Заставка – невелика орнаментальна, чи зображувальна (іноді сюжетна) композиція (вздовж набірної полоси), яка відокремлювала та прикрашала початок книги, чи окремого розділу книги.

Ініціали, чи заголовні букви, ставилися на початку тексту книги, окремої глави, статті чи абзацу. Це були прикраси у вигляді збільшеної за розмірами букви. Це – найдавніший елемент оформлення книги. Частіше писалися кіновар’ю.

Окрім заставок та ініціалів використовували інші прикраси, серед яких відомі прикраси на полях – малюнок на полях рукопису.

Кінцівки – невеликі орнаментальні, іноді сюжетні композиції, якими виділяли кінець розділу, чи усієї книги. В друкованих виданнях кінцівки стали розповсюджуватися після «Апостола» 1574 р., надрукованого І.Федоровим у м. Львові. Замість кінцівки іноді використовували особливий засіб написання тексту у вигляді рядків, які поступово звужувалися, в результаті чого текст приймав вигляд вирви чи трикутника.

Орнамент в рукописах відображував поступові зміни в писемності.

Найбільш давнім орнаментом в давньоруських рукописних книгах був так званий старовізантійський орнамент (давньоруський). Відмітною рисою його була геометричність. Він складався з геометричних фігур – кругів, прямокутників, які були заповнені складними рослинними мотивами – вписаними в напівкруги трилисники, гілки, квітки. Часто в орнаменті використовували зображення птахів, тварин, головним чином павичів і левів, реалістично намальованих. Рослинні мотиви були стилізовані.

Заставка виконувалася у формі прямокутної рамки. Строга чіткість рамки – одна головних особливостей старовізантійського стилю. Використовували білі, блакитні, рожеві, зелені фабри. Іноді – золото.

Перехідний різновид старовізантийського стилю – розповсюдження сплетення джгутів, порушення геометричного орнаменту, суворості рамки, появлення зображень тварин усередині заставці. До ініціалів примальовували голови тварин, які лишаються свого реального вигляду.

В XIII – XIV століттях як в Західній Європі, так і на терені російських, українських земель розповсюджується так званий «тератологічний» (дивовижний) орнамент. Він відрізнявся відсутністю будь-якої рамки. Заставка чи ініціал мов би стелються по аркушу рукописи та обмежені тільки своїм малюнком. Давні мотиви плетінь і рослин в орнаменті перетворюються в одне, ціле зображення складних сплетінь і джгутів. Іноді серед них з’являються зображення людини, птаха, якогось чудовиська, які зливаються з плетінням. В орнаменті використовувалися червоні контури на зеленому, чи блакитно-зеленому тлі, з XIV ст. – на сіро-блакитному тлі

З XV ст. з’являються два нових стиля, відомі як неовізантийський та балканський орнамент (іноді їх називають термінами «джгутовий», «плетений», «рослинний»). Перший втрачає відносну чіткість рослинних елементів. Їх стилізація, членування заставок робить малюнок складним і незбагненним. Цей стиль господарює в рукописних книгах XVI ст. В інших, простіших, рукописах XV ст., частково XVI ст. використався орнамент – плетінка, чи балканська плетінка - мотиви плетіння, джгути, круги, чотирикутники.

З другої половини XVI ст. починають використовувати інший орнаментальний стиль стародруку. Елементи цього стиля – білі листя і трави зображаються на чорному тлі, заповнюючи все поле. Іноді вони як би виходять з великої посудини чи горщика, іноді серед них з’являється кедрова шишка. Для виконання цього стиля використовується штриховка, чим досягається об’ємність форми. Цей орнамент превалює на протязі всього XVIІ ст. З другої половини XVIІ ст. в рукописах з’являється орнамент бароко – повторення однакових мотивів – еліпсу та спіралей. Цей мотив поєднався із стилем стародруку і набув особливого розповсюдження у XVIІІ ст.

В’язь – особливий вид письма, який використовувався для прикрашення книги. За звичаєм її застосовували для написання заголовку на початку книги, іноді – для розділення статей, при цьому нею починали кожну статтю. Як правило в’язь робили кіновар’ю, золотом чи синей фарбою (остання в XV – на рубежі XVI ст.), але зустрічаються рукописи (починаючи з XVII ст.), у яких в’язь писана чорними чорнилами. У другій половині XVI ст. в’язь під впливом стародруків змінюється, літери як би зроблені штамбом, тобто особливим прийомом, коли у рядка літер петлі і закрути заміщувалися прямовисними лініями. З другої половини XVII ст. у в’язі з’являються прямовисні щогли та злами, котрі прикрашаються рослинами. XVII століття – час розквіту в’язі, після чого її розвиток сповільнюється.

Рукописні книги і стародруки крім цих елементів багаті на численні декоративні прикраси – мініатюри, гравюри.

Мініатюри. Слово запозичено із італійської мови и визначає письмо чи рукопис з малюванням контурів червоною фарбою. З давньоруських часів вживався вираз “рукопис в лицях”, “лицьова”, “ у лицях”.

По-перше, відзначається багате обрамлення титульних листів. Спочатку це були стримані декоративні композиції у вигляді архітектурної арки, потім на зміну аркам прийшли зображення біблейських і євангельських сюжетів.

В деяких книгах зустрічаються фронтиспісні ілюстрації, розташовані ліворуч розвороту титульного аркушу. На початку окремих глав розміщуються гравюри так звані “полосні” з зображенням євангелістів. Іноді ці гравюри є аркушами-вставками. Крім зображення авторів і євангелістів зустрічаються ілюстрації до самого тексту – сцени на біблейські теми, краєвиди міст, будівлі, церков, зображення святих.

Кількість мініатюр, особисто у стародавніх рукописах, велика. В “Євангеліях” давали зображення євангелістів. Так, в “Остроміровом Євангелії” 1056-1057 рр. намальовані три з чотирьох євангелістів.

Починаючи з XV століття, кількість мініатюр збільшується. Багато їх у відносно пізніх старообрядник рукописах, наприклад, в “Апокаліпсисі”. Гравюри в тексті, за деяким винятком, не зустрічаються в московських видання.

Численною кількістю ілюстрацій, в тому числі і в тексті, відрізняються українські видання – київські і львівські. Для їх виконання використовували дерев’яну гравюру, ріже гравюру на міді. Іноді гравюри виконували відомі майстри, котрі позначали свої роботи ім’ям, чи монограмою, ставили дату. Ці позначки могуть бути визначальними при вивченні книги.

З найдавніших часів для збереження її аркушів книгу оправляли – переплітали. Корінець зошиту прошивався мотузками чи тонкими ременями, кінці яких кріпилися до дерев’яних дощок чи міцного картону, які ставали корками (кришками) оправи. Потім зовнішній бік корки покривався шкірою чи тканиною - парчею, оксамитом. Шкірячи оправи мали оригінальні тиснення (блинтове) із зображенням сюжетних композицій на середнику, золоте, чи посріблене. Іноді для оправи робили металевий оклад. Українські і російські золотарі прикрашали книги карбованими, гравірованими, золоченими накутниками, середниками, застібками, накладками на корінцях, “жуками”, чорненими і фініфтевими медальйонами. На багатьох з цих прикрас можна причитати ім’я майстра, різні написи, які мають значення при вивченні книги.