§1. Україна в протистоянні заходу і сходу

Католицький Захід і культура Ренесансу

Передвісниками Ренесансу були Данте (на зламі XIII — XIV ст.), Петрарка і Бокаччо (XIV ст.), але датують Ренесанс, виходячи з європейських реалій, пізніше: ранній (1420 — 1500 рр.), золотий (1500 — 1540 рр.) та пізній (межі точно не встановлюють). Оскільки Ренесанс, Rinascimento, — це в перекладі означає «відродження», то виникає спокуса знайти ознаки відроджень у різних народів у різних розуміннях слова все далі на схід, аж до Китаю та Японії.

Між тим в Італії термін «відродження» мав цілком визначений, прив’язаний до власної національної історії, смисл. Після Данте мова йшла про відродження старої римо-італійської культурної традиції, яка досі заперечувалась, оскільки була язичницькою. Католицька церква строго дозувала ту культурну спадщину, яку можна було прийняти на ґрунті християнства. Освіта, яку сприйняла середньовічна Європа з попередньої епохи, не могла задовольняти потреби суспільства вже після того, як відкрилися нові горизонти внаслідок освоєння культури іспанських арабів. Розвиток науки, передусім фізико-математичної, дозволив подолати рубежі, на яких зупинилася античність. Йшлося про можливість звертатися необмежено і в гуманітарії до античної класики попри її «язичництво»; це була ідеологія відновлення національної римо-італійської культури. /122/

Характерно, що після появи програмних стосовно цього творів «великої трійки» більше ста років усі обговорюють їх і підтримують, але ніхто не пише італійською мовою, як це робили вчителі. Більше того, звернення до італійської традиції веде до появи справжнього культу латини (цікаво, що офіційно відмова від викладання латиною і введення італійської мови у вищих навчальних закладах Італії датується тільки 1912 роком!). Прекрасною латиною пишуть ідеологи італійського ренесансного гуманізму — Поджо Браччоліні, Джіроламо Морліні, а знаменитий Лоренцо Валла написав трактат «Про красоти латинської мови». Перед нами класична ситуація, описувана теорією диглосії. Після Данте, Петрарки і Бокаччо не відбувається занепаду латини і торжества народної італійської мови за її рахунок: ставлення до латини продовжує бути надзвичайно шанобливим, проте це ставлення вже не до сакральної V мови, а до такої ж культурної мови, як і італійська, тільки більш літературно довершеної, нормованої. Виникає течія в гуманістичній культурі, відома як «звичайний гуманізм» (umanesimo volgare), ідеолога якого Леон Батіста Альберті та П’єтро Бембо використовували культ форми в латині та грецькій мові для нормування італійської мови. Виникає і зворотне явище — «макаронічна література», де сміховий, комічний ефект викликається зіставленням латини і італійської мови, використанням народної італійської мови для урочистих потреб і навпаки — урочистого латинського гекзаметру для опису вульгарних ситуацій. Від диглосії італійська культура переходить до італо-латинської двомовності, а за цим завжди стоять обставини загальнокультурного характеру.

Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження вважається гуманізм. Слідом за одним із ранніх ідеологів гуманізму Салютаті в центрі уваги італійських письменників XV ст. опиняється поняття Ьитапііаз, вживане ще Ціцероном. Humanitas розуміється як ученість і як схильність до шляхетних мистецтв, а також як доброзичливість щодо інших людей. В свідомості середньовіччя, в церковній свідомості humanitas протиставилось divinitas, тобто людське — божественному як вищому, принципово відділеному. У Салютаті, у Леонардо Бруні Ьитапііаз розуміється як культура і протиставляється, з одного боку, відсутності освіти — варварству (barbaritas), з іншого боку — відсутності моральності й шляхетності, тобто дикості (feritas). Звідси, між іншим, починається майбутня концепція етапів людської історії — дикість, варварство, цивілізація — прийнята свого часу і Ф. Енгельсом.

Протиставлення людськості-людяності (humanitas) не божественному, а дикому і неосвіченому було новим явищем у самосвідомості епохи. Марсіліо Фічіно підкреслює, що людяність — не земного, а небесного походження, і це випливає з єдності ідеї людини як родової ідеї. Платоністська філософія «людини як родової ідеї» поєднує людську і божественну природу, що й породжує переворот у розумінні тварного і божественного.

Гуманісти визнають людський світ брудним, неморальним, жорстоким і рахуються саме з такою гріховною природою людини. Життєрадісний цинізм однаково властивий /123/ і Маккіавеллі, і Рабле: обидва виходять із гріховної природи земного світу, тільки для Рабле занурення в «нижній світ» є сміхове, карнавальне спілкування зі «світом навиворіт», а Маккіавеллі по-діловому вважає земний бруд цинічною стратегією досягнення політичного успіху. Раблезіанський сміх, грубу непристойність у характеристиці людини зустрічаємо і в «Похвалі глупоті» Еразма Роттердамського, що не раз трактувалася як сатира на папство. Проте тоді незрозуміло, чому ж папа Лев X сміявся, слухаючи Еразма, який читав йому свою «Похвалу», і як могло статися, що Еразмові присудили почесне звання доктора теології?

Для італійської політичної культури, для римської церковної ідеології таке цинічне уявлення про природу церкви не було великою єрессю. Римська церква була церквою-державою, а держава була справою гріховною і, в разі потреби, брудною. Церква належить граду земному. Що церковна політика, як і будьяка політика, річ брудна, прекрасно знали самі папи і кардинали і між собою могли говорити про все відверто, сміючись із наївних. Італійські міста-держави ніколи не погоджувались на те, щоб Ватикан взяв на себе місію об’єднання Італії, бо він був одним з них. Як латина залишалась зразковою мовою, до того ж Ііпдиа Ггапса, засобом спілкування людей різних мов і національностей, так і католицизм визнавався гуманістами прекрасною релігією, колискою високої культури і філософії. Тільки не треба робити з Ватикану центр імперії, а з латини — єдину мову, гідну того, щоб нею спілкуватися і писати високі твори.

Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов’язаними з християнською ідеологією і християнським містеріальним культом. Але відбувається радикальна зміна позицій щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивіда з трансцендентним, надіндивідуальним, безконечним світом.

У традиційній християнській художньо-теологічній системі світ людини протистоїть небесному світові як його духовній (необразній) сутності, а обом їм протистоїть світ буття Бога, як світ надраціональний і надобразний. Ці канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину як образ Божий. Повернення до античного антропоморфізму в баченні богів мало набагато ширший, ніж власне «італійський», сенс повернення до забутої римсько-античної спадщини. Бог-Отець з’являється на полотнах християнських майстрів у вигляді могутнього старця, а Мадонна вражає своєю жіночною красою. Ікона перетворюється на живопис і вміщується не тільки в храмі, а й у палаці. Божественна історія світу стає людською історією, розкриває те, що релігія побожно називала Божим задумом.

Жести, постави, композиції фігур в ренесансному мистецтві умисні, піднесені і театральні, що змушує вбачати в образах людського світу особливий смисл. У цьому особливому смислі і міститься вся сакральність світу. Мистецтво не створює, хоча б натяком, священну онтологію, не натякає символічними засобами на світ неземних об’єктів, острів літургійного часу — воно /124/ прагне показати те особливе світло, яке робить тварне буття частиною Божественного цілого.

Нова Італія прагнула сприйняти і засвоїти все, що залишили їй у спадок покоління тисячолітньої давності. Як архітектори використовували античні ордери, античну техніку зведення куполів та склепінь, так і поети та філософи сміливо звертались до Гомера і Горація, Платона і Епікура.

Вся Європа становила єдину економічну систему, центром якої були то Венеція, то Антверпен, то Генуя, то Амстердам, то Лондон. Проте всередині цієї системи історичний Захід становив щось більш цілісне, з’єднане не тільки фінансово-економічними зв’язками, а й культурно-політичними. Чотири іспанські експедиції на чолі з генуезцем Колумбом у 1492 — 1504 рр. відкрили Америку і впродовж чінквеченто — XVI ст. — каравели з золотом і сріблом неперервно йшли до Іспанії через океан. Один сучасник писав, що в Севілью ввезено стільки скарбів, що ними можна було б замостити всі вулиці золотом і сріблом. А проте борги іспанської корони зросли тільки з 1565 до 1574 р. у сім разів і становили суму, яка вдвічі перевищувала щорічний завіз дорогоцінних металів з Америки *. Іспанці були винні італійським банкірам, оскільки Іспанія вела безконечні війни за встановлення влади католицької церкви над світом чи принаймні над Європою.

* Див.: Рутенбург В. И. Италия и Европа накануне Нового времени. — М., 1974.

В середині XVI ст. здавалось навіть, що така мета близька, і Священна Римська імперія Габсбургів, об’єднана під однією короною з Іспанією Карлом V, ось-ось встановить панування Риму над континентом. Ці плани виявилися ефемерними, імператор після їх провалу подався до монастиря, а у його злого і безталанного сина Філіппа II успіхів було ще менше. Союз Іспанії з капіталістичними містами Італії на славу Риму не мав перспектив не тільки тому, що економічно відстала континентальна Іспанія була його слабкою ланкою. Захиріла і підупала також італійська економіка. Капіталізм, якому належало світле майбутнє, чомусь зайшов на землі, де він зробив перші переможні кроки, в глухий кут. Величезні гроші, нагромаджені італійськими банкірами, ішли на спекуляцію, торгівлю, вкладалися в розкіш, землі і титули. Латинський Захід починає підупадати. Реформація, що розгорнулася в германських землях, відрізала від Середземномор’я континентальну Північ. До голландського Амстердама, а потім і до Лондона пересунувся фінансовий і торговельний центр європейського світу. Протестантизм заклав підвалини нової європейської культури, з новою мораллю, новим співвідношенням народних і професійно-культурних елементів.

Але це все буде в майбутньому. Тому ще довго католицький світ залишався центром аристократичної високої європейської культури.

Не можна сказати, що католицька церква була ініціатором культурного прогресу чи хоча б сліпо йшла за подіями. Наука і культура виривалися з-під контролю церкви, як і мода. Скільки палких проповідей було присвячено безсоромності тогочасних манер одягатися, і все ж молоді модники носили затісні штани з гульфиками і навіть, кокетуючи, трохи розстібали їх, як пізніше стали розстібати комір сорочки! Попри стихію культурного розвою, попри консерватизм церкви і віруючих, все краще, що було створене від /125/ треченто до сеісченто в європейському живописі, архітектурі, музиці, — все це було реалізоване в соціально-культурному просторі католицького світу. Недарма Еразм Роттердамський писав: «Там, де перемагають лютеранці, занепадають науки».

Прогрес humanitas супроводжувався все новими спробами церкви взяти культуру під контроль, спираючись на найтемніші інстинкти мас. Папа Сікст IV, жадібний і жорстокий інтриган, суперничав із сім’єю Медічі і готував навіть убивство Лоренцо, саме він 1481 р. створив перший інквізиційний суд в Іспанії, в Севільї. Він же заснував і знамениту Сікстинську капелу для папської літургії. 1484 р. його наступник папа Іннокентій VIII видав буллу проти відьом, слідом за якою з’явилась знаменита книга Інсісторіса та Шпренґера «Молот відьом», з чого починається всеєвропейська істерія полювання на відьом. Між іншим, папа був бабієм і п’яницею, мав сина, якого вигідно одружив з дочкою Медічі, ще й заклав свою тіару за 100 тисяч дукатів... Наступником Іннокентія був папа Олександр VI, знаменитий своєю нечуваною навіть у тодішньому Римі розпустою Родріго Борджіа, а після нього на престол св. Петра прийшов папа Юлій II, відомий і своєю жорстокістю, і скандальним продажем посад писців-архівістів. Але, між іншим, це його малює Рафаель на фресці у Ватиканському музеї, його зображує Мікеланджело в статуї Мойсея, при ньому Рафаель розписує Сікстинську капелу, а Браманте починає будувати собор святого Петра...

Біблійні сюжети і персонажі перестали бути предметом сакрального мистецтва: всі ці страждання мучеників, бенкети і зцілення багаторазово зображуються на цілком світських за стилістикою полотнах. Художник користувався великою свободою у виборі засобів зображення, і духовні пастирі, самі будучи людьми з добрим смаком і до життя, і до мистецтва, вміли оцінити справжню роботу, якщо це не було небезпечно.

Коли інквізиція вже пильно стежила за всім, що відбувалося в культурі, Паоло Веронезе опинився на допиті у зв’язку зі своєю черговою «Таємною вечерею», де, згідно з доносом, «блюзнірськи» було зображено німців-алебардників та всіляких блазнів. Показові його пояснення інквізиторам.

«Він сказав: Ми, художники, дозволяємо собі користуватися свободою, якою користуються і поети, і безумці. І тому я зобразив двох алебардників, один із них п’є, а другий їсть коло «мертвих східців», і я розставив так їх фігури, бо вважав, що доцільно показати їх в домі людини заможної, багатої, якій, як мені казали, годиться мати таких слуг. — Йому сказано: А з якою метою ви зобразили на картині людину, одягнену блазнем, з папугою в руці? — Він сказав: Для краси, бо це заведено». І далі: «коли його запитали, чи доцільно, на його думку, на картині, що зображає Таємну вечерю Господа нашого, намалювати блазнів, п’яниць, собак і іншу гидоту, він відповів: Ні, ваші високороддя. — Його запитали: Чому ж ви тоді їх намалювали? Він відповів: Я вчинив так тому, що вони знаходяться за межами того місця, де проходить вечеря» *.

* Див.: Бреза Т. Бронзовые врата. — М., 1964. — С. 58 — 59.

Відбулася десакралізація митецької діяльності: художник і поет, уподібнені блазням, належать таким чином не до сакрального, а до межі /126/ «нижнього», карнавального світу, і тому наділені правом говорити те, що вважають за потрібне. В старому сакральному мистецтві увесь простір був організований за власними сакральними мірками, що виражали небесну гармонію. Грубе, «нижнє», сміхове можна було вміщувати на полях навіть сакральної книги, на марґінезі, де ченці-переписувачі малювали часом чортиків і непристойності, не впадаючи у гріх. У ренесансному мистецтві маргінальним є певне місце вже не на марґінезі, а в самому світі, в самій картині, поруч із сакральним місцем, в якому відбуваються священні події. Поза цим місцем можна зображувати «нижній світ» з його блазнями, папугами і п’яними ландскнехтами. «Нижній світ» вривається в сакральний простір як гріх у Град земний.

Реформація і Контрреформація

Мартін Лютер проголосив свої 95 тез 31 жовтня 1517 року. 1534 р. Ігнасіо Лойола організував новий орден, що згодом одержав назву орден єзуїтів. 1545 р. розпочався Трідентський собор, що з перервами продовжувався до 1563 р. і заклав основи католицької контрреформації. 1557 р. започатковано список заборонених книг, який Ватикан з того часу вів і поновлював безперервно. Ніч на 24 серпня 1572 р. — це знаменита Варфоломіївська ніч. XVI — XVII ст. для Європи — століття катастроф, нещасть та релігійних війн.

Склалось певне уявлення про період релігійного вільнодумства, виразом якого нібито і була Реформація як визвольна раціоналістична критика католицизму. Проте безсторонні дослідження показують, що кінець XV ст. був для Європи часом величезного релігійного піднесення, справжньою «епідемією побожності», супроводжуваною масовими переслідуваннями євреїв, відьомськими процесами, безконечними релігійними процесіями і роздмухуванням релігійного фанатизму. Серед книг, які друкуються в Європі, більше двох третин присвячено релігійним сюжетам, причому переважає література, що тлумачить зовнішній бік релігії. Єдиний письменник XV ст., якого можна назвати великим релігійним мислителем, — Миколай Кузанський, — залишився одинаком у богословській літературі, не справивши на неї серйозного впливу.

Критичне ставлення до вад католицької церкви не породжує в країнах середземноморської культури прагнень до релігійного оновлення. Натомість на північ від Альп, у германських землях історії з продажем індульгенцій, моральною нечистоплотністю кліриків, прагненнями церкви стати вище за державу викликають страшенне роздратування і стають причиною глибоких розколів у суспільстві та його дестабілізації.

В якому напрямі розгортається критика католицизму Лютером, Буцером, Цвінглі, Кальвіном, Соціні та іншими, менш впливовими засновниками нових релігій чи релігійних течій? Не кажучи про політичну критику церкви, про викривання морального занепаду кліру, відірваності церкви від потреб віруючих, зосередженості її на зовнішньому, ритуальному боці культу, загальний напрямо реформ прямував до відновлення «справжньої», забутої природи християнства. Засобом для /127/ цього мало бути рішуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової відправи та переведення її на «просту мову» (ліквідація не тільки диглосії, а й сакрально-позасакральної культурної двомовності). Лютер при цьому залишав два таїнства — хрещення і причастя, а Кальвін був більш радикальним: для нього причастя залишилося не більш, ніж спогадом про смерть Ісуса Христа. Відповідно лютеранство залишило середній рівень кліру — проповідників-пресвітерів, натомість кальвінізм вимагав виборності священика громадою і права громади відкликати негідного проповідника.

Протестанти визнавали лише Святе Письмо — Біблію, при цьому насамперед Старий Заповіт, і служба у них зводилася до співу псалмів та читання і коментування біблійного тексту. Протестантизм заперечує за церквою роль посередника між особистістю і Богом, наполягаючи на безпосередньому звертанні віруючого до Бога. Відсутність церковної організації як посередника між віруючими і Богом свідчить про плебейськи-демократичну фундаменталістську орієнтацію протестантизму. Поява перших форм релігійного критицизму була тільки передвісником розгортання все більш ліворадикальної критики, аж до появи містичних напрямів, у яких довіру викликають передусім екстатичні явища (квакери в Англії), і до радикального соціального критицизму комуністичного напряму (Мюнцер у Німеччині, «польські брати» в Польщі). Оспівані марксистською літературою криваві селянські революції цього періоду залишили жахливі спогади і були придушені з ще більшою жорстокістю.

Можливий був і інший спосіб визволення від диктатури католицизму, і він був реалізований якраз у одній із найбільш буржуазних країн — Англії. А саме: Англія в добу Єлизавети проголосила главою своєї церкви короля, але догматику та обряд залишила майже без змін. Тим самим політична боротьба переносилася на політичний же ґрунт. Щоправда, в часи англійської революції політичні партії конституювались саме як релігійні секти — індепенденти, левеллери, квакери, пуритани (кальвіністи) тощо. Проте революція залишилась епізодом. Більш пов’язана з середземноморською культурою Франція врешті не прийняла ніяких форм протестантизму, але фактично підпорядкувала церкву державним інтересам, не зупиняючись перед підтримкою протестантів та ісламу.

Перемога протестантизму була небезпечною з точки зору перспектив культури тим, що ламала вже усталені межі між вірою і наукою, вірою і мистецтвом, вірою і мораллю, і це могло призвести до втручання невігласів із мирян у справи, в яких вони були некомпетентні. Так, власне, і сталося на перших порах. Прикладом протестантського фундаменталізму є факт спалення Кальвіном видатного вченого Сервета на повільному вогні. Але прогресивним виявилося втручання світської моралі в релігійні справи — воно закріпило в західноєвропейському суспільстві дух буржуазної працьовитості й економності.

Орієнтація на просту відправу і народну мову й поезію не скоро дала високі культурні наслідки. /128/

Реальних і швидких результатів протестантські течії досягли в шкільництві. Протестантські школи, в тому числі високого типу, залежали, щоправда, від покровителя, і тому вони не одразу стали тривалими. Сильним їх боком була орієнтація на здоровий глузд, спроби вийти за межі застарілої схоластичної системи, яка поступово заводила у безвихідь кращі європейські університети. Адже університетська освіта була орієнтована на теологію, особливо після того, як керівництво нею опинилось у домініканців та францисканців.

У Польщі кількість протестантів була досить великою, переважали тут послідовники італійця Соціні, що переїхав до Польщі. Соцініани були досить радикальними протестантами, заперечували божественну природу Христа, що зближувало їх з аріанською єрессю початку н. є. і дало підставу називати їх аріанами, що дуже неточно. В Україні протестантизм виступав найбільше в соцініанській формі.

Успіхи реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі — масовим. Так, в Австрії в деяких провінціях частка лютеран наприкінці XVI ст. досягала 90 відсотків загалу віруючих. У наступному столітті католики вже становили 70 — 80 відсотків населення.

Чим викликаний успіх контрнаступу католицизму в Центральній і Східній Європі? Певною мірою і зовнішньополітичними, воєнними обставинами.

Саме католицька церква була організатором численних спроб створити єдиний фронт європейських держав проти загрози турецького завоювання. З воєнно-дипломатичної точки зору, віссю європейської історії в XV — XVII ст. був саме конфлікт християнство — іслам, але не дуже очевидний, оскільки Європу в ці часи роздирали війни між католиками і протестантами. З падінням Константинополя (1453 р.), коли султан Мехмед II заприсягся, що годуватиме вівсом свого коня на престолі святого Петра в Римі, до перемоги над турецьким військом під Віднем 1684 р. — два з половиною століття майже безперервних війн, у яких вирішувалася доля європейської цивілізації.

Чималою мірою успіхи контрнаступу католицизму були і наслідком боротьби церкви проти морального розкладу в лавах католицького кліру, за повернення до «чистого християнства», посилення ідеологічного впливу католицької церкви внаслідок широкого використання засобів культури.

Аж до XVIII ст. в Європі головним джерелом художнього формотворення залишалося релігійне життя і, конкретно, християнська культова відправа. В критичний період релігійних війн католицький світ вирішував, чи повернути йому назад, до безпосередньої єдності художнього відчуття і релігійного почуття в слові проповіді і співу, чи використати для посилення релігійного почуття увесь той світський театр, ту розкіш словесної, звукової і пластичної символіки, яка набула вже суто художнього значення. Контрреформація означала перемогу другої позиції.

У другій половині XVI ст. з’являються нові явища в архітектурі і музиці, що одержали — спочатку у Франції — назву «бароко». В архітектурі це були пишність і театральність побудов, де прикраси нерідко закривали конструкцію цілого, буйні, /129/ нестримні, суто театральні композиції викликали відчуття піднесення і схвильованості, де доводилося поєднувати в цілісний «великий порядок» окремі елементи. Так, пілястри, що почали особливо широко використовуватися, членували площини фронтону, який сприймався як складне ціле. В музиці передвісником бароко було захоплення монодією (на протилежність поліфонії) у Флорентійському гуртку кінця XVI ст., душею якого був Віченцо Галілей, батько великого вченого. Флорентійці прагнули, ґрунтуючись на засадах естетики Платона, до особливої виразності слова. Звідси — витоки італійської опери, народженої геніальним Клаудіо Монтеверді. В церковному співі з опертям на слово використовується як техніка багатоголосся, розвинута Палестріною, так і поліфонія на основі франко-фламандської школи. Спільне у різних мистецьких форм бароко — єдність несполучних, здавалося б, елементів, що досягається охопленням їх з висоти, так би мовити, пташиного лету. Неначе вищою мудрістю, охоплює і поєднує барочну конструкцію задум митця, досягаючи цим ефекту напруженої театральності.

В справі освіти особливу енергію проявив новостворений орден єзуїтів, що став найбільш активним провідником ідей контрреформації. Єзуїти не тільки переслідували єретиків — вони налагодили найкращу за того часу систему шкільної і вищої освіти, створюючи школи під керівництвом монастирів із строгою дисципліною, проте не нав’язуючи там відкрито своїх релігійних принципів (до єзуїтських шкіл приймалися і представники інших християнських конфесій, але в середні і вищі школи — обов’язково шляхетного походження).

Протестантський світ вибирав між наївною плебейською простотою культу і багатством культурних форм, вироблених у полі католицької культури, і вибрав останнє. Витворений для піднесення на вищий щабель світовідчуття позакультовий художній простір, простір світського мистецтва, використовувався для посилення позицій віри.

Імперія Османів

Туркменські кочовики, які завоювали Анатолію під прапором ісламу, з нечуваною легкістю розгромили і рештки Візантії, і арабо-єгипетську імперію мамлюків. Наведемо характеристику мамлюкської держави з книги М.О. Іванова, опублікованої на рубежі перебудови і явно націленої на «розвинутий соціалізм»:

«В XI — XV ст. населення арабських країн скоротилося принаймні на три чверті. Матеріальні збитки, що прирікали людей на тваринну боротьбу за існування, постійно порушували соціальну рівновагу східнофеодального суспільства. Вони ж породжували ненаситну жадобу «правди», споконвічну мрію про загальну соціальну гармонію, яка була засадовою стосовно всіх релігійно-політичних рухів у арабському світі. В свідомості мас ця мрія втілювалась у вченні Мухаммеда, в небесно керованому халіфаті, влаштованому за істинним заповітом Божим. Проте правлячі кола арабських країн, на думку народу, давно вже відійшли від «пакту Аллаха». І справді, вони повністю втратили довіру мас і були зовсім нездатні вести їх за собою. Новаторство, сміливі рішення давно вже відступили перед інтелектуальним застоєм і консерватизмом. Покликані служити /130/ фундаментальним принципам ісламу, правлячі кола арабських країн були абсолютно байдужі до офіційно сповідуваних цінностей. В глибині душі вони найбільше боялись звинувачень у відступництві і сліпою відданістю традиції прикривали відсутність у себе якихось вищих ідеалів. Інерція, а також глибоко вкорінена боязнь нового ще більше сковували ініціативу правителів і прирікали наслідників Салах ад-Діна і альмохадського Махді на дріб’язкову і безпринципну боротьбу за владу» *.

* Иванов Н. А. Османское завоевание арабских стран. 1516 — 1574. — М., 1984. — С. 4.

Імперська система була організована досить просто. Від знайомого Сходові приватного володіння — «мулька» — Османи майже нічого не залишили, повернувшись до звичного для військових режимів земельного та іншого пожалування за службу. Підлеглий одержував землю, за що мусив вийти на війну сам і вивести кілька кінних воїнів, але без жодних передач йому владних прерогатив щодо місцевих селян (імунітетів).

Армія спочатку була просто народним ополченням, кінним і пішим; пізніше організоване «нове військо» — єні чари, загальновідомі «яничари», і такі ж кіннотники — сіпагі. І ті, й інші служили за грошову винагороду і відрізнялись від європейських найманців лише тим, що набирали їх із християнських хлопчиків, переважно вірмен, греків, болгар, сербів, виховували в суворих умовах — у турецьких селянських сім’ях, на будівництві, переважно у Стамбулі (так почали називати завойований Константинополь, спочатку Ісламбул, потім Стамбул). Суворе життя на важкій роботі, а потім у стамбульських казармах було підготовкою до війни, де яничар, як і кожен правовірний, мусив виказати якомога більшу хоробрість і жорстокість — безмірна, садистська жорстокість прирівнювалась до військової доблесті.

В імперії Османів не склалось станове суспільство. Ніхто (чи майже ніхто) не мав власності на землю: всі, в тому числі селяни, свій наділ, розрахований на пару волів (чіфтлік), одержували умовно, все розподіляв султан. Досягти високих державних посад міг теоретично кожен хоробрий воїн або хитрий і улесливий придворний слуга незалежно від походження. Головними везірами бували і колишні раби, і яничари, й інші незнатні люди, та й саме поняття «знать» важко вживати щодо вищого прошарку турецького суспільства. Раб відрізнявся від звичайного придворного тільки тим, що після смерті його майно переходило власникові; придворний же вважався теж кулом, рабом, тільки не особисто султана як людини, а султана як посади.

Звичайно, різниця між яким-небудь яничаром-тавукчі (потрошителем курей для казарми) і яничарським агою (командуючим) була колосальною. Вищі сановники, які мали право носити високий червоний головний убір, розширений вгору, входили до складу найвищої ради при султані — діван-і-хумаюн, і перед ними тремтіли всі жителі султанату: султан не прощав, якщо комусь із його слуг не корилися. Але всі вони все одно були слугами.

Головне поняття для характеристики державного і суспільного устрою імперії — капу кулу, «слуги, які знаходяться при дверях». Словом капу («двері», «ворота») позначалася будь-яка установа, що мала служителів, у тому числі й султанський /131/ двір. Звідси «Порта» в європейській традиції — італійський переклад «капу»; згадаймо семантику порога, дверей — межа між священним, обжитим, своїм і зовнішнім, чужим значуща в різних цивілізаціях. «Двір» і був цією межею. Члени двору були хіба що більш гідними слугами, бо ставали ближчими до особи «султана двох континентів, хана двох морів, слуги двох священних міст». Тому, скажімо, придворний чин Хранителя Султанських Тюрбанів був більш значущим, ніж посада будь-якого провінційного адміністратора.

В ті часи слово «тюрк» означало не національність, а соціальний статус: «турок» — селянин з Анатолії. Імперія була не етнічною, а релігійною, і при цьому турки були як на ті часи дуже віротерпимі. Іновірці жили за системою райя, що нагадувала пізнішу «культурно-національну автономію». Громади віруючих, що визнавали Біблію («люди книги»), тобто християни і євреї, а пізніше — фактично всі більш-менш впливові релігії, мали самоврядування і покровительство султана, сплачуючи державі додатковий податок — джізьє, і не одразу ця система перетворилася на апартеїд.

У центрі ісламу — осмислення потестарного, владного відношення «залежний — покровитель». Іслам виникав як релігія абсолютної влади, як ідеологія теократично-тоталітарна; він не визнавав відділення сфери владної від сфери ідей і вірувань. Іслам через це не знає церкви як окремої інституції, повноважної утверджувати релігійну догматику. Це призвело до парадоксальних наслідків — громада правовірних, умма ісламійа, розпадається на множину шкіл — течій — напрямів (неможливо підібрати відповідне «західне» слово!), де по-різному тлумачаться релігійно-юридичні проблеми. Проте скрізь освячене відношення «залежний — покровитель», скрізь поза питанням ідея абсолютного послушенства, поділу громади віруючих на обраних (аль-хасса) і натовп (аль-амма).

Культурі ісламу властива здатність до граничного спрощення проблем, зведення суспільної багатоскладності до елементарних і загальнодоступних відповідей. Рухи за соціальне оновлення в світі ісламу найчастіше зводилися до пошуку таких структур, де в центрі був би порядний, совісливий і чесний трудівник-віруючий, що живе за заповітами Корану. В країнах Магрібу та Близького Сходу завжди були розкіш і злидні, деспотія і рабство, проте їм притаманна і велика вертикальна мобільність, завдяки якій простий мумінправовірний міг зробити приголомшливу кар’єру. Фундаменталізм природно пов’язаний з ідеологією, що виростає з ісламу.

Інший бік цієї риси — велика сила ісламської солідарності. Всі віруючі творять громаду умма, і до неї, а не до нації чи класу, належить вірний.

Для європейського світу турки були карою Божою і мечем Провидіння, розплатою за пороки, в яких погрузло суспільство. При цьому ісламські народи чекали турок як визволителів від арабського гніту, самі араби не мали ніякої волі до опору, а християнські народи нерідко співчували туркам і чекали від них якоїсь справедливості. І італієць Томазо Кампанелла, і росіянин Іван Пересвєтов пишуть про султана Мехмеда II як про справедливого правителя, жорстокого до неправедних вельмож і надійного захисника /132/ бідних. Можна навести чимало імен гуманістів-утопістів Ренесансу, які не бачили іншої можливості для реалізації своїх ідеалів, крім рішучої жорстокої дії на турецький кшталт. У свою чергу, султани засуджували католицизм і підтримували Реформацію в своїх посланнях до «лютеранських беїв Фландрії та інших іспанських вілайєтів», закликали до солідарності протестантів з усіма, хто боровся проти «папи і його мазхабу». А Сулейман Чудовий (1520 — 1566 рр.) вимагав від вельмож так поводити себе зі своїми селянами, щоб селяни сусідніх країн заздрили їх долі. До речі, це той самий Сулейман, улюблена дружина якого Хуррем Султан, або Роксолана, була українкою, захопленою в полон татарами і проданою в султанський гарем.

У кінці XIV і протягом наступного XV ст. Османи досягають найбільших успіхів. 1389 р. битва на Косовому полі вирішила долю сербів; найдовше, до кінця XV ст., протрималася Чорногорія. 1475 р. турки оволоділи Багдадом. Протягом XVI ст. продовжувався наступ на Балканах і в Подунав’ї, частина Угорщини була завойована, протестантська частина — Трансільванія — стала васалом Порти, як і румунські князівства. Із завоюванням Тунісу в 70-ті роки XVI ст. завершилось встановлення влади турецьких правителів над Магрібом.

Але уже в XVI ст. Османська імперія виявляє явні ознаки розкладу і ослаблення. Дефіцит бюджету неможливо було поправити державною фальсифікацією срібних монет-акче, яничарам погано платили заробітну платню, і вони тримали в страхові султанів; почалися махінації з земельними наділами, які слуги султана з охотою таємно здавали багатим скупникам-аянам. Аяни здобули навіть право давати яничарам, які служили в провінції, довідки про хворобу, що звільняли їх від походу! Система «відняти і поділити», яка викликала стільки бажань наслідування, виродилась у систему нечуваного насильства, хабарництва і взаємообману. Імперія Османів дедалі більше нагадувала свою арабську попередницю.

Порті дедалі важче було добиватися воєнних успіхів, а, отже, звужувалися її можливості годувати сіпагі та яничарів за рахунок воєнної здобичі. І в цьому чималу роль відіграла дедалі енергійніша організація опору держав Центральної та Східної Європи.

Татари

Через одне-два покоління після розгрому Русі монголів, власне кажучи, в Європі вже не було. Більшість повернулася в рідні степи, частина монгольських родів залишалася в складі кочових тюркомовних орд на становищі найбільш шанованих, але вони вже говорили по-кипчакськи і ставили юрти входом на схід, а не на південь, як годилося за монгольськими звичаями. Всіх — і кочовиків, і тих, хто осів на старих культурних землях Поволжя, і нащадків місцевого фіномовного населення, які перейшли на кипчакські діалекти і мусульманську віру, — стали називати татарами. Між тим «татари» представляли для руських земель Схід у різному культурному сенсі і при цьому зовсім іншому, ніж імперія ісламу.

Північна Русь мала справу переважно з Золотоординською державою, організація якої значною /133/ мірою наслідувала далекосхідну, китайську деспотичну владну культуру. В Золотій Орді існували чіткі порядки, яких не знала тодішня Європа: регулярно проводилися переписи населення, злагоджено працювала пошта і транспортна ямська служба, справно діяла канцелярія. Ординські власті підтримували православну церкву. З упокореними народами Золотоординська держава спілкувалась як з васалами, зокрема через систему баскаків, що стягували податі відповідно до даних переписів. Навколо державного центру — міста Сарай — поширювалась кипчакомовна культура, ісламська після того, як за хана Узбека в XV ст. Золота Орда прийняла іслам. Волзькі татари — це ісламізовані етноси, що змінили фінські діалекти на кипчакські, зберігши традиційну аграрну культуру.

У Золотій Орді чим далі, тим сильніше виявлявся антагонізм між войовничими ватажками кочових орд та правителями держави. Фактично незалежними від держави стали кипчакські кочовики, що їх вивів Ногай, темник із монгольського аристократичного роду, в південні степи від Яїку до Дніпра. Цих степовиків називали ногаями або ногайськими татарами, степ, де вони кочували, називався Кипчак.

Конфлікти між Золотоординськими державцями та вождями кочовиків у фольклорі останніх відображались як боротьба підступних жорстоких ханів проти їх чесних і мужніх васалів. Можливо, за цим стояли реалії протиборства азіатського державницького деспотизму із степовиками, з їхньою архаїчною батирською мораллю. Принаймні і Московська Русь, і Русь-Україна страждали від розбійницьких набігів кочівницьких загонів більше, ніж від податкового гніту і образ ординських властей. Одним із легендарних вождів кочових батирів був на початку XV ст. Єдіґе, чесний безстрашний лицар епосу тюркомовного степу, кривавий і хитрий ворог слов’ян у їх епічній пам’яті. Між іншим, до потомків Єдіґе належать і російські аристократичні роди Юсупових і Урусових.

Окремі татарські групи проникали в Крим, кочували в його степовій частині й осідали на землю. Центром татарського населення Криму спочатку було м. Крим (нині Старий Крим), звідки починалися татарські шляхи на північ. У середині XV ст. Крим повністю підпадає під владу татарської держави, очолюваної династією Ґіреїв. Столиця, Бахчисарай, розбудовується біля центру колишнього Манґупського князівства. Перший хан, Хаджі-Ґірей, принаймні певний час жив у Литві у Вітовта; в кінці XIV ст. він захопив владу на півострові і над кочовиками і здобув повну незалежність від ослабленої Орди. 1454 р. турки взяли Константинополь, а 1475 р. їхній флот завдав нищівної поразки італійським колоніям на південному узбережжі Криму. Татарська держава в Криму — Кримське ханство — стала турецьким васалом.

Місцеве кримське населення було дуже етнічно строкате: на південному узбережжі жили колоністи — італійці, греки, вірмени, в Криму побутувала ґотська мова аж до XVIII ст. Татари панували спочатку в степовій частині, поступово осідаючи на землю і асимілюючи чисельніше місцеве землеробське населення. В Кримському ханстві /134/ соціально вищими вважалися князі і землевласники, вільні степовики-ординці мали нижчий ранг. Саме вони, войовничі нащадки орд Ногая, були посередниками між населенням України та Кримом.

Татарин-кочовик, як і половець, обходився однією-двома чашками рідкої просяної каші, сушеним кислим молоком, сушеним сиром, в’яленим м’ясом. Але все ж обмін із сільськогосподарськими, хліборобськими народами, що жили за межами степу, завжди був постійним, і, до того ж, кочовики не перешкоджали торгівлі. Стосунки різко погіршились, коли татарські батири одержали ринок збуту найбільш вигідного товару — людського. Військовий промисел, що і так посідав велике місце в кочовому побуті, став особливо інтенсивним у XIV — XV сторіччях. Можна сказати, що до XVI ст. землеробська Україна-Русь більше постраждала від набігів татар, ніж свого часу — від монгольських завойовників.

Татарські загони вирушали на українську землю переважно взимку, коли їх коні, що не знали підков, могли легко ступати по глибокому снігу. Загін, досить чисельний (інколи в десятки тисяч вершників), проходив вглиб української території, розгортався фронтом назад, влаштовував табір — «кош». Два крила прочісували все навколо, забираючи з собою жінок і дівчат, дітей, здорових чоловіків, худобу, — все, що можна було захопити, вбиваючи і спалюючи непотрібне, що заважало, і швидко приєднувалися до основних сил. Це повтррювалося, доки не виникала загроза військового опору або доки ще залишалася здобич.

Кочовики-воїни були неначе доповненням до соціальної структури Кримського суспільства. Сталося так, що саме цей войовничий степовий компонент татарського народу був посередником між українською та татарською культурами. І хоча тимчасові військові союзи, «приведення» татар на українські землі в ході міжусобних конфліктів продовжували традиції Київської Русі, породжували вони не стільки нетривке військове побратимство, скільки зради і розбої.