2. Історія учнівського самоврядування від античності до сьогодні.

1.1. Учнівське самоврядування: історико- ретроспективний аналіз

Надмірна централізація управління та залишковий принцип фінансування освіти, її тривала ізоляція від світового освітнього досвіду та педагогічної науки - ось неповний перелік рудиментів тоталітарної доби, шо зумовили кризовий стан освіти в Україні.

Структурні зміни в економіці та суспільно-політичному житті України, зорієнтовані на розвиток ринкових відносин та розбудову нового демократичного суспільства, підтверджують неадекватність існуючої школи суспільним потребам.

Вітчизняний вчений-педагог П.Ф.Лесгафт справедливо зазначав: "Будь-яка перебудова суспільства завжди пов'язана з перебудовою школи" [8]. Очевидно, що реформування системи освіти є нагальною потребою часу і справою державної ваги.

Успадкована нами система освіти здійснювала авторитарний пресинг на особистість і в цілому моделювала структуру суспільства, підвалинами якої були суб'єктно-об'єктні відносини вождя і мас. Як переконливо доводить досвід, в умовах подавления волі людини /пресингу/ гальмується розвиток її творчого потенціалу, збіднюється духовний світ, за яким настає деградація, а відтак і суспільна криза.

Тому провідною ідеєю державотворення суверенної України є демократизація усіх сфер суспільного буття: політики, економіки, соціальної системи і в першу чергу освіти.

Невід'ємною складовою демократизації навчання, позаклаеної та позашкільної роботи є учнівське самоврядування, яке має багату і повчальну історію в світі. Його коріння сягає у давні часи, коли панувала афінська педагогіка, виразниками якої були найвидатніші грецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель. Вона була тісно пов'язана з політичним і культурним життям народу у демократичній країні і мала багато спільних рис, властивих теорії вільного виховання.

В епоху пізнього середньовіччя, яке дало світові готику з високою культурою людського духу, не знану досі людством, відчут¬ною стала і самоврядна активність учнів.

Пізніше, коли феодальний світ охопили селянські війни /XVI- XVIII ст./, з'являються самоврядні школи, одним із творців яких вважається німецький педагог-практик Валентин Тротцендорф. Як зауважують автори монографії "Учащаяся молодежь: социальные проблемы самоуправления" [12], самоврядні засади ввійшли у навчальний процес того часу як ігровий елемент, а взаємовідносини школярів будувалися за принципом "Римської республіки" з відповідним розподілом ролей консула, претора, префекта, цензора, сенатора, трибуна, квестора тощо. Для кращого розуміння доцільно дати тлумачення цих термінів.

Консул - титул двох виборних найвищих службових осіб у Стародавньому Римі періоду республіки.

Претор - заступник і помічник консула.

Префект - у Стародавньому Римі особа, що обіймала військову, адміністративну, судову посади.

Цензор - у Стародавньому Римі вища службова особа, що проводила раз на 5 років перепис майна громадян і здійснювала нагляд за державним майном.

Сенатор - член сенату, державного органу верховної влади.

Трибун - найвища виборна особа з плебеїв.

Квестор - у Стародавньому Римі особа, що здійснювала різноманітні державні функції /напр., адміністративні, судові, фінансові/.

Модель"Римської республіки" проіснувала в західноєвропейсь¬кій школі до кінця XVIII ст., видозмінюючись на певних історичних етапах і в окремих державах.

Важливу роль у розвитку духовної культури українського наро¬ду, утвердженні гуманістичних і демократичних начал у вітчизняній педагогіці одіграли братські школи. В їхніх статутних документах, що відображають виховні традиції українського народу, закріплено такі демократичні й самоврядні тенденції: суспільний характер навчання і виховання, загальнодоступність школи, рівні права всіх дітей на навчання, договір про співробітництво між школою і батьками, вибір батьками форм і методів навчання дитини, самостійний вибір учнем навчальних предметів, диференційований підхід до здійснення навчального процесу, праця педагога на контрактній основі, введення самообслуговування. Воістину унікальним документом був статут Львівської братської школи, який визначав характер доброчинних відносин між учнем і його наставником, закріплював демократичну спрямованість життя в школі : "А дидаскал, взявши доручену йому дитину, повинен вчити її оволодівати корисними науками, за неслухняність карати не по-тиранеьки, а по-учительськи, не буйствуючи, а спокійно і мирно... Багатий над бідним у школі нічим не повинен бути вище, лише самою наукою... Вчити дидаскал і любити повинен всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт бідних, тих, хто ходить вулицями, просячи милостиню" [ 9].

Однією з характерних ознак педагогіки братських шкіл була підготовка вихованців до участі у громадському житті шляхом виконання ними обов'язків різних виборних посад учнівського самоврядування. Щоб зацікавити школярів наукою, існували так звані локації. Найкращих називали сенаторами, і вони зазвичай сиділи за першими партами. Старші студенти-аудитори з їх числа опитували учнів нижчих класів, а учитель перевіряв справедливість оцінювання.

З початку XVII ст. у братських школах створювались окремі "молодячі", або "младенческие", братства, основна мета яких - моральне виховання юнацтва.Слід зазначити, що до таких молодіжних братств входили всі учні братської школи. Так, відповідно до укладеного Петром Могилою статуту Києво- Могилянської колегії /"Анфологія"/, в ній було дві "конгрегаціі"/"младенческие" братства/: старша під покровом Богородиці й молодша під покровом св.Володимира. В них учні обирали свою управу, давали присягу Україні бути патріотами і чесними людьми, шанувати свій монастир, привчалися до самодіяльності. Особливої уваги заслуговують відносини братської школи і батьків, які були зафіксовані в статуті. Коли батько приводив сина, то за присутності двох свідків (найчастіше сусідів) підписував угоду з учителем, де зазначалося, чого школа має навчити учня, і визначалися обов'язки батьків - сприяти навчанню і вихованню своєї дитини, перевіряти виконання домашніх завдань [6].

Яскраві зразки учнівського самоврядування знаходимо в коза¬цьких школах XVII-XVIII ст., які продовжили кращі гуманістичні й демократичні традиції братських шкіл. У запорозьких школах існувало виборне "курінне управління", тобто учнівське самоврядування - тут його запровадили набагато раніше, ніж, скажімо, у Швейцарії (1761 p.), а відтак в Англії, Індії, США. Управління школою нагадувало військову адміністративну систему того часу. Для дотримання порядку в школі учні наприкінці кожного року обирали з-поміж себе двох отаманів - для молодших і старших вихованців та одного кухаря. Вони могли бути переобраними через рік або залишені на своїх посадах на тривалий період. Учні мали свої "вольності", досить широкі права. Наприклад, учень міг залишати школу за своїм бажанням будь-коли.

Окрім того, старші школярі, котрі мали добрі успіхи у навчанні, залучалися до вчительської праці. їх називали "виростками шкільними" або "молодиками". У сферу їхніх обов'язків входило допомагати вчителю у роботі, перевіряти готовність учнів до уроку, знайомити менших школярів зі змістом окремих творів. Згодом таке взаємне навчання запровадили в Індії та Англії, воно дістало назву "бельланкастерськоїсистеми" (1|.

Найбільшого поширення у педагогічній практиці Західної Європи набула модель "шкільної республіки" швейцарського педа¬гога Мартіна Планти. Однією з популярних модифікацій її були так звані філантропіни в Німеччині. Незважаючи на те, що філантропісти /представники буржуазно-педагогічної течії філантропізму в Німеччині у XVIII - на поч.ХІХ ст./ були прибічниками станової школи, вони відстоювали виховання дітей відповідно до законів природи, формування в людині доброчинності, милосердя, почуття власної гідності, гуманізму й справедливості. Значний вклад у реалізацію філантропістської моделі учнівського самоврядування у шкільництво зробили німецькі педагоги Й.-Г.-Б. Базедов і Х.Зальцман. Заснований Базедовим у Дессау 1774 року "Філантропія" мав вигляд патріархальної держави. Щотижня під керівництвом директора-"батька дому" збиралися вчителі й 18 "асесорів" з числа учнів на загальні збори, де оцінювали поведінку школярів, оголошували догани і похвали. "Сенат" із вчителів виносив покарання. На ньому були присутні троє учнів, котрі могли захистити своїх товаришів чи звинуватити їх. Послідовник Базедова Зальцман також 1774 року в Шнепфенталі відкрив школу з елементами самоврядування, новизна якої полягала в оплаті праці учнів, котрі обіймали шкільні посади.

Французька революція дала поштовх ідеї дитячого самоврядування. Своєрідними поглядами на цю справу відзначався Шарль Фур'є. Він вважав, що діти повинні бути організовані в "дитячі зграї"("банди", "орди") з метою виконання різних громадсько- v корисних робіт, які вони виберуть відповідно до своїх нахилів: розводити квіти, прикрашати зали для громадських свят, стежити за чистотою. Ідею дитячих "виховних общин" або, висловлюючись сучасними термінами, "дитячих колгоспів", розвинув Фіхте, підкреслюючи, що діти працюватимуть в них, не претендуючи на якусь особисту власність.

У другій половині XVIII сторіччя сформували теорію "вільного виховання", яка цілком відповідала демократичному духові французької революції, що відбувалася під гаслами волі, рівності і братерства. Її автором і найхарактернішим виразником був матеріаліст і просвітитель Жан-Жак Руссо, а переконаними послідовниками - Еллен Кей і Лев Толстой. Останній вважав, що свобода виховання полягає у невтручанні школи у формування переконань і характеру учнів. Ця теорія тісно поєднувала виховання дітей за їхніми інтересами і бажаннями з традиціями учнівського самоврядування. Як зауважив Г.Ващенко [3], вона ставила в центр виховання людину, а педагог залишався в ролі спостерігача й організатора оточення, отож фактично ототожнювала виховання з розвитком.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. центр педагогічної думки поступово переміщується у США, де процес демократизації школи відбувався набагато інтенсивніше, ніж у Європі. Широкого розповсюдження тут набувають ігрові форми самодіяльності в різних клубах, гуртках і громадських організаціях школярів. Час великого бізнесу визначив як першочергове завдання формування майбутніх підприємців шляхом змагання і боротьби за лідерство під час спільного виконання роботи. Модель самоорганізації і самоврядування, розроблена Уілеоном Джіллем, лягла в основу американської школи "групових робіт" і виглядала щось на зразок міського самоврядування. Учні самі обирали собі мера, членів міської управи, суддю, канцеляриста, поліцмейстера і поліцейських.

Ідеї свого співвітчизника продовжила педагог Олена Паркхерст, автор т. зв. "дальтонівського лабораторного плану", що його слід розуміти не тільки як метод навчання, а насамперед як його організаційну форму, що замінює й ліквідовує форму класно- лекційну. Відповідно до згаданого плану класи перетворюються на лабораторії окремих дисциплін, учитель - на інструктора, ліквідовується розклад лекційних занять, кожен учень одержує завдання, самостійно працює над ним, плануючи свою роботу, й періодично звітує за неї. При деяких позитивних рисах ця система має чимало хиб: вона майже виключає живе слово вчителя і руйнує дух класу як дитячої спільноти.

Американська організація шкільного життя, що здебільшого копіювала діяльність міської управи, відкривала для учнів простір для свободи, ініціативи і підприємництва.

Слідом за демократичною американською на початку XX ст. склалась і авторитарно-демократична європейська модель учнів¬ського самоврядування. Варто зауважити, що в основі "американської" моделі - принцип особистої суверенності і громадянського рівноправ'я, а демократична за формою і авторитарна за змістом "європейська" модель самоврядування в освітніх інституціях базується на принципі першості вихователя над підлеглим, тобто забезпечує суб'єктно-об'єктні відносини у процесі навчання і виховання.

Загострення політичного становища робітничо-селянських мас і зростання революційного руху вплинули на розгортання учнівського і студентського самоврядування в Україні та Росії. Однак в умовах феодально-бюрократичної системи освіти народницькі проекти "гімназійних господарств" і "середньо-навчальних реформ" виявилися утопічними й зазнали краху. Наприкінці першої світової війни право на існування здобули лише декілька самоврядних колоній, серед них - дитяче товариство "Сетлемент" /1908/, дитяча літня трудова колонія, створена відомим педагогом С.Т.Шацьким, школа-комуна Лепешинського, школа-колонія "Червоні зорі" Іоніна. Органи самоврядування обирались в колонії на загальних зборах колоністів, які гордо називали себе будівниками "Червоних зір". Основним структурним підрозділом школи були осередки сприяння, які щоранку видавали наряди на роботу педагогам і дітям та контролювали їхнє виконання. Особливе місце займає "Південно¬російська спідка учнівської молоді", що діяла у 1902-1904 роках, об'¬єднуючи понад 500 членів у 40 учнівських гуртках 11 міст південної Росії, в тому числі й таких українських, як Маріуполь, Бердянськ, Феодосія, Керч. Учнівський рух того часу був пов'язаний з відстоюванням прав і свобод у школі, проблемами демократизації й гуманізації навчального процесу. Так, восени 1905 р. учні Єлисаветградського громадського комерційного училища влаштували колективні акції непокори проти жорстокого, казенно- бюрократичного режиму, що базувався на всіляких заборонах і обмеженнях та суворому нагляді за учнями. Педагогічний комітет 29 жовтня 1905 р. змушений був прийняти вимоги старшокласників та батьків учнів:

1. Бажана участь батьків у засіданнях педагогічного комітету...

2, Клопотати перед попечителем про дозвіл учням чотирьох старших класів збиратися у приміщенні гімназії в позаурочний час для проведення зборів з різних шкільних питань під головуванням обраного ними члена педагогічного комітету...

5. Вийти з клопотанням про усунення нагляду як такого, що не досягає мети. 111{.

Після жовтневого перевороту 1917 року виникла нагальна по¬треба впровадження на шкільному й груповому рівнях "американ¬ської" моделі самоврядування, попередньо очистивши її від буржуазно-класових нашарувань. Відомий педагог і психолог Блонський ГІ.П. рішуче заявляв: "Ми примикаємо до тієї течії в педагогіці, яка настоює на шкільному самоврядуванні. Респуб¬ліканська школа повинна виховувати республіканців. Учителю пора перестати бути монархом чи унтером" [2]. В "Основних принципах єдиної трудової школи" /1918/ йшлося про те, що учні, беручи участь у шкільному житті, повинні користуватися правом самоврядування.

У роки революції і громадянської війни спектр молодіжного руху значно розширився за рахунок об'єднань учнівської молоді. Лише на терені Києва на початку 1918 р. у 30 школах із 62 існували свої українські громади, які делегували від кожних 15 членів по одному представникові в міський Осередок українських середньошкільних організацій. Організації так званих середньошкільовиків, котрі діяли з кінця XIX ст., після Лютневої революції об'єдналися у Всеросійську структуру - Організацію середніх учбових закладів (ОСУЗ), куди увійшла більшість об'єднань України. У цей час про себе заявили Учнева спілка Переяслава, Українська громада учнів середніх шкіл (Старобєльськ), Юнацька спілка (Катеринослав, Павлоград, Сквирка, Хорольськ, Кролевець ), Освітня організація Роменських серєдньошкільяиків, Українська громада молоді середніх шкіл (Єлисаветград), Шкільна просвіта середньої школи Ізмаїла, Спілка учнів українців "Зірка " у Миколаєві [4] .

Що у 20-х роках відбувалися педагогічні пошуки такої моделі школи, яка б сприяла розвитку ініціативи і самостійності, творчих здібностей дітей і, водночас, базувалась на керівній ролі вчителя. Однак школа 20-30-х років була покликана відображати нові суспільні явища, виконувати соціальне замовлення, відповідати соціально-політичним засадам нового ладу [5].

Питанням впровадження самоврядування у практику життєдіяльності дитячих будинків присвятив частину свого життя відомий польський педагог Януш Корчак. Самоврядування як наскрізна система почала своє становлення з перших днів існування Дому Сиріт і Нашого Дому. В цих закладах воно набуло змістовного характеру, бо встановлювалося не одномоментно, не завдяки насадженим педагогами формам, а поступово розвиваючись - від газетки, системи чергувань, соціалізованих виховних технік до товариського Суду, Сейму (Ради самоврядування), Кодексу і Статуту як законодавчо-правових норм співжиття [7].

1923 року було прийнято Статут єдиної трудової школи, згідно з яким при кожній школі організовували шкільні ради, куди, окрім працівників школи та представників громадських організацій, вхо¬дили учні /з 12-літнього віку/ по одному з кожного класу. Рада збиралася один раз на місяць і вирішувала нагальні питання життя школи.

На жаль, наслідки соціалістичної демократизації народної ос¬віти були жалюгідними. Інститут методів шкільної роботи після серії перевірок стану самоврядування в закладах освіти /1926/ був змушений констатувати, що воно набуло потворних форм: в основу діяльності самоврядних учнівських органів покладено авторитарність і залякування; учкоми переродил и ся у донощиків; шкільні ради взяли на себе міліцейські функції дисциплінарних стягнень і "розгляду справ".

Н.К.Крупська добре розуміла всю небезпеку цих ритуально- бюрократичних ігор і дисциплінарних судилищ, делікатно пробувала вести боротьбу з подібними явищами вульгаризму. Однак командно- адміністративна система усунула від шкільної справи кращих педагогів-організаторів, зокрема й Н.К.Крупську. Після утворення СРСР дитячий і юнацький рух було уніфіковано. Наркомпрос УРСР у 1924 р. прийняв рішення про те, що комсомол і піонерська організація "є найкращими формами комуністичного виховання дітей робітників і селян на базі їх самоорганізації і самостійності."

У 1932 році "як буржуазне перекручення" засудили лабораторно- бригадну форму навчання - спотворений експеримент застосування моделі "дальтонівського лабораторного плану" в радянській школі.

Поняття самоврядування аж до середини 60-х років було вилучено з педагогічного лексикону як абсолютно вороже духові комунізму.

Пошук шляхів і способів формування учнівського і студентсь¬кого самоврядування соціалістичного типу припадає на другу поло¬вину 80-х років, а його відродження, активізація діяльності у школах - на другу половину 90-х років. Роль самоврядних органів за попереднім Законом України " Про освіту" відводилася Радам школи, однак своєї місії їм не вдалося виконати.

В умовах державотворення в Україні докорінно змінюються мета, стратегія і тактика функціонування самоврядування. їхня суть зводиться до формування гідного громадянина України на основі загальнолюдської моралі, національної культури, традицій та духовності українського народу.