Тема 5. Соціальні процеси, види і шляхи їх пізнання

Поняття соціального процесу

Одне з актуальних методологічних завдань сучасної соціологічної науки полягає у відображенні в логічних схемах розвитку суспільного організму як цілісної складноорганізованої системи. Вихідним у розумінні суті процесів соціальних змін є положення про те, що людське суспільство — вищий продукт і результат саморозвитку природи на одній з планет, яка належить до складної мережі відносин з космосом. Оскільки однією з головних умов існування всієї природи є рух, то процесуальність — головна ознака постійно рухомої, змінної і водночас такої, яка зберігає свою певну постійність, соціально організованої природи. У перекладі з латини «процес» — це проходження, просування; визначається як закономірна, послідовна зміна явища.

Соціальний процес ~ послідовна зміна явищ соціального буття, соціальні зміни в динаміці.

У ширшому розумінні соціальний процес — сукупність односпрямованих соціальних дій, які можна виділити з множини інших. Це серія явищ взаємодії людей, або серія явищ, які відбуваються в організації, структурі

77

груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими елементами спільноти.

Соціальний процес здійснюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоплює декілька стадій, які відрізняються за змістом і механізмами, способами взаємозв'язку його компонентів і які визначають напрями, темпи розвитку на даній стадії.

Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватись у суспільстві поза соціальним процесом. Функціонування і розвиток суспільства відбуваються в різних формах соціальних процесів, які характеризують суб'єктно-об'єктні зв'язки і відносини у всіх сферах діяльності людей.

Сам соціальний процес — не що інше, як розгортання потенціалу особистості, утвердження в системі суспільних відносин ролі й статусу соціальних груп, класів, етнічних та інших соціальних спільнот, способу життя людей. У наукових колах побутує думка, що про соціологію як науку можна говорити тільки тоді, коли соціальні явища розглядають не як «речі», а як процес, а сама система соціологічного знання формується на базі розуміння закономірностей змін, дій історичних суб'єктів, які здійснюють соціальні процеси. Недостатня зрілість, не сформованість суб'єкта, відсутність у нього необхідного політичного досвіду, культури, професіоналізму тощо впливають на характер здійснення соціального процесу. соціальну організацію і, врешті, на якість життя особистості й суспільства.

Така риса соціального процесу, як зв'язок із суб'єктом, який його здійснює, дає змогу реально бачити діючого суб'єкта (тобто дає змогу уникнути безликості соціальних процесів), визначити форми і методи прискорення, гальмування чи нейтралізації соціальних процесів. Всі перетворення в суспільстві, в його елементах, зміни потенціалу особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як історичної практики людей. Іншими словами, ступінь зрілості й розвинутості соціального процесу характеризує рівень розвитку суспільства, колективу, особистості.

Головне завдання соціології щодо вивчення соціальних процесів полягає в оцінці їх стану, виявленні проблем і суперечностей розвитку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціальною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку соціальних процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування концепцій подолання досягнутої межі (стану) певного процесу чи явища.

Соціологія формує знання, досвід і вміння знаходити рішення, виробляти рекомендації щодо свідомого подолання певної межі в конкретному соціальному процесі. База такого знання — теорія певного соціального

78

процесу, яка розкриває закони і тенденції його розвитку, а також соціологічне вивчення практики його розгортання.

При вирішенні цієї проблеми особливого значення набуває питання про співвідношення теоретичного й емпіричного в пізнанні та здійсненні соціального процесу. Теоретичне перебуває в нерозривній єдності з емпіричним у пізнанні та здійсненні соціального процесу суб'єктом, виявляє та розкриває суттєві, закономірні тенденції, закони розгортання соціального процесу. Емпіричне стосується явищ, через які соціальний процес виявляє себе. Іншими словами, емпіричне сприяє одержанню знання про факти, конкретні вияви розвитку соціального процесу.

У процесах соціального буття відбуваються саморозвиток і саморегуляція соціальних об'єктів, яким властива сукупність певних рис і ознак. У такому разі соціологічне дослідження є своєрідним апаратом, який дає змогу зробити «моментальний знімок», зафіксувати момент руху соціального об'єкта.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно врахову­вати такі ознаки, як стадійність, фазність, етапність, різно-ступеневість їх організації, перебігу і розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, у дитячому віці фізіологічні, психосоматичні процеси, властиві особистості дитини, значно відрізняються в перші 2—3 місяці життя від тих, які домінують у 5-річному віці. Етап зрілості також суттєво різниться залежно від вікових, демографічних, соціально-економічних та інших ознак перебігу самого процесу становлення і формування особистості. Водночас кожному етапові властиві певні особливості, які визначають специфіку стадійності процесу. Так, в юності (як на етапі соціалізації) особистість проходить різні фази фізичного, психологічного, трудового, етичного, правового становлення. На кожній із них відбувається достатньо складний процес, який проходить кілька стадій. Наприклад, процес трудового виховання неминуче охоплює такі стадії: засвоєння теоретичних основ і навичок простих трудових операцій; засвоєння норм і принципів дотримання трудового розпорядку і трудової дисципліни; засвоєння трудових навичок, операцій середньої і високої складності; формування і вироблення власної позиції щодо різних форм і методів творчості в процесі трудової діяльності тощо.

Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні параметри колективів, соціальних інститутів та інших суспільних утворень. Так, практично кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить етап формування, відтак становлення, розвитку, розквіту певних можливостей і, нарешті, поступового розпаду. Звичайно ж, неминучі й винятки, коли ймовірний розпад колективі ще до завершення процесів їх формування. У даному раз підкреслюється неминучість етапності соціального процесу хоча структура етапів може мати більш складну або більш просту схему.

79

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази що відображають специфіку процесів. Наприклад, у колективі на етапі становлення неминучі такі фази змін, як перехід від слабких, нестійких і переважно односторонніх між особових зв'язків і відносин (так звана стадія «конгломерату») до двосторонніх зв'язків. Ці зв'язки, як правило, насиченіші й гнучкіші, їм властиві товариськість і дружба в різни підсистемах. Все це нерідко зумовлює багатоярусні структури колективів (так звана стадія «інтеграції»). У даному рас йдеться лише про те, наскільки необхідно в межах різни етапів певного соціального процесу виділяти істотно відміни за багатьма параметрами фази і стадії, хоча їх форма і зміст можуть відрізнятися. Практика соціологічних досліджень свідчить, що нерідко трудові колективи протягом тривалого часу перебувають на різних проміжних стадіях розвитку, та і не досягнувши рівня інтегрування зв'язків, відносин між елементами і підсистемами.

Наступний аспект процесуальності соціальних змін — ї різноступеневість. Поняття різноступеневості соціальних процесів завжди відносне. Який би процес не розглядали, йог ознаки, з одного боку, завжди конкретні й предметні, з чіткі ми характеристиками. З іншого боку, ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи аспекта його аналізу. У даному разі поняття рівня, ступеня ніби співвідносять проблему, яка досліджується, з адекватною їй площиною аналізу, хоча сама по собі ця площина анілізу не відображає інших можливих аспектів, зрізів і гране вивчення об'єкта. Візьмемо, наприклад, процес соціалізації. Чи обмежується він тільки віднесеністю безпосередньо до особистості? Безумовно, ні. По-перше, особистість як одна з вихідних одиниць соціальних процесів може реально соціалізуватися тільки за умови включення в діяльність інших вихідних одиниць соціального аналізу, таких як сім'я, група, колектив та ін. Тому процес соціалізації може мати безпосередньо особистісний аспект, зріз чи рівень аналізу, однак сутність його фактично детермінована низкою процесів іншого рівня соціальної організованості.

Наступний, не менш важливий аспект — зміст процесу соціалізації. Якщо йдеться про особистість, то наповненість процесу соціалізації може обмежуватися різними його рівнями. Наприклад, погляди на світ, інтереси, установки окремої особистості чи різних типів особистостей можуть бути орієнтовані як на засвоєння нормативів та інтересів усієї цивілізації, так і замикатися на цілях, формах і способах діяльності, спрямованих на досягнення інтересів окремих груп, партій, інститутів чи інших соціальних утворень.

Сам по собі соціальний процес не може бути гарантом розгортання потенціалу особистості чи іншої соціальної структури. Для того щоб потенціал розкривався повною мірою, необхідно знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, аби забезпечити їх керованість. На жаль, рівень освоєння проблем соціальних процесів значно

80

відстає від динаміки, недостатньо враховує специфіку самих процесів, і тому переважна більшість їх відбувається стихійно, невпорядковано, а значить, вони практично некеровані. Тому глибокі спеціальні дослідження різноманітних соціальних процесів є актуальними для сучасної соціологічної науки.

Види соціальних процесів

Однією з головних умов типологізації є з'ясування базових критеріїв класифікації досліджуваного явища. Один із критеріїв класифікації соціальних процесів — ступінь їх загальності. Згідно з ним, розрізняють соціетальні (глобальні), загальні, особливі й окремі соціальні процеси. До соцієтальних відносять процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глобальні процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін. Загальними вважають процеси, пов'язані з функціонуванням таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. До особливих належать процеси урбанізації, адаптації, стабілізації.

Масштабність і значимість вищезазначених процесів очевидна, однак зрозуміти й оцінити багатство їх змісту можна тільки завдяки пізнанню різноманітних окремих (одиничних) процесів, унікальність яких утворюють історичні, генетичні, економічні, культурні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні чинники становлення особистості, сім'ї, трудового колективу, інших одиниць соціуму. Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими внутрішніми чи зовнішніми чинниками, пов'язаними із структурними чи функціональними змінами, кількісними чи якісними показниками вимірювання.

У розмежуванні соціальних процесів часто використовують поділ їх на прості й складні, на процеси розвитку і деградації. Щодо системи, в якій відбуваються процеси, їх класифікують на:

• внутріособистісні (напр., процес самоосвіти);

• процеси, які відбуваються у стосунках між двома індивідами;

• процеси, які відбуваються у стосунках між індивідом і групою;

• процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

• процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);

• процеси, які змінюють структуру й організацію глобального суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Я. Щепаньський, класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших

81

людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути пристосовані одне до одного, причому процес пристосування можливий у різних формах.

Цілком можливий процес співробітництва з метою спільного добування необхідних благ і цінностей. Ймовірне і виникнення процесу суперництва, конкуренції, зумовлене прагненням випередити аналогічне прагнення інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виявиться прагнення ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види Й інтенсивність. Все це — процеси, які відбуваються під час взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, тобто процеси, які змінюють місце індивідів чи груп як у просторі, так і в соціальних структурах.

Існують процеси, які змінюють соціальну організацію спільноти. Вони поділяються на процеси дезорганізації і процеси реорганізації. Процеси змін в системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру спільноти, наприклад, процеси, які змінюють системи ідеології, релігії, науки, техніки.

Скажімо, процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні в старому середовищі, не приводять до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки.

Про пристосування говорять, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються умови економічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та ін. Таким чином, пристосування — це формування типу поведінки, придатного для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно змінюються, можна вважати, що процеси пристосування певною мірою відбуваються в суспільстві постійно. Залежно від значимості соціальних змін і ставлення до них індивідів розрізняють процеси пристосування швидкі Й повільні, короткочасні й тривалі. Тривала непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезорганізації.

Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгодженій діяльності індивідів, груп у досягненні загальної мети, незалежно від її характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами чи групами) передбачає наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншого боку, наявність

82

каналів і засобів взаєморозуміння, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення засобів і правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва — взаємна користь. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою тих самих засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Але суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти на високу посаду, на високе становище не знають один про одного.

Конфлікт — соціальний процес, у якому індивід або група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Конфлікт також може виникнути між групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатись одними й тими ж засобами. В конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, зумовлене відчуттям небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Скажімо, боротьба — це форма конфлікту, в якій противники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити суперника до капітуляції через визнання переваги і прийняття умов, які випливають із цього визнання в даній конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі, сповідування протилежних систем цінностей. Конфлікти бувають економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації і системи контролю процеси пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядкові нічого не загрожує, стверджують, що ці процеси протікають соціально організовано. Але за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дезорганізації.

Дезорганізація ~ сукупність соціальних процесів, які спричиняють в межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимий оптимум, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Вона полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю,

83

нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить усталеним і допустимим нормам. Процеси соціальної дезорганізації зумовлені різними причинами: стихійними лихами, тривалими війнами, політичними кризами, радикальними змінами системи влади, революціями, масовими міграціями населення, радикальними змінами в одній галузі господарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і зумовлюють зниження ефективності дії інститутів і форм соціального контролю. Серед причин соціальної дезорганізації і масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо. Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює процес мобільності.

Соціальна мобільність — процес переміщення індивідів між ієрархічними або іншими елементами соціальної структури: трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності відносять процеси переміщення в географічному просторі і процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального пласта в інший, вгору чи вниз, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: «просування вгору» і «деградація», тобто соціальне підвищення і соціальне пониження. Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп із цих верств.

Низхідна соціальна мобільність існує у двох різновидах. Суть першого полягає в переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу; при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. Інший різновид проявляється в деградації соціальної групи загалом, в пониженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності. В першому випадку можна уявити людину, що впала за борт корабля, в другому — занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борту.

Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних укладів. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності, тобто переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів, де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Закритими, замкнутими називають типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі. Таким суспільствам властива кастовість, плановість чи гіперполітизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є

84

важливою умовою розвитку сучасного суспільства. Інакше постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція

Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну а також переселення з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування. притягання, доступності шляхів міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів в їх рідних місцях. Це можуть буті соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха та ін.

Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.

Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Виділяють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримуванню міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. З ним пов'язані ; депортації народів, здійснювані диктаторськими, тоталітарними режимами. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня суспільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним із найдинамічніших за станом рухливості населення регіоном у світі. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських держав був взятий курс на етнократизм, що виштовхувало значні маси людей із місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення на хвилі прагнення возз'єднатися з рідними, сім'ями, які опинилися тепер в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів,

85

відновлення їх політичних прав, моральна реабілітація. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна напрямків міграційних потоків. Наприклад, якщо у 1991—1992 рр. в Україну більше приїздило людей, ніж виїздило з неї, то, починаючи з 1994 року, з погіршенням економічної ситуації, з України більше стало виїздити. Активізації зовнішньо міграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування.

Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування». Люди їздять в інші країни, щоб вигідно продати товари вітчизняного виробництва, а звідти привезти для продажу іноземний товар.

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють процеси реорганізації, реформування й інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді процеси реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. У процесі реорганізації відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію, практично неминучу в перехідному періоді.

Параметри і критерії виміру соціальних процесів

Життя вимагає розв'язання низки проблем, по в'язаних з ефективністю та якістю всіх рівнів системи управління, стабілізацією економіки, налагодженням діяльності медичних, освітніх, правових та інших установ, соціальний інститутів і організацій. Практичне вирішення цих та інших взаємопов'язаних проблем потребує досить надійної та ефективної системи вимірів різних за своєю сутністю соціальних процесів.

Ця актуальна і складна методологічна проблема пов'язана з пошуком, обґрунтуванням таких параметрів, спираючись на які можна було б констатувати, що певна конкретна форма вияву певного процесу відображає саме певні якісні ознаки кожного з них. Відповідь на це питання дасть змогу визначити параметри, спираючись на які можна надійно і достовірно вимірювати приховані за формою процесу ознаки, що відображають його соціальний зміст. З'ясування параметрів відображення якісних ознак соціального процесу є пер­шочерговим, бо від цього залежить вибір конкретних методик, технік і процедур фіксації, обробки й аналізу соціальної інформації.

86

На рівні суспільства чи будь-яких інших соціальних утворень (інститути, колективи, спільноти) необхідно розрізняти кількісні та якісні параметри виміру ознак перебігу соціальних процесів. До кількісних параметрів виміру характеру становлення і змін суспільства загалом традиційно відносили такі показники: народонаселення, трудові ресурси, національне багатство, виробництво суспільного продукту, зростання національного доходу, матеріальний добробут населення тощо. В таких сталих поняттях, як «трудові ресурси», «народ», «маси», «загальний прибуток» та ін. втілена методологічна платформа, яка позбавляє будь-якого суб'єкта соціуму індивідуальних ознак і обертає його на знебарвлене середньостатистичне «дещо». Визначені таким чином кількісні показники надто обмежені за формою і стосуються лише деяких визначальних економічних аспектів життєдіяльності суспільства. В останні роки утвердилася думка, що економічні показники неспроможні диференційовано охарактеризувати всі складні зміни, що визначають соціальні процеси.

Спроби виокремити економічні, технічні, технологічні, правові, етичні, культурні та інші параметри позбавлені сенсу, таять у собі загрозу принципово хибних управлінських рішень. Наприклад, за впровадження у виробництво ефективної, на перший погляд, технологи без урахування її впливу на екологію, здоров'я працівника, співвідношення з проблемою зайнятості, попиту на продукцію та вірогідних ринків збуту зростає рівень ризику до межі непередбаченості. Навіть якщо нововведення відповідає суспільним інтересам, то його реалізація без урахування сутності процесів, що відбуваються у складових частинах суспільства, може призвести до негативних соціальних наслідків.

Враховуючи це, соціологи разом з іншими представниками наук про людину і суспільство повинні виробити систему соціально орієнтованих показників, здатну відображати найбільш суттєві для людства, окремих держав, їх спільнот, а також складових структур цих держав провідні ознаки їх життєдіяльності. Тобто науковий підхід до виміру певних показників соціальних процесів повинен спиратися на ґрунтовну систему глобальних, загальних спеціальних і навіть окремих параметрів їх перебігу в просторі й часі.

До найбільш суттєвих показників життєдіяльності людства належать: тривалість життя, задоволення головних життєвих потреб (їжа, одяг, житло), умови праці, відпочинку та здобуття освіти. Зміст певного параметра дає змогу визначити кількісні ознаки певного процесу. Так, тривалість життя вимірюється кількістю прожитих років, кількість споживаної їжі — калоріями, кількість води — літрами. Однак існуючий якісний розрив між цими показниками у різних державах і навіть між різними соціальними структурами в межах однієї держави значно ускладнює проблему відображення певними кількісно орієнтованими індикаторами параметрів конкретного соціального процесу. Якщо, скажімо, рівень забезпеченості людини житлом визначати лише належною їй площею, то цей індикатор не

87

завжди адекватно відображатиме стан забезпечення людей житлом. Порівняймо житлові умови сім'ї у цивілізованій державі та мешканців спорудень печерного типу: за кількісно однакових показників якісно ці умови значно відрізняються.

Отже, кількісний принцип визначення конкретних індикаторів виміру навіть найпростіших, здавалось би, процесів життєзабезпечення є за своєю сутністю формальним і може, врешті, знецінити емпіричні дані. Перспективнішим є підхід, згідно з яким кожен з параметрів життєдіяльності соціальних утворень вимірюється за декількома взаємодоповнюючими індикаторами. Коли, наприклад, йдеться про забезпечення їжею, то, окрім калорійності, враховують асортимент продуктів, диференціюючи його за порами року, щоб запобігти випадкам, коли достатня калорійність може впродовж усього року забезпечуватися споживанням лише одного або декількох однорідних продуктів.

Наукове визначення якісних ознак найважливіших параметрів соціальних процесів є методологічним підґрунтям, спираючись на яке, європейські, світові управлінські структури повинні спрямовувати розвиток країн, позиція яких ґрунтувалась би не на егоїстично обмежених інтересах, а насамперед на загальновизнаних гуманістично орієнтованих критеріях.

До наступної групи параметрів належать менш глобальні, але досить загальні показники процесів, які детальніше розкривають зміст та спрямування діяльності різних соціальних інститутів, спільнот та системних утворень. Це стосується функціонування систем запобігання війнам та збереження миру, систем виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, діяльності кредитно-фінансової, виховної, освітньої, культурної та інших систем життєзабезпечення суспільства.

Коли йдеться про конкретні параметри, скажімо, у сфері освіти, то досить важливі, але позбавлені змістовних ознак загальні показники потребують уточнень і роз'яснень. Тобто, якщо спершу важливо знати, чи є взагалі в певній країні система освіти та скільки людей щорічно здобувають там початкову, загальну, середню спеціальну та вищу освіту, то серйозніша розмова потребує з'ясування якісних ознак існуючої там системи освіти. Скажімо, у колишньому СРСР готували чи не найбільше у світі фахівців з вищою освітою, але фактично ігнорували необхідність підготовки юристів, соціологів, психологів, культурологів та інших спеціалістів гуманітарного профілю. Поряд з технократичною гіпертрофованістю, освіта спиралася на жорсткі педагогічні методи, зміст яких випливав з усієї тоталітарної системи. Головні показники ефективності навчання базувалися на принципах відповідності умовам щодо засвоєння готових знань, більшість з яких давно вже застаріла і змістовно не мала соціальної цінності. Одне слово, для повноцінної картини загальні параметри виміру навчально-освітніх процесів повинні бути розкриті характеристикою конкретних форм викладання і змістовності бази знань.

88

Не менш проблематичним є визначення адекватних параметрів виміру виробничих процесів. Якщо раніше виходили з критеріїв валового обсягу виробленої продукції, то нові умови потребують враховування оцінок технологічної, економічної, екологічної та інших ознак конкурентоспроможності продукції. Отже, у сфері виробництва важливо знати не лише, що і скільки виробляють, а й враховувати якісні ознаки продукції, аналізувати кому і навіщо потрібна певна її кількість.

Незаперечними перевагами радянської тоталітарної системи вважали різні форми «соціалістичного змагання», «соціалістичної дисципліни», «соціалістичної моралі» та ін. Якщо мораль, дисципліна, змагання та інші соціальні явища є універсальними, то визначення їх більш конкретних загальних, особливих та суто індивідуальних ознак вимагає вироблення відповідних параметрів їх виміру. Справді, про який би рівень соціального аналізу не йшлося, не можна вважати позитивним нівелювання вимог щодо дисципліни, прояви аморальності та соціальної апатії. Отже, визначення параметрів виміру загальних соціальних явищ потребує врахування кількісних і якісних, формальних та змістових показників.

Показники і параметри перебігу таких особливих процесів, як адаптація, соціалізація, урбанізація, зв'язок, комунікація на рівні колективу (навчального, трудового, наукового), соціального інституту можуть стати основою критеріїв виміру закономірностей і тенденцій соціальних перетворень. Невичерпним джерелом конкретних прикладів є життя, в якому диференційовані показники та параметри засвоєння різними верствами населення соціальних норм, звичок, обрядів, традицій, ставлення до різних форм боротьби, змагання або конкуренції і та ін.

Одне з найскладніших завдань — вироблення системи критеріїв, які б достатньо обґрунтовано систематизували прак­тично невичерпний перелік ознак та параметрів виміру пере­бігу індивідуально неповторних (окремих) соціальних процесів. Унікальність окремих соціальних процесів відображає і зумовлює водночас специфічні ознаки багатьох неповторних суб'єкт-суб'єктних та об'єкт-об'єктних відносин. Наприклад, практично будь-який з вищезгаданих процесів (соціалізація, адаптація та ін.) не тільки супроводжується, а багато в чому і зумовлюється індивідуальними відтінками, специфічно забарвленими формами вияву симпатій, антипатій, відчуттів та переживань, безліччю специфічних операцій, дій та вчинків. Так, параметри згуртованості, дисциплінованості, диспозицій чи цілеспрямованості діяльності двох окремо взятих установ чи колективів можуть мати схожі показники, однак внутрішні компоненти кожного з них за формою та змістом і суто індивідуальні.

Важливою передумовою соціологічного дослідження є встановлення точки відліку змін соціальних процесів. Державна статистика містить дуже багато кількісних (переважно економічних) і вкрай обмежене число соціальних показників. Те, що статистика відносить до соціальних, за своєю сутністю віддзеркалює переважно матеріальний бік справи, предметний зміст

89

процесів розвитку і недостатньо характеризує неоднозначність суспільного становища соціальних угрупувань та верств, різні параметри їх інтересів і сенсу діяльності .

Серед найважливіших завдань сучасної соціологічної науки — вироблення методологічно обґрунтованої системи виміру якісних та кількісних ознак процесів формування нових стилів мислення, мотивації діяльності та оптимізації взаємодії між суб'єктами соціуму, які зумовлюють темпи соціального прогресу.

Проблеми і суперечності, що постали в процесі трансформації соціально-економічної системи в Україні, актуалізують вивчення і використання як теоретичних, так і практичних аспектів соціальних процесів.