55.Формування податкової системи в Україні.

Податкова система, як було зазначено вище, - це сукупність установлених у країні податків. Саме діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків - це податкова політика держави, яка має певні принципи. Податкова політика спрямована на мобілізацію грошових доходів у бюджеті для того, щоб сформувати фінансову базу держави з одного боку, а також не збільшувати податковий прес для організацій та підприємств з метою підтримки зацікавленості останніх в отриманні прибутку.Податкова система — сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилученняїх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Принципи оподаткування, що вперше були сформульовані А. Смітом у формі чотирьох положень, чотирьох основоположних, можна сказати, що стали класичними.

Сьогодні в Україні ці принципи розширені та доповнені у відповідності з вимогами сьогодення. Для України і для самих громадян дуже важливим є сам факт існування цих принципів, а також реальні результати від їх дії, такі, як створення сприятливого середовища для вітчизняних товаровиробників, для розвитку їх конкурентоспроможності; підлагоджена та компетентна робота податкових органів тощо.

До принципів побудови податкової системи України належать:

• стимулювання підприємницької діяльності й інвестиційної активності;

• обов’язковість;

• рівнозначність та пропорційність;

• рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;

• соціальна справедливість;

• стабільність;

• економічне обґрунтування;

• рівномірність сплати;

• компетенція;

• єдиний підхід до розробки податкового законодавства;

• доступність та зрозумілість норм податкового законодавства;

• адміністративна спрощеність;

• економічна ефективність;

• гнучкість;

• інфляційна нейтральність.

Розглянемо деякі принципи більш детально для того, щоб зрозуміти основні напрямки податкової політики.

Принцип соціальної справедливості. Цей принцип базується на соціальних орієнтирах, які виступають первинним явищем по відношенню До податкової політики. Правильно встановлені соціальні орієнтири сприяють справедливій податковій політиці. Соціальними орієнтирами в даному випадку можуть бути фактори діяльності фізичних та юридичних осіб - доходи і споживання, майно і приріст грошового капіталу, ресурсна забезпеченість, видача вкладених коштів інше. Основна мета - створення податкової системи, яка б враховувала всі ці фактори.

Принцип рівнонапруженості. Рівнонапруженість означає поєднаність потенційних можливостей і досягнених результатів. Відносно до податкової політики, це означає, що зобов'язання перед державою для всіх платників здійснюється згідно з їхніми можливостями і результатами діяльності. Рівнонапруженість може досягатися різними способами: в одних випадках шляхом установлення єдиних для всіх платників ставок, в інших, навпаки, за допомогою їх диференціації. Головне - забезпечення рівних початкових умов для всіх платників податків.

Принцип економічної ефективності. Цей принцип базується на двох основних функціях податків: фіскальної і регулюючої, тобто на двох аспектах. Перший, відображаючий фіскальну функцію податків, полягає в ефективності їх стягнення: повноти, своєчасності, недопущенні ухилення від сплати податків, мінімальні затрати, пов'язані із мобілізуванням податків в бюджет.

Другий аспект відображає регулюючу функцію податків. Слід зазначити, що в деяких податках закладена регулююча дія, а деякі наділені нею посередньо, тому цей аспект першочергово стосується податків з чітко вираженою регулюючою дією. Але, навіть у цих податків не завжди регулююча функція діє автоматично. Саме тому податкова політика повинна забезпечити вплив податків на економічну справедливість. Інакше потрібно буде змінювати механізм стягнення податків, чи констатувати непридатність діючих податків.

Принцип стабільності означає те, що податкова політика повинна дотримуватись певних ознак, орієнтирів, які зазначені державою, а змінюватись - поступово, еволюційно. Це дає змогу, по-перше, суб'єктам фінансових відносин мати сталі інтереси, створювати певні перспективи в своїй діяльності. Постійно змінна податкова політика впливає на фінансову діяльність дуже погано, так як до змін, які можуть відбуватись, треба пристосовуватись. Тому, по-друге, стабільність податкової політики має велике значення для здійснення податкової роботи.

Гнучкість податкової політики відображається у двох формах: в здійсненні реформи (ця дія проводиться у випадку негайної необхідності), а також в поступовій зміні еволюційним шляхом (це більш розвинутий засіб реагування і більш ефективний).

Треба сказати, що принцип стабільності та гнучкості знаходяться в протилежних значеннях. Кожна країна повинна знаходити оптимальне співвідношення між ними. З одного боку, не існує ідеальної податкової системи для всіх країн, а з другого - не можна безперервно змінювати податкову політику. Знаходження золотої середини - ось головна мета.

На наш погляд дотримання і чітке виконання згаданих принципів призведе до ефективної роботи податкової системи України. Реалізація їх на практиці допоможе побудувати ефективну податкову систему.

Таким чином, податкова система вважається ефективною згідно виконання двох умов: коли фінансово забезпечується виконання функцій держави і коли достатньо виконується основні принципи оподаткування.

Податки — обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:

— загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

— місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління).

За об'єктом оподаткування:

— податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо);

— податки на майно (сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

— податки на споживання (сплачуються при використанні доходів).

За методом стягнення:

— розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями і, нарешті, між окремими платниками;

— окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір податку для кожного платника.

Визначальним критерієм класифікації податків є форма оподаткування.

За цією ознакою розрізняють такі податки:

Прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу.

Непрямі (опосередковані) — вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:

— реальні (земельний податок, домовий, на грошовий капітал і т. ін.);

— особисті — встановлюються для конкретного платника особисто (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток корпорацій, на спадщину, на дарування, на приріст капіталу, на майно і т. ін.).

Непрямі податки поділяють на три групи:

фіскальні монополії,

акцизи,

мито.

56.Світове господарство: поняття та етапи його розвитку. Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів.

58.Міжнародна торгівля- посідає особливе місце в складній системі світовогосподарських зв’язків. Вона опосередковує практично всі види та форми міжнародного співробітництва, включаючи спільну підприємницьку діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій тощо. Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують:

1) експорт;2) імпорт;3) торговельний баланс;

4) загальний обсяг зовнішньої торгівлі (зовнішньоторговельний оборот); 5) загальний обсяг міжнародної торгівлі (світовий товарообіг);

6) товарна структура;3) географічна структура.

57.Міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія - на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може грунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний продукції порівняно зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але

59.Міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування. Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних зв`язків. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:1)відмінності у витратах виробництва;2)бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження; 3)бажання захистити свій капітал від інфляції; 3)непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні;4)прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково- рівень.Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення. Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні. Теорія ринкової влади С.Хаймера - суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів. Форми міжнародного руху капіталу:За джерелами походження:-офіційний (державний);-приватний (недержавний) капітал. За характером використання коштів:-підприємницький;-позичковий (міжнародний кредит);-міжнародна економічна допомога.За термінами вивезення капіталу:-короткостроковий (до одного року);-середньостроковий (більше одного року);-довгостроковий (більше 3 років).За типом фінансових зобов'язань:-кредитні операції;-нвестиційні операції.

60. Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру. Причини, які породжують міграцію робочої сили: 1. загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і наукомістські в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах. 2. специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками: 1. За напрямами руху: - еміграція – виїзд робочої сили за межі країни, - імміграція – в'їздробочої сили в країну, - рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання. 2 За часом: - остаточна – виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання, - тимчасова – виїзд в іншу країну на певний період часу, - сезонна – виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт), - маятникова – характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій. 3 За організацією:- добровільна – непримусове переміщення населення, - примусова – виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів,- організована – здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством,- самодіяльна – нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.4. За якісним складом: - міграція робочої сили низької кваліфікації,- міграція робочої сили високої кваліфікації,- міграція вчених (“відпив інтелекту”). Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу. 5. За професійним складом:-міграція робітників,- міграція спеціалістів, - міграція представників гуманітарних професій.

61. Міжнародні науково-технічні відносини – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з розвитком і використанням світових досягнень науки та техніки.Міжнародні науково-технічні відносини відображають зв’язки по:- спільному проведенню науково-дослідних робіт;- спільній розробці і використанню науково-технічних нормативів істандартів;- обміну результатами наукових робіт;- проведенню спільних досліджень;- впровадженню та використанню спільних науково-технічних програм.В організаційно-виробничому аспекті міжнародні науково-технічні відносини можна класифікувати на:- обмін загальною науково-технічною інформацією;- укладання та реалізацію контрактних угод щодо проведення НД ДКР;- здійснення міжнародних науково-технічних програм по спеціальних проблемах (біотехнологія, генна інженерія і т.д.);- спеціалізація в галузі науково-технічних робіт;- кооперування в галузі науково-технічних робіт (об’єднання зусиль партнерів з метою спеціального розв’язання науково-технічних задач);- міжнародні науково-виробничі об’єднання:-міжнародні науково-дослідні організації;- міжнародні науково-дослідні інститути (МАГАТЕ інститут ядернихдосліджень в Дубліні);- міжнародні науково-технічні лабораторії (лабораторія сильних полів у Варшаві);- міжнародні науково-технічні центри (центр по електрозварюванню інститут ім. Патона).Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) – це форма МЕВ, яка являє собою систему економічних зв’язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі і існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, які закріплені в міжнародних економічних договорах. Форми міжнародних науково-технічних відносин: - обмін ліцензіями, патентами (ринок ліцензій патентів);- “ноу-хау” – надання технічного досвіду, новинок і секретів виробництва;- інжиніринг – надання технологічних знань необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин та обладнання; жу і використання куплених або орендованих машин та обладнання;- міжнародні виставки та ярмарки;- міжнародні зв’язки між науковими установами;- підготовка та перепідготовка кадрів.

62. Спільне підприємництво — це різноманітні форми виробничо-господарської діяльності партнерів двох або кількох країн, яка ґрунтується на об'єднанні зусиль, фінансових засобів, матеріальних ресурсів, довгострокових гарантій збуту товарів, систематичному оновленні продукції, науково-виробничій і торговій кооперації, участі в прибутках, розподілі технічних та інвестиційних ризиків.Спільне підприємництво здійснюється у формах обміну технологіями й послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції та її реалізації, а також у таких формах, як концесії, консорціуми, акціонерні товариства і компанії з виробничо-збутовою діяльністю, міжнародні економічні організації, спільні (змішані) підприємства і вільні економічні зони.1. Концесія — це договір на здачу в експлуатацію на певний період на договірних умовах надр і земельних ділянок, підприємств та інших господарських об'єктів, які належать державі або муніципальній владі 2. Консорціуми — це тимчасові союзи господарських незалежних фірм або організацій, що виникають з метою скоординованої підприємницької діяльності. Консорціум, як правило, несе солідарну відповідальність перед замовником, а кожний його член — майнову відповідальність у межах 8—10 відсотків його частки у замовленні.3.Аціонерні товариства — організаційна форма об'єднання підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів), одна з основних організаційних форм утворення сучасних великих підприємств. Акціонерні товариства бувають двох основних видів: закриті, акції яких належать кільком приватним особам (засновникам) і не надходять у вільний продаж; відкриті (в деяких країнах вони мають назву «публічні»), акції яких вільно продаються і купуються на фондовій біржі.4.Акція — це цінний папір, який є свідоцтвом про участь його власника в капіталі акціонерного товариства і дає право на отримання певної частини щорічного прибутку товариства у вигляді дивідендів.5. Спільні підприємства — це виробничі підприємства, торгові фірми, впроваджувальні та інші сервісні організації, а також міжнародні виробничі об'єднання, які створюються для координації господарської діяльності деяких фірм і підприємств на засадах збереження власності на майно його учасників. У разі необхідності учасникам таких підприємств надається право частково об'єднувати своє майно для проведення окремих господарських операцій або здійснення діяльності впродовж тривалого часу.6. Вільні економічні зони (спеціальні економічні зони, зони спільного підприємництва, вільної торгівлі) — це обмежені території, на яких діють особливі пільгові економічні умови для іноземних і національних підприємців, їх ще називають «вільними митними зонами», «експортними промисловими зонами». Вони мають підвищити конкурентоспроможність національного виробництва, посилити його експортний потенціал, збільшити приплив у країну прямих іноземних інвестицій.

63. Зростання обсягів міжнародної торгівлі, ускладнення торговельної діяльності вже в І тисячолітті до н.е. зумовили потребу в удосконаленні розрахункових операцій. Майже одночасно в малоазійській державі Лідія на зламі VIII—VII ст. до н.е та в Стародавній Греції на острові Егіна в VII ст. до н.е. виникли монети, які поступово стають універсальним платіжним засобом, посередником торговельних операцій між народами і країнами, об'єктом купівлі-продажу. На загальнодержавному рівні єдина "валюта" — золотий "дарик" — була запроваджена в Персії царем Дарієм І (522—486 рр. до н.е.). У Київській Русі, за свідченням "Руської правди", грошовою одиницею обміну спочатку виступали куни, або гривні кун (зливок срібла в 1/2 фунта). Водночас в обігу на території Київської Русі перебували і металеві гроші інших країн ( диргеми, арабські монети VIII—X ст.). Власні металеві (срібні) монети у Стародавній Русі почали карбувати за часів київського князя Володимира (? — 1015), проте розрахунки за зовнішньоторговельними операціями здійснювалися як металевими грошима, так і хутром. В період становлення Російської централізованої держави розвиток торговельно-грошових відносин стимулював формування грошово-фінансової системи, основою якої став карбованець (розрахункова одиниця).Перші паперові гроші у вигляді розписок банків виникли у Стародавньому Китаї: з XIV ст. вони почали поступово витісняти мідні монети. У XVII ст. процес заміни монет паперовими грошима розпочався в Японії та Європі.Розширення зовнішньої торгівлі збільшувало кількість видів грошових одиниць, шо оберталися на світовому ринку, а різноманітність валют і коливання їхньої вартості викликали потребу в обміні одних валют на інші й поступовому формуванні міжнародної валюти (евбейський талант срібла, наприклад, був своєрідною міжнародною валютою Стародавньої Греції).Та за всієї важливості грошей як елементу світової валютно-фінансової системи вони були і залишаються лише складовою цієї системи. Процес становлення національних та регіональних грошово-валютних систем супроводжувався формуванням банківської, кредитної, біржової та податкової систем, утворенням відповідних інституцій з чітко виокремленими та законодавчо закріпленими функціями, становленням міжнародних валют-но-фінансових ринків і центрів. Збільшення обсягів зовнішньоторговельних операцій у стародавньому світі привело до появи зачатків банківської справи та перших банків. У Стародавній Греції операції з обміну однієї валюти на іншу, встановлення їх співвідношення та якості кожної монети, обслуговування грошових операцій купців, посередництва у взаємних платежах здійснювали міняйли (трапезити). Міняльна справа, безготівкові розрахунки були основою приватного банківського промислу, особливо розвинутого в Афінах. Накопичені в банках вільні гроші, як власні, так і довірені міняйлу, віддавалися в позику, вкладалися в торговельні підприємства піц процент, який звичайно дорівнював 12—18 % річних, а при кредитуванні зовнішньоторговельних операцій, пов'язаних із заморськими експедиціями, зростав до 30 %. У Стародавній Греції роль перших банківських установ відігравали також храми, які, володіючи вільними коштами, здійснювали кредитування не лише приватних осіб, ай цілих грецьких полісів (наприклад, Делоський та Дельфійський храми проводили значні лихварські операції). Аналогічні банківські установи існували і в інших країнах стародавнього світу, наприклад у Вавилонії (кінець VIII — початок V ст. до н.е.). Подальшого розвитку й певної правової регламентації та спеціалізації за видами операцій набула банківська справа у Стародавньому Римі, де римські банкіри (аргентарії) здійснювали всі грошові операції, виступали посередниками в розрахунках і де використовувалися чеки, переказні векселі, інші платіжні документи. Починаючи з І ст. н.е. Рим стає своєрідним світовим центром грошових операцій, аукціонів, світовою біржею. У міру розвитку продуктивних сил, поширення і вдосконалення системи валютно-фінансових відносин у Європі в XI—XV ст. виникають і утверджуються банки та інші кредитні установи. Установи, що надавали позики під заставу речей, вперше були засновані у Франції вихідцями з Ломбардії (Північна Італія). Рівень позичкового процента в ті часи коливався в межах 15—25 %. Активну роль у формуванні банківської системи європейських країн відігравала католицька церква. Розвиток зовнішньоторговельних зв'язків, посилення економічної ролі держави, проведення нею активної зовнішньоекономічної політики об'єктивно вели до інституціоналізації банківської сфери. За безпосередньої участі держави вже за доби Середньовіччя в цілій низці країн відбувається процес становлення центральних банків, яким було надано право грошової емісії і які ставали основою національної банківської системи

64. Валю́тний ри́нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель)Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:1.Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.2.Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.3.Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.4.Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію. Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.

65. Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають субўєкти різних країн. Субўєктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах: -- -повернення;- терміновості;- платності;- гарантованості. Функції міжнародного кредиту:- забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;- збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;- прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.