§21. Необхідна оборона та інші обставини, що виключають юридичну відповідальність

Не всі зовні протиправні діяння в дійсності є такими. Є обставини, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння. У кримінальному та адміністративному праві такими обставинами є необхідна оборона і крайня необхідність.

Необхідна оборона - це правомірний захист від суспільно небезпечного посягання шляхом нанесення шкоди нападникові. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Діяння, які сталися за необхідної оборони без перевищення її меж, не піддягають кримінальній відповідальності.

Явна невідповідність захисту характерові і небезпечності посягання називається перевищенням меж необхідної оборони. Явність - це очевидність для всіх і кожного, і насамперед для того, хто захищається, невідповідності, неспівмірності нападу та захисту. Перевищення меж необхідної оборони може здійснюватися тільки свідомо і карається лише у випадках настання смерті або тяжких тілесних ушкоджень нападника.

Крайня необхідність - це особливі обставини, за яких особа вимушено заподіює шкоду. Це дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але скоєна у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі, її правам або правам інших громадян, якщо цю небезпеку за обставин, що склалися, не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута.

Особа, яка діяла у стані крайньої необхідності або необхідної оборони, не підлягає й адміністративній відповідальності.

До необхідної оборони прирівнюються дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані, на

67

затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її до відповідних органів влади. Шкода, завдана при затриманні, має відповідати характеру і небезпеці посягання та обстановці затримання.

Є інші обставини, що виключають юридичну відповідальність.

§22. Алкоголізм, наркоманія,

токсикоманія і правопорушення

Правопорушення тісно пов'язані з такими антисоціальними явищами, як алкоголізм, наркоманія і токсикоманія. Поширення останніх у суспільстві майже автоматично призводить до суттєвого зростання кількості правопорушень.

Алкоголізм — це хворобливий стан особи, який характеризується її потягом до спиртних напоїв.

Наркоманія — це патологічний потяг до наркотиків, який розвивається внаслідок систематичного введення їх в організм людини.

Токсикоманія — це використання різного роду токсичних речовин, які не віднесені законом до наркотичних.

Вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин згубно впливає на здоров'я людей, порушує нормальне функціонування мозку, руйнує нервову систему, призводить до деградації особистості. Такі особи стають суспільно небезпечними і схильними до скоєння правопорушень і злочинів. Часто вони вчиняють злочини з метою роздобути гроші на придбання наркотиків, спиртних напоїв та ін.

Нерідко причиною вживання спиртних напоїв і наркотичних речовин є бажання тимчасово зняти нервову напруженість, моральне незадоволення, бажання відійти від реальності з її турботами І труднощами.

До причин, які сприяють цим вкрай небезпечним у суспільстві явищам, можна віднести: традиції вживання спиртних напоїв у дні відзначення різних подій, безробіття серед значної частини насе­лення, обмежена кількість місць для занять спортом і культурного відпочинку або недоступність їх з матеріальних причин, подекуди недостатня увага до цієї проблеми у виховній та законотворчій роботі.

Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності. Доведення неповнолітнього за <і ♦

68

певних умов до стану сп'яніння, втягнення неповнолітніх у вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, схиляння будь-якої особи до вживання наркотичних засобів є злочинами, за які передбачається сувора відповідальність.

Водночас не можна не зазначити, що сьогодні відсутня ефек­тивна протидія алкоголізму і курінню, а реклама спиртних напоїв і цигарок заполонила вулиці міст України, масовий продаж цих виробів які можна придбати навіть поруч зі школами та іншими навчальни­ми закладами, в містах функціонує величезна кількість торговельних закладів, де можна придбати в будь-яку годину і в будь-якій кількості горілку, вино, цигарки і т.д.

69

розділ ii. конституційне

_{законодавство}

УКРАЇНИ

Т ЕМА 7. ЗАКРІПЛЕННЯ

ДЕРЖАВНОГО, НАРОДНОГО Й НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ ДО ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

$23. Декларація про державний суверенітет України

Державний суверенітет означає, що влада держави є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах її кордонів, а також незалежність і рівноправність держави у взаємовідносинах з іншими державами.

Народний суверенітет — це повновладдя народу, визнання його єдиним джерелом влади, відповідальність держави перед суспільством.

Національний суверенітет—це повновладдя нації, її можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, в тому числі й щодо створення самостійної держави.

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР — коли Україна ще перебувала у складі колишнього Союзу РСР—прийняла важливий політичний і правовий акт — Декларацію про державний суверенітет України, який відіграв значну роль у розбудові української держави.

У преамбулі та 10 розділах Декларації державний суверенітет України розкрито як верховенство, неподільність, повнота і самостійність влади республіки на її території. У Декларації зазначено,

70

що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади в Республіці; що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.

Декларація проголосила: народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. У Декларації гарантується всім національностям, що проживають на території України, право вільного національно-культурного розвитку, визнається пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права.