2.2. Розвиток теорії фінансів у хіх-першій половині хх ст. Сучасна західна фінансова думка.

У ХІХ ст. фінанси як дисципліна викладається в усіх провідних університетах Європи, створюються кафедри фінансів.

Підручник Карла Генриха Рау (1792-1870) «Підручник політичної економії» (1826-1837), був основним посібником в Німеччині та інших країнах Європи та складався з трьох частин, присвячених теоретичній економії, економічній політиці та фінансам.

Вагомий вклад в розвиток фінансової думки зробив швейцарець Симон Cісмонді (1773-1842), який у фінансовій політиці вбачав засіб покращення становища народу. Вчений вставав на захист дрібної промисловості та землеробства, вимагав скорочення непрямих податків, встановлення мінімуму, вільного від оподаткування, а також виступав за прогресивність в системі оподаткування.

Соціальні аспекти фінансової науки розроблялися представником нової історичної школи професором Берлінського університету Адольфом Вагнером (1835-1917). Він вважав, що фінанси можуть використовуватися для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капіталізму, роль і значення окремих фінансових категорій розроблялися німецькими вченими, зокрема, економістом, соціологом та філософом Карлом Марксом (1818-1883) і філософом та істориком Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). Більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відображення у таких працях як «Капітал», «Критика політичної економії» і численних статтях, присвячених аналізу англійських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х рр., а також бюджетів Франції.

Відомим фінансистом ХІХ ст. є Еміль Сакс (представник австрійської школи), який спробував розробити загальну теорію фінансової науки і фінансового господарства. На його думку, фінансова наука базується на тому ж базисі, що й політична економія, зокрема, на законі граничної корисності.

Значне місце у фінансовій літературі 90-х рр. ХІХ ст. належить американцю, професору Колумбійського університету Едвіну Селігману (1861-1939). У сфері фінансів він досліджував питання майнового оподаткування, оподаткування доходів, прогресивного оподаткування, класифікації державних витрат, державного кредиту і місцевих фінансів.

Яскравим представником італійської фінансової науки ХІХ ст. є Франческо Нітті (1868-1953). Він вважав фінансову науку гілкою політекономії, завданням якої є вивчення способів отримання і використання матеріальних коштів, які необхідні для життєдіяльності держави і місцевих самоуправлінь.

У 1900 р. вийшла книга професора Павійського та Міланського університетів Луїджи Косса «Основи фінансової науки». Цей вчений вважав, що фінансова наука – це теорія державного майна, в її структурі він виділяв три розділи – державні витрати, державні доходи та їх співвідношення.

18 разів перевидавався підручник професора Ерлангенського університету К.Т. Еєберга «Очерки фінансової науки» (1893). Фінансова наука, на думку К.Т. Еєберга, є систематичним викладенням принципів, відповідно до яких ведеться фінансове господарства та отримують і витрачають матеріальні блага держава, область і община.

Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Основні положення теорії державного регулювання економіки були відображені Кейнсом у роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Особливого значення Дж. М. Кейнс надавав податкам і їхньому впливу на основний «психологічний закон», згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання, але не в такій мірі, у якій збільшується їх дохід (частина коштів заощаджується).

Період становлення і розвитку класичної теорії фінансів, який тривав понад 200 років, завершився в середині ХХ ст. Напередодні Другої світової війни та після неї ситуація в світовій економіці різко змінюється – по мірі розвитку ринкових відносин роль держави в економіці знижується.

Зусиллями представників англо-американської фінансової школи фінансова теорія отримала абсолютно нове наповнення, що призвело до початку неокласичної стадії розвитку науки про фінанси. До 70-их рр. XX ст. в основі фінансової політики більшості промислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.

Послідовники Дж. М. Кейнса (Алвін Хансен, Сеймур Харрис у США, Рой Харрод, Алан Пікок у Великобританії, Франсуа Перру у Франції, Ф. Неймарк у Німеччині) у 50-60-их рр. ХХ ст. розробили фінансову концепцію на основі фіскальної антициклічної теорії, сутність якої полягає у регулювання циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованості економічного зростання за рахунок змін у державних прибутках і витратах.

Представники стокгольмської школи Ерік Ліндаль (1891-1960), Гуннар Мюрдаль (1898-1987) по-новому вирішували проблему фінансування бюджету на основі теорії «циклічного балансування бюджету» – пристосування прибутків і витрат бюджету до економічного циклу.

Теоретики неокласичної школи (Роберт Солоу (н. 1924) у США, Лайонел Роббінс (1898-1984), Джеймс Мид (н. 1907) у Великій Британії) виступали за скорочення загального обсягу державних витрат з одночасною зміною їх структури шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту.

З неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (Герберт Стейн, Мюррей Уейденбаум у США і Дж. Хау, А. Уолтерс у Великій Британії), здобутком якого стала теорії «економіки пропозиції».

Широкого розповсюдження набула податкова концепція американського економіста, одного із засновників теорії пропозиції Артура Лаффера (н. 1940), який на основі графічної моделі відстоював думку, що високі відсоткові ставки податків стримують темпи економічного росту.

У 70-их рр. XX ст. сформувався посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого були у Великобританії Ніколас Калдор (1908-1986) у США – Робрет Клауер (н. 1926) й інші. В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання за допомогою фінансового механізму.

У ХХ ст. активно розвивалися такі складові науки про фінанси як теорія інвестування та теорія фінансового менеджменту як елементи теорії фінансів. Вони представлені теоріями інвестиційного портфеля, ціноутворення на фінансових ринках, структури капіталу, агентських відносин.