Поняття та сутність права на працю.
Право на працю є надзвичайно складною соціально-правовою категорією. Вона відображає комплексний підхід до вивчення та аналізу, пошуків вирішення проблем реалізації трудових прав людини. Водночас право на працю формує складову філософсько-правового розуміння теорії основних прав та певної глибинної незмінної основи, яка домінує над позитивним правом і сприймається «основною оцінкою діючого права». Такою глибинною постійною основою вважається права людини, де одним з найважливіших є право на працю.
Трудові права працівників, в основу яких покладено беззаперечне і невід’ємне природне право людини на працю, закріплені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. Тут уперше на рівні міжнародного співробітництва право на працю було відображено як основне природне та невід’ємне право кожної людини. У цьому документі також закладено первинні основи формування механізму забезпечення цього права на працю. 4
Втіленням суттєво нового праворозуміння стала сучасна концепція прав людини, яка розглядає право на працю як природне право, що належить людині так само, як право на життя. Від того, наскільки створені об’єктивні можливості для реалізації права на працю, залежить і реальність інших прав людини, бо праця є необхідним чинником існування людини та суспільства. Водночас основним соціальним призначенням цього права є все ж забезпечення зайнятості та надання людям роботи і засобів до існування. Особа, реалізовуючи своє право на працю, не завжди перебуває у правовому вимірі. Застосування нею своїх здібностей до праці може бути зумовлене лише природним бажанням людини працювати. В залежності від того, наскільки людина здатна задовольнити всезростаючі потреби, користуючись результатами своєї праці, остання стає життєвою потребою, усвідомленою необхідністю. Основою цього природного права кожної людини є здатність до праці, що належить людині, зважаючи на її людську природу.
Природне розуміння права на працю зумовлює його невідчужуваність. Воно належить кожній людині від народження і не потребує «дозволу» з боку держави. Жодна людина не може бути позбавлена такого права ні за власним бажанням, ні примусово.
Право на працю- це соціальні можливості людини, які виражають життєво-необхідну потребу людини у праці та є результатом її біологічного та соціального розвитку. 5
Беззаперечним з огляду на вищесказане є те, що право на працю вважається основним невідчужуваним правом людини. Воно наявне в суспільстві об’єктивно, незалежно від визнання його державою, але не маючи юридичного оформлення та не будучи визнаним та гарантованим, право на працю є лише побажанням, адресованим суспільству в цілому, бо не буде практично реалізовуватися. Важливо підкреслити також і ту обставину, за якої природне бажання людини працювати може бути непідвладне ні праву, ні моралі, а стихійний порив людини до праці здатний створити загрозу не лише окремим верствам населення, але й суспільству загалом.
З наведених причин право на працю потрібно розглядати і у правовому аспекті, який полягає у розкритті юридичної сутності цього явища.
Юридична сутність права на працю розкривається у положеннях Конституції України, яка стала правовим полем конституційного проголошення права на працю та закріпленням механізму забезпечення цього права. Вона зародилася разом з прийняттям основного закону в цілому. Але слід визначити, що незалежна Україна прийнявши естафету у використанні терміна «право на працю» від колишнього радянського законодавства, в Конституції 1996 року застосувала його в принципово новому значенні. Якщо під правом на працю в Конституції СРСР і відповідно, Конституції УРСР однаково розумілося право «на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості», то у визначенні цього права в Конституції України відповідно до рекомендації Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права наголошується на тому, що воно включає можливість заробляти собі на життя працею, яку кожний вільно обирає або на яку вільно погоджується ( частина перша статті 43).
На відміну від більшості особистих, громадянських і політичних прав і свобод, право на працю в Конституції України стосується підтримання і нормативного закріплення умов діяльності людини у сфері праці, а тому поширюється не на всю, а лише на соціально-економічну галузь її життя. Отже, це право є відносним, тобто релятивним.
Право на працю відповідно до Конституції України є гарантованим і не може бути скасованим ( Стання 22 Конституції України). Це право як основне соціально-економічне право відповідно до Конституції України є для кожного правом захисту (стаття 59 Конституції України), а також воно є правом самооборони (стаття 55 Конституції України). 6
Проголошення у Конституції України права на працю є його визнанням. Це підкреслення з боку держави його винятковості, надання йому високої позитивної оцінки у суспільстві як природного та невід’ємного права кожної людини. Таке проголошення має засвідчити правильне сприйняття та розуміння Україною міжнародно-правових стандартів у сфері основних прав та свобод людини. Коституція повинна лише надати високої позитивної оцінки природному праву на працю як вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, застосовувати її у всіх сферах своєї життєдіяльності, адже такі відносини не потребують правового регулювання, вони є поза межами права. Проте, на думку Н. Мокрицької, коли праця стає джерелом прибутку, надає особі засобів до існування, вона стає об’єктом права, оскільки «держава в процесі реалізації прав та свобод кожним індивідом не може і не повинна бути стороннім спостерігачем. Вона є ніби рівнодіючою силою, яка примирює інтереси окремих членів суспільства, протиріччя приватного, індивідуального та загального, використовуючи при цьому правові засоби».
Тому базовою правовою нормою в системі забезпечення правового регулювання трудових відносин, яка виражає юридичний зміст прав людини заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Це закріплена на конституційному рівні та забезпечена державою юридична можливість заробляти собі на життя вільно обраною працею. Кожна держава, незалежно від рівня свого економічного розвитку, зобов’язана забезпечити його реалізацію шляхом створення умов, за яких можливо реалізувати це право. Його належне конституційне закріплення стане ефективним первинним елементом формування механізму реалізації права на працю в Україні.
Отже, право на працю як природне та невід’ємне право кожної людини в умовах ринкової економіки потребує переосмислення з правових та моральних чинників суспільства. Це не право кожного на гарантовану роботу, вимога що адресована державі чи іншому роботодавцеві, а право, що розкривається у вільному та безперешкодному доступі до праці, що забезпечує гідне існування людини та формує площину її самореалізації. 7
Зміст та особливості права на працю.
Держава взяла на себе зобов’язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч.2 ст.43 Конституції України. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства, фермерського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією. При цьому відповідно до ст.38 Конституції кожному громадянинові належить рівне право доступу до державної служби як однієї з форм трудової діяльності.8
Важливо наголосити, що за чинним законодавством незайнятість не є підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки ст.43 Конституції примусову працю в Україні заборонено. Тим самим реалізовано вимоги ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якою гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для неї.
Кожний працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров’я. Створення державою належних умов праці має забезпечуватись системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, що складають інститут охорони праці. Крім того його правовий статус має включати право на достовірну інформацію про небезпечні для здоров’я і життя виробничі фактори, профілактику і захист від профзахворювань і виробничого травматизму, на відмову від роботи у випадку загрози для здоров’я й життя, на незалежну експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці тощо. 9
Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст прав громадян у сфері застосування праці розкривається і конкретизується в основоположних законодавчих актах, зокрема таких як: Кодекс законів про працю України, закони України “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори і угоди”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Крім цього дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це знайшло своє відображення у законах України “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів”, “Про державну службу”, “Про підприємництво” тощо.
Отже, право на вільну працю для громадянина означає: 1) можливість вільного і самостійного вибору- працювати чи не працювати ( так, у ст. 2 ЗУ «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року закріплено, що примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності); 2) вільний вибір роду діяльності чи професії, що виражається у договірному характері трудових обов’язків, тобто у період виконання роботи за трудовим договором власник не має права вимагати роботи, не передбаченої трудовим договором, у праві на розірвання трудового договору після відповідного повідомлення власника і т.п.; 3) заборона примусової праці за винятком підстав, передбачених законами України, що відповідають міжнародним положенням з цього питання. Згідно з п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України використання примусової праці при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року у зв’язку з тим, що частиною 3 ст. 43 Конституції використання примусової праці заборонено, не можуть застосовуватися як такі, що суперечать Конституції, правила статей 32, 33, 34 КЗпП, відомчих положень чи статутів про дисципліну тощо,які передбачають можливість тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також можливість виконання ним роботи, не передбаченої трудовим договором. Принцип свободи праці кожної людини є сьогодні основною і центральною ідеєю регулювання праці в сучасних умовах.10
Щодо того, що право на працю включає право на належні, безпечні та здорові умови праці. А стаття 173-1 КЗпП України встановлює обов’язок власника відшкодувати моральну шкоду працівнику у випадку, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушили його нормальні життєві зв’язки і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Але актуальним залишається питання про відшкодування моральної шкоди при незаконному звільненні, переведенні на іншу роботу, необгрунтоване застосування дисциплінарного стягнення. В КЗпП України відсутні норми, які прямо закріплюють право працівника на захист трудової честі, гідності, ділової репутації. Тому у випадку відміни судом незаконного наказу про звільнення потерпілий працівник не може вимагати відшкодування моральної шкоди. Судова практика свідчить, що навіть при наявності вказаної вимоги в позовній заяві суд залишає її без розгляду, посилаючись на відсутність відповідних норм у трудовому законодавстві. Згідно з п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди» від 31 березня 1995 року чинним законодавством обов’язок по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної у сфері трудових відносин, настає у випадках, коли це було передбачено умовами укладеного сторонами контракту або коли така шкода є наслідком небезпечних чи шкідливих умов праці (ст. 173-1 КЗпП).
Розділ 3 Право людини на працю в умовах сучасної ринкової економіки України.