Тема 3. Американська література кінця хіх – початку хх століття (2 години).

1. Основні тенденції розвитку реалізму в літературі США.

2. Художня своєрідність новел О.Генрі.

3. Творчість Д. Лондона.

4. Творчість Т. Драйзера.

На початку XX столітті проблематика американської літератури визначається фактом величезного значення: найбільш багата, сильна капіталістична країна, що йде на чолі всього миру, породжує найбільш похмуру й гірку літературу сучасності. Письменники придбали нову якість: їм стало властиве відчуття трагізму й приреченості цього миру. «Американська трагедія» Драйзера виразила прагнення письменників до більших узагальнень, яке відрізняє література США того часу.

В XX ст. новела не грає вже настільки важливої ролі в американської літературі як в XIX, їй на зміну приходить реалістичний роман. Але всі їй продовжують приділяти значну увагу романісти, і цілий ряд видатних американських прозаїків присвячують себе переважно або винятково новелі. Один з них О.Генрі (Вільям Сидні Портер), що зробив спробу намітити інший шлях для американської новели, як би «в обхід» уже явно критико-реалістичного напрямку, що визначилося. О.Генрі так само можна назвати засновником американського happy end (що було присутнє в більшості його оповідань), що у наслідок буде дуже успішно використовуватися в американській ходовій белетристиці. Не дивлячись на іноді не дуже похвальні відгуки про його творчість, вона є одним з важливих і поворотних моментів у розвитку американського оповідання XX століття. Особливості побудова сюжету оповідання визначалися істотними життєвими закономірностями й повністю входили в загальну художню завдання реалістичного зображення дійсності.

На початку XX ст. з'явилися нові плини, які внесли оригінальний внесок у становлення критичного реалізму. В 1900-е г. у США виникає плин «разгребателей бруду». «Разгребатели бруду» - велика група американських письменників, публіцистів, соціологів, суспільних діячів ліберальної орієнтації. У їхній творчості існували два тісно взаємозалежних потоку: публіцистичний (Л.Стеффенс, И.Тарбелл, Р.С. Бейкер) і лиературно-художній (Е.Синклер, Р.Херрик, Р.Р.Кауффман). На окремих етапах свого творчого шляху з рухом muckrakers (як назвав їхній президент Т. Рузвельт в 1906 р.) зближалися такі великі письменники, як Д. Лондон, Т. Драйзер. Виступу «разгребателей бруду» сприяли зміцненню соціально-критичних тенденцій у літературі США, розвитку соціологічної різновиду реалізму. Завдяки їм публіцистичний аспект стає істотним елементом сучасного американського роману.

10-і рр. відзначені реалістичним зльотом в американській поезії, получившим назву «поетичного ренесансу». Цей період пов'язаний з іменами Карла Сендберга, Едгара Чи Майстри, Роберт Фроста, В. Линдсея, Е. Робинсона. Ці поети звернулися до життя американського народу. Опираючись на демократичну поезію Уитмена й досягнення реалістів-прозаїків, вони, ламаючи застарілі романтичні канони, закладали основи нової реалістичної поетики, що включала в себе відновлення поетичного словника, прозаизацыю вірша, поглиблений психологізм. Ця поетика відповідала вимогам часу, допомагала відображенню поетичними засобами американської дійсності у її різноманітті.

1900-і й 10-і рр. ознаменувалися довгоочікуваною появою великого критико-реалистичекого роману (Ф. Норрис, Д. Лондон, Драйзер, Е. Синклер). Уважається, що критичний реалізм у новітній літературі США зложився в процесі взаємодії трьох історично визначилися факторів: це - реальні елементи протесту американських романтиків, реалізм Марка Твена, що виростав на самобутньо-народній основі, і досвід американських письменників реалістичного напрямку, що сприйняли тією чи іншою мірою традицію європейського класичного роману XIX сторіччя.

Американський реалізм з'явився літературою суспільного протесту. Письменники-Реалісти відмовлялися приймати дійсність як закономірний результат розвитку. Критика імперіалістичного суспільства, що складалося, зображення його негативних сторін стає відмітними ознаками американського критичного реалізму. З'являються нові теми, висунуті на перший план умовами, що змінилися, життя (руйнування й зубожіння фермерства; капіталістичне місто й маленька людина в ньому; викриття монополістичного капіталу).

Нове покоління письменників пов'язане з новим регіоном: воно опирається на демократичний дух американського Заходу, на стихію усного фольклору й адресує свої добутки самому широкому масовому читачеві. Доречно сказати про стильове різноманіття й жанрове новаторство в американському реалізмі. Розвиваються жанри психологічної й соціальної новели, соціально-психологічного роману, роману-епопеї, філософського роману, широке поширення одержує жанр соціальної утопії (Беллами «Погляд назад», 1888), створюється жанр наукового роману (С. Льюис «Ероусмит»). При цьому письменники-реалісти часто використовували нові естетичні принципи, особливий погляд «зсередини» на навколишнє життя.

Дійсність зображувався як об'єкт психологічного й філософського осмислення людського існування. Типологічною рисою американського реалізму з'явилася вірогідність. Відштовхуючись від традицій пізньої романтичної літератури й літератури перехідного періоду, письменники-реалісти прагнули зображувати тільки правду, без прикрас і умовчань. Іншою типологічною особливістю з'явилася соціальна спрямованість, підкреслено соціальний характер романів і оповідань. Ще одна типологічна особливість американської літератури XX ст. - властива їй публіцистичність. Письменники у своїх добутках різко й чітко розмежовують свої симпатії й антипатії.

О'Генрі - один з найпопулярніших американських новелістів початку XX ст. О'Генрі - добрий талант, який у своїх коротких динамічних оповіданнях та новелах дарує людям віру в Любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі.

Справжнє ім'я письменника - Вільям Сідні Портер. Він народився 1862 р. на півдні США, поблизу містечка Грінсборо, до якого родина Портерів переїхала, коли хлопчикові виповнилося три роки. Батько його був лікарем і винахідником-невдахою, який, до того ж, мав пристрасть до віскі. Мати майбутнього письменника, освічена жінка, малювала, писала вірші. Вона дуже рано померла. Навчався Вільям у приватній школі його тітки Евелін, а також у середній школі Грінсборо. З 1878 р. Портер став учнем аптекаря, а 1881 р. отримав офіційне посвідчення, яке дало йому право працювати фармацевтом. У березні 1894 р. він починає видавати гумористичну щоденну газету "Роллінг Стоун", на яку покладає великі сподівання.

Період 1902 - 1903 pp. був часом напруженої праці й матеріальних труднощів, але з кінця 1903 р. розпочинається період популярності О'Генрі. Його новели були буквально нарозхват. У 1904 р. він публікує 66 оповідань. У 1904 р. побачив світ роман у новелах "Йоролі та капуста". Далі письменник випускає збірки новел "Чотири мільйони" (1906), "Серце Заходу" (1907), "Запалений світильник" (І 907), "Голос великого міста" (1908), "Любий пройдисвіт" (19Э8), "Шляхи долі" (1909), "На вибір" (1909), "Ділові люди" (1910), "Кружляння" (1910). Ще три збірки новел було видано після смерті О'Генрі: "Усього потроху" (1911), "Під лежачий камінь" (1912) і "Залишки" (1917).

О'Генрі помер у нью-йоркській лікарні 5 червня 1910 р. у віці 47 років. Його останніми словами були: "Запаліть вогонь, я не можу помирати в темряві...

Критики нерідко називають О'Генрі "великим утішником" і письменником, який розважає. Така оцінка великою мірою відповідає дійсності, бо є щось райдужне і казкове в його оповіданнях. Звичайно, його герої - типові маленькі люди - поза межами літератури надто часто зазнають краху своїх ілюзій. Але зовсім іншими постають вони в його творах: сильнішими, мудрішими, щасливішими, ніж у реальності. Нерідко їм на допомогу О'Генрі закликає його величність Щасливий Випадок, який забезпечує щасливий фінал подій, і ідеали вірності, дружби, любові перемагають.

О'Генрі увійшов у світову літературу саме як гуморист. Суто сатиричних творів у його творчості не так багато. Найвідомішою його спробою в цьому жанрі є пародійно-гумористичний роман "Королі та капуста". У цій книзі, на думку самого письменника, він створив "трагічний водевіль", "комедію, пошиту зі строкатих клаптиків". Цей перший і єдиний роман письменника - а точніше низка самостійних новел - стосується такої теми, як відносини США і Латинської Америки. Дія відбувається у вигаданій центральноамериканській країні Анчурії. Проте навіть і в цьому, суто сатиричному творі О'Генрі намагається пом'якшити різкість власних нападок, а отже, він є швидше письменником гумористичне, ліричного плану, ніж соціальним сатириком.

Гостро в творах письменника відчувається самотність людини, а також жорстокість і байдужість сучасного світу. З погляду письменника, життя - не комедія і не трагедія, а примхливе поєднання того й іншого. Твори О'Генрі - це тісне співіснування смішного і сумного.

Новели О'Генрі можна розподілити на декілька циклів. Перший з них - головний і найчисленніший (близько 150 новел) - присвячується велетенському місту Нью-Йорку з чотирма мільйонами його мешканців, починаючи з вуличних злидарів і закінчуючи королями біржі, банкірами і кайманами промисловості. Саме в нью-йоркських новелах виразно можна побачити найяскравіші риси таланту О'Генрі - людяність, демократизм, гумор і ліризм, трагікомізм і вміння зображати світ пересічних людей.

Однією з найкращих нью-йоркських новел О'Генрі є "Дари волхвів", У великому нью-йоркському будинку живе бідне молоде подружжя Джім і Делла, які палко кохають одне одного. Напередодні Різдва вони вирішують пожертвувати найдорожчим із того, що в них є, щоб зробити одне одному бажані подарунки. Джім продає свого годинника і дарує Деллі набір черепахових гребенів для її розкішного волосся, але вона постригла і продала своє волосся перукареві, щоб купити платиновий ланцюг для годинника Джіма.

У новелі неважко помітити майже всі характерні мотиви і настрої письменника. Вона дотепна, майже анекдотична, але навряд чи можна назвати її смішною або веселою. В ній виразно відчувається присмак гіркоти. Але, з іншого боку, ця кумедна невдача з подарунками - справжня казкова різдвяна подія, що виявляє найкращі якості пересічних людей: самовідданість їхнього кохання, жертовність, душевну щедроту. Новела випромінює світло надії, як випромінює його Зоря Різдва, за якою рухались волхви два тисячоліття тому.

Другий за кількістю і значенням цикл новел О'Генрі - новели про Техас та інші штати Заходу і Південного Заходу США (близько 100 творів). Герої техаських новел письменника - ковбої, скотарі, бандити, пройдисвіти - строкатий, барвистий, багатомовний світ колишнього фронтиру. В них відтворюється романтика життя, вільного, мов степ. Людина тут не відає впливу великих міст. Люди постають втіленням сили, мужності, енергії. Можливо, автор ідеалізує їх, але в цілому новели О'Генрі про Захід запам'ятовуються яскравими індивідуальностями, захоплюють глибокими і сильними пристрастями.

Одним з найцікавіших оповідань цього циклу є новела "Санаторій на ранчо". В його основу покладено історію лікування смертельно хворого на туберкульоз Мак-Гайра, колишнього боксера, який програв усі свої гроші під час боксерських змагань. Він опинився в глухій техаській провінції, де його бере до себе ковбой Рейдлер, відомий тим, що лікував хворих на туберкульоз. Він надавав їм житло, годував і змушував їх працювати на повітрі. Здоровий спосіб життя робив свою справу, і хворі одужували. Одужання Мак-Гайра - типова анекдотична ситуація: лікар, якого запросив Рейдлер, помилився, вважаючи якогось мексиканця за Мак-Гайра й оголосивши, що він абсолютно здоровий; Рейдлер вирішив, що Мак-Гайр - симулянт, і відправив його в степ таврувати худобу; спочатку Мак-Гайр ледь не помер, але потім важка праця повністю вилікувала його.

У новелі в гумористичній формі письменник розробляє одну з найпопулярніших тем американської літератури - зіткнення природної людини і цивілізованої в зоні фронтиру. Рейдлер - типова людина фронтиру, родич Шкіряної Панчохи Купера або Джіма Смайлі Марка Твена. Автор захоплюється його силою характеру, щирістю почуттів, чулістю - одне слово тими якостями, які знищила цивілізація в Мак Гайрі.

У третій групі новел О'Генрі розповідає про Південь США - свою батьківщину, зображає південні типи (таких новел 28). Письменник залучає до своїх творів численних персонажів з усіх верств американського суспільства і в такий спосіб перетворює свій доробок на своєрідну гумористичну енциклопедію американської дійсності початку XX ст.

Особливий тип персонажів О'Генрі - злодії, бурлаки, пройдисвіти, які зображаються письменником у романтичному дусі. Це найбільш вільні мешканці США - джентльмени, позбавлені будь-яких турбот про власність. Вони чимось нагадують благородного розбійника Робіна Гуда або пікаро - героїв шахрайських романів XVII-XVIII ст. Саме такими змальовує О'Генрі "благородних злодіїв" Джеффа Пітерса і його супутника Енді Таккера, чиї пригоди описуються у збірці "Любий пройдисвіт". Звичайно, ці персонажі не мають нічого спільного а реальними злочинцями, яких О'Генрі бачив чимало. Це знову ідеалізація, знову казка, весела, іронічна, подеколи сумна, але завжди добра й світла.

"Останній листок" - одна з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. Це зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви. Центральні персонаж і твору - дві бідні дівчини-художішці Сью і Джонсі, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. У листопаді одна з них, Джонсі, тяжко захворіла на пневмонію. Годинами вона дивилась у вікно, на плющ, який плівся по стіні будинку у дворі, лічила листки, що опадали з плюща: Джонсі здавалося, що коли останній лист опаде, вона помре. Усі зусилля Сью збити Джонсі з цієї небезпечної думки зазнавали поразки. І ось на плющі залишився останній листок. Життя дівчини врятував старий художник на ім'я Берман, бідний невдаха, який жив на першому поверсі, під студією Сью і Джонсі. Він під льодяним дощем уночі намалював на стіні листок плюща замість того, який зірвав вітер. Образ листка, що не підкоряється холодним вітрам, збудив у Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Еерман захворів на пневмонію і помер.

Це сумна і майже трагічна історія, сповнена глибокого переживання за долю героїв. Дійові особи новели - тилові персонажі О'Генрі, прості пересічні американці. Вони мешкають у районі "дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної плати". Всього манна в них -- "декілька олов'яних кухлів і одна-дві жаровні". Приблизно на такому самому рівні існує старий Берман. Проте жалюгідні життєві умови героїв - лише тло, на якому найповніше рог світає краса їхніх душ.

Найбільш психологічно складним образом в новелі є старий Берман. Автор іронізує з його кумедної зовнішності ("Борода Мойсея Мікеланджело ... спускалась у нього з голови сатира ... на тіло гнома"), з його І постійних розмов про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. До того ж, Берман "п'є запоєм", у нього з характер сварливого старого, який знущається з "будь-якої сентиментальності". Але саме він виявляється спроможним на великий акт самопожертви - ціною власного життя підтримує дух Джонсі і рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк постає взірцем тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на допомогу і іншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас такий самий біль, ніби з життя пішла близька для нас людина. "Останнній листок" - одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини.

Новела "Останній листок" - взірець майстерної композиції, вона вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом "подвійної розв'язки", тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і, шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але тільки формально. Насправді головною подією в творі є самовідданість Бермана. Обидві лінії дістають остаточну несподівану розв'язку тільки в наприкінці новели, коли Сью розкриває правду подрузі. Завдяки такому прийому О'Генрі тримає читача в напрузі до самого кінця новели. Але цей прийом виконує ще одну функцію - за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає в наших очах і перетворюється на символ самопожертви.

"Жертви любові" - ще одна історія про зламану кар'єру і перемогу людяності. У героїв цієї новели є чимало спільного зі старим Берманом, Сью і Джонсі з "Останнього листка". І річ не стільки в тім, що персонажі обох творів О'Генрі є бідними митцями-невдахами, їх об'єднує щось інше і більше - спільне переконання, що справжнім витвором мистецтва є не картини або майстерно виконані музичні п'єси, а вміння самовіддано кохати.

"Коли любиш мистецтво, - розпочинає оповідь автор, - ніякі жертви не здаються важкими". Ця теза не викликає заперечень і є доволі поширеною істиною, але саме її й намагається спростувати твір О'Генрі за допомогою викладеної в ньому типової життєвої історії. Джо Лерребі, чия мрія - стати художником, і Ділія Керузерс, яка бажає "завершити свою музичну освіту", приїжджають з провінції до Нью-Йорка, зустрівшись там, закохуються одне в одного, одружуються і через матеріальну скруту змушені відмовитися від своїх митецьких амбіцій і заробляти собі на хліб важкою працею. Скільки разів ця ситуація повторювалася і скільки разів вона ще повторюватиметься.

Початок митецької кар'єри у Нью-Йорку - важке випробування для Джо і Ділії, а вони надто непідготовлені до життя, їм бракує цілеспрямованості, характеру, хисту, аби взяти гору, їхні амбіції безпідставні, а здобутки мізерні. У шість років, іронічно зауважує автор, Джо "намалював картину, на якій зобразив міську водокачку та відомого городянина, що поспішав повз неї. Цей результат творчих зусиль був вставлений у раму і вивішений у вітрині аптеки, поряд з качаном кукурудзи, зерна якого складали непарне число". Щодо Ділії, то вона "багатообіцяюче справлялася з шістьма октавами фортепіанної клавіатури". Мабуть, такі "успіхи" і можуть вразити когось на рівнинах Середнього Сходу, "де ростуть вікові дуби", або у селі на Півдні "серед соснового лісу", u але тільки не в Нью-Йорку, в цій культурній столиці США, До того ж, вибір вчителів не залишив Джо і Ділії жодної надії: і великий Меджістер, "майстер ефектних контрастів", і "порушник спокою фортепіанних клавіш гер Розеншток" тільки й знали, що брали шалені гроші, але нічому не навчали. Чим закінчуються подібні історії, надто добре відомо: гроші швидко закінчуються, і починається важка смуга злигоднів.

Саме так сталося з Джо і Ділією, але їхня доля не викликає песимізму, а натомість дарує читачеві світло надії. Автор, незважаючи на поразки бідних провінціалів, відверто милується їхньою щирістю, бо матеріальні труднощі відкрили найкращі якості їхніх душ, зокрема, вміння кохати і бути коханим, а це і є, за О'Генрі, шлях до щастя. З якою ніжністю ставляться вони одне до одного! Ділія згодна віддати останні п'ять доларів, зароблені у пральні, аби тільки її коханий міг відвідувати уроки живопису. Такою самою готовністю жертвував собою відповідає їй і Джо. Чим іншим, як не небажанням завдати болю одне одному, пояснюється їхня "свята брехня": розповіді Ділії про заняття музикою з Клементиною, дочкою генерала Пінкні, та історії Джо про нібито продані картини.

Безумовно, вони не є "жертвами любові" - цю назву , О'Генрі обирає як певний емоційний та інтелектуальний виклик читачеві, аби примусити його задуматися над природою щастя. На побіжний погляд, Джо і Ділія насправді приносять свої мрії про митецьку кар'єру в жертву коханню: замість творчих пошуків, занять живописом та музикою на них чекає звичайнісінька пральня. Однак цікаво, що вони самі жодної жертовності не відчувають, бо для них служіння одне одному є найвище щастя і найкращий витвір мистецтва. Отже, знову О'Генрі залишається вірним ролі того чудового казкаря, який подарував людям Різдво, таке неможливе, сентиментальне і мінливе, але таке необхідне для виживання в холодному урбаністичному світі диво - надію на розуміння і кохання.

ЛОНДОН, Джек - американський письменник. Його життя було таким самим іскрометним і захопливим, як і його книги. У ньому були свій драматизм і трагічність, хоча зовні воно й видавалося еталоном «американського успіху», ілюстрацією стрімкого сходження самоука, «селф мейд мен» до вершин багатства і слави. Невипадково життєписи Лондона приваблюють літературознавців та мемуаристів не менше, ніж його книги. Дитинство Лондона минуло у Сан-Франциско, місті, яке стрімко росло після «золотої лихоманки» 1848 р. і стало центром Далекого Заходу; згодом вітчим купив ранчо неподалік від Окленда, портового міста біля Сан-Франциско. У цей час Джекові минуло вісім років, і в нього виявилася пристрасть, вочевидь, успадкована від справжнього батька, «професора» Чейні, до читання. Він жадібно поглинав книги, і це було не просто приємне гайнування часу, а жадібне, цілеспрямоване накопичення знань. Цій звичці він залишався вірним ціле життя. Невимовною радістю стало для нього відкриття Оклендської публічної бібліотеки, очолюваної А. Кулбріт, поетом-лауреатом штату Каліфорнія. Звернувши увагу на допитливого і надзвичайно вразливого хлопчика, вона розумно керувала його читанням.

Утім, Джек зовсім не був книжником: читаючи про пригоди і мандрівки, він мріяв усе це випробувати в житті. У 13 років Лондон закінчив середню школу, в якій нічим особливим не вирізнявся; зате йому рано довелося проявляти самостійність, займатися різноманітними заробітками, зокрема, працювати нічним сторожем. На перший заробіток — декілька доларів — він купив крихітний ялик, на якому здійснив перші відважні виходи в море. Тим часом становище родини погіршилось, особливо після того, як батько, потрапивши під потяг, зазнав тяжких каліцтв. Джекові довелося влаштуватися робітником на консервну фабрику, де йому платили 10 центів за годину, а робочий день тривав іноді по 10 годин. Така праця не лише фізично виснажувала, а й зовсім не залишала часу на читання. А Джек був волелюбним за вдачею. Позичивши 300 доларів, він купив маленьке суденце і з десятком таких самих, як він, голодранців став «устричним піратом», грабуючи устричні обмілини, які належали одній компанії. Зароблені гроші він віддавав матері, але дещо залишав собі та витрачав їх у портових салунах, рано познайомившись зі спиртним. Він доволі швидко усвідомив, якою згубною може бути подібна звичка, і згодом навіть написав відповідну книгу: «Джон Ячмінне зерно. Спогади алкоголіка» («John Barleycorn, or Alcoholic memories», 1913), яка показувала, до яких бід може призвести алкоголізм. Через деякий час Лондон змінив амплуа і почав працювати в рибальському патрулі, переслідуючи браконьєрів. Зіткнення з ними потребували неабиякої особистої мужності. Так вироблявся сильний, чоловічий характер Лондона. Але чим би він не займався в ці роки, над усім панувала його всепоглинаюча любов до моря.

У 1893 р. 17-річний Лондон найнявся матросом на шхуну «Софі Сазерленд» і вирушив у плавання на промисел котиків. Лондон, котрий ніколи не виходив за межі Золотих воріт Фріско у великий океан, потрапив тепер у товариство досвідчених морських вовків, познайомився з мінливою стихією. Шхуна досягла берегів Японії, потім попрямувала на північ, до Алеутських островів, курсувала вздовж Аляски та Чукотки. Коли промисел був у розпалі, Лондону доводилося щодня працювати на палубі, слизькій від жиру і крові, заваленої тушами вбитих котиків. Це була важка і жорстока праця.

Після восьмимісячного плавання шхуна повернулася на батьківщину, і тут виявилося, що родина Лондона вже по вуха в боргах. Довелося розлучитися з романтикою оклендських набережних і влаштовуватися на джутову фабрику. Настав 1893 p., поглиблювалася криза, зростала кількість безробітних. За 10 годин виснажливої праці за верстатом Лондону платили долар. Приблизно в цей час він прочитав оголошення в газеті «Сан-Франциско колл» про літературний конкурс. Досі, якщо не враховувати дописів до шкільного журналу, Лондон не пробував сил у письменництві, але мати вмовила його взятися за перо. Він темпераментно і точно описав один із епізодів свого плавання. Нарис «Тайфун біля берегів Японії» здобув перший приз — 25 доларів. Десять доларів Лондон витратив на купівлю костюма, а також викупив закладений годинник. Так відбувся літературний дебют Лондона. Й сьогодні, перечитуючи нарис, відчуваєш його вражаючу силу, ніби перебуваєш на борту невеличкого суденця серед гігантських хвиль і шаленого урагану. Але поки треба було заробляти на життя, і, залишивши джутову фабрику, він перейшов на електростанцію, де працював кочегаром. Нова сторінка його біографії була пов'язана з рухом безробітних. Розорений бізнесмен Коксі організував армію таких людей, які мали вирушити на Вашингтон, аби викласти владі свої вимоги. В Окленді офіцер — якийсь Келлі — почав формувати «чоти» для приєднання до «армії» Коксі. Лондон влився у похід доволі розмаїтого люду, волоцюг, безробітних, просто шукачів пригод. Так він став волоцюгою, «хобо», і згодом описав усе це в автобіографічній книзі «Дорога».

Усе пережите переконало Лондона в одному: поки він залишається робітником фізичної праці, йому не видертися із суспільного «дна». Він вирішив всерйоз зайнятися самоосвітою. Займаючись по дванадцять годин на добу, він за три місяці подолав дворічну програму, а потім склав іспити до Каліфорнійського університету. Студентом йому довелося побути лише близько семестру, хоча заняття його просувались успішно. Він вивчав французьку мову, літературу, біологію, історію. Але йому довелося піти з університету, позаяк становище родини стало погіршуватися. Усі свої наступні знання Лондон здобув внаслідок інтенсивної самоосвіти. У цей час він відчував непереборну потребу творити. Але його перші літературні спроби слабкі, мова рябить штампами та «барвистостями». Усе це він згодом опише в романі «Мартін Іден». Але він продовжував писати, доки в його житті знову не відбувся крутий поворот.

У 1896 р. Каліфорнію буквально струсонула сенсація: на Алясці відкрито багаті золоті поклади. Зібравши всі наявні кошти, зимове спорядження, Лондон разом із компанією таких самих шукачів щастя поспішив на Аляску. З перших кроків у країні «білого безгоміння» розпочалися труднощі: холод, бездоріжжя, снігові замети. Покладаючись на здоров'я і природну енергію, Лондон ішов неходженими стежками, переправлявся через небезпечні гірські потоки. Однак, незважаючи на прагнення випередити своїх конкурентів, дістатися до «золотої столиці» вчасно не вдалося і довелося перезимувати в дорозі. Коли ж, нарешті, після багатьох поневірянь Лондон досяг поселення золотошукачів, то був уже вкрай знесилений. До того ж невдовзі його звалила цинга і він довго пролежав у шпиталі. Так нічим і не збагатившись, він вирушив у зворотну дорогу, пропливши човном близько двох тисяч миль по ріці Юкон і уздовж Берінгової протоки. Коли він повернувся додому, його зустріла печальна звістка про смерть вітчима. Родина ще більше збідніла. І хоча Лондон не привіз зі своєї «північної Одіссеї» жаданого золота, в нього було дещо цінніше та довговічніше — величезний запас вражень і спостережень, з яких судилося вирости його майбутнім оповіданням. Тим, які й здобудуть йому довгоочікувану славу.

Під час його перебування на Алясці його пристрасть до пригод і небезпек підпорядковувалась його професійному завданню. Не за роками змужнілий, він сприймав навколишнє вже як письменник. Жадібно вдивлявся він у тих. з ким зводила його доля, у своїх супутників, випадкових знайомих, мисливців, золотошукачів, старожилів цих місцевостей, «чечако», новачків, вслухався в їхні незліченні історії, не розлучався з блокнотом, робив нотатки і замальовки. Він і сам охоче розповідав, ніби перевіряючи на слухачах свої майбутні сюжети. Як і завжди, він використовував кожну вільну хвилину для читання. У цей час його почали хвилювати проблеми соціальної справедливості. Альтернативою існуючому станові речей став для нього соціалізм. У 1901 р. він вступив у соціалістичну партію. Поряд з К. Марксом він захоплювався Г. Спенсером, засновником соціального дарвінізму, що поширював теорію боротьби за існування біологічного світу на сферу суспільних, людських стосунків. Виявляв він зацікавлену увагу і до деяких аспектів філософії Ф. Ніцше. Повернувшись із Півночі, Лондон ще змушений вести елементарну боротьбу за існування, підробляти, де прийдеться, витрачаючи сили і час. Алє все дозвілля він віддавав гарячковому читанню і самовихованню.

Його завжди вабила таємниця, магія слова. Важкі вчені фоліанти він читав зі словником, виписував усе незрозуміле на клаптики паперу, студіював, намагався зрозуміти. Він відсилав товсті конверти зі своїми оповіданнями до різних журналів, але здавалось, довкола нього була створена незрима блокада, і конверти поверталися назад. Урешті, у листопаді 1899 р. журнал «Трансконтинентальний щомісячник» опублікував його оповідання «За тих, хто в дорозі». Через місяць у тому самому журналі з'явилося оповідання «Біле безгоміння». Він спав по п'ять годин на добу і взяв за правило писати шість днів на тиждень, приблизно по тисячу слів у день (тобто близько 5 сторінок); але іноді ця норма виростала до п'яти тисяч слів. І хоча його починали публікувати вельми престижні журнали, гонорари, як і раніше, були мізерними, причому їх іноді доводилося буквально «вибивати» з редакторів. Злидні ще деякий час тримали Лондона у своїх лабетах. Зрештою, 1900 р. вийшли перша збірка його оповідань «Син вовка» («The Son of the Wolf, 1900), a потім і друга — «Бог його батьків» (1901). Він завершив працю над романом «Донька снігів» («A Daughter of the Snows», 1902). Лондон стає відомим, матеріально забезпеченим. Закінчуються поневіряння. Починається життя професійного письменника. Впорядковується і побут Лондона. Він одружився з Елізабет Маддерн, а невдовзі народилася його перша донька Джоан, потім друга — Бессі. Джоан згодом стане автором однієї із серйозних біографій свого батька. І хоча Лондон ніжно любив дочок, усе життя його мучило те, що в нього немає спадкоємця, сина.

А тим часом критики із завидною одностайністю зустрічали з'яву нового таланту. Лондон виразив потребу у тій тематиці, тих героях, яку невиразно відчували мільйони його читачів. Це зумовлювалося ходом літературного розвитку США на зламі століть. Явно слабнув вплив т.зв. «традиції витонченості», представленої літераторами, що зображали американське життя апологетично, в рожевих барвах, уникаючи всього гострого та викличного. Як противага їм укріплювалися позиції реалізму та натуралізму. Останній репрезентували в останнє десятиріччя віку Ф. Норріс, Г. Гарленд, С. Крейн, почасти Т. Драйзер, котрий дебютував романом «Сестра Керрі» (1900). Лондон по-своєму полемізував із тезою про невідворотну приреченість людської долі. На сторінках його «північних» оповідань діють люди, які утверджують себе завдяки енергії, винахідливості та сміливості. Вони ніби вирвані з понурих міщанських буднів. Цей домінуючий характер, що його часто називають «джеклондонівським», письменник, безумовно, наділив близькими йому автобіографічними рисами. Він нерідко поставлений в екстремальні обставини, зіштовхується зі смертельною небезпекою, коли необхідне напруження всіх фізичних і духовних сил, виявлення справдешньої людської суті. У його характеристиці рідкісними є півтони, барви помітно згущені, лінії дані рельєфно. Ці в чомусь виняткові герої — реальні і водночас дещо піднесені.

З перших же кроків у літературі виявилися характерні риси художньої методології Лондона. Він — прибічник реалізму, але не «приземленого», заснованого винятково на побутовій правдоподібності, а навпаки, натхненного романтикою, що ніби вивищує читача над понурою повсякденністю. Це, умовно кажучи, поетичний, романтичний реалізм. Новели Лондона, зазвичай, гостросюжетні та динамічні. У них багато дії, драматичних подій. Яскраві описи північної природи, з якою стикаються герої, надають їм неповторного романтичного колориту. У них можна виділити декілька визначальних тем і мотивів. Л. натхненно писав про безкорисливість, дружбу, солідарність, що так яскраво проявлялися в умовах Півночі. Носієм цих якостей був Мейлмют Кід, «наскрізний» герой кількох новел Лондона ( «Біле безгоміння», «Північна Одіссея» та ін.). Він відданий друзям, доброзичливий до індіанців; коли гине його товариш Мейсон, розчавлений деревом, що несподівано впало на нього, Мейлмют Кід бере на себе турботу про його вдову. Шляхетний і Хічкок із новели «Там, де розходяться шляхи». Він закликає своїх друзів-золотошукачів не допустити ритуального жертвопринесення індіанської дівчини. Але ті не бажають втручатися, побоюючись за своє життя, не хочуть покидати золотоносну ділянку, що дає великий прибуток. Тоді Хічкок самотужки рятує дівчину, а його супутники гинуть від рук індіанців, які вирішили, що вони взяли участь у викраденні.

Героям Лондона доводиться долати льодову пустелю («Мудрість сніжної стежки»), пережити близьку смерть на острові, будучи відрізаними від материка льодоставом, що саме почався («Біля краю веселки»). Пафосом людської мужності одухотворене знамените оповідання «Воля до життя». Його герой, виснажена, ослабла людина, повзе з останніх сил голою льодовою рівниною, а поруч з нею — вмираючий вовк. У відчайдушному поєдинку людина виходить переможцем. Серед героїв Лондона чимало жінок, самовідданих, а то й просто героїчних. Вони терплять нарівні з чоловіками всі злигодні. Пассук заради порятунку коханого чоловіка йде на все, жертвує і рідним братом, і собою («Мужність жінки»). Нагадує Пассук і Лабіскві з оповідання «Таємниці жіночої душі». Не поступається мужністю і волею чоловікові Акселю Гундерсону Унга з «Північної Одіссеї». Це люди, наділені почуттям власної гідності. Донька вождя одного з племен відмовляється стати дружиною вождя сусіднього племені Кіша, позаяк той виявив боягузтво («Кіш, син Кіша»). З тієї самої причини Уна не бажає визнати своїм чоловіком Негора («Боягуз Негор»). Усі перешкоди долає Едіт Нелсон, домагаючись того, щоби віддати убивцю у руки правосуддя («Несподіване»).

Гостро звучить у новелах і соціальна тема. Письменник симпатизує індіанцям, які гинуть під натиском «білої» цивілізації («Ліга старих»). Він протиставляє героїчне минуле індіанських племен, колись сильних, могутньому і приниженому сьогодні їхньому становищу («Покинутий вождь», «Смерть Лігуна»). Ке Гальбрейс, одружений з індіанкою, має від неї сина, однак розгульне життя в салунах засмоктує цього непоганого від природи чоловіка, котрий, врешті-решт, покидає родину («Дружина короля»). Але індіанці в оповіданнях Лондона далеко не завжди змиряються зі своєю долею. У вже згаданому оповіданні «Ліга старих» (сам Лондон зараховував його до кращих своїх творів) герої клянуться звільнити свою землю від «злого племені» зайд, б'ються із «закутою в сталь» білою расою і гинуть один за одним. Але загибель стає їхньою моральною перемогою. Водночас Лондон тверезо дивиться на речі, бачачи історичну приреченість індіанців. У оповіданні «Син вовка «золотошукач Скрафф Маккензі приходить до індіанців, аби забрати найкращу дівчину і зробити її «північною дружиною». При цьому він демонструє своє право сили, адже уособлює «вік сталі», що зустрівся з «кам'яним віком».

Перед лицем спокус багатства, які обіцяє Північ, виявляються такі негативні якості людей, як жадібність, боягузтво, віроломність. Джекоб Кент з оповідання «Людина зі шрамом» постає як маніяк накопичення, а золото становить об'єкт його пристрасті. Герої новели «У далекій країні» Картер Везербі та Персі Катферт відособлюються від товариства, побоявшись небезпечної дороги, залишаються на зимівлю в утепленій хижі. Заздрісники та ледарі, вони не звикли трудитися, їх терзає страх перед сніговою пустелею, боязнь один одного. Здичавівши, вони вступають у смертельну сутичку й обоє гинуть.

Помітне місце у новелістиці Лондона займає спортивна тема. Вона була близькою письменникові, котрий захоплювався боксом, фехтуванням, їздою верхи. Серед його «хрестоматійних» новел вирізняється «Шматок м'яса». її герой — Том Кінг, ветеран, чиє здоров'я підірване. Але він ще б'ється на рингу, аби роздобути грошей і утримувати сім'ю. У вирішальному поєдинку з молодим боксером Том Кінг був близький до перемоги, йому залишалося завдати вирішального удару та послати суперника в нокаут. Але в нього не вистачило сил для цього удару, не вистачило тому, що перед боєм у нього не було грошей, аби купити і з'їсти шматок м'яса, такий необхідний для підтримання форми. У підсумку Том Кінг зазнає поразки... Запам'ятовується і юнак Феліпе Рівера з новели «Мексиканець», написаної вже у пізній період творчості Лондона, у 1912 р. Він фанатично відданий революційній справі, народові. Повстанцям потрібні гвинтівки, потрібні гроші для їхньої купівлі, й, аби заробити їх, юнак виходить на ринг, запекло б'ється з професійним боксером Денні та перемагає.

Лондон був одним із засновників анімалістської літератури, з любов'ю і знанням справи показував світ тварин, їхню поведінку і звички. Головними героями його анімалістських книг є собаки, вірні друзі людини в умовах Півночі. У повісті «Поклик предків» йдеться про собаку Бека. Довівши свою зверхність у сутичці зі Шпісом, він верховодить у собачій упряжці, будучи безмежно відданим своєму господарю Торнтону. Але після смерті господаря в ньому перемагає «поклик предків», і він втікає на волю до вовків. Завидною майстерністю у зображенні тварин вирізняється і не менш знаменита повість «Біле Ікло» («White Fang». 1906). Цікавий пес із «блакитною кров'ю» в пізньому романі «Джеррі-острів'янин» («Jerry ofthe Islands», 1917). Гуманність і доброта як запорука успіху в дресируванні — один із мотивів роману «Майкл, брат Джеррі».

Перші роки нового століття — час стрімкого росту популярності Лондона. У липні 1902 р. він отримав пропозицію асоціації «Американська преса» вирушити до Південної Африки та писати кореспонденції про англо-бурську війну. Однак після приїзду до Англії його відрядження відмінили. Це виявилося вельми до речі: письменник затримався у Лондоні й узявся за вивчення життя його найбіднішого кварталу — Іст-Енду. Плодом його журналістсько-соціологічних ви-слідів стала книга «Люди безодні» («Men of Abyss», 1902), що вписувалася у ті сенсаційні викриття суспільних вад, які характеризували рух ліберальних журналістів і публіцистів, т. зв. «розгрібачів бруду». Першу половину 1904 р. Лондон знову провів у відрядженні, цього разу в Кореї як кореспондент на російсько-японській війні.

Повернувшись на батьківщину, Лондон розлучився з Бессі Маддерн і одружився з Чармейн Кіттередж, колишньою подругою дружини. На відміну від хазяйновитої, відданої родині Маддерн, Чармейн була спортивною, схильною до пригод, поділяла чимало захоплень свого чоловіка. Але і з нею в другому шлюбі Лондон не був до кінця щасливий, а розлука з дочками його постійно гнітила. У ці роки Лондон перехворів, за його словами, «тривалою ніцшеанською недугою», вірою у могутність «надлюдини». Про це свідчать і деякі його ранні оповідання, і перший не надто вдалий роман «Донька снігів». Але поступово йому почали відкриватися і негативні сторони культу сили та вседозволеності. У центрі одного із найзнаменитіших його романів «Морський волк» («The Sea Wolf, 1904) — одна з найколоритніших джеклондонівських постатей, капітан корабля Вовк Ларсен. Людина атлетичного складу, схожа на горилу, він наділений величезною фізичною силою, жорстокий і нелюдяний; водночас — інтелектуал, котрий володіє неабиякими знаннями, витонченим розумінням літератури й поезії. Ларсен сповідує пріоритет грубої сили. Він — аморальний. «Право в силі, ось і все, — стверджує він. — Слабкий завжди винен». Людське життя для нього нічого не варте, жалість і співчуття йому протипоказані. Навіть Ван Вейдену і Мод, які втекли на його судно, він хоче заподіяти зло. Загибель Ларсена у фіналі сприймається як справедлива відплата за його нелюдяність.

У середині 1900-х pp. Лондон поряд із письменництвом віддавав чимало сил суспільно-політичній діяльності як активний член соціалістичної партії. У 1905 р. він вирушив у лекційне турне по країні, з успіхом виступав перед студентською аудиторією, інтелігенцією, бізнесменами, членами жіночих організацій в Окленді, Берклі, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі й інших містах. Він говорив про соціалізм, перспективи робітничого руху. Свої листи взяв за звичку підписувати «Ваш в ім'я революції». Як літературний критик, він обстоював реалістичне і соціально насичене, «ангажоване» мистецтво. Лондон привітав вихід знаменитого роману Е. Сінклера «Джунглі» (1904), назвавши цю книгу «Хатиною дядька Тома» рабів найманого капіталу».

Бунтівні настрої Лондона втілилися у його «Залізній п'яті» («Iron Heel», 1907), утопічному романі, романі-попередженні. Дія в ньому екстрапольована на найближче майбутнє: події розгортаються між 1912 і 1932 pp. Письменник прогнозує, до чого можуть призвести небезпечні тенденції сучасного розвитку суспільства внаслідок зростаючого протистояння можновладців і трудящих. В основі роману — рукопис, начебто знайдений у п'ятому столітті «ери Братства людей», коли соціалізм остаточно переміг. Звісно, сам жанр утопічного роману вимагав від Л. певної художньої манери. На відміну від інших романів Лондона з їхньою живою образністю, яскравими наочними деталями, «Залізна п'ята» містить в собі історико-публіцистичний елемент, значне місце у творі відведене ідеологічним суперечкам, зіткненням точок зору.

Ще не завершивши роман, Лондон узявся до реалізації свого давнього задуму: він вирушив у тривалу подорож на власній, збудованій за його кресленнями яхті «Снарк». Письменник хотів не лише втамувати свою пристрасть до пригод, а й отримати новий творчий імпульс. Плавання тривало з перервами близько двох років (1907—1909); разом з ним була Чармейн і невеличка команда. Мандрівники відвідали Гавайї, Полінезію, Соломонові острови, місця, колись мальовниче описані Г. Мелвіллом, одним із кумирів Л. При цьому Л. успішно суміщав капітанські обов'язки з літературною працею, писав, сидячи на палубі, робив постійні нотатки, фотографував. Улітку 1909 р. Л. повернувся на батьківщину й осів у Каліфорнії. Наслідком подорожі стала серія нарисів «Подорож на «Снарку» («The Cruise of the «Snark», 1911), своєрідний щоденник морського вояжу, а також роман «Пригода», твір, що поступався попереднім романам Лондона, і нагадав про те, що його автор міг писати, підлаштовуючись під смаки «масових» журналів заради високих гонорарів. На жаль, пізніше це повторювалось неодноразово. Створив він і цикл новел, що увійшли у збірку «Оповідання південних морів», серед яких вирізняються «Дім Мапуї», «Язичник», «Кулау прокажений», «Під палубним тентом» та інші. Але головним підсумком поїздки було створення Лондоном його, либонь, найкращого, всесвітньо відомого роману «Мартін Іден» («Martin Eden», 1909). У героєві цього роману особистість письменника, його світовідчуття, чимало заповітних думок про творчість, саме розуміння письменницької праці виразились особливо сильно і яскраво. Роман став для письменника, по суті, «книгою життя», твором, що виявився значною мірою пророчим.

Звісно, Лондон вклав чимало особистого в історію Мартіна їдена, моряка, котрий нелегкою працею пробивається до вершин знання і письменницької слави. «Зачином» роману стає сцена: коли Мартін Іден, котрий врятував у бійці Артура, сина багатої родини Морзів, приходить у цей респектабельний дім, де все йому, плебеєві, видається втіленням елегантності, витонченості та високої культури, того, чого йому так бракує. У домі Морзів і відбувається знайомство із сестрою Артура Рут, котра (як колись Мейбл Еплгарт) уявляється йому тендітною неземною істотою, одухотвореною, «блідо-золотавою квіткою на тоненькій стеблині». Його кохання до Рут близьке до поклоніння, вона вабить Мартіна фізично і духовно. Під впливом цього почуття, прагнучи стати гідним Рут, він внутрішньо і зовнішньо змінюється, відходить від людей свого кола, починає жадібно читати, особливо поезію, а також твори Г. Спенсера, Ч. Дарвіна, К. Маркса (як це робив молодий Лондон). Він працює над своїми манерами, зовнішністю, не вживає брутальних, жаргонних слів, прислухається до порад Рут, котра керує його читанням і освітою. І цю дівчину вабить Мартін, який втілює чоловічу силу та безпосередність, такий несхожий на юнаків її кола. Але в міру того, як духовно та інтелектуально росте Ідей, перед ним розкривається лицемірність та егоїзм Морзів, їхні самовдоволеність і претензії на культурну зверхність. Розуміє він і те, що Рут поділяє вади свого середовища, що її уявлення про життя — обмежені та вузькі. Але почуття до неї не розхолоджується. Він заручений з Рут, хоча старші Морзи цьому й не перешкоджають, вони вважають, що він, плебей, бідняк, не пара для Рут і що донька сама, врешті-решт, це збагне.

Всеохопним сенсом існування їдена стає його бажання стати письменником. Покинувши кар'єру моряка, на мізерні заощаджені ним кошти він працює у своїй скромній комірчині, вкладаючи в оповідання і нариси свої знання про життя. Але в Рут, з якою він ділиться, Мартін не знаходить однодумця. Визнаючи безумовну силу його оповідань, Рут бачить у них «грубість», а іноді й «бруд». Світ людських пристрастей, ним зображений, залишається для неї чужим. Не менш гірким стає для їдена й те, що видавці журналів одностайно відхиляють його рукописи. У ту саму мить, коли він на порозі визнання, Рут відмовляється від нього і розриває їхні заручини. Це стає для нього черговим ударом. Серед небагатьох, хто вірить Мартінові Ідену,— поет Бріссенден. Важко хвора людина, він з гіркотою, а іноді й цинізмом дивиться на світ. Він пророкує Іденові успіх і наступне розчарування. Невдовзі після смерті Бріссендена філософське есе їдена несподівано пробивається в друк і відразу ж робить його ім'я популярним. Видавці, які раніше поштурковували молодим автором, розуміють, що його твори можуть дати прибуток. Ті самі оповідання, які раніше відхилялися і мертвим капіталом, будучи поверненими, пилюжились у автора, тепер йдуть в хід. їх охоче публікують. Він швидко багатіє, хоча й не пише нічого нового, живучи попереднім багажем. Тепер його нарозхват запрошують на прийоми і звані обіди; багатії, раніше до нього байдужі, навперебій запевняють його в тому, що він — «великий письменник». Але він не надто облещується подібними похвалами, розуміючи, що слава — ефемерна, що цими людьми керує лише «сліпе і тупе стадне чуття», що вони, як і раніше, безнадійно далекі від його творчості. З ним відбувається те, що й пророкував покійний Бріссенден: його охоплює спустошеність і розчарування. Рут, яка колись його покинула, сама приходить до їдена, по суті, з каяттям. Але той вже не бажає поновлювати колишні стосунки.

Героя підстерігає самотність. Розчарувавшись у стані багатих, він не може наблизитися до іншого берега, до людей праці, схожих до відданої йому працівниці Ліззі Коноллі, до яких він колись належав. Він надто обігнав їх у культурному плані. Коли він був бідний і невизнаний, у його голові роїлися сюжети, свіжі думки, він випромінював енергію. Натомість тепер, здобувши достаток, він відчув, що не може витиснути із себе ані рядка. Досягнення жаданої мети виявилось, як з'ясувалося, згубним для творчості! І тут Лондон відобразив важливі грані письменницької психології. Роман виявився пророчим, позаяк в останні роки Л. ніби повторював долю свого героя. Мартін Іден опиняється ніби «між двох світів» не лише в особистому, а й у творчому планах. Він розуміє, що його книги не потрібні тим багатіям, для яких він — скороминуща літературна мода. Але вони не потрібні й пролетарям, приреченим на важку працю, а тому байдужим до культурних цінностей. Аби звільнитися від обридлого йому суспільства, Мартін вирушає у морський круїз на пароплаві «Маріпоза». Там у хвилю непереборної туги він викидається з ілюмінатора у відкритий океан.

Роман викликав суперечки стосовно авторського задуму. Сам Лондон вбачав у ньому засудження індивідуалізму. Після плавання на «Снарку» Лондон надовго розлучився з морем. Він осів у Каліфорнії, купивши велику ділянку землі в долині Сонома, яку іноді називали Місячною долиною. І хоча час від часу він виходив у море на яхті, його поглинули фермерські турботи, він розводив худобу, вирощував свиней, збирав багаті врожаї, виявляючи якості дбайливого господаря. Як колись будівництво яхти «Снарк», його захопила побудова за власними кресленнями багатого палацу, названого «Оселя Вовка». Лише для гостей у ньому було зарезервовано понад двадцять кімнат. Але як тільки будівництво, яке забрало чимало сил і коштів, було завершене, як пожежа (вочевидь, наслідок підпалу) майже дощенту зруйнувала «Оселю Вовка». Це був тяжкий удар для письменника. Лондон почав його відбудовувати, але довести справу до кінця так і не встиг.

Зовні Лондон був прикладом процвітання й успіху. У 1913 р. він вважався найпопулярнішим і найвисокооплачуванішим письменником світу, випередивши тут навіть Дж.Р. Кіплінга, свого нещодавнього кумира. Він, мабуть, писав навіть більше, ніж у попередні роки, його книги виходили величезними тиражами. Газетярі слідкували за кожним його кроком, усі сторони його життя були предметом уваги в рубриках світської хроніки. І все ж очевидною була наростаюча письменницька криза. Лондон відчував, що натхнення його покидає, а тому писав насилу, напруженням волі, «видаючи» щоденну норму в 4 сторінки. Прагнучи підтримати до себе читацький інтерес, він понад міру насичує свої твори фантастикою, мелодраматичними ситуаціями, неглибокими, але здатними полонити уяву пересічного читача сюжетами; так з-під його пера вийшли «сирі» книги, які, безумовно, поступаються перед його кращими творами, зокрема романи «Час не жде» («Burning Daylight», 1910), «Бунт на «Ельсінорі» («The Mutiny of the «Elsinor», 1914), «Червона чума» («The. Scarlet Plague», 1915), «Зоряний блукалецъ» та ін. Звісно, Лондон в ці останні роки підстьобувала потреба заробляти великі гроші, а це змушувало пристосовуватися до стандартів «масової літератури». Але були й інші, більш серйозні причини. Лондон розумів, що відомий письменник не може жити старим багажем, повторюватися, що від нього чекають нових, свіжих тем. І він їх шукав, далебі не завжди вдало. До того ж соціалістичні, революційні ідеали, які ще недавно його захоплювали, дедалі більше виявляли для нього свою утопічність, ефемерність. Незадовго до смерті у 1916 р. він офіційно заявив про вихід із соціалістичної партії, став обстоювати новий символ віри: повернення до землі, до сільськогосподарської праці, спрощення, втечу з гамірних міст як осередку соціальних конфліктів. Ця думка покладена в основу низки пізніх творів письменника, у тому числі найзначнішого роману «Місячна долина» («The Valley of the Moon», 1913). Але цей серйозний твір не мав успіху, на відміну від явно розважальних романів, таких, як «Маленька господиня великої оселі» («The Little Lady of the Big House», 1916) та «Серця трьох» («Hearts of Three», 1920). Перешкоджали творчості й недуги, що дошкуляли письменникові в останні роки.

У ніч на 22 листопада 1916 р. Лондона знайшли в безнадійному стані у своєму кабінеті. Вжита ним доза морфію виявилася смертельною. Можливо, він хотів угамувати біль, спричинений уремією. Та, швидше за все, це було самогубство. Таємниця його смерті залишається нерозгаданою до кінця. Творча спадщина Лондона велика, але нерівна. Однак його кращі книги не лише залишаються духовними супутниками кожного нового покоління читачів, особливо молодих. У них Лондон також передбачив деякі важливі тенденції, конфлікти, мотиви в літературі нашого століття.

Теодор Драйзер (1871—1945) Риси реалізму та натуралізму поєднував у своїй творчості американський письменник, публіцист Теодор Драйзер (1871–1945). Перший роман Т.Драйзера „Сестра Керрі” (1900) – реалістична історія життя дівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві – прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя. Роман „Дженні Герхард” також торкався жіночої теми і утверджував ідею моральної переваги і чистоти людини з народу. В „Американській трагедії” письменник показує згубність для людини капіталістичних відносин, моральне падіння молодої людини, що прагне будь-якою ціною досягти життєвого успіху. Тема роману „Геній” – занепад мистецтва і загибель таланту в буржуазному суспільстві. Порушуючи важливі проблеми в художніх творах (частина з них була заборонена до друку або вилучена з книгарень), Т.Драйзер був активним антифашистом, одним з організаторів Міжнародного конгресу проти війни (1932).

Митець зробив значний внесок у розвиток американської літератури, розшири-вши горизонти реалістичного мистецтва. Заслуга: Був першим в американській літературі, хто в своїй художній творчості керувався думкою про антигуманність усієї системи капіталізму.

Драйзер Теодор - американський письменник і суспільний діяч. Син дрібного підприємця, що розорився, - іммігранта з Німеччини. З юного віку перемінив безліч професій. В 1889-90 учився в університеті в м. Блумингтон. Літературну діяльність Д. почав в 1892 як репортер газети «Чикаго дейли ньюс» (Chicago Daily News). В 1897 у журналах з'явилися його перші оповідання й нариси. На відміну від батька, німецького емігранта Іоганна Пауля Драйзера, так ніколи й не навчився говорити англійською мовою, Теодор виріс американцем. У ті часи кращими свідками права на американське громадянство були доктор і сповитуха. І, що цікаво, ніяких слідів германського походження у своїй творчості Драйзер не залишив, якщо не вважати роману «Джені Герхардт», у якому всі персонажі етнічни.

Народився 27 серпня 1871 у Терре-Хоті (шт. Індіана); був дванадцятою дитиною в сім'ї. Через бідність, строгого релігійного виховання й мрійливого щиросердечного складу Драйзер був непристосований до боротьби за існування, і його досвід - з 1886 по 1891 поденщина в Чикаго, рік навчання в Індіанському університеті (1889-1890), з 1892 по 1895 робота в газетах Чикаго, Сент-Луїса, Пітсбурга й Нью-Йорка - обернувся гірким розчаруванням. Після знайомства з роботами Г.Спенсера розчарування вилилося у філософію, відповідно до якої люди – усього лише безпомічні жертви природних сил, а відкривши для себе ще й О.Бальзака, він зрозумів, як виразити свої філософські погляди в художній формі. Працював у журналах з 1895 по 1890, написав роман Сестра Керри (Sister Carrie, 1900). Після 1915 Драйзер писав оповідання, філософські есе, автобіографію, і всі ці добутки пронизує думка про гнітючий вплив громадських порядків на звичайну людину. Цій темі присвячений його самий популярний роман Американська трагедія (An American Tragedy, 1925).

Натураліст по творчому методі, мораліст і мислитель-резонер по складу натури, він створював величезні полотна американського життя з неймовірною кількістю персонажів; дія всіх його романів витягнуто в нитку, позбавлено яких-небудь просторово-тимчасових перебоїв - день за вдень, година за годиною, від народження до смерті. Змушуючи персонажів робити вчинки, Драйзер давав їм найдокладніші психологічні мотивування: «Клайд зробив це, тому що...» - далі випливають дві сторінки пояснень, чому саме.

Фінансово-економічна «Трилогія бажання» («Фінансист», «Титан», «Стоїк») і любовно-детективна епопея «Американська трагедія» - книги, що принесли Драйзеру заслужену славу й визнання. Вони просто цікаві й захоплюючі. Френк Каупервуд, нестримний чиказький ділок 1890-х рр. - типовий «новий американський», якого під ім'ям «нового російського» безуспішно намагаються описати наші прозаїки; різниця в тім, що в часи Каупервуда не було ще автомобілів і стільникового зв'язка. А Клайд Грифітс - одне із кращих втілень американця в блиску його чеснот і пороків: «Як пересічний парубок з типово американським поглядом на життя, воно вважав, що проста фізична праця нижче його достоїнства».

Драйзер не мав ті достоїнства, які йому приписували в нас, але й не мав тих пороків, у яких його обвинувачували співвітчизники. Він був каторжанином літератури, людиною, що таємно вірувала у свого Бога, моралістом і оптимістом. Інакше він не назвав би свою останню книгу публіцистики досить патріотично - «Америку варто рятувати».

У листопаді 1927 Д. за запрошенням Радянського уряду відвідав СРСР. Свої враження він виклав у книзі «Драйзер дивиться на Росію» (1928). За матеріалами поїздки в СРСР Д. написав, що ввійшла в збірник «Галерея жінок» повість «Эрнита», де вперше в американській літературі створений образ позитивного героя-комуніста.

Подібна філософія пронизує два останніх романи Драйзера – Оплот (The Bulwark, опубл. 1946) і Стоїк (The Stoic, опубл. 1947), що завершує трилогію про Йеркисе.

Ранні роки

Батьки Драйзера – Джон Драйзер і Сара Шёнёб були співвласниками шерстопрядильни. Після пожежі, що уничтожили запаси вовни, батько працював на виробництві, де його важко покалічило. Незабаром загинули троє старших синів. Сім'я довго переїжджала й, зрештою, улаштувалася в провінційному місті Терре-Терре-Хоту штаті Індіана. Теодор Драйзер, дев'ята дитина в сім'ї, народився 27 серпня 1871 року. В 1887 році закінчив школу. В 1889 році надійшов в університет штату Індіана. Через рік припинив навчання через те, що не зміг оплачувати навчання. Після працював клерком, возієм фургона пральні.

Журналістика

Драйзер вирішує стати репортером. В 1892—1894 роках був репортером у газетах Питтсбурга, Толедо, Чикаго і Сент-Луиса. В 1894 році переїжджає в Нью-Йорк. Його брат Поль Дрессер організує музичний журнал «Эври манс», і Драйзер починає працювати редактором. В 1897 року залишає журнал. Писав за замовленням «Метрополітен», «Харперс», «Космополитен». Одна з перших опублікованих Драйзером літературних робіт — нарис «Артистичний квартал Нью-Йорка: літературно-артистичний притулок у Броксвилле» (журнал «Метрополітен», листопад 1897). До появи свого першого роману в 1900 року Драйзер опублікував 42 статті й ряд поэм. Драйзер указав в інтерв'ю для довідника «Хто є хто в Америці» (1899),що їм були написані дві книги: «Дослідження про знаменитих сучасників» — нариси про Вильгельме II, Барнуме і т.д. - і «Поеми».

Література

Звичайно бібліографія робіт Драйзера починається з його роману «Сестра Керри»(1900).Цим добутком Драйзер продовжував реалистические традиции письменників Америки кінця XIX століття (Ф. Норрис,С. Крейн),але вже в умовах занепаду цього руху. Роман був зустрінутий критикою й суспільством украй вороже, як «аморальне» добуток. Без забобонів і звичайного в той час пуританизма Драйзер дав реалістичний образ дівчини, що виступає проти загальноприйнятих моральних поглядів. Тільки в 1911 году Драйзер опублікував свій другий роман - «Дженни Герхардт» , у якому розвиває мотиви «Сестри Керри». Американська преса обійшла вихід роману мовчанням.

Романом «Финансист»(1912)Драйзер почав свою монументальну «Трилогию желания».У її основу покладена історія життя мільйонера Ч. Иеркса. Герой «Трилогії» (другий тім — «Титан»,1914;до третього того — «Стоик»—Драйзер приступився в січні 1929 року) — Фрэнк Каупервуд; Драйзер показує, як буржуазне й комерційне середовище, що оточувало Каупервуда, уже з дитинства формують у ньому психологію ділка й набувача, для якого всі засоби гарні, якщо вони допомагають досягти влади й багатства. Почавши із дрібних спекуляцій, Каупервуд поступово здобуває стан, підкуповує чиновників і муніципалітет, незаконно здобуває міські концессии у Филадельфии, але у фіналі зазнає поразки, попадає у в'язницю й потім змушений залишити Філадельфію. У романі «Титан» Драйзер розгортає життя Каупервуда в Чикаго, де на розширеній базі повторюється цикл його діяльності у Філадельфії.

«Трилогія бажання» - значительнейшее добуток американської і європейської літератури XX століття. З винятковою образотворчою силою обрисовує Драйзер побут і вдачі фінансового середовища, хижацький підхід до суспільства й політичну безпринципність.

Нападки консервативної критики особливо підсилилися після публікації в 1916 року роману «Гений»,який Драйзер уважає своїм кращим добутком. На настійну вимогу «Суспільства знищення пороку» суд заборонив поширення роману, і лише пізніше ця заборона була знята. Тема роману - мертвуща влада грошей і чуттєвості над мистецтвом. Герой роману, художник Витла, ціль існування зводиться тільки до мистецтва й до жінок. Це спустошує його творчість, вона стає процвітаючим ділком, втрачає свої художні здатності; нарешті він сам починає усвідомлювати, що буржуазне суспільство знищило його як художника.

У своєму романі «Американська трагедія»(1925)Драйзер виводить середнього американського юнака Грифитса, малоосвіченого, легковажного, слабовільного. Сутність трагедії Грифитса, що кінчає своє життя на електричному стільці, — його соціальна непристосованість до навколишньої дійсності, що сполучається із прагненням висунутися, зайняти надзвичайний стан, увійти в буржуазні кола. Грифитс — жертва американського псевдодемократизма. Як і у всіх своїх романах, Драйзер в «Американській трагедії» дає широку картину вдач і побуту зображуваної їм середовища. Роман уважається одним із самих успішних добутків письменника. Відразу після виходу він одержав гарні відкликання критики. В 1930 году кіностудія Paramaunt Pictures замовляє сценарій радянському режисерові Сергею Эйзенштейну. Однак через місяць контракт виявляється розірваним — сценарій не влаштовує студію. Крім того, організація Hollywood Technical Director's Institute починає критикові режисера зі СРСР. В 1931 году Драйзер подав у суд на студію. За словами письменника, у фільмі режисера Йозефа фон Штернберга був перекручений зміст його книги.

Драйзер — художник-художник-натуралист.Він будує свої добутки на колосальному матеріалі спостережень і досвіду. Його мистецтво — це мистецтво точного до скрупульозності зображення, мистецтво фактів і речей. Драйзер передає побут у всіх його навіть дрібних подробицях, він уводить документи, іноді майже цілком узяті з дійсності (листа Грейс Браун в «Американській трагедії» приводяться майже цілком), цитує пресу, докладно пояснює біржові спекуляції своїх героїв, уважно простежує розвиток їхніх ділових підприємств і т.д. Американські критики неодноразово обвинувачували Драйзер у відсутності стилю, не розуміючи особою природи його натуралістичного стилю.

Драйзер у всіх своїх добутках тяжіє до соціальних тем, що не заважає йому бути художником-художником-психологом.Беручи суспільні теми, він переміщає їх у площину індивідуальної психіки, показуючи в підсумку психологічно-індивідуальну сторону більших суспільних явищ. Обмеженню теми в обсязі супроводжує в Драйзера її поглиблення.

У листопаді 1932 года Драйзер уклав контракт із Paramaunt про постановку фільму по романі «Дженни Герхардт». В 1944 году Американська академія мистецтв і літератури нагороджує Драйзера почесної золотий медаллю за видатні досягнення в області мистецтва й літератури.

Нариси й оповідання

Драйзер належать два збірники оповідань — «Звільнення» (1918)і «Ланцюга», у яких розробляються головним чином психологічні й сексуальні мотиви. Їм написано також два томи п'єс: «Рука гончаря» (1919)і «П'єси природні й надприродні» (1916).

Ранні нариси Драйзера про Нью-Йорк зібрані в його книзі «Картина великого міста» (1923).«HeyRub-A-Dub-Dub»(1919)—збірник статей Драйзера, з яких найцікавіша стаття «Американський фінансист». В 1926 вийшов тім віршів Драйзера: «Настрою», близьких за формою до Уитмену. Крім зазначених, Драйзером написані ще наступні добутки: «Книга про себе» (1922,є другим томом автобіографічного циклу; перший тім «Зоря» закінченийі Драйзером наприкінці 1928), «Канікули» (1916)і «Сорокалітній мандрівник» (1913)—книги подорожей. В «Галереї жінок» (1928)зібрано біографічні нариси Драйзера, так само як і в книзі «Дванадцять чоловіків». Як і в останній книзі, Драйзер звертається до всіляких суспільних шарів, вишукуючи в них оригінальних, видатних людей. Але «Галерея жінок» різко відрізняється від «Дванадцяти чоловіків» тим, що Драйзер підкреслює сексуальное, саме в половому шукає він пояснення не тільки чисто суб'єктивних, але й соціальних учинків і процесів. Роман Драйзера — «Божевілля» (1929)представляє собою ряд любовних епізодів, об'єднаних тим, що в центрі їх поставлений один герой - сам автор. В 1930 году кандидатура Драйзера була висунута на одержання Нобелевской премии по литературе. Більшістю голосів премію присудили письменникові Синклеру Льюису. У травні 1931 года виходить автобіографічна книга Драйзера «Зоря», де він описав своє дитинство і юність.

Суспільна діяльність

В 1927 році Драйзер прийняв запрошення відвідати СССР і взяти участь у святкуванні річниці Жовтневої революції. На початку листопада він прибув у Радянський Союз і 7 листопада був на Червоній площі. У ході свого 77-денної подорожі Драйзер побував у Ленинграде, Киеве, Харькове, Ростов-на-Донові, Баку, Тбилиси, Одесі й іншим містам, зустрічався з Владимиром Маяковским і Сергеем Эйзенштейном. Після поїздки опублікував книгу «Драйзер дивиться на Росію». На початку 1930-х років у гірничорудних районах США — Харлане і Беллі відбулися зіткнення шахтарів з поліцією. Разом з комісією комітету захисту політичних ув'язнених Драйзер відправляється на місце подій. Його зустріли погрози фізичної розправи з боку власників шахт і поліції. Проти Драйзера учинили судовий позов і запропонували його відкликати за умови, що письменник припинить висвітлення подій. Однак Драйзер продовжив виступу в газетах і на радіо, повідомляючи про положення справ - побиттях членів профспілки й поліцейських розправах. В 1932 році він видає книгу «Трагічна Америка».

Драйзер часто виступав на мітингах, публікувався на сторінках комуністичної преси США. В 1932 році підтримав кандидата американської компартії у виборчій кампанії. В 1932 році був членом всесвітнього антивоєнного конгресу, в ініціативний комітет якого входили Анри Барбюс, Максим Горький, Альберт Эйнштейн. В 1938 році Драйзер був делегований на антивоєнну конференцію в Париже, відкриту у зв'язку з бомбардуваннями іспанських міст. Улітку відвідав Барселону, де зустрічався із президентом і прем'єр-міністром країни. По дорозі назад відвідав Англію, де сподівався зустрітися зі членами англійського уряду. У США йому вдалося домогтися короткочасної зустрічі з Рузвельтом. Після цього безуспішно намагався організувати комітет для поставки продовольства в Іспанію. У підсумку в Іспанію за вказівкою Рузвельта було відправлено кілька вантажних судів з борошном.

Вмер Драйзер у Голливуде (шт. Каліфорнія) 28 грудня 1945.

Творчий метод Т. Драйзера:

• створив свій романтичний світ і розробив свою типологію роману, у якому показав реалістичне американське життя;

• відтворив ідеологію так званої «американської мрії» — і шлях її перетворен-ня на американську трагедію;

• у центрі романів герої різних психологічних формацій: «середнього» амери-канця, художника, фінансиста;

• висвітлив тему несумісності особистості і держави, закони якої призводять до трагедії. У цьому сила реалізму Т. Драйзера.

• тонкий знавець людської душі;

• творчий пошук письменника розвивався у двох напрямах:

• тяжіння до панорамності; посилена увага автора

• створення всебічної до психолопзму, глибоке проникнення

• картини суспільства у внутрішній світ героїв.

• Започаткування самобутньої американської «людської комедії»