Гравировка

Красота и четкость ритованих линий, нанесенных с помощью резцов (штихелів), напоминает графический рисунок. Ще в крито-мікенську добу для гравирования використовували бронзові різці. З VII ст. до н. е. У Стародавній Греції застосовувалися різці, виготовлені із заліза. Крім штихелів, для гравірування і вибирання металу на великій глибині і на великих площах служать зубильця та сікачки.

Кожний гравірувальний інструмент має певний перетин і кут загострення робочої частини, що дає можливість отримувати різні за товщиною, глибиною, профілем і фактурою лінії. Залежно від характеру перетинів розрізнюють такі види штихелів: грабштихель (ромбічний), шпіцштихель (гострий), месерштихель (ножеподібний), фляхштихель (плоский), болтштихель (круглий), шатирштихель (щоб відтіняти, тушувати), фаденштихель (нитчастий).

Інкрустація

Ще в глибоку давнину вдавалися до оздоблення одних матеріалів вставками з інших. Метали також інкрустують іншими матеріалами, в тому числі й металами (насічка, таушування).

Это искусство Европа переняла из Азии. На предметах и украшениях из неблагородного металла награвировывали орнамент, вставляли в углубление золотую или серебряную нить, иногда тонкий лист и молоточком плотно пригоняли украшающий металл к основе. Этот метод украшения широко применялся в Дамаске, оттуда перешел в Византию и нашел употребление в Италии, Германии

Для нанесення декору на металевому предметі різцями ритують заглиблення або канавки, що розширюються донизу. Якщо канавки широкі, то їхнє дно додатково січуть зубильцем. У поглиблення вставляється дріт або пластина з іншого металу і злегка розклепується. Внаслідок деформації м'який метал щільно входить у канавки та задирки і міцно закріплюється на поверхні виробу. Якщо виріб зашліфувати, то вийде блискуча поверхня з малюнком з іншого металу.

При рельєфній високій насічці на поверхні металу зубильцем або спеціальним клепальцем з гострим бійком роблять навкісну насічку. Фігуру або елемент декору з металу накладають зверху і легкими ударами клепальця прибивають до поверхні. Як і в першому випадку, м'який метал входить у задирки, зроблені під різним нахилом, чим і забезпечується міцне і надійне зчеплення з поверхнею. Як правило, чорні метали інкрустують кольоровими і коштовними, а бронзу, мосяж, мідь — сріблом, золотом, оловом, свинцем.

Золочение

3 давніх-давен і аж до кінця XIX ст. золочення і сріблення робилося амальгамним способом — вогнем. Золотую амальгаму — "палене золото", або "зіртутник", отримували, нагріваючи золото із ртуттю. В одному рукописному монастирському збірникові XVII ст. читаємо: "Знайди ящірку жовту живу (мається на увазі золото. — О.М.) і розітри з ртуттю, а ртуті щоб було шоста частка проти ящірки. Ящірку живцем запечатай у горщик з ртуттю і в натоплену піч у великий жар поклади. Потримай якийсь час, а тоді вийми й поклади у скляну посудину".

Амальгамами вкривали очищені вироби, які потім прогрівали над жаром до повного випаровування ртуті. Позолочена поверхня мала матовий оксамитовий вигляд. Для надання дзеркального блиску виробові його поверхню полірували спеціальними полірувальниками (зубом) з агату, натурального вовчого зуба або іншого твердого матеріалу.

Ще одним, не менш давнім способом є покриття сухозліткою — наклеювання найтонших листочків золота на заздалегідь підготовлену поверхню.

З винаходом гальванічного елемента з'являється електролітний метод, заснований на використанні зовнішнього джерела струму. Для цього застосовують різні електроліти й розчинні аноди. Коли занурити в електроліт метал, то в електроліті починають рухатися йони і виникає струм. Позитивні йони (метали) переміщаються до негативно зарядженого електрода (катода), а негативні (йони металоїдів і кислотних залишків) рухаються до позитивного заряду — анода. При гальванічному покритті катодом служать вироби, які треба золотити, а розчинним анодом — золота пластина. Як анод можна застосовувати і нержавійну сталь, але в цьому випадку в електроліт необхідно додавати солі золота.