6 Літературна критика дає специфічне «знання літератури», відмінне від «знань про літературу», які виробляє літературознавство.

Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви.

Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

Літературна критика (від грец. κριτική — здатність судити, розглядати, оцінювати)

Літературна критика – галузь літературознавства і складова частина літературного процесу. Літературна критика – це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її завдання – всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство. Літературна критика як складова частина літературознавства має своїм завданням давати ідейно-естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні якості. Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим – виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами.

7 Компаративістика, за визначенням літературознавчого словника-довідника Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва та ін., — це «порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)» [1, с 369].

Як бачимо з поданого визначення, поняття компаративістики тісно пов'язане з поняттям взаємовпливів. Визначення поняття «художні взаємовпливи» надається у посібнику за ред. О. Галича: «Художні взаємовпливи — це різного характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв'язки сучасної літератури з художньої культурою минулих епох, звернення до творчості різних народів» [2, с 445].

Компаративістика як метод вивчення літератури (лат. comparo — порівнюю, фр. /a litterature compare — літературна компаративістика) складалася впродовж XIX століття, але її елементи з'явилися в літературно-критичних працях ще в епоху античності. Так, у «Поетиці» Арістотеля (384 — 322 до н.е.) у підрозділі XXVI читаємо про відмінності трагедії від епосу [3, с 679—680].

Значний внесок у порівняльне літературознавство в Україні був зроблений М. Дашкевичем, М. Драгомановим, І. Франком.

Професор Київського університету М. Дашкевич був одним з найпослідовніших прихильників компаративістики. Звертаючись до теорії міграцій, М. Дашкевич стверджував, що великі письменники минулого — Данте, Боккаччо, Шекспір, Мольєр, Гете та інші — не вигадували фабул, а запозичували їх із літературних творів, які траплялися їм, або ж із народної творчості. І. Котляревський і Т. Шевченко теж використовували відомі фабули, але по-новому їх розробляли. М. Дашкевич уважав, що в літературному творі важливі не оригінальність фабули, а її обробка, духовний зміст [4, 12]. У праці «Постепенное развитие науки истории литературы» (1877) він стверджував необхідність порівняльно-типологічних досліджень, які допоможуть визначити своєрідність і майстерність авторів національних творів.

Становлення компаративістики в Україні пов'язане також з ім'ям М. Драгоманова. Перші зразки порівняльних досліджень М. Драгоманова в галузі фольклористики і літератури разом з іншими його працями були зібрані в чотирьох томах львівського «Збірника історично-філологічної секції Наукового товариства імені Т. Шевченка» під заголовком «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство»( 1899—1907). Особливу увагу вчений приділяв «мандрівним» сюжетам і їх інтерпретаціям в українському фольклорі та літературі. У працях «Найстарші руські драматичні сцени»(1885), «Два українських фабльо та їх джерела»(1886) та інших М. Драгоманов «розширив географію впливів на український фольклор і сформулював принцип необхідності виявляти запозичені та суто національні елементи в українській усній народній творчості» [4]. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу [2, с 69].

Вагомий внесок у порівняльне літературознавство в Україні зробив І. Франко (1856—1916). Він звертав увагу на аспект порівняльного аналізу творчості українських і зарубіжних письменників, напрямків і течій у різнонаціональних літературах.

Серед учених-компаративістів, які працювали в ЗО—50-х роках XX століття, слід відзначити академіка О. Білецького (1884—1961).

У сучасній компаративістиці актуальними є питання генетично-контактних зв'язків і типологічних відповідностей у різнонаціональних літературах.

Генетичними (від грецького genesis — походження, породження) вважаються зв'язки між різними літературними явищами, що мають спільне походження (спільні джерела творів, що належать до різних літератур, рецепція творів із інших літератур, міжнаціональні літературні впливи, запозичення і наслідування; переклади, переспіви тощо) [8, с 172]. Прикладом досліджень генетичних зв'язків є аналіз «мандрівного» сюжету про Дон Жуана в драматичних творах О. Пушкіна і Лесі Українки, започаткований низкою літературознавців (наприклад, О. Білецьким, Н. Крутиковою, О. Костенко, Л. Полушкіною, М. Яценко).

Контактні зв'язки (від латинського contactus — дотик) — це документально засвідчені взаємини між письменниками і відповідно школами, течіями, літературами. Д. Наливайко так зазначив особливості вивчення контактних зв'язків: «...Мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені чи привнесені...» [9, с 39].

Зокрема, у щоденнику Т. Шевченка зафіксовано, що Тарас Григорович слухав у виконанні акторки Піунової «Камінного гостя» О. Пушкіна, «відігріваючи,— за власним визначенням Шевченка, — губернським холодом обвіяну душу». Через деякий час він заніс у щоденник запис про читання М. Щепкіним монологу з «Скупого лицаря» О. Пушкіна [10, с 187, 242].

Н. Волошина вказує на захоплення Т. Шевченка драматургією В.Шекспіра. У творах українського поета ми знаходимо спільні риси з драматургією великого англійця: показ героїв у найтрагічніші моменти життя, створення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою проявляються найрізноманітніші риси їхнього характеру, розгортання дії на широкому історичному тлі, прагнення бути гранично правдивим. Доля двох закоханих у драмі «Назар Стодоля» Шевченка певною мірою нагадує долю шекспірівських Ромео і Джульєтти [11, с 21].

Неабияке значення для компаративістики мають порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах. Ми погоджуємося з думкою А. Градовського, що контактно-генетичні зв'язки й типологічні сходження — дві сторони єдиного процесу, в аналізі того чи іншого типу міжлітературних взаємин увагу зосереджено переважно на порівняльно-типологічному вивченні національної літератури в контексті всесвітнього літературного процесу, а контактно-генетичним зв'язкам відведено допоміжну роль [12, с 13]. Прикладом узагальненого дослідження типологічних зв'язків літератур є колективна праця «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» [13].

Отже, певні історичні, суспільно-політичні й культурні особливості, що склалися в XX столітті, активізували дослідження в галузі взаємозв'язків національних літератур. «Жодна велика національна література, — констатував В. Жирмунський, — не розвивається поза живою і творчою взаємодією з літературами інших народів, і ті, хто думає піднести свою рідну літературу, стверджуючи, немовби вона виросла виключно на місцевому національному ґрунті, тим самим засуджують її навіть не на «блискучу ізоляцію», а на провінційну вузькість і самообслуговування» [15, с 71].

У процесі вивчення історико-літературної наступності важливо знайти не окремі елементи схожості, а те, що в якійсь мірі характеризує спільність творчих задумів, єдність або близькість ідейно-естетичних принципів. Причому, коли ми маємо справу з творчістю справжніх майстрів, кожний прояв спадковості — це новаторський акт, художнє відкриття.

8. Допоміжні галузі науки про літературу, їх загальна характеристика. Літературознавство як і кожна інша наука, крім основних галузей має ще ряд допоміжних дисциплін. Історіографія літературна – допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням історії розвитку та нагромадження знань з основних літературознавчих дисциплін – теорія літер., іст.літер., літер.критики. матеріалом цієї науки є також літер.джерела, присвячені творчості письменників і літературознавців. Бібліографія літературна –наукова галузь, що займається виявленням, обліком і систематизацією друкованих творів, худ.літер і літературознавства. Текстологія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням худ.текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді.  Палеографія – допоміжна літературознавча дисципліна. З огляду на те, що нею послуговувалися в значній мірі історики, переважна більшість літературознавців не виділяє її як суто літературознавчу дисципліну. Палеографія вивчає писемні знаки, особливості написання літер у різні періоди розвитку мови того чи іншого народу, почерки, своєрідність паперу кожної доби, худ.прикраси – орнаменти тощо.

9. Бібліографія – допоміжна галузь літературознавства, типи бібліографії. Бібліографія літературна –наукова галузь, що займається виявленням, обліком і систематизацією друкованих творів, худ.літер і літературознавства. Перелік творів та їх видань, покажчики монографії і статей про творчість окремих письменників чи з певних питань літературознавства про літер.того чи іншого народу укладаються в певному порядку, який допомагає науковцеві чи рядовому читачеві швидко знайти потрібну книгу. Бібліографія обліковує також узагальню вальні праці, біобібліографічні словники, такі як, наприклад, біобібліографічний словник у 5ти томах «Укр.письменники», 5ти томна «Укр. Літер. Енциклопедія» (вийшло 3 томи), «Шевч.словник»(у 2х томах) тощо. Бібліографія є складовою частиною літературознавчого джерелознавства. Типи: персональна, біобібліографія, проблемно-тематична, періодики, національна, державна.

10. Тестологія – допоміжна галузь літературознавства, типи текстології. Текстологія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням худ.текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді. Особливо неоціненною є її роль при підготовці наукових видань, окрема для відновлення пропусків , зроблених цензурою чи письменником з певних ідеологічних мотивів. Важлива робота ведеться текстологами, щоб подати в первісному вигляді худ.твори Шевченка, Куліша, Франка, Л.Українки, Тичини, Симоненка, Стуса. Інколи текстологи допомагають встановити авторство того або іншого твору чи віришити питання про канонічну редакцію . Текстологічне вивчення письменницьких рукописів. Особливо тих змін і поправок, які автор вніс до своїх творів, допомагає вникнути в його худ.секрети, з’ясувати еволюцію худ.свідомості.

27. Поняття змісту в худ.творі. Основні компоненти змісту. Зміст – внутрішня суть твору, те, що лежить в основі твору, зображується в ньому і пізнається в ньому. Зміст може бути явним («Кавказ» Т.Шевченко) і прихованим («Великий лось»). Основні компоненти змісту: Тема – коло подій, життєвих явищ або якась сторона людського життя, представлена у творі в органічному зв’язку з проблемою. Тема – це те, що зображується у творі, про що він написаний. Тематика – сукупність основної й усіх залежних від неї побічних тем одного твору, а також сукупність тем, що їх розробляє в ряді творів якийсь автор. Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби. Проблематика – ряд запитань, які ставить митець перед собою, персонажами і читачем у худ.творі. Ідея літер.твору – провідна, основна думка твору, ядро задуму автора

53 Силабічне віршування

Силабічне віршування (грецьк. sylabe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13,рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабіче віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на 2 рівновеликі частини.

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у межах одного і того ж розміру. Це спостерігається у французьких, польських, турецьких, сербських, вірменських та н. версифікаціях. Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетик силабічне віршування поширилось і в Україні XVI—XVIII cт., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки.

Розміри силабічної системи

Щодо розмірів силабічної системи, то їх значно менше, ніж у квантитативній чи силабо-тонічній. Так, силабо-тонічний розмір вірша, себто суму умов, за яких два вірші вважаються рівними визначають 3 фактори:

Розмір силабічного вірша визначають лише 2 фактори:

1) кількість складів до константи;

2) розташування цезур.

1. Одно- та двоскладові силабічні вірші зрідка зустрічаються в гетерометричних (складених) строфах у поезії тих народів, де силабічна система досягла високого розвитку.

Односкладовим віршем закінчується строфа в «Ірисах» Юліана Тувіма:

Квіти дістав я. Таємний знак

Не знать, від кого.

І вже на серці — тремтливий ляк:

Іриси темні — таємний знак,

Що принесе він, пощо, для чого?

Стримать дитинну мою тривогу

Як?

(Перекла розміром оригіналу Ігор Качуровський).

2. Трискладовий рідко зустрічається самостійно, має тенденцію до хореїзації, бо коли наголоси падають на 2-й і 3-й склади, виникає неприємний для слуху звук.

.

Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетих силабічне віршування поширилось і в Україні 16-18 ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки. При певному пануванні парокситонної рими у творчості тогочасних українських поетів (Данило Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен Дівович та інші) вживалися вірші з окситонним римуванням, не властивим польській поезії (І. Максимович, «Алфавіт зібраний, римами складений»), траплялися дактилічні закінчення перед цезурою (деякі фрагменти твору Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацкого рицера Петра Конашевича-Сагайдачного...»:

Кгди ж лепій єст стратити // живот за ойчизну,

Ніжли неприятелю // достать ся в корзину

Україномовна стихія із гнучкою формою акцентування сприяла поступовому видозмінюванню силабічного віршування, зумовлювала повільний перехід від Івана Некрашевича та Григорія Сковороди, до згармонійованої силабо-тоніки, що помітно виявилася в українській поезії другої половини 19 ст.

54 Метричне (античне) віршування (лат. antiwuus —стародавній) —різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи:

короткий склад дорівнював одній морі (»), довгий — двом (—); обидві формували стопу.

Основні стопи античного віршування такі: