Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
1411[1].34.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.08.2019
Размер:
1.16 Mб
Скачать

Тема 4. Соціальні інститути і спільноти

Типи соціальних інститутів та їх роль у життєдіяльності суспільства

У реальному житті люди, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути — досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Термін «соціальний інститут» почав активно вживатися в соціології ХІХ ст., особливо наприкінці, коли на Заході стала розвиватись інституціональна соціологія, яка вивчає сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Поняття «соціальний інститут» прийшло у соціологію з юридичних наук, де воно позначало комплекс юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини (інститут власності, сім'ї, шлюбу, успадкування тощо). У соціології поняття «інститут* набуло ширшого значення і позначає широкий спектр соціально-регульованої та організованої поведінки людей.

Соціальний інститут (з лат. - устрій, установа) - це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення:

  1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу).

  2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу.

  3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції

67

(економічний інститут, інститут освіти тощо).

  1. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Таке тлумачення соціального інституту властиве працям із структурно-функціонального аналізу.

Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

Соціальні інститути можна поділити на формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.

Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують, — економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.

До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо.

Політичні соціальні інститути пов'язані із встановленням, виконанням, підтриманням влади. Політичними інститутами є, наприклад, уряд, парламент, поліція.

Виховними та культурними є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління, передачі йому культурних цінностей суспільства. До них відносять сім'ю як виховний інститут, школу, інші навчальні, наукові, художні заклади.

Релігійні соціальні інститути допомогають задовольняти запити, потреби, пов'язані з розумінням того, що вважається надприродним і священним.

Соціальними інститутами у вузькому значенні слова є ті, які створюються добровільними об'єднаннями, а також виконують «церемоніальну» роль, тобто встановлюють способи взаємної поведінки членів певної спільноти. Ці інститути регулюють щоденні особистісні контакти, полегшують взаєморозуміння, забезпечують рівномірний плин повсякденного життя (святкування днів народження, шлюбних торжеств, способи звертання до вищих або старших осіб тощо).

Наведена класифікація належить відомому польському соціологові Я. Щепаньському. Проте вона не єдина й не вичерпна. У сучасному суспільстві є інститути, не охоплені нею, але вона охоплює так звані «головні» інститути, що регулюють основні суспільні функції, властиві цивілізації.

68

Необхідність соціальних інститутів зумовлена суспільними потребами, насамперед необхідністю підтримання цілісності суспільства, що забезпечується комунікацією між членами суспільства (суспільства, які не мають розмовної, усної мови, науці невідомі); виробництвом товарів і послуг, необхідних для виживання членів суспільства, розподілом цих товарів і послуг; постійним відновленням членів суспільства як біологічним шляхом, так і за допомогою соціалізації індивідів у межах певної культури; контролем за поведінкою членів суспільства для гарантування виконання соціальних функцій. Всі ці соціальні потреби задовольняються не автоматично, а тільки організованими зусиллями членів суспільства, тобто за допомогою соціальних інститутів.

Формування різних типів соціальної практики як соціальних інститутів називається інституціалізацією. Найважливішими передумовами цього процесу є не тільки виникнення певних суспільних потреб у нових типах суспільної практики, а й відповідних їм соціально-економічних, політичних, ідеологічних умов, розвиток необхідних організаційних структур і, нарешті, інтерналізація засвоєння індивідами нових соціальних норм та цінностей, формування на їх основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій та очікувань. Завершенням процесу інституціалізації є інтеграція нового виду суспільної практики в існуючу структуру соціальних відносин.

Соціологія вивчає інституціалізацію переважно з двох точок зору: як історичний процес зародження і встановлення нових соціальних інститутів, що дає змогу розкрити причини та умови їх виникнення; як одну із сторін функціонування соціальних інститутів в соціальній системі у зв'язку з адаптацією індивідів, колективів до її нормативних вимог, у процесі якої формуються соціально-психологічні механізми, що забезпечують стабільність і стійкість суспільної організації.

Успішне функціонування соціального інституту залежить від того, чи відповідає він певним загальним вимогам. Насамперед йдеться про необхідність чіткого визначення мети, кола завдань, дій, які він буде забезпечувати. Якщо функція інституту визначена не чітко, він не може без конфліктів включитися у глобальну систему інститутів даного суспільства й наштовхуватиметься на різні протидії. Важливо також, щоб він раціонально організовував діяльність. Соціальний інститут має бути деперсоналізованим, тобто незалежним від інтересів людей, які виконують інституційні функції. В іншому разі він втратить свій суспільний характер, загальний престиж.

Однією з функцій соціальних інститутів є упорядкування діяльності різних людей шляхом зведення їх до завбачуваних зразків соціальних ролей.

Роль — модель поведінки відповідно до статусу людини.

Наприклад, у сім'ї існують такі ролі: чоловік, дружина, батько, мати, син, дочка, брат, сестра тощо. Всі вони втілюють у собі різноманітні види прав і обов'язків, які завжди стосуються взаємодії людей, що утворюють даний інститут і передбачають певні стандарти цієї взаємодії. Кожний статус,

69

звичайно, охоплює кілька ролей. Так, людина, яка у статусі викладача, по-різному поводиться зі студентами, іншими викладачами, ректором, тобто в житті існують певні ролеві набори, які має виконувати людина.

Взаємопов'язана система соціальних інститутів забезпечує задоволення потреб членів суспільства, регулює їх поведінку, гарантує розвиток спільноти як цілого, надає цьому розвиткові сталості. Завдяки соціальним інститутам здійснюється соціалізація індивідів. Відбувається вона насамперед під впливом таких інститутів, як сім'я, школа, засоби масової інформації.

Соціалізація процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих суспільству, до якого він належить.

Отже, соціальні інститути визначають орієнтацію соціаль­ної діяльності й соціальних відносин через узгоджену систему стандартів поведінки. Кожен такий інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забез­печують її досягнення, певною кількістю соціальних ролей.

Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління та соціального контролю. Соціальний контроль дає можливість суспільству і його системам забезпечити додержання нормативних умов, порушення яких заподіює шкоди соціальній системі. Кожна соціальна спільнота виробляє свої цінності, правові й моральні норми, адміністративні розпорядження, рішення, звички, звичаї, різні санкції, які забезпечують певний соціальний порядок, тобто упорядкованість суспільного життя, соціальних дій. Для цього використовуються різні заходи (переконання, накази, заборони, примус, тиск аж до застосування фізичного насилля, система способів вираження вдячності, визнання, нагороди), за допомогою яких забезпечується конформізм членів суспільства. Конформістська поведінка забезпечує визнання і безпеку індивіда. Вся ця система називається системою соціального контролю. Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції. Вони виникають та існують завдяки дії соціальних інститутів.

Соціальна цінність — значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальних груп і особистості.

Соціальні цінності існують як у формі колективних уявлень, так і суб'єктивних уподобань, переваг, будучи орієнтирами життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації забезпечують стійкість особистості, послідовність певного типу поведінки, діяльності, що виявляється у спрямуванні потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації є важливим чинником, який регулює, детермінує мотивацію особистості. До них належать світоглядні, моральні,

70

політичні, інші переконання людини, глибокі й постійні схильності, різноманітні принципи поведінки. У будь-якому суспільстві, яке піклується про свій розвиток, ціннісні орієнтації стають об'єктом виховання, цілеспрямованого впливу, що забезпечується системою соціальних інститутів.

Соціальна норма (з лат. — керівне начало, правило, зразок) — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.

Соціальні норми виконують функції інтеграції, упорядкування, підтримання функціонування суспільства як системи взаємодій індивідів і груп. За допомогою соціальних норм вимоги суспільства переводяться в еталони, моделі, стандарти поведінки цих груп і в такій формі адресуються особистості. Соціальна поведінка людини, реалізація її як особистості, виконання соціальних функцій тощо забезпечуються засвоєнням і втіленням у поведінці саме соціальних норм, які диктує їй певна соціальна група.

Соціальні норми можуть бути універсальними (стосуються кожного індивіда суспільства) й окремими (стосуються певної сфери діяльності, наприклад, професійної, або пов'язані з певною статусною позицією чи соціальною роллю). Необхідна умова дієвості соціальних норм — їх відповідність усталеним у даному суспільстві цінностям.

Важливу роль у механізмі соціального контролю відіграють звички.

Звичка — встановлений спосіб поведінки у певних ситуаціях, який не наштовхується на негативну реакцію соціальної групи.

Кожна людина може мати свої звички, наприклад, рано вставати, вітатися певним чином тощо. Існують звички, прийняті всією соціальною групою. Звички виникають на основі навичок, встановлюються традиціями, стають терпимими або шанованими. Деякі звички можуть бути пережитками давніх обрядів, колишніх професійних функцій. Загалом порушення звички не викликає негативних санкцій, хоча поведінці, яка відповідає звичкам, прийнятим у групі, завжди гарантовано визнання.

Іншу роль відіграє звичай, який є успадкованою стереотипною формою соціальної регуляції, що відновлюється у певному суспільстві чи соціальній групі і є звичною для їх членів.

Звичай — встановлений спосіб поведінки, з яким пов'язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.

Термін «звичай» інколи ототожнюють з термінами «традиція» і «обряд» («ритуал»). Традиція (з лат. — передача) є ширшим поняттям і охоплює об'єкти соціальної спадщини (матеріальні та духовні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, а звичай може бути і засобом практичного перетворення.

Звичай передбачає певний примус у визнанні цінностей, наприклад, вимагає допомагати безпомічним, поважати достойних людей, відповідно поводитися щодо осіб, які займають високе становище в групі тощо. Таким

71

чином, звичаї, як і норми, звички, пов'язані знову з системою цінностей, визнаних групою, стандартами поведінки щодо них. Дані цінності мають для соціальної групи певну важливість, і неповага до звичаїв означає підрив внутрішньої єдності групи. Щодо тих, хто відхиляється від прийнятих норм, звичаїв, суспільство, спільнота можуть застосувати санкції (з лат. — непорушна постанова).

Санкція — продукт спільноти, необхідний для керівництва поведінкою своїх членів, для стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної, для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.

Санкції бувають негативними (покарання) і позитивними (заохочення), хоча звичайно в буденній мові чомусь під словом «санкція» частіше розуміють негатив.

Санкції поділяють на формальні (реакція формальних інститутів на певну поведінку) і неформальні (реакція, джерелом якої є громадська думка, коло товаришів, сусідів, неформальні інститути). З огляду на зміст тиску, який виявляють санкції, виділяють: правові санкції (система покарання і заохочення за певні дії, передбачені законом); етичні санкції (система заохочень, доган, зауважень, які випливають із визнаних моральних принципів); сатиричні санкції (система насмішок, глузувань, яких зазнають люди, що поводяться інакше, ніж прийнято); релігійні санкції (нагороди і покарання, передбачені системою догматів, вірувань будь-якої релігії за їх додержання чи порушення). Перелічені санкції доповнюють одна одну. Якщо між ними виникають протиріччя, ефективність їх знижується.

У цивілізованому суспільстві застосовується широкий спектр спеціальних видів санкцій.

Неформальні негативні санкції — висловлення подиву, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки тощо. Ці санкції передбачають важливіші соціальні наслідки у вигляді позбавлення певних вигод, виключення з певних захисних соціальних відносин. Формальні негативні санкції — покарання, передбачені законом (застереження, зауваження, штрафи, арешт, ув'язнення, позбавлення громадянських прав, конфіскація майна, смертна кара та ін.). Ці покарання діють через погрози, але водночас і як потенційне застереження, яке попереджує, що чекає за вчинення антисоціальних, асоціальних діянь. Вони є виразом самооборони соціальної групи від агресії, порушення її інтересів, незалежно від того, чи це інтереси всього суспільства чи тільки панівного класу.

Неформальні позитивні санкції — реакція соціального середовища на позитивну поведінку, яка відповідає зразкам і системам цінностей і вигідна для групи. Вони ґрунтуються на визнанні та заохоченні (мовчазне визнання, висловлювання поваги, визнання авторитету даного індивіда у певних питаннях, похвала знайомих, у пресі, слава, пошана). Формальні позитивні санкції — публічне схвалення з боку властей, вручення почесної грамоти,

72

грошової нагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам'ятників тощо.

Описана система санкцій ґрунтується на постійному комбінуванні правових, етичних, сатиричних, релігійних санкцій. Причому деякі з неформальних санкцій можуть бути особливо ефективними, як, наприклад, сатиричні санкції, оскільки люди бояться висміювання й презирства, що болісно зачіпають особистість.

Система контролю, заснована на системі інститутів, забезпечує таке становище, коли соціальні контакти, взаємодії, соціальні відносини протікають у межах, сформованих спільнотою. Вони не надто жорсткі, допускають індивідуальну «інтерпретацію» ролі. Деякі ролі та пов'язані з ними функції, обов'язки, які випливають із сутності соціальних відносин, визначені досить суворо, інші — значно м'якше, що зумовлено значенням, яке вони мають для групи як цілого. Кожен колектив надає індивідам певну сферу приватної свободи у виконанні нонконформістських дій.

Отже, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

Соціальні спільноти у сучасних суспільних системах

Людське суспільство не може існувати, не створюючи колективів — спільнот. Це зумовлено біологічною взаємозалежністю людей, перевагами співробітництва і розподілу праці, а також винятковою здатністю встановлювати взаємини через символічні комунікації. Спільна діяльність людей породжує складну систему соціальних зв'язків, яка згуртовує індивідів у єдине соціальне ціле — соціальну спільноту і через неї у соціальну систему.

Соціальна спільнота — сукупність людей, об'єднаних відносно стійкими соціальними зв'язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності.

Здавна соціальні спільноти, такі, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам і т.д. Все це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку.

Соціальні спільноти відзначаються великим різноманіттям видів, форм. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких,

73

які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування — від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами — від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчастих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці). Функціонально соціальні спільноти спрямовують дії своїх членів на досягнення групової мети. Ця мета може мислитися досить широко — від призначення, що має виконувати військовий колектив, до необхідності певної кількості людей проживати на спільній території (соціально-територіальна спільнота). Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно (мимовільно) чи інституціоналізовано (організовано), бути формальними чи неформальними. Враховуючи також, що індивід одночасно є членом одразу кількох спільнот, їх класифікація досить важлива і певною мірою умовна. Але, як будь-яка систематизація, вона (класифікація) покликана сприяти глибшому розумінню сутності об'єкта чи явища. За найзагальнішою сукупністю ознак можна виділити два широких підкласи соціальних спільнот — масові і групові спільноти.

Масова соціальна спільнота — сукупність індивідів, яких об'єднують певні спільні погляди, схильності, смаки тощо.

Наприклад, широкі рухи проти ядерної загрози, аудиторії засобів, каналів масової інформації, споживачі модних, пре­стижних товарів, члени любительських клубів, прихильники естрадних «зірок», вболівальники спортивних команд тощо. Масові соціальні спільноти мають в основному статистичний характер. Значною мірою вони є неструктуризованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, функціонують на основі і в межах конкретної діяльності, неможливі поза цією діяльністю. Тому вони не досить стійкі, їм значною мірою властива гетерогенність (різнорідність) складу.

У сучасному світі масові соціальні спільноти можуть серйозно впливати на життя суспільства. Згадаймо, наприклад, відомий рух панків у європейських країнах, різні акції «зелених», спрямовані на захист навколишнього середовища. Сучасні засоби комунікації створюють умови для швидкого формування масових спільнот. Тому суспільство повинно вивчати ці процеси і скеровувати їх у конструктивне русло, уникаючи можливої соціальної дестабілізації.

Групова соціальна спільнота (соціальна група) — сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб'єктом історичної та соціальної дії, поведінки.

У суспільстві існує значна кількість типів, видів груп: залежно від чисельного складу розрізняють соціальні групи малі й великі; від характеру зв'язку всередині групи, його міцності, форм здійснення — первинні і

74

вторинні; від природи, особливостей індивідів, які входять до групи, — демографічні, етнічні, регіональні та ін.

Американський соціолог Р. Мертон визначає соціальну групу як сукупність людей, які певним чином взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до даної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших. У цьому визначенні акцент робиться на три основні риси, властиві соціальній групі як спільноті: взаємодія між членами групи, почуття належності до даної групи й усвідомлення спільності, єдності з цією групою. Такими рисами може володіти безліч соціальних груп у суспільстві, але з різним ступенем міцності зв'язків, їх формами тощо, що певним чином впливає на виконання групою своєї соціальної ролі та на взаємини між її членами.

Первинна соціальна група — невелика група людей, між якими існують прямі контакти, що відображають різні аспекти їх особистостей.

Важливу роль у ній відіграють сталі емоційні стосунки, які визначають сутність даної групи. До первинних соціальних груп можна віднести сім'ю, закохані пари, групи друзів, невеликі виробничі колективи.

Вторинна соціальна група - група людей, між якими майже відсутні емоційні зв'язки і їх взаємодія зумовлена прагненням досягнути певної мети.

У великій групі важко встановити безпосередні контакти і неможливо створити умови для тісного особистісного контакту всіх членів. Основне значення у таких групах надається не особистісним якостям людей, а їх умінню виконувати певні функції. Головним для цих груп є те, що люди мають необхідну кваліфікацію і справляються з роботою, завдяки чому організація може функціонувати. Особистість кожної людини майже нічого не значить для такої групи. Для первинної групи, навпаки, її члени є унікальними, ні одного з них не можна замінити іншим. Отже, емоційні чинники мають важливе значення для існування і функціонування первинної групи.

Ці висновки підтверджує соціальний експеримент, проведений ученими на заводі Хоторна поблизу Чикаго наприкінці 20-х років XX ст. Прагнучи встановити чинники, які впливають на продуктивність праці робітників, соціологи обрали групу робітниць, яким періодично змінювали умови праці. Спочатку робітниці отримали можливість кілька разів протягом дня довго відпочивати; потім періоди відпочинку скоротили, але зробили їх частішими; скорочували і подовжували час обідньої перерви. Досліджували і вплив інтенсивності освітлення робочих місць, інших чинників. Результати експерименту виявилися несподіваними. При збільшенні періодів відпочинку продуктивність праці робітниць зростала. Це ж спостерігалось і при скороченні часу на відпочинок, і коли був відновлений попередній режим роботи й відпочинку. Будь-які зміни підвищували продуктивність

75

праці. Виявилося, що жінки, відібрані для експерименту, створили групу. Їм здавалось: оскільки обрали саме їх, вони набули особливого статусу і стали вважати одна одну своєрідною «елітою», тому намагалися працювати якомога краще. На основі цього та інших експериментів вчені дійшли висновку про важливість «людського» чинника на виробництві.

На поведінку членів групи впливає і її розмір. Соціологія виділяє малі та великі соціальні групи. Мала група налічує від двох до кількох десятків осіб. Найменша мала група — діада, яка складається з двох осіб (наприклад, друзів, закоханих) і характеризується деякими унікальними рисами. Вона є неміцною, руйнується із вибуттям одного члена. Члени діади повинні підтримувати стійкі стосунки між собою, інакше група перестане існувати. Отже, діада вимагає позитивної, тіснішої, упорядкованішої взаємодії між її членами, ніж група будь-якого іншого типу. Водночас у ній сприятливіші умови для глибшого емоційного задоволення, ніж у будь-якій іншій групі.

Коли до групи з двох осіб приєднуються третя, створюється тріада, у якій звичайно складаються непрості стосунки. Рано чи пізно відбувається зближення між двома членами групи і відмежування третього. Третій член групи може відігравати одну з трьох ролей: байдужого посередника; опортуніста, який використовує інших у власних інтересах; тактика за принципом «поділяй і владарюй». Наприклад, перша дитина у сім'ї може зміцнити узи між батьками, ставши об'єктом їх спільної любові. З іншого боку, поява дитини може спричинити ревнощі, конфлікти, тобто сприяти роз'єднанню батьків.

Соціологи звертають увагу на те, що групи з парним числом учасників відрізняються від груп з непарним числом. У парних помітніше виявляються розбіжності, суперечності, тому вони менш стійкі. Групи з парною кількістю учасників можуть розпадатися на фракції з рівною їх кількістю. У групі з непарною кількістю учасників одна з сторін завжди матиме кількісну перевагу.

Деякі дослідники вважають оптимальною за чисельністю групу з п'яти осіб. У таких групах, як правило, відсутні вищезазначені проблеми. їх учасники не страждають від хисткості стосунків і напруження, властивих діадам і тріадам. У групах із п'яти осіб кожен краще розуміє свою роль. Крім того, у таких групах «дисиденти» отримують підтримку з боку деяких учасників, їм не загрожує повний розрив з групою. Якщо до групи входить більше п'яти осіб, окремі з них можуть відчути себе в ізоляції. Вивчення малих груп допомагає у вирішенні проблем, з якими стикаються в організаціях, установах.

Точного визначення великої соціальної групи не існує. Зрозуміло, що йдеться про таку групу, де всі її учасники не можуть знати один одного особисто, і всі контакти між ними не можуть здійснюватися безпосередньо. Великі соціальні групи — це класові, етнічні, релігійні спільноти, до яких належить велика кількість осіб, що проживає на значній території.

76

Великі соціальні групи мають свої специфічні проблеми, вирішення яких належить суспільству. Так, члени великих груп часто страждають через низький моральний дух, що панує у групі. Для підтримання високого морального духу потрібні значні зусилля. Можуть бути ослаблені зв'язки окремих учасників зі всією групою, вони можуть виявляти небажання до загальної гармонії і співробітництва. Внаслідок значного розриву між лідерами і рядовими учасниками у групі можуть утвердитися жорсткі форми контролю, виникати фракції і ворожість. Із збільшенням розміру соціальної групи простежується тенденція до спаду інтенсивності міжособистісного спілкування, частіше постає необхідність звертатися до лідера чи керівного центру, які виконують комунікативну роль.

Нав'язування людині різними спільнотами суперечливих соціальних цінностей і стандартів поведінки (наприклад, сім'я, школа, група спільного проведення дозвілля), невизначеність їх соціальних цілей, вимог, що ставляться перед індивідом, нечіткість критеріїв оцінки поведінки може дезорганізувати особистість. Суспільство зацікавлене в тому, щоб соціальні спільноти ставили перед людиною послідовну, внутрішньо несуперечливу систему нормативів поведінки, стимулюючи почуття солідарності й належності до суспільства загалом.

Отже, соціальні спільноти відіграють важливу роль у сучасному суспільстві. Протягом усього життя людина причетна до певних спільнот, які соціалізують її, надають можливість забезпечити різні потреби, виконують захисні та інші функції.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]