Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ChISTOVIK (1).doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
05.09.2019
Размер:
407.04 Кб
Скачать

2.2 Зовнішня політика Лівії у другій половині хх – на початку ххі ст..

Майже відразу після свого приходу до влади Муаммар Каддафі, спонукуваний ідеєю панарабізму (суспільно-політичний рух, спрямований на консолідацію арабських народів Близького сходу), взяв курс на об'єднання Лівії з сусідніми арабськими країнами.

27 грудня 1969 року відбулася зустріч Каддафі, президента Єгипту Гамаля Абделя Насера і прем'єр-міністра Судану Джафара Німейрі, за підсумками якої була підписана «Тріполійска хартія», що містила ідею об'єднання трьох держав.

У листопаді наступного року три країни підписали Каїрську декларацію про створення Федерації Арабських Республік. Проте, далекосяжні об'єднавчі плани здійснені не були. Особливу стриманість у питаннях об'єднання проявив Садат. Будь-які спроби лівійського керівництва прискорити об'єднавчі процеси Єгиптом блокувалися, а восени 1973 року взагалі привели до помітного ускладнення в лівійсько-єгипетських відносинах.

Одночасно Лівія робила спроби об'єднання з Тунісом та Алжиром. Виступаючи за підтримку Палестинського руху спротиву, під час Жовтневої війни 1973 р. вона активно виступила на боці Єгипту та Сирії, надавши їм військову, фінансову (до 700 млн. доларів) та іншу підтримку.

Послідовний і незалежний курс М. Каддафі викликав невдоволення, що підігрівався ззовні США, та в опозицією всередині країни. У червні 1975 р. під час військового параду була здійснена невдала спроба обстріляти трибуну, на якій знаходився лідер революції. А наступного місяця група офіцерів на чолі з О.Мохейші, зробила спробу військового перевороту, яка була викрита. Змовники втекли за кордон, у тому числі й в сусідній Єгипет.

Новий пік загострення відносин між сусідами припав на весну 1976 року, коли Єгипет, а згодом Туніс і Судан, звинуватили Лівію в організації та фінансуванні їх внутрішніх опозиційних кіл. Поряд з посиленням пропагандистської кампанії проти Єгипту і Тунісу лівійський уряд провів скорочення числа єгипетських і туніських робітників і службовців, що раніше складали два найбільших загони іноземної робочої сили в країні (відповідно понад 200 тис. і близько 80 тис. осіб). У липні Каїр і Хартум висунули прямі звинувачення проти Тріполі в підтримці невдалої спроби перевороту проти суданського керівника Німейри. Уже в серпні 1976 р. почалася концентрація єгипетських військ на лівійському кордоні.

20 липня 1977 року лівійська артилерія вперше відкрила вогонь по єгипетським прикордонним постам в районі ас-Шаллум і Хальфайя. Наступного дня єгипетські війська вторглися на територію Лівії. В ході чотирьох днів боїв обидві сторони використовували танки та авіацію. У результаті посередницької місії Алжиру та Організації Визволення Палестини до 25 липня бойові дії припинилися [11].

Після приходу до влади Муаммара Каддафі Лівія неодноразово заявляла територіальні претензії до сусіднього Чаду – на смугу Аузу, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що в цій зоні проживає населення, етнічно близьке лівійським арабам і берберам [5].

У той час в Чаді йшла Громадянська війна між центральним урядом і Фронтом національного визволення Чаду (Фролін), який незабаром розпався на ряд угруповань, що мали підтримку США, Франції та Лівії. У серпні 1971 року президент Чаду Томбалбай оголосив про запобігання спроби перевороту за участю нещодавно звільнених чадців, які ймовірно отримали підтримку від Муаммара Каддафі. Він розірвав відносини з Лівією і запросив противників Каддафі створити бази на території Чаду, а лівійський лідер у відповідь визнав «Фролін» і запропонував їй оперативну базу в Тріполі, збільшивши розмір поставок повстанцям. У 1973 році лівійські війська, не зустрівши опору, захопили ділянку прикордонної території Чадуа в 1975 році Лівія окупувала і згодом приєднала смугу Аузу площею 70 тис. км ² .

У жовтні 1980 року президент Гукуні Уеддей, який орієнтувалися на Лівію, звернувся до неї по військову допомогу в боротьбі з підтримуваними Францією силами Хісса Хабре, які в той час також користувалися лівійською підтримкою. Починаючи з цього часу Лівія взяла активну участь у збройному конфлікті. У січні 1981 році Лівія і Чад оголосили про свій намір об'єднатися Уеддей і Каддафі опублікували спільне комюніке, заявивши, що Чад і Лівія домовилися «працювати для реалізації повної єдності між двома країнами». Проте об'єднання Лівії і Чаду так і не відбулося. Завдяки втручанню ОАЕ, 16 листопада того ж року лівійські війська покинули Чад. По їх поверненню додому Каддафі оголосив, що його війська вбили більше ніж 3 000 «ворогів», втративши 300 своїх; за іншими оцінками лівійські втрати були значно вище [13].

Без лівійської підтримки сили Уеддея були не в змозі зупинити наступ військ Хабре, які в червні 1982 року зайняли Нджамену і скинули його уряд. Подальше втручання французьких і заїрський військ фактично призвело до поділу країни, причому під контролем пролівійскіх сил виявилася вся територія на північ від 16-ї паралелі. Відповідно до угоди про взаємне виведення військ з Чаду, Франція вивела свої війська в листопаді 1984 року, але Лівія цього не зробила. У 1987 році війська Чаду, за підтримки Франції, завдали ряд поразок лівійської армії на півночі Чаду, в тому числі в районі смуги Аузу, а також вторглися на територію Лівії, розгромивши авіабазу Маат-Ес-Сарра [10]. Цікавою була й сирійська політика полковника. 1 вересня 1980 року, після таємних переговорів між представниками Лівії та Сирії, полковник Каддафі запропонував Дамаску об'єднатися, щоб вони могли більш ефективно протистояти Ізраїлю, а 10 вересня було підписано угоду по об'єднанню Лівії та Сирії. Лівія і Сирія були єдиними арабськими країнами, які підтримали Іран в Ірано-іракської війни. Це привело до того, що 19 жовтня того ж року Саудівська Аравія розірвала дипломатичні відносини з Лівією. Після придушення в липні 1976 року спроби державного перевороту в Судані, Хартум перервав дипломатичні відносини з Лівійською Джамагирією, яку президенти Судану і Єгипту звинуватили в організації змови з метою повалення Німейрі. У тому ж місяці на конференції ісламських держав у Джидді був укладений потрійний «священний союз» Єгипту, Саудівської Аравії і Судану проти Лівії та Ефіопії. Відчуваючи загрозу з боку альянсу Єгипту та Судану, Каддафі в серпні 1981 року сформував тристоронній союз Лівії з Ефіопією і Південним Єменом, спрямований на протидію західним, в першу чергу американським, інтересам у Середземному морі та Індійському океані

У листопаді 1982 року Каддафі вніс пропозицію створити спеціальний міжафриканський орган для врегулювання спірних політичних проблем мирним шляхом, що дозволило б уникнути військових конфліктів на континенті [13].

Продовжуючи втілювати у життя свою ідею об’єднання африканських країн, 13 серпня 1983 року в ході свого візиту до Марокко, Муаммар Каддафі підписав з марокканським королем Хассаном II в місті Уджда Арабо-африканський федеративний договір, що передбачав створення союзної держави Лівії і Марокко, в якості першого кроку на шляху створення Великого Арабського Магрибу. 31 серпня в Марокко пройшов референдум, за результатом якого договір схвалили 99,97%. Загальний народний конгрес Лівії підтримав його одноголосно.

Союз почав розвалюватися, коли Лівія в 1985 році підписала союз з Іраном, а після того як Каддафі піддав критиці марокканського короля за його зустріч з прем'єр-міністром Ізраїлю Шимоном Пересом, король Хассан II в серпні 1986 року зовсім анулював договір. Падіння в цей же час в Судані режиму Німейрі призвело до поліпшення судансько-лівійських відносин. Каддафі припинив надавати підтримку Народній армії визволення Судану і привітав новий уряд генерала Абдель Рахмана аль-свара Дагаба. У 1985 році Каддафі оголосив про формування «Національного (регіонального) командування арабських революційних сил» з метою «здійснення збройних переворотів в реакційних арабських країнах і досягнення арабської єдності», а також для «знищення посольств, установ та інших об'єктів США та Ізраїлю в країнах, що проводять антилівійскую політику і підтримують США». У наступному році в ході Міжнародного народного конгресу, що проходив у Лівії, полковник Каддафі був проголошений командувачем єдиної загальноарабської армії та ідейним керівником усіх визвольних рухів світу. Муаммар Каддафі тричі відвідав Радянський Союз – в 1976, 1981 і 1986 роках і зустрічався з Л. І. Брежнєвим і М. С. Горбачовим [13].

У 1980-х роках Каддафі організував на території Лівії тренувальні табори для повстанських угруповань з усієї Західної Африки, включаючи туарегів. У 1981 році Сомалі розірвала дипломатичні відносини з Лівією, звинувативши лівійського керівника в підтримці Сомалійського демократичного фронту порятунку і Сомалійського національного руху.

1 вересня 1984 р. Муаммар Каддафі оголосив, що послав війська і зброю в Нікарагуа на допомогу сандиністському уряду в боротьбі з США. У березні 1986 року, коли Каддафі приймав Конгрес Світового центру боротьби проти імперіалізму і сіонізму, серед його гостей були представники Ірландської республіканської армії, баскського сепаратистського угрупування ЕТА і лідер радикальної американської організації «Нація ісламу» мусульманин-афроамериканець Луїс Фаррахан. У 1980-ті рр. лідер лівійської революції активно постачав зброєю ІРА, вважаючи її діяльність частиною боротьби проти «британського колоніалізму» [62]. Лівія надавала допомогу таким національно-визвольним і націоналістичним рухам та організаціям, як палестинські ОВП, ФАТХ, НФВП і ДФВП, Фронту визволення Малі, Об'єднаному фронту патріотичного Єгипту, Фронту національного визволення Моро, Фронту визволення Арабістан, Народному фронт визволення Аравії, Африканському національний конгрес, Народному фронт звільнення Бахрейну, СВАПО, ФРЕЛІМО, ЗАПУ-ЗАНУ. Лівію також підозрювали у наданні підтримки Японської червоної армії.

В ексклюзивному інтерв'ю «The Washington Post», даному їм в 2003 році, Каддафі пояснив:

«Я підтримував боротьбу за національне визволення, а не терористичні рухи. Я підтримував Манделу і Сема Нуйому, який став президентом Намібії. Я також підтримував Організацію Визволення Палестини. Сьогодні цих людей приймають з пошаною в Білому домі. А мене як і раніше вважають терористом. Я не помилявся, коли підтримував Манделу і визвольні рухи. Якщо в ці країни повернеться колоніалізм, я знову стану підтримувати руху за їх звільнення» [13].

Каддафі зайняв жорстку позицію щодо Ізраїлю. 2 березня 1970 р. лівійський лідер звернувся до 35 членів Організації африканської єдності з закликом порвати відносини з Ізраїлем. У жовтні 1973 року вибухнула третя арабо-ізраїльська війна. 16 жовтня 1973 року Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Кувейт і Катар в односторонньому порядку підняли відпускну ціну своєї нафти на 17% – до $ 3,65 [33]. Через три дні на знак протесту проти підтримки Ізраїлю у Війні Судного дня Лівія оголосила ембарго на поставку нафти до США. Саудівська Аравія та інші арабські країни наслідували її приклад, поклавши початок нафтового ембарго проти країн, що сприяли та надавали підтримку Ізраїлю. У 1984 році Каддафі оголосив, що «збройні сили Лівії створені для звільнення Палестини, для знищення сіоністського утворення, а також для того, щоб переглянути карту світу, створену імперіалістами, і провести нові кордони. Озброєний народ оволодіє всім арабським світом, він підніметься на боротьбу і вилікує на своєму тілі сіоністську виразку» [74].

Лівію підозрювали в мінуванні Червоного моря в 1984 році, що призвело до пошкоджень 18 суден. 17 квітня того ж року отримав широкий резонанс інцидент, коли з будівлі Лівійського народного бюро (посольство) в Лондоні був відкритий вогонь по лівійських демонстрантах, в результаті чого загинула співробітниця британської поліції Івонн Флетчер, ще 11 людей отримали поранення. Після цього 22 квітня Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з Лівією. У 2009 році Каддафі в інтерв’ю «Sky News» сказав: «Вона не ворог нам, і ми шкодуємо, весь час, і висловлюємо наше співчуття, тому що вона була на чергуванні, вона була там, щоб захистити лівійське посольство. Але є проблема, яка повинна бути вирішена – хто зробив це?»[13].

Ще один інцидент, який погіршив відносини Лівії з США та західноєвропейськими державами відбувся 5 квітня 1986 року. На дискотеці «La Belle» в Західному Берліні, популярної серед американських військових, прогримів вибух, в результаті якого загинули 3 людини, включаючи турецьку дівчину, було поранено 200 чоловік. В організації теракту угледіли лівійський слід. Підставою для цього послужили перехоплені послання Каддафі, в яких лівійський лідер закликав своїх прихильників по відношенню до американців наносити максимальний збиток, не звертаючи уваги на те, яка ціль піддається атаці – громадянська або військова, причому в одному перехопленому повідомленні лівійська розвідка інформувала про деталі вибуху в західнонімецькій дискотеці [3].

Президент США Рональд Рейган назвав Каддафі «скаженим псом Близького Сходу», звинувативши його в пособництві міжнародному тероризму [42]. Президент США віддав наказ про бомбардування міст Тріполі і Бенгазі. Для удару американської авіації було намічено п'ять цілей, з яких три в районі Тріполі (казарми Баб-Аль-Азізія, база підготовки бойових плавців Сиди Білала і військовий сектор аеропорту Тріполі), та 2 – в районі Бенгазі (казарми Аль-Джамахарію-Баррас та аеродром «Беніну») [7].

15 квітня 1986 р. повітряні сили США здійснили бомбардування території Лівії. В результаті нальоту сотні людей були вбиті і поранені, у тому числі загинула 18-місячна прийомна дочка М. Каддафі.

Цілком ймовірно, що американська влада розраховувала підірвати режим Каддафі, переоцінивши значення економічних труднощів і перестановок в керівній верхівці. Проте ніякого вибуху не було. Країною прокотилася хвиля антизахідних демонстрацій. Популярність і авторитет М.Каддафі в цих умов ще більше зросли [13].

Після об'єднання Німеччини в 1990 році в руках західних спецслужб опинилися архіви служби держбезпеки НДР – «Штазі», в яких була виявлена розшифровка радіоперехоплення переговорів Тріполі з посольством Лівії в НДР, в ході яких був відданий наказ провести акцію «з якомога більшою кількістю жертв» [47].

Коли 6 червня 2004 року президент Рональд Рейган помер, Муаммар Каддафі заявив з цього приводу: «Я висловлюю глибоке співчуття у зв'язку з тим, що Рейган помер, так і не поставши перед судом за його жахливий злочин, скоєний ним у 1986-му році проти лівійських дітей» [34].

У 2001 році німецький суд ухвалив, що відповідальність за берлінський вибух лежить на лівійських спецслужбах. Після взяття Тріполі загонами повстанців в 2011 році, з'явилися відомості, що в захопленій резиденції Баб-ель-Азізія були виявлені документи і особисті фотографії, згідно з якими Хана Каддафі зовсім не загинула під час американського бомбардування, а залишилася жива, і навіть закінчила курси англійської мови при офісі Британської ради в Тріполі [13].

У грудні 1988 року США звинуватили Лівію у можливому виробництві хімічної зброї. Каддафі міг його нібито застосувати в терористичних цілях. У відповідь на звинувачення лівійський лідер запропонував президенту США Рональду Рейгену діалог з усіх спірних проблем! Його пропозиції в Вашингтоні не прийняли. І збили два лівійських літака, що здійснювали патрульний політ. Засідання Ради Безпеки ООН, терміново скликане на прохання Лівії не змогло прийняти резолюцію, що засуджувала терористичні дії США. Її заблокували потрійним вето – американці, англійці і французи [59].

Характеризуючи зовнішню політику М. Каддафі не можна не згадати події, які призвели до застосування Радою Безпеки ООН санкцій проти Лівії.

21 грудня 1988 року в небі над шотландським містечком Локербі був підірваний пасажирський Boeing-747 американської авіакомпанії Pan Am, що виконував рейс № 103 з Лондона до Нью-Йорку, в результаті чого загинули 270 осіб (всі пасажири літака і члени екіпажу, а також люди, що перебували в районі катастрофи). Спершу підозра в організації теракту впала на терористів з Народного фронту визволення Палестини, а також на владу Ірану, але незабаром генеральний прокурор Шотландії лорд Фрейзер пред'явив офіційні звинувачення в організації вибуху двом співробітникам державних спецслужб Лівії – Абдельбасет аль-Мохаммеду аль-Меграхі і аль-Аміну Халіфі Фхімаху [65].

19 вересня 1989 в повітряному просторі Нігера був підірваний літак DC-10, що виконував рейс UTA-772 з Браззавіля до Парижу, в результаті чого загинули 170 чоловік [64].

У 1992 році Рада Безпеки ООН ввела проти Лівії санкції. 1 грудня 1993 були введені додаткові санкції ООН, які забороняли продаж багатьох видів обладнання для транспортування і переробки нафти, а також були заморожені лівійські авуари за кордоном [31].

У 90-х роках в регіональній політиці Лівії по суті нічого не змінилося. Тріполі протидіяв будь-яким мирним ініціативам у відносинах арабів з Ізраїлем, підтримував Ірак у війні з Іраном і Кувейтом. 10 серпня 1990 р. в Каїрі відбулася позачергова конференція Ліги арабських держав, на якій 12 арабських країн проголосували проти вторгнення до Кувейту і за розгортання панарабських сил із захисту Саудівської Аравії та інших держав від можливої іракської агресії. Лівія проголосувала проти цих заходів і у вересні відправила лівійський транспортний літак з гуманітарною допомогою Іраку всупереч резолюції РБ ООН № 661 (від 6 серпня 1990 р.), яка вводила економічні санкції проти Іраку. Лівія оголосила, що її порти знаходяться в розпорядженні Іраку для забезпечення гуманітарної допомоги. Як бачимо, у лівійській регіональній арабській політиці в цілому протягом всього післяреволюційного періоду проглядалися радикалізм і крайнощі, мабуть засновані на тезі з першої частини "Зеленої книги" М. Каддафі про те, що «насправді, завжди правлять сильні». Виходячи з цього принципу, Лівія визнавала тільки «силове рішення» арабо-ізраїльського конфлікту, вважала, що «революційна сила» потрібна і для об'єднання всіх арабських країн в єдину державу [60].

У березні 1999 року французький суд заочно засудив шістьох лівійців, у тому числі зятя Абдаллу Сенуссі Каддафі та заступника керівника секретної служби, до довічного ув'язнення за теракт в повітряному просторі Нігера, а в серпні прокурор Франції рекомендував не обвинувачувати Муаммара Каддафі в причетності до вибуху французького літака. Лівія заплатила 200 млн франків ($ 31 млн) родичам загиблих, але, як заявив Каддафі в інтерв'ю французькій газеті «Le Figaro», це зовсім не означає, що його країна причетна до вибуху. У квітні цього ж року Лівія видала двох співробітників лівійських спецслужб, які підозрювалися в скоєнні теракту над Локербі [39]. 7 травня 2002 року американська адміністрація включила Лівію в «вісь зла» [43].

13 серпня 2003 року Лівія визнала, що її офіційні особи несуть відповідальність за вибух літака в небі над Локербі. Відразу після цього постало питання про зняття з Лівії всіх санкцій та про виключення її з чорного списку «держав-спонсорів міжнародного тероризму». Проте Франція пригрозила використати в Раді Безпеки ООН своє право вето на резолюцію про зняття санкцій, якщо Лівія не збільшить суму компенсацій родичам теракту над Нігером. 1 вересня 2003 року полковник Каддафі оголосив про своє рішення виплатити гроші жертвам трагедії, підкресливши, що він не вважає свою країну відповідальною за теракт: «Нам важливо наша гідність. Гроші нам байдужі. Справу Локербі вже закінчено, тепер закрита і справа UTA. Ми відкриваємо нову сторінку в наших відносинах із Заходом» [64].

12 вересня 2003 року Рада Безпеки ООН проголосувала за скасування санкцій проти Лівії [13].

У 2000-х роках бродіння в середовищі сформованої лівійської еліти, втрата всіх союзників і небажання Каддафі йти на відкриту конфронтацію із Західним світом, привели до деякої лібералізації економічного, а потім і політичного життя країни. У Лівію були допущені закордонні компанії, підписані контракти про будівництво газопроводу в Італію (відносини між колишніми колонією і метрополією до цього були вкрай напруженими). В цілому, Лівія, хоча і з великою затримкою, пішла шляхом керівника Єгипту Хосні Мубарака. Зміни економічного та політичного курсу, що супроводжувалися грамотної пропагандою, дозволили Каддафі залишитися при владі і уникнути долі Анвара Садата чи Саддама Хусейна.

19 грудня 2003 року Лівія оголосила про відмову від усіх видів зброї масового знищення. 23 квітня 2004 р. США оголосили про часткове зняття антилівійських економічних санкцій [61]. 14 липня 2004 року в Тріполі Муаммар Каддафі отримав звання шахового гросмейстера за допомогу в організації сімнадцятого шахового чемпіонату світу, вперше в історії ФІДЕ проведеного в Африці [29].

Лівія увійшла до Книги рекордів Гіннесса як країна з найнижчим щорічним рівнем інфляції (у 2001-2005 рр. – 3,1%). За даними ІНАПРО за 2008 рік, за часткою ВВП (88,86 млрд. $) на душу населення Лівія займала перше місце серед п'яти арабських країн Північної Африки – 14,4 тис. $, що відповідало показнику Росії, і було вдвічі більше, ніж в Україні [58].

У серпні 2008 року на зустрічі більш ніж 200 африканських правителів-королів, султанів, емірів, шейхів, президентів і вождів племен, Муаммар Каддафі був оголошений «королем королів Африки». 2 лютого наступного року Муаммар Каддафі був обраний главою Африканського союзу [16]. У своїй зовнішній політиці лівійський лідер продовжував залишатися прихильником панарабізму. Так, в інтерв'ю каналу Євроньюз, даному їм в 2009 році, відповідаючи на запитання, про що він мріє, Каддафі сказав:

«Я насправді вірю, що тим чи іншим способом буде досягнута Арабська єдність. Особливо тому, що арабський світ виявився розділеним між спілками та великими державами. Єдність стислася до розмірів листка паперу, його несе за вітром, як пір’ячко. Але можливо, араби вже дозріли для Арабського єдності. Скажу по-іншому: я передбачаю створення Арабо-Африканського союзу» [30].

Муаммар Каддафі виступав за демократичне вирішення палестино-ізраїльського конфлікту шляхом створення єдиної арабо-єврейської держави під умовною назвою «Ізратіна» [13]. Свої ідеї стосовно даної проблеми він виклав у своїй книзі «Ізратіна. Біла книга».

На думку Каддафі, рішення полягає в тому, щоб отримувати користь із нинішніх обставин та історичної дійсності і створити державу Ізратіна як для палестинців, так і для ізраїльтян, з повною свободою пересування. Хто вірить, що Західний Берег - його земля, зможе жити там або їздити туди. Аналогічно палестинці, які хочуть жити в прибережних містах Акка, Хайфа, Яффа, Тель-Авів, Джадваль та інші або відвідувати їх, повинні мати таку ж можливість. Це поверне ситуацію до тієї, яка була тут у минулому, і таким чином, покладе край несправедливості і знедоленості, історично необґрунтованій ворожнечі між євреями і арабами. Хоча Каддафі зазначав, що євреї на цій території ворогували ще з римлянами, а і пізніше – з європейцями [56].

Книга «Ізратіна. Біла книга», – по суті, ще одна спроба вивести безнадійно ізольовану до кінця XX ст. Лівію на міжнародну арену так, щоб її імідж став прийнятним для світової спільноти [59].

Таким чином, можна зробити висновок, що прийшовши до влади Каддафі відразу почав встановлювати в країні сильну владу, ідейно-теоретичною основою якої стала «третя світова теорія» вперше сформульована М. Каддафі в травні 1973 р., а потім викладена ним у його «Зеленій книзі», яка складалася з трьох частин, кожна з яких висвітлювала механізми вирішення тих чи інших проблем суспільства (перша частина – «Вирішення проблеми демократії», друга частина – «Вирішення економічної проблеми», третя – «Суспільний аспект»).

«Третя світова теорія» передбачала створення «суспільства народних мас», «прямого народовладдя» – «Джамахірії», в якому народ сам, без посередників (партій, парламенту і т.д.), повинен керувати всіма державними справами. В ідеологічному плані теорія Каддафі відкидала як капіталізм з його експлуатацією людини людиною, так і комунізм, що підкоряє особистість державі. Стверджуючи, що основними рушійними силами історії є націоналізм і релігія, «третя світова теорія» виходила з того, що принципи соціальної справедливості укладені в Корані, повинні бути відроджені шляхом встановлення системи прямої участі всіх працівників в управлінні виробництвом (через народні комітети) і у розподілі між ними всього створеного продукту.

У зовнішньому плані ставилося завдання домагатися арабської єдності на основі створення систем Джамахірії (республіки).

В країні були націоналізовані іноземні банки, евакуйовані іноземні військові бази, заборонена діяльність політичних партій, проголошено курс на «культурну революцію».

У зовнішній політиці Каддафі прагнув до об’єднання арабських країн, для того, щоб разом протистояти американській та західноєвропейській інтервенції. Також він виступив за демократичне вирішення палестино-ізраїльського конфлікту шляхом створення єдиної арабо-єврейської держави під умовною назвою «Ізратіна».

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]