8. Прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт

Прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Характерні риси прожиткового мінімуму:

а) базовий державний соціальний стандарт;

б) встановлений законами: „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”,

в) на його основі визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сфері доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.

г) щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету України;

д) переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України;

е) обов’язково публікують в офіційних виданнях у формі закону.

є) вперше було визначено на 2000 рік.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення:

а) діти віком до 6 років (дошкільного віку);

б) діти віком від 6 до 18 років (шкільного віку);

в) працездатні особи;

г) особи, які втратили працездатність.

Зазначений прожитковий мінімум застосовується для:

1) загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм;

2) встановлення розмірів мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги у зв’язку з безробіттям, а також стипендій та інших соціальних виплат, на основі Конституції України та законів України;

3) визначення права на призначення соціальної допомоги;

4) визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування та інших;

5) Встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

6) Формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

9. Поняття права соц забезпечення

Соціальною є держава, яка гарантує людині належні їй соціально-економічні права шляхом створення необхідних умов для їх реалізації та здійснює соціальну політику на засадах соціальної справедливості і в інтересах усього суспільства. Основний Закон (Конституція) визнає Україну такою. Це статті 1, З, 13, 24, 43, 46, 47, 49, 85, 92, 116.

Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забе­зпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.

Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41—52 Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичними засобами.

Вітчизняна юридична наука мало уваги приділяє проблемам, що розкривають суть соці­альної держави, зміст соціальної функції останньої, рамки і основні напрями соціальної політики, способи захисту соціально-економічних прав людини тощо. Наукові дослідження з цих питань сприятимуть глибшому з'ясуванню природи соціального забезпечення, галузі права, що регулює відповідні відносини.

Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездат­них; особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід'ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.

У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття «соціальне забезпечення», зокрема, це:

— частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового стано­вища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують;

— ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства у безопла­тному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних органі­зацій через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;

— діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги;

— одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і при непраце­здатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямих асигнувань держбюджету ;

— система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у інших випадках, встановлених законом ;

— сукупність певних соціально-економічних заходів, пов'язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслугову­ванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності ;

— сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках, передбачених державою;

— форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорони здоров'я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого розподілення дер­жавою з урахуванням громадських організацій і трудових колективів фондів соціального забе­зпечення, які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок необхідного продукту суспільства.

10. Предмет права соц. забезпечення.

Під предметом права соціального забезпечення, як і в інших галузях права, розуміють певну сукупність однорідних суспільних відносин, які піддаються правовому регулюванню. До них належать не всі названі відносини, а лише ті, що відповідають таким вимогам: 1) є стійкими і характеризуються повторенням подій і дій людей; 2) за своїми властивостями допускають можливість зовнішнього контролю за ними правовими й іншими засобами з боку держави; 3) існує об'єктивна потреба в їх урегулюванні. До структури предмета даного права входять такі елементи: а) особи, які потребують допомоги та ті, що можуть її надати; б) предмети, з приводу яких виникають ці відносини (гроші, речі, знижки, послуги); в) соціальні факти, тобто обставини, що мали місце в певний час та за відповідних умов, які прямо чи побічно впливають на соціальні зв'язки людей щодо матеріальної підтримки окремих з них; г) практична діяльність осіб у сфері соціального забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються правом, поділяються на три основні групи: майнові, управлінські та охоронні. Вони входять до предмета правового регулювання права соціального забезпечення, Але серед них головне місце відводиться майновим відносинам, тобто таким, що пов'язані з наданням фізичним особам різних видів зазначеного забезпечення.

Предмет права соціального забезпечення, — пише В.Шайхатдинов, — утворюють суспільні відносини, що складаються у зв'язку з розподілом між членами суспільства матеріальних благ і послуг із суспільних фондів споживання. На думку В.Тарасової, до кола основних суспільних відносин, що регулюються нормами зазначеного права, слід віднести відносини: з матеріального забезпечення у старості, при тимчасовій непрацездатності, інвалідності та при втраті годува­льника; що виникають у зв'язку з матеріальною підтримкою материнства і дитинства, допо­могою сім'ї у підтримці й вихованні дітей; із соціально-трудової реабілітації перестарілих та інвалідів; у зв'язку з наданням громадянам безплатної медичної допомоги і лікування, сана­торно-курортного лікування, інших форм соціальної турботи; що складаються при реалізації матеріальних норм права соціального забезпечення, — процедурні відносини . На погляд І.Гущина, предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини, які виникають при здійсненні державою за рахунок коштів суспільних фондів споживання соціально-еконо­мічних заходів із забезпечення перестарілих і непрацездатних громадян грошовими (пенсії та допомоги) і натуральними (протезування, засоби пересування інвалідів, ортопедичні вироби) матеріальними благами аліментного характеру; з надання громадянам безоплатних послуг, пільг і натуральних матеріальних благ при медичному і санаторно-курортному лікуванні й обслуго­вуванні по утриманню перестарілих та інвалідів у будинках-інтернатах, а дітей — у дитячих дошкільних закладах, а також з регулювання ряду допоміжних суспільних відносин, пов'язаних з процесом реалізації й оформлення громадянами права на основні види соціального забезпе­чення.