3. Криза республіки та полісної форми держави в Римі. Основні прояви та наслідки. Причини переходу від республіки до імперії.

Давньоримська держава у своїй історії пройшла три основних етапи: царський період (8-6 ст. до н.е.), Республіка (5-1 ст. до н.е.), Імперія (1-5 ст.).

Період Республіки, що тривав більше п'яти століть, завершився тим, що Рим з міста-держави полісного типу перетворився у велике територіальне об'єднання, що виходить далеко за межі Апеннінського півострова. Саме розширення границь римської держави, внаслідок успішних завоювань, стало основною передумовою для переходу до нового типу держави. Історичними проявами необхідності змінити устояну, але вже що не відповідає новим політичним умовам форму керування можна назвати весь комплекс політичних конфліктів в І в. до н.е.

Період з 30-х рр. ІІ в. до н.е. по 30-і рр. до н.е. ще самі римляни назвали епохою "громадянських війн", маючи на увазі гострі зіткнення усередині Рима між представниками різних політичних угруповань. До них необхідно додати прояви соціального невдоволення (виступу римського плебсу, повстання рабів) і боротьбу італіків за повні римські права. В цілому, епоха громадянських війн була основним проявом кризи республіки. В античну епоху римляни виокремлювали “війни громадянські” (“bellum civile”) та “війни рабські” (“bellum servile”). До першого типу – відносили наступні конфлікти всередині римського суспільства: боротьба між сенатом та вершниками, аграрні рухи, гостру політичну боротьбу у Римі (диктатура Сули, заколот Катіліни, тріумвірати, диктатура Цезаря). До «рабських війн» відносили повстання рабів, боротьбу італіків за повні громадянські права, боротьбу провінційного населення.

Криза республіканського Риму проявлялася і у нових рисах політичного життя, що можна простежити в період 130-х – 30-х рр.. до.н.е. Це: (1) репресії проти опонентів (проскрипції); (2) конфіскація майна репресованих (по суті – інколи репресії власне і були викликані бажанням збагатітися за рахунок репресованих); (3) використання лібертинів (вільновідпущеників) у боротьбі; (4) вбивства політичних опонентів; (5) перебігання з одного політичного «табору» до іншого; (6) поява “партій” (наприклад: популяри та оптимати, маріанці, суланці, цезаріанці); (7) маніпуляція військом (після реформи Гая Марія армія перетворюється на окрему політичну та соціальну групу); (8) популізм; (9) активна участь homo novus у політичному життя держави (люди незнатного походження, які «прорвалися» на верхівку римського політичного та економічного життя завдяки своїм талантам та вмінням, а не через аристократичність походження); (10) диктаторство; (11) постійні політичні/соціальні інновації (реформи); (12) порушення традицій; (13) прагнення вирішити особисті питання як державні.

Окрім цього – основним проявом кризи можна вважати те, що порушувалися головні принципи полісного життя: володіння земельним наділом мало бути тісно пов’язаним з повними громадянськими правами. Якщо раніше із втратою наділу землі з фонду ager publicus людина втрачала й громадянські права, то в епоху кризи республіки ця традиція вже не існувала. До Риму стікалися великі натовпи обезземеленого селянства, що залишалися повноправними римськими громадянами. Для них більш прийнятним було зайняття жебракуванням, ніж праця поряд з рабами у латифундіях (великі земельні господарства, зорієнтовані на ринок) та ергастеріях (ремісничих майстернях). Негативне ставлення до фізичної роботи було спровоковано широким застосування рабської праці, тому що в Римі у ІІ ст.. до н.е. відбувся перехід до класичного рабства. Ця маса громадян стала однією з причин занепаду політичних інститутів республіканського Риму, тому що їх право голосування використовували заможні люди, які фактично скуповували їх голоси організацією роздач хліба, видовищами, грошами.

Основними причинами, які об'єктивно сприяли переходу від республіки до встановлення одноособової влади в Римі були: (1) масштаби імперії, (2) нездатність сенатського уряду забезпечити керування державою, (3) роль, що зростала, армії.

На початок І в. до н.е. до складу римської держави входили: Італія (Апеннінський півострів), значна частина Галлії й Іспанії, Македонія, Епір й Ахайя (Греція), частина Малої Азії й Східного Середземномор'я, Кіренаїка й Нумідія (Північна Африка), з територією колишнього Карфагена. На цих землях були організовані римські провінції, що управлялися призначуваними й досить часто змінюваними посадовими особами (проконсули, легати, квестори, пропретори). Відсутність постійного бюрократичного апарата, тимчасовість перебування на посаді, децентралізованість у загальному керуванні провінціями, що в рамках полісної системи держави було нормальним явищем, на землях великих володінь Рима тепер було скоріше негативним. Нобілітет (знатні римляни), що найбільше завзято відстоювали збереження республіканських (полісних) традицій до кінця І в. до н.е. фактично втратив своє політичне значення. На політичній арені Рима з'явилися представники інших соціальних груп, які були зацікавлені в трансформації політичної системи.

До всього цього необхідно додати особливе положення, що стала займати армія у римському суспільстві. Після реформи Гая Марія у 107 р. до н.е. вона перетворилася в окрему соціально-політичну силу, інтереси якої прямо залежали від командуючих легіонами, успіхи яких могли забезпечити воїнів землею, військовим видобутком, пільгами. До війська тепер допускалися незаможні римські громадяни, які раніше не мали можливості служити у війську, бо не мали коштів для озброєння. Відтепер озброєння здійснювалося за рахунок держави, воїни призивалися на службу на термін 25 років, ставали професіоналами завдяки постійним тренуванням, наприкінці служби отримували грошову виплату та земельний наділ в тій провінції, в якій виходили у відставку. Таким чином «війна» ставала «вигідною професією». Окрім того, Марій запропонував повні громадянські римські вправа всім італікам, які будуть служити визначений термін у римському війську.

Реорганізація римської армії мала як позитивні, так і негативні сторони. Організація легіону ускладнилася (легіон – когорта – маніпула), але спростилися тактичні рухи й керування легіоном. Підвищилося значення й роль командного складу при підготовці до бою й у ході бою. Посилена була технічна оснащеність армії. Широко став застосовуватися шанцевий інструмент, з'явилися інженерні обози, що, однак, не позбавило легіонерів від обов'язкового особистого багажу. Проведені реформи, безсумнівно, сприяли зміцненню римської армії. Перетворення армії в професійну змінило її роль у політичному житті республіки. Надзвичайно зросла роль полководця, від якого тепер багато в чому залежало особисте благополуччя воїна-професіонала. Армія фактично перетворювалася в знаряддя окремих угруповань великих рабовласників, що прагнули до установи в Римі військової диктатури. Військова реформа Марія підготувала встановлення військової диктатури в римській державі.

Такі явища суспільно-політичного життя Рима як диктатура Сули, змова Катиліни, диктатура Цезаря "підготували" римське суспільство до можливості встановлення одноособової влади. При збереженні республіканських форм, з такими їхніми рисами як підзвітність посадових осіб, виборність, тимчасовість перебування на посаді, були сформовані механізми, завдяки яким одна людина одержувала у свої руки практично необмежену владу, будучи обраним на кілька посад одночасно, опираючись на віддане йому особисто військо й певну групу населення як у самому Римі, так і за його межами.

Діяльність названих військово-політичних діячів Рима підготувала ґрунт для виникнення такої форми як "принципат": режим, при якому фактично одноособове правління ховалося за ще два століття існуючими республіканськими "декораціями". Перший принцепс – Октавіан Август своєю внутрішньою й зовнішньою політикою заклав основи майбутньої системи домінату – відкритої монархічної форми правління.

Джерела :

Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – М., 1964.

Тацит Корнелий. Сочинения. – Л., 1969. – т.1.

Гай Светоний Транквилл. – Жизнь двенадцати цезарей. – М., 1966.

Історіографія:

Бокщанин А.Д. Попытки аграрных реформ и социальная борьба в Римской республике в конце 2 века до н.э. // Преподавание истории в школе. – 1954. – № 4.