Що таке «парадигма» в соціології?

Суспільне життя являє собою настільки складне й багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості різних соціальних теорій. Однак деякі з них виявляються не лише різними, а й несумісними. Положення деяких теорій не лише не можуть бути переформульовані у термінах інших теорій, а й прямо суперечать одне одному щодо аксіом, на які вони спираються, методів дослідження, до яких вони апелюють, і практичних рекомендацій, які з них випливають. Тобто деякі теорії заперечують решту теорій, які не визнають їх безумовну істинність і не узгоджують свою позицію з їхньою. Водночас вони всіляко опікуються тими теоріями, що визнають їх вищість і підтримують їх. Самодостатність і домінування -- саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т. Кун, котрий увів цей термін до наукового вжитку.

Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою ту позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші теорії та дослідження.

Однією з найбільш розроблюваних і традиційних парадигм осягнення суспільного життя є позиція, згідно з якою предметом аналізу виступає суспільство як сума окремих індивідів і соціальних груп, причому одним із основних методів дослідження є метод аналогії. Суспільство розглядається тут здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що й людина, і досліджується за допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина. Так виникають і легко, «природно» приживаються терміни суспільні (групові) потреби, суспільні (групові) почуття, суспільні (групові) інтереси і навіть суспільна (групова) свідомість. Причому мається на увазі, що суспільство чи соціальні групи є суб'єктами, яким належать ці потреби, інтереси, свідомість і характерні для неї почуття, розум тощо.

Можливо, тут відбувається перетворення об'єкта, на який, наприклад, спрямовано певні індивідуальні людські почуття, на суб'єкт. Так, суспільні почуття - це почуття індивіда, що мають своїм об'єктом суспільство, зміни у суспільстві. Це можуть бути почуття індивіда, завдяки яким ми називаємо його членом суспільства, або певної соціальної групи, але це не почуття суспільства чи соціальної групи.

Охарактеризуйте теорію соціальних дій м. Вебера.

Свою концепцію Вебер називав «розумійочою соціологією». Соціологія аналізує соціальну дію і намагається пояснити його причину. Розуміння означає пізнання соціальної дії через його суб'єктивно мається на увазі сенс, тобто сенс, який вкладає в дану дію сам його суб'єкт. Тому в соціології знаходять своє відображення всі розмаїття ідей і світоглядів, що регулюють людську діяльність, тобто все різноманіття людської культури. На відміну від своїх сучасників Вебер не прагнув будувати соціологію за зразком природничих наук, відносячи її до гуманітарних наук або, в його термінах, до наук про культуру, які як за методологією, так і за предметом складають автономну область знання. Всі наукові категорії - тільки конструкції нашого мислення. «Суспільство», «держава», «інститут» - це просто слова, тому їм не слід приписувати онтологічних характеристик. Єдино реальним фактом суспільного життя є соціальна дія. Будь-яке суспільство являє собою сукупний продукт взаємодії конкретних індивідів. Соціальна дія - атом суспільного життя, і саме на нього має бути спрямований погляд соціолога. Дії суб'єктів розглядаються як мотивовані, мають сенс і орієнтацію на інших, ці дії можна аналізувати за допомогою розшифровки смислів і значень, які надають суб'єкти цим діям. Соціальною дією, пише Вебер, вважається дія, яка за змістом співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них.

Тобто Вебер виділяє 2 ознаки соціальної дії:

1.осмислений характер;

2.орієнтація на очікувану реакцію інших осіб.

Основні категорії розуміючої соціології - це поведінка, дія і соціальну дію. Поведінка - найбільш загальна категорія діяльності, яка стає дією, якщо чинний пов'язує з ним суб'єктивний сенс. Про соціальний дії можна говорити тоді, коли дія співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Поєднання соціальних дій утворюють «смислові зв'язки», на основі яких формуються соціальні відносини та інститути. Результат розуміння за Вебером - гіпотеза високого ступеня ймовірності, яка потім повинна бути підтверджена об'єктивними науковими методами.

Вебер виділяє чотири типи соціальної дії в порядку убування їх осмисленості і осмисляємості:

цілераціональне - коли предмети або люди трактуються як засобу для досягнення власних раціональних цілей. Суб'єкт точно представляє мета і вибирає оптимальний варіант її досягнення. Це чиста модель формально-інструментальної життєвої орієнтації, такі дії найчастіше зустрічаються у сфері економічної практики.

ціннісно-раціональне - визначається усвідомленою вірою в цінність певного дії незалежно від його успіху, здійснюється в ім'я якої-небудь цінності, причому її досягнення виявляється важливішою побічних наслідків (наприклад, капітан останнім покидає потопаючий корабель);

традиційне - визначається традицією чи звичкою. Індивід просто відтворює той шаблон соціальної активності, який використовувався у подібних ситуаціях раніше їм або оточуючими (селянин їде на ярмарок в той же час, що і його батьки і діди.

афективний - визначається емоціями;

Соціальне ставлення за Вебером є системою соціальних дій, до соціальних відносин відносяться такі поняття як боротьба, любов, дружба, конкуренція, обмін і т. д. Соціальне ставлення, сприймається індивідом як обов'язкове, набуває статусу законного соціального порядку. Відповідно до видів соціальних дій виділяються чотири типи законного (легітимного) порядку: традиційний, афективний, ціннісно-раціональний і легальний.

Дайте оцінку головним етапам розвитку соціологічної думки в Україні

у ХХ ст.

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. – у складі колишнього СРСР, значно

деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні і

прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН).

Очолював її у 1918–1920 рр. Б. Кістяківський, пізніше – марксист С.Семківський. Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив

різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У “Записках соціально-економічного відділу” окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології У цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський і його соратники видали низку соціологічних праць: “Спроба соціологічного пояснення української казки” (К. Грушевська), “Примітивна культура”, “Соціологія в концепції нової французької

демократії” (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології,

були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному,Антропологічному товариствах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання

соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні

результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової

інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В.

Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичке керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). 3 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.