відображення дійсності при визначеній спрямованості [Караулов 1987: 271].

Отже, за останні роки політичний дискурс став активним об’єктом лінгвістичних досліджень. Це пов’язано з глобалізацією соціальних змін та технологізацією політичного дискурсу. І тому соціологи, лінгвісти та інші науковці дійшли висновки, що мова – це влада. Адже мова є невід’ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.