Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Яценко,Кримінальне право України практикум.rtf
Скачиваний:
2
Добавлен:
13.07.2019
Размер:
6.22 Mб
Скачать

Глава 4 Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

Основні цілі розв’язання задач. Розв’язання задач (казусів) є окремою формою вивчення кримінального права, яка спрямо­вана на оволодіння навичками щодо практики застосування норм цієї галузі права. Така практика, в свою чергу, становить невід’ємну частину предмета кримінального права як навчаль­ної дисципліни в юридичному вищому навчальному закладі.

Отже, основними цілями розв’язання задач з кримінального права є:

а) набуття та закріплення навичок самостійної роботи з нор­ мативним матеріалом кримінально-правового характеру пере­ важно в правозастосовній (практичній) площині;

б) вироблення вміння давати власну кримінально-правову оцінку конкретних життєвих ситуацій (фактичних обставин);

в) досягнення належного рівня обґрунтування власної кри­ мінально-правової оцінки фактичних обставин;

г) наближення навчальних форм засвоєння кримінального права до змісту конкретних «кримінально-правових елементів» відповідних процесуальних документів реальних кримінальних справ.

Загальні методичні рекомендації. Будь-яка задача з кримі­нального права передбачає: а) умови; б) основне питання. Умо­вами задачі є інформація про поєднання певних фактичних обставин (юридичних фактів); іноді в умови задачі вводяться оцінки та доводи конкретних суб’єктів кримінального судочин­ства, які також мають бути «предметом дослідження» при роз­в’язанні задачі.

Значна кількість задач, крім основного варіанта умов, вклю­чає один чи кілька альтернативних варіантів. У цьому випадку умови альтернативного варіанта передбачають поєднання відпо­відних фактичних обставин, наведених в умовах основного ва­ріанта, та фактичних обставин, безпосередньо вказаних в умо­вах даного альтернативного варіанта. Останні можуть доповню­вати, уточнювати або змінювати умови основного варіанта. Тому

120

важливо чітко і конкретно визначити, у чому саме полягає но­вий зміст альтернативного варіанта умов задачі.

У більшості задач із Загальної частини кримінального права основне питання прямо і конкретно сформульоване в їх тексті. У більшості задач з Особливої частини кримінального права основного запитання в тексті немає. Воно «виводиться» контек­стуально і в найбільш загальній формі звучить так: «Яка кри­мінально-правова оцінка (кваліфікація) дій, зазначених у задачі суб’єктів?».

Деякі задачі, переважно із Загальної частини кримінального права, крім основного запитання, містять одне чи кілька додат­кових (проміжних) запитань. Як правило, вони спрямовані на по­легшення вирішення основного запитання задачі, тому відповідь на них має передувати остаточній відповіді на основне питання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані конкретні завдання (рекомендації) типу: «Ознайомтесь із ст. 257 КК та коментарем до неї» чи «Оз­найомтесь з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12. Такі завдання спрямовані на полегшення засвоєння тих положень Особливої частини кримінального права, без яких неможливо дати відповідь на основне запитання задачі із Загальної частини кримінального права. Якщо подібних завдань (рекомендацій) у тексті задач да­ного типу немає, їх повинен сформулювати викладач, задаючи таку задачу студентам для самостійного розв’язання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права замість запитань можуть бути сформульовані завдання, наприк­лад: «Дайте оцінку рішенню суду» чи «Напишіть резолютивну частину вироку суду, в якому Носкову буде призначено оста­точне покарання». У цьому випадку виконання таких завдань відбувається у контексті загального розв’язання задачі і, як пра­вило, є його завершальним елементом.

Незалежно від того, чи сформульовано в задачі конкретне запитання або завдання (кілька запитань чи завдань), її розв’я­зання у найбільш загальній формі включає:

  • встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин;

  • формулювання власної кримінально-правової оцінки у відповідній формі (кількох формах);

121

  • обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки;

  • конкретну відповідь на поставлені в задачі питання чи зав­дання, якщо таку відповідь не було сформульовано раніше.

1. Встановлення кримінально-правового змісту наведе­них в умовах задачі фактичних обставин — досить складний поетапний процес. Його основними етапами є: 1) уточнення, попередня оцінка та систематизація фактичних обставин; 2) визначення тих норм (положень) кримінального права, які виступають правовими підставами (орієнтирами) для відповід­них висновків щодо фактичних обставин; 3) встановлення тих положень правозастосовної практики і теорії кримінального пра­ва, які уточнюють, доповнюють чи конкретизують названі вище правові підстави (орієнтири); 4) зіставлення уточнених і систе­матизованих фактичних обставин з відповідними нормами кри­мінального права та положеннями правозастосовної практики й кримінально-правової теорії; 5) формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту на­ведених в умовах задачі фактичних обставин.

1) Уточнення, попередня оцінка та систематизація фактич­них обставин здійснюються з дотриманням певних правил. Се­ред них, насамперед, можна виділити так звані загальноприй­няті презумпції, які в основному стосуються загальних умов кри­мінальної відповідальності особи. Основні з цих презумпцій передбачають таке:

а) якщо в умовах задачі конкретно не вказано дату (час) вчи­ нення суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не заз­ начено дату (час) настання інших юридичних фактів, необхід­ но виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в межах чинності у часі останньої редакції відповідного закону про кри­ мінальну відповідальність та (чи) інших джерел кримінального права України;

б) якщо в умовах задачі конкретно не вказано місце вчинен­ ня суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазна­ чене місце настання інших юридичних фактів, слід виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в Україні;

в) якщо в умовах задачі конкретно не вказано вік суб’єкта (потерпілого) чи не зазначено, що він (вона) неповнолітній (не­ повнолітня) або малолітній (малолітня), належить виходити з

122

того, що такий суб’єкт (потерпілий) досяг 18 років; при цьому термін «неповнолітній», вжитий в умовах задачі, означає, що особа досягла 14 (16) років, але не досягла 18 років, а термін «малолітній» — що особа не досягла 14 років;

г) якщо в умовах задачі прямо не зазначено конкретний про­ яв медичного критерію неосудності суб’єкта або прямо не вка­ зано на стан неосудності щодо вчиненого ним діяння, належить виходити з того, що суб’єкт вчинив діяння, будучи осудною особою;

ґ) якщо в умовах задачі не вказано термін (час), який спли­нув між окремими діяннями суб’єкта, слід виходити з того, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за попереднє діяння на момент вчинення наступного не минув;

д) якщо в умовах задачі вказано на судимість суб’єкта, необ­ хідно вважати, що на момент вчинення ним відповідного діян­ ня судимість не знято і не погашено.

Названими презумпціями слід керуватися при розв’язанні будь-якої задачі. При цьому саме тому, що вони мають загаль­ноприйнятий і практично неспростовний характер, спеціально наводити їх у рішенні не потрібно.

Друга група правил стосується уточнення специфічних фак­тичних обставин окремої задачі, які можна тлумачити неодноз­начно. На відміну від сформульованих вище загальноприйня­тих презумпцій тут у більшості випадків має діяти інша презум­пція — «всі сумніви на користь суб’єкта». Щодо окремих найтиповіших ситуацій ця презумпція набуває вигляду таких правил:

а) якщо в умовах задачі прямо не вказано, що суб’єкт вчинив певне діяння чи мали місце окремі юридично значущі його оз­ наки (спосіб, мотив, мета тощо), таке діяння чи відповідні оз­ наки не повинні інкримінуватися суб’єкту;

б) якщо в умовах задачі описано лише відповідне діяння суб’єкта (побив, наніс кілька ударів, відштовхнув тощо) і прямо не зазначено наслідки такого діяння (втрата свідомості, тілесне ушкодження того чи іншого ступеня тяжкості тощо), належить виходити з того, що наслідки як такі не мали місця;

в) якщо в умовах задачі вчинене суб’єктом діяння чи інший юридичний факт описано недостатньо конкретно (пригрозив побити, спричинив ножове поранення тощо) і відповідна кри- 123

мінально-правова оцінка неможлива без подальшої конкрети­зації, таку конкретизацію слід здійснити за найсприятливішим для суб’єкта варіантом;

г) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі та­ким чином, що виникають сумніви в можливості їх інкриміну­вання суб’єктові (певні юридичні факти чи їх юридично значущі ознаки могли не усвідомлюватися співучасником злочину чи особою, яка його приховує, тощо), такі фактичні обставини не повинні інкримінуватися відповідному суб’єктові;

ґ) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі так, що неможливо однозначно визначити, в межах якого виду вини їх можна інкримінувати суб’єктові (бажав настання певних наслідків, свідомо припускав їх настання чи легковажно розра­ховував на їх відвернення), і це впливає на зміст відповідної кримінально-правової оцінки, такі обставини мають інкриміну­ватися суб’єктові в межах «більш м’якого» виду вини.

Як уже зазначалося, наведені вище правила уточнення спе­цифічних фактичних обставин окремої задачі поширюються на більшість випадків. Проте можливі й винятки з цих правил. Так, якщо в умовах задачі вказано, що суб’єкт викрав пістолет у пра­цівника міліції у жіночому гуртожитку, а потім зберігав його у себе вдома, можна практично беззаперечно вважати, що з боку суб’єкта мало місце не лише зберігання, а й носіння пістолета — принаймні від місця його викрадення до місця зберігання.

Важливо підкреслити, що і при застосуванні наведених вище правил, і при здійсненні окремих відступів від них відбувається формулювання юридично значущих попередніх висновків, які безпосередньо впливають на зміст остаточної кримінально-пра­вової оцінки. Тому такі висновки, якщо вони потрібні, обов’яз­ково мають бути викладені у письмовій формі як окремий еле­мент розв’язання задачі.

Третя група правил стосується попередньої кримінально-пра­вової оцінки фактичних обставин. Проблема попередньої оцін­ки найчастіше виникає тоді, коли відповідні фактичні обстави­ни кореспондують із так званими кількісними та оціночними поняттями кримінального права, насамперед, з кількісними та оціночними ознаками юридичного складу злочину. Наприклад, в умовах задачі може бути вказано конкретну вартість викраде­ного майна – 62400 грн. або зазначено, що, реалізуючи умисел на позбавлення життя потерпілого, суб’єкт наніс йому в груди і

124

голову 28 ударів сокирою. У цих та подібних випадках постає запитання про можливість інкримінувати суб’єктові (суб’єктам) відповідні ознаки (у наведених прикладах — кваліфікуючі оз­наки «в особливо великих розмірах» та «особлива жорстокість»).

У теорії кримінального права вироблено спеціальні правила конкретизації кількісних та оціночних ознак, які вивчаються у межах його Особливої частини. Зазначені правила повинні зас­тосовуватися при формулюванні відповідних попередніх вис­новків, і це також має бути відображено як окремий елемент розв’язання задачі (див., наприклад, п. 1.1 зразка рішення за­дачі у справі Будана, Панька, Скорика та Шумського).

Що стосується систематизації фактичних обставин, то вона, по-перше, передбачає їх певне узагальнення, а по-друге, ство­рення в разі необхідності певних «блоків» (частин) відповідно до загального змісту тих інститутів, юридичних конструкцій чи окремих нормативних приписів, які можуть виступати конк­ретними правовими орієнтирами у визначенні кримінально-пра­вового змісту відповідних фактичних обставин (див., наприк­лад, п. 2 зразка рішення задачі у справі Качаліної). Конкретні правила такої систематизації передбачають, насамперед, додер­жання законів формальної логіки, а конкретні форми її відтво­рення у рішенні залежать від типу (різновиду) задачі. У пере­важній більшості випадків відтворення у рішенні певної форми систематизації фактичних обставин як його окремий елемент може взагалі не мати місця.

2) Наступним етапом встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є визна­чення тих норм (нормативних приписів) кримінального права, які виступають правовими орієнтирами відповідних висновків щодо такого змісту. Цей етап має здійснюватися з урахуванням загальних вимог і додержанням конкретних правил, що визна­чаються певним типом (різновидом) задачі.

Загальні вимоги передбачають:

а) попереднє визначення «блоків» тих норм кримінального права, які можуть виступати конкретними правовими орієнти­ рами (інститути та субінститути Загальної частини криміналь­ ного права, групи норм Особливої частини кримінального пра­ ва тощо);

б) встановлення тих джерел кримінального права, які можуть містити кримінально-правові норми відповідних «блоків»; у

125

переважній більшості випадків таким джерелом є КК України 2001 р., але в деяких випадках, крім нього, джерелами кримі­нального права можуть бути, зокрема Конституція України, КК України 1960 р., міжнародні договори, рішення Конституцій­ного Суду України;

в) вирішення питання про чинність відповідних положень названих вище джерел кримінального права щодо наведених в умовах задачі фактичних обставин: зокрема, в деяких випадках треба уточнити останню і попередню редакцію певних положень і вирішити, яка з них має застосовуватися в даному випадку; якщо має місце колізія між положеннями окремих джерел, не­обхідно визначити, яке з них має пріоритет щодо застосування.

Конкретні правила визначення норм кримінального права як певних орієнтирів щодо кримінально-правового змісту фактич­них обставин зумовлені специфікою відповідних «блоків» — інститутів, субінститутів, типових юридичних конструкцій тощо. Так, «свої» правила має, зокрема, визначення правових орієнтирів при встановленні специфічної конструкції та конк­ретного змісту юридичних складів злочинів, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів та за сукупні­стю вироків, при звільненні від відбування покарання з випро­буванням (див. окремі зразки розв’язання задач).

3) Важливу роль у встановленні кримінально-правового змісту фактичних обставин задачі відіграють відповідні поло­ження правозастосовної практики і теорії кримінального права. Такі положення, як уже зазначалося, уточнюють, доповнюють чи конкретизують певні правові орієнтири. Крім того, ціла низ­ка зазначених положень впливає й на інші елементи розв’язан­ня задачі, насамперед, на обґрунтування здійсненої криміналь­но-правової оцінки. Тому їх визначення при розв’язанні пере­важної більшості задач є обов’язковим.

Найбільш значущими серед положень правозастосовної практики є відповідні положення постанов Пленуму Верховно­го Суду України, в яких даються роз’яснення з приводу застосу­вання чинного законодавства України. Як відомо, такі роз’яс­нення є основними правозастосовними орієнтирами для всіх судів загальної юрисдикції. Іншими джерелами положень пра-возастосовної практики можуть бути роз’яснення Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України з питань застосування законодавства, різні узагальнення такої практики

126

(слідчої, прокурорської, судової), а також деякі процесуальні документи (зокрема, вироки, ухвали, постанови судів різних рівнів), винесені в окремих кримінальних справах.

Положення правозастосовної практики не мають обов’язко­вого характеру, але тією чи іншою мірою відображають існуючі в певний період реальні тенденції такої практики. Тому ці по­ложення — особливо відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України — мають враховуватись при розв’я­занні задачі, в тому числі й тоді, коли вони, на думку «автора» рішення, є помилковими. В останньому випадку розв’язання задачі має здійснюватися за двома варіантами: а) з урахуван­ням відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України; б) з урахуванням власної позиції «автора» рішен­ня, яка має бути спеціально обґрунтована.

Як і положення правозастосовної практики, жодні положен­ня теорії кримінального права не можна розглядати як обов’яз­кові. При розв’язанні задачі можна скористатися відповідними положеннями підручника, монографії, статті чи будь-якої іншої наукової публікації або сформулювати власне теоретичне розу­міння певного кримінально-правового явища.

Основні вимоги до будь-яких положень теорії кримінально­го права, що використовуються у розв’язанні задачі, — їх науко­ва обґрунтованість, значимість для вирішення конкретних пи­тань кримінально-правового характеру, переконливість. З цієї точки зору особливе місце серед джерел, що містять теоретичні положення, посідають науково-практичні коментарі Криміналь­ного кодексу України. Теоретичні положення таких коментарів, як правило, відображають усталені позиції в науці криміналь­ного права на даний період, максимально враховують тенденції правозастосовної практики, орієнтують на єдність підходу до однотипних кримінально-правових ситуацій. Це, звичайно, не означає, що при розв’язанні задачі теоретичні положення нау­ково-практичних коментарів Кримінального кодексу України мають наперед визначений пріоритет перед відповідними поло­женнями інших теоретичних джерел або перед власним теоре­тичним розумінням певних питань «автором» розв’язання.

Водночас зазначене вище особливе місце науково-практич­них коментарів Кримінального кодексу України серед інших теоретичних джерел передбачає, що їх положення при розв’я­занні задач не можуть бути просто проігноровані. Якщо має

127

місце суперечність між положеннями окремих науково-практич­них коментарів Кримінального кодексу України або їх положен­ня суперечать положенням інших теоретичних джерел, які ви­користовуються при розв’язанні задачі, чи власній позиції «ав­тора» розв’язання, то: а) така суперечність повинна бути обов’язково зазначена у розв’язанні, б) мають бути наведені кон­кретні аргументи, які, на думку «автора», обумовлюють інший підхід до вирішення конкретних питань, ніж той, який запропо­новано у відповідному науково-практичному коментарі Кримі­нального кодексу України.

У будь-якому випадку повноцінне розв’язання задачі, якщо воно супроводжується безпосереднім використанням певних положень правозастосовної практики і (чи) теорії криміналь­ного права, вимагає наведення таких положень, як правило, в межах обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки.

4) Коли наведені в умовах задачі фактичні обставини уточ­ нено, систематизовано і попередньо оцінено, а відповідні пра­ вові орієнтири, положення правозастосовної практики та теорії кримінального права визначено, відбувається процес їх зістав­ лення. За своїм загальним змістом він являє собою кілька взає­ мопов’язаних логічних операцій, спрямованих на одержання «нової» інформації: яке кримінально-правове значення мають ті чи інші фактичні обставини. Конкретний зміст кожної з та­ ких операцій залежить від того завдання, яке стоїть перед «ав­ тором» розв’язання задачі, і може бути різним: в одному випад­ ку, наприклад, йдеться про відповідність окремих фактичних обставин ознакам юридичного складу злочину, а в іншому — про можливість їх визнання як обставин, що обтяжують покарання при його призначенні.

Сам процес зіставлення безпосередньо в письмовому рішенні задачі не відображається, але за необхідності, зокрема при обго­воренні обґрунтованості проміжних чи остаточних висновків на практичному занятті, може бути відтворений в усній формі.

5) Завершальним етапом встановлення кримінально-право­ вого змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є формулювання проміжних і остаточних висновків щодо такого змісту.

Проміжні висновки стосуються створених раніше окремих «блоків» фактичних обставин і формулюються у межах відповід­них кримінально-правових інститутів (субінститутів), типових

128

юридичних конструкцій, складових частин юридичних складів злочинів тощо.

Остаточні висновки стосуються усіх наведених в умовах задачі фактичних обставин і являють собою інтегрований ре­зультат проміжних висновків. Здебільшого зміст остаточних висновків збігається принаймні з однією з тих форм криміналь­но-правової оцінки, які використовуються у реальних процесу­альних документах і, відповідно, є основними елементами роз­в’язання задачі. Такий збіг, зокрема, характерний при розв’язанні більшості задач з Особливої частини кримінального права, в якому остаточні висновки безпосередньо втілюються у форму­лу кримінально-правової кваліфікації дій суб’єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне формулювання обвинува­чення (див. зразок розв’язання задачі з Особливої частини кри­мінального права). Водночас при розв’язанні окремих задач із Загальної та Особливої частин кримінального права такого збігу може й не бути.

2. Від того, чи збігаються остаточні висновки щодо кримі­нально-правового змісту фактичних обставин зі встановленою законом формою їх кримінально-правової оцінки, залежать і подальше розв’язання задачі по суті, і зміст та обсяг його пись­мового відтворення. Що стосується формулювання власної кримінально-правової оцінки, то тут можливі такі варіанти.

1) Остаточні висновки повністю збігаються зі встановлени­ ми законом формами кримінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випадку в розв’язанні відтворюються відповідні форми такої оцінки, і саме вони є основним елемен­ том розв’язання задачі. Даний варіант характерний, як уже заз­ началося, для більшості задач з Особливої частини криміналь­ ного права, а також для задач із Загальної частини криміналь­ ного права щодо комплексного застосування окремих його інститутів, які стосуються злочину.

2) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права і, відповідно, вони стосуються лише окремого «фрагмента» встановленої законом форми кри­ мінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випад­ ку в розв’язанні мають бути відтворені, насамперед, конкретні остаточні висновки, а потім, якщо можливо, наведено і форму (кілька форм) відповідної кримінально-правової оцінки. Цей варіант переважно характерний для розв’язання задач із Загаль- 129

ної частини кримінального права щодо застосування окремого інституту, який стосується злочину (зокрема, стадій вчинення злочину, співучасті у злочині, множинності злочинів).

3) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права, але їх зміст не дає можливості безпосередньо відтворити ні встановлену законом форму кри­мінально-правової оцінки фактичних обставин, ні окремий її «фрагмент»: у цьому випадку в розв’язанні безпосередньо ма­ють бути наведені остаточні висновки і саме вони розглядати­муться як відповідна форма кримінально-правової оцінки фак­тичних обставин і становитимуть основний елемент рішення задачі. Цей варіант характерний для розв’язання більшості за­дач із Загальної частини кримінального права щодо застосуван­ня окремих інститутів, які стосуються покарання та інших за­ходів кримінально-правового впливу.

Незалежно від того, який з наведених вище варіантів вико­ристовується при розв’язанні конкретної задачі, власна кримі­нально-правова оцінка відповідних фактичних обставин обов’яз­ково має бути здійснена у письмовому вигляді. При цьому, якщо така оцінка може бути викладена у передбаченій законом формі (формула кваліфікації злочину, юридичне формулювання об­винувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо при­значення конкретної міри покарання тощо), додержання відпо­відної форми (кількох форм) також є обов’язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типо­вих форм кримінально-правової оцінки – формули кваліфікації злочину (злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також рекомендації щодо їх написання сформульовано у до­датках до цієї глави посібника.

3. Обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцін­ки — це окремий елемент розв’язання задачі. При цьому, якщо йдеться про повноцінне розгорнуте розв’язання, він є таким же обов’язковим, як і сама оцінка. Здійснюючи обґрунтування відповідної кримінально-правової оцінки, «автор» має визначи­тися принаймні щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтуван­ня; б) щодо «ієрархії» аргументів (доводів).

Форма обґрунтування в принципі не передбачає додержан­ня якихось жорстких правил і визначається, насамперед, типом (різновидом ) задачі. Так, обґрунтування при розв’язанні задачі із Загальної частини кримінального права в межах окремого

130

інституту, що стосується злочину, передбачає спеціальне утво­рення відповідного «блоку» фактичних обставин, поглиблене дослідження змісту даного інституту, як правило, поетапне вста­новлення відповідності фактичних обставин конкретним його проявам і лише після цього формулювання проміжного, а потім і остаточного висновків. При розв’язанні задачі із Загальної ча­стини кримінального права щодо комплексного застосування його інститутів, які стосуються злочину, обґрунтування може бути здійснено у «знятому» вигляді й обмежуватися відтворен­ням лише проміжних висновків та визначенням впливу кожно­го інституту на кваліфікацію злочину (злочинів). Ще більш спрощена форма характерна для обґрунтування здійсненої кри­мінально-правової оцінки при розв’язанні задач з Особливої частини кримінального права (див. окремі зразки розв’язання задач).

Що стосується «ієрархії» аргументів (доводів), які викорис­товуються при обґрунтуванні власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин, то тут необхідно мати на увазі таке:

  1. Всі аргументи (доводи) за характером свого впливу на зміст кримінально-правової оцінки можна поділити на обов’яз­кові й необов’язкові. До обов’язкових належать аргументи, які безпосередньо випливають зі змісту відповідних нормативних приписів кримінально-правового характеру (обов’язкові норма­тивні аргументи). Необов’язковими аргументами є ті, які вико­ристовують роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (основні правозастосовні аргументи ), а також ті, що ґрунтують­ся на інших джерелах правозастосовної практики та на поло­женнях теорії кримінального права.

  2. Ієрархія обов’язкових нормативних аргументів визначаєть­ся юридичною силою тих джерел кримінального права, з нор­мативних приписів яких вони (аргументи) безпосередньо вип­ливають. Відповідно до ст. 8 Конституції України вона має най­вищу юридичну силу, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Тому, наприклад, у випадку виникнення колізій між положеннями Конституції України та КК України положення Конституції України мають пріоритет перед останніми.

  3. Основні правозастосовні аргументи в принципі не повинні суперечити обов’язковим нормативним аргументам, тому, за загальним правилом, у разі виникнення колізій пріоритет ма­ють останні. І лише у виняткових випадках, коли такі колізії

131

спричинені внутрішніми суперечностями відповідних обов’язко­вих нормативних аргументів між собою, основний правозасто-совний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розгля­датись як пріоритетний перед іншим.

Прикладом такого основного правозастосовного аргументу є абзац 1 п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7. У ньому правила призначення пока­рання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК 2001 р.) поширюють­ся, зокрема, і на випадки кваліфікації злочинів за однією стат­тею чи однією частиною статті Особливої частини КК, якщо один із злочинів був закінченим, а інший становив готування до злочину або замах на злочин. У цьому випадку роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке за своїм змістом ґрун­тується на ст. 16 КК 2001 р., але формально суперечить ст. 33 КК 2001 р., має пріоритет перед останньою статтею.

Основні правозастосовні аргументи з певною часткою умов­ності можна поділити на два різновиди: аргументи «прямої дії» та аргументи, що використовуються «за аналогією».

Прикладом основного правозастосовного аргументу «прямої дії» є посилання у розв’язанні задачі на абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 у випадку, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесі розбою.

Посилання ж у рішенні на цей же абзац 3 п. 12 згаданої по­станови, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потер­пілого, у процесі розбою з метою викрадення наркотичних за­собів, є прикладом основного правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогією». Таким чином, у розв’язанні різних задач використання одних і тих самих положень роз’яс­нень Пленуму Верховного Суду України може в одному випад­ку розглядатися як основний правозастосовний аргумент «пря­мої дії», а в іншому — як основний правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогією».

4) Інші необов’язкові аргументи — навіть якщо вони за змістом видаються більш переконливими, ніж обов’язкові нор­мативні чи основні правозастосовчі аргументи, — не можуть мати

132

пріоритету перед останніми. При цьому, як уже зазначалося, суперечність між основним правозастосовним аргументом (відповідним роз’ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України) та іншим необов’язковим аргументом (наприк­лад, теоретичним правилом кваліфікації злочинів) в основному варіанті розв’язання задачі має вирішуватися на користь пер­шого. І лише в альтернативному варіанті рішення може бути наведене розгорнуте обґрунтування висновку про те, що інший необов’язковий аргумент, на думку «автора», є більш перекон­ливим, ніж основний правозастосовний аргумент.

5) Серед необов’язкових аргументів, що їх використовують при розв’язанні задач (крім основних правозастосовних аргу­ментів), якась ієрархія у принципі неможлива. Однак якщо між деякими з них існують суперечності (колізії), такі аргументи мають бути наведені, а потім зроблений вибір на користь одно­го з них. При цьому бажано сам вибір також обґрунтувати. По­дібне обґрунтування, як уже зазначалося, стає обов’язковим у разі, коли точка зору «автора» розв’язання суперечить позиції, сформульованій у науково-практичному коментарі Криміналь­ного кодексу України.

У деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три за­дачі на наступне практичне заняття, може дозволити їм не пи­сати розгорнуте обґрунтування при розв’язанні однієї з них. Однак і в цих випадках таке обґрунтування має бути здійснене в повному обсязі, його ключові моменти зафіксовані в письмо­вому розв’язанні, щоб у разі необхідності відтворити відповідні аргументи в усній формі.

4. Сформулювавши власну кримінально-правову оцінку фак­тичних обставин у відповідній формі і належним чином обґрун­тувавши її, «автор» розв’язання задачі тим самим, як правило, дає відповідь на всі запитання та завдання, які в ній постав­лено. І лише тоді, коли окремі запитання за своїм змістом ма­ють не лише кримінально-правовий, а й процесуальний харак­тер, на них треба відповідати окремо. Наприклад, у задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформу­льовані запитання типу: «Чи підлягає апеляція задоволенню?» або «Яке рішення має прийняти апеляційний суд?». Відповідь на такі запитання має даватись у розв’язанні після написання основної — «кримінально-правової» його частини і зводитися до відповідної констатації типу: «На підставі викладеного апе-133

ляція адвоката задоволенню не підлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змінити вирок місцевого суду і переква­ліфікувати дії суб’єкта з ч. 2 ст. 121 на ст. 122 і ч. 1 ст. 119 КК».

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загаль­ної частини кримінального права в межах окремого інституту, який стосується злочину. Особливості даного типу задач пе­редбачають поглиблене дослідження змісту якогось конкретного інституту кримінального права, що стосується злочину. Тому розв’язання таких задач як окремі елементи включає:

  • уточнення та попередню оцінку фактичних обставин (фа­культативний елемент);

  • систематизацію тих фактичних обставин, які охоплюють­ся змістом відповідного інституту (обов’язковий елемент);

  • визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів, які впливають на зміст інституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

  • зіставлення систематизованих фактичних обставин з пра­вовими, правозастосовними та теоретичними орієнтирами відповідного інституту (обов’язковий елемент, який у письмо­вому вигляді в рішенні може не наводитись);

  • формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин у межах інституту, що розглядається (обов’язковий елемент);

  • написання формули кримінально-правової кваліфікації та юридичного формулювання обвинувачення (обов’язковий еле­мент, якщо таке написання можливе);

— відповідь на конкретні запитання задачі, якщо така відповідь не сформульована у попередніх елементах рішення (факультативний елемент).

При цьому у функціональному плані перший з виділених вище елементів розв’язання задачі (якщо він потрібний) виступає за­гальною передумовою правильності такого розв’язання; другий-п’ятий елементи відображають процес формулювання власної кри­мінально-правової оцінки фактичних обставин і тим самим її об­ґрунтування; п’ятий (у частині остаточних висновків) або шостий (якщо він можливий) елементи фіксують відповідну форму влас­ної кримінально-правової оцінки фактичних обставин; сьомий елемент (якщо він є у розв’язанні) дає відповідь на запитання за­дачі, що мають переважно процесуальний характер.

134

Зразок розв’язання задачі із Загальної частини кримі­нального права України в межах окремого інституту, що стосується злочину.

Задача

Щоб заволодіти грошима Плахової, які зберігалися у квар­тирі, Качаліна вирішила її отруїти. Для цього вона придбала отруту, призначену для труїння гризунів, прийшла «в гості» і дала цю отруту Плаховій під виглядом ліків від шлункових зах­ворювань. Прийнявши «ліки», Плахова відчула себе погано, вик­ликала швидку медичну допомогу і до її приїзду почала блюва­ти, що, за висновком судово-медичної експертизи, в кінцевому підсумку і врятувало їй життя. Качаліна, побачивши такий роз­виток подій, з квартири Плахової втекла, однак через два дні була затримана.

Внаслідок отруєння Плахова два тижні перебувала на стаці­онарному лікуванні, що, за висновком судово-медичної експер­тизи, свідчить про заподіяння їй легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

Ознайомтесь із статтями 115 і 187, приміткою до ст. 185 КК України, а також із пунктами 10, 11, абзацом 3 п. 12 та абзацом 5 п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судо­ву практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12.

Яку кримінально-правову оцінку мають дістати дії Качаліної?

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.

  1. Формулювання в умовах задачі «вирішила її отруїти» будемо розглядати як підтвердження прямого умислу на вбив­ство Плахової з боку Качаліної.

  2. В умовах задачі немає даних щодо сильних фізичних страждань Плахової після вживання отрути, тому немає підстав вбачати в діях Качаліної таку обтяжуючу обставину умисного вбивства, як його «особлива жорстокість».

  3. Втеча з квартири Качаліної після виклику Плаховою швидкої допомоги свідчить не про добровільну відмову Плахо-вої від доведення злочину до кінця, а про намагання уникнути відповідальності за вже вчинені нею дії.

1.4. В умовах задачі не названа сума грошей, якими збира­ лась заволодіти Качаліна. Будемо вважати, що ця сума не дося- 135

гає показників «великих розмірів» або «особливо великих розмірів», про які йдеться в ч. 4 ст. 187 КК.

2. Систематизація фактичних обставин, які охоплюються інститутом «Стадії вчинення злочину».

  1. За наявності мети заволодіння грошима Плахової та ви­никнення наміру (прямого умислу) щодо її вбивства наступні дії Качаліної — придбання отрути, давання цієї отрути під виглядом ліків — є окремими етапами досягнення мети та реалізації умислу.

  2. Заволодіння грошима не відбулося, а Плахова залиша­лася живою; це свідчить, що мети не досягнуто, а прямий уми­сел на вбивство повністю не реалізовано.

  3. Внаслідок отруєння Плаховій заподіяно легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я; в правозасто-совній практиці таке тілесне ушкодження є показником насиль­ства, небезпечного для здоров’я потерпілого (див. п. 10 поста­нови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практи­ку в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12).

3. Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів у межах змісту інституту «Стадії вчи­ нення злочину».

  1. Правовими орієнтирами є: а) статті 13—17 КК, що перед­бачають особливості відповідальності за закінчений та незакін-чений злочин; б) статті 115 і 187 КК, які передбачають види за­кінчених злочинів, що вчинила (мала намір вчинити) Качаліна, а також визначають особливості специфічної конструкції та кон­кретного змісту їх юридичних складів.

  2. Правозастосовними орієнтирами — в даному випадку основними — є пункти 10, 11, абзац 3 п. 12 та абзац 5 п. 30 згада­ної постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 груд­ня 1992 р. № 12.

  3. Теоретичними орієнтирами є вироблені наукою кримі­нального права загальні правила кваліфікації незакінченого зло­чину, а також правила кваліфікації злочину, який має кілька стадій вчинення.

  1. Зіставлення систематизованих фактичних обставин з право­вими, правозастосовними та теоретичними орієнтирами інститу­ту «Стадії вчинення злочину» (у письмовому вигляді не наводиться).

  2. Формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин у межах інституту «Стадії вчинення злочину».

136

5.1. Проміжні висновки:

а) дії Качаліної були спрямовані на вчинення двох злочинів — розбою та умисного вбивства з корисливих мотивів; основними правозастосовними аргументами для такого висновку є пункти 10, 11, абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду Ук­ раїни від 25 грудня 1992 р. № 12;

б) дії, спрямовані на умисне вбивство з корисливих мотивів, у будь-якому випадку є незакінченим злочином, оскільки Пла- хова залишилася живою; спочатку має місце готування до цьо­ го злочину (придбання отрути як різновид підшукування зна­ ряддя умисного вбивства), а потім закінчений замах на умисне вбивство з корисливих мотивів (Качаліна безпосередньо спря­ мувала свої дії на позбавлення Плахової життя — виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але умисне вбивство не було закінчене (смерть не настала) з причин, що не залежали від її волі);

в) розбій є закінченим злочином з моменту застосування не­ безпечного для життя чи здоров’я насильства до потерпілого або здійснення погрози застосування такого насильства; таке на­ сильство з боку Качаліної мало місце; отже, той факт, що заво- лодіння грошима Плахової не відбулося, на визнання вчинено­ го Качаліною розбою закінченим злочином не впливає; таким чином, вчинення розбою пройшло дві стадії: готування до зло­ чину (придбання отрути) і закінчений злочин;

г) попередня стадія умисного вбивства з корисливих мотивів — готування до злочину і попередня стадія розбою — готування до злочину, які мали місце в діях Качаліної, при остаточній кваліфі­ кації її дій не дістають самостійної кримінально-правової оцінки; у цьому разі діє загальне правило: якщо вчинення злочину прохо­ дить через кілька стадій, кожна наступна стадія «поглинає» попе­ редню і попередня стадія самостійній кваліфікації не підлягає;

ґ) остаточна кваліфікація закінченого замаху на умисне вбив­ство з корисливих мотивів передбачає обов’язкове посилання у формулі кваліфікації на ч. 2 ст. 15 КК; остаточна кваліфікація розбою як закінченого злочину посилання у формулі кваліфі­кації на ст. 15 КК не потребує;

д) оскільки при вчиненні розбою з боку Качаліної мало місце проникнення в житло (абзац 5 п. 30 постанови від 25 грудня 1992 р. № 12), її дії кваліфікуються за ч. 3 ст. 142 КК з інкримінуван­ ням зазначеної кваліфікуючої ознаки.

137

5.2. Остаточні висновки збігаються з формулою криміналь­но-правової кваліфікації та юридичним формулюванням обви­нувачення (див. п. 6 даного розв’язання).

6. Формула кримінально-правової кваліфікації та юридичне формулювання обвинувачення.

Дії Качаліної необхідно кваліфікувати за сукупністю зло­чинів, передбачених ч. 3 ст. 187; ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Качаліна вчинила: напад з метою заволодіння чужим май­ном, поєднаний з насильством, небезпечним для здоров’я осо­би, яка зазнала нападу, — розбій, вчинений з проникненням у житло (ч. 3 ст. 187 КК); закінчений замах на умисне протиправ­не заподіяння смерті іншій людині – умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів (ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 93 КК).

7. Оскільки запитання задачі мало кримінально-правовий ха­ рактер, відповідь на нього дано в пунктах 3, 5, 6 розв’язання.

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загаль­ної частини кримінального права в межах комплексного зас­тосування інститутів, що стосуються злочину. Особливості даного типу задач передбачають послідовне та системне вико­ристання змісту кількох інститутів Загальної частини кримі­нального права, що стосуються злочину. При цьому криміналь­но-правова оцінка в межах окремого інституту, як правило, відбувається в «знятій» формі — вона зводиться лише до основ­них проміжних та остаточних висновків; обов’язковим компо­нентом таких висновків має бути визначення впливу відповід­ного інституту на остаточну кримінально-правову кваліфікацію дій суб’єкта (суб’єктів) та на юридичне формулювання обвину­вачення. Останні два елементи практично завжди є обов’язко­вими для розв’язання задач цього типу.

Таким чином, розв’язання задач із Загальної частини кримі­нального права щодо комплексного застосування інститутів, що стосуються злочину, включає наступні елементи:

  • уточнення та попередня оцінка фактичних обставин;

  • попередні висновки щодо видів злочинів, ознаки яких вба­чаються в діях суб’єктів;

  • вплив окремих інститутів Загальної частини криміналь­ного права, що стосуються злочину, на кримінально-правову кваліфікацію діянь суб’єктів:

а) стадії вчинення злочину;

138

б) співучасть у злочині;

в) посереднє вчинення злочину;

г) причетність до злочину;

ґ) групове вчинення злочину за відсутності ознак співучасті;

д) конкуренція кримінально-правових норм;

е) множинність злочинів;

  • формула кримінально-правової кваліфікації;

  • юридичне формулювання обвинувачення.

Така ускладнена форма розв’язання задач даного типу в функціональному плані передбачає тісний зв’язок встановлен­ня кримінально-правового змісту фактичних обставин у межах кожного інституту з відповідними формами кримінально-пра­вової оцінки. Цей зв’язок, зокрема, виявляється у тому, що кож­ний фрагмент формули кримінально-правової кваліфікації та юридичного формулювання обвинувачення має бути обґрунто­ваний на рівні проміжних і остаточних висновків у межах окре­мого інституту, який вбачається у поведінці суб’єкта (суб’єктів) та інших фактичних обставинах. Якщо ж окремий з виділених інститутів у відповідних кримінально-правових ситуаціях відсутній, про це коротко зазначається у відповідному пункті (підпункті) розв’язання. При цьому уточнення і попередня оці­нка фактичних обставин, якщо вони потрібні, традиційно вико­нують роль загальної передумови правильного розв’язання всіх наступних питань.

Зразок розв’язання задачі із Загальної частини кримі­нального права щодо комплексного застосування інсти­тутів, які стосуються злочину.

Задача

Буцан, раніше судимий за розбій, після відбуття покарання організував стійку групу для вчинення квартирних крадіжок. До неї увійшли раніше несудимі Панько та Скорик. У межах підготовки до вчинення крадіжок учасники групи розробили єдиний план скоєння злочинів та розподілили між собою функції.

Спочатку група здійснила крадіжку з квартири Марковсь-кого, заподіявши йому майнову шкоду на суму 42 тис. 850 грн.

Потім усі троє проникли в квартиру Голубовича, склали у дві великі валізи його майно вартістю 57 тис. 200 грн., але при

139

винесенні валіз з квартири були помічені сусідкою Колядою, яка зчинила галас. Незважаючи на це, Буцан, Панько та Скорик збігли з валізами вниз, сіли в автомобіль, що належав Паньку, і втекли, але невдовзі були затримані.

Більшу частину майна, викраденого з квартири Марковсько-го, вартістю 28 тис. 600 грн. Буцан продав Шумському, якого по­передив, що це майно здобуте внаслідок квартирної крадіжки.

Ознайомтесь із статтями 185 і 186 КК України, а також з аб­зацом 2 п. 6 та абзацом 6 п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12.

Яка має бути кримінально-правова оцінка дій Буцана, Пань-ка, Скорика та Шумського?

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.

  1. Оскільки в умовах задачі не зазначено інше, будемо вва­жати, що єдиним планом злочинної діяльності групи не перед­бачалась ситуація, яка мала місце в другому епізоді, а вчинені суб’єктами дії після зчинення галасу сусідкою не охоплювались їх умислом на початковому етапі вчинення злочину.

  2. Вартість викраденого майна з квартир Марковського та Голубовича дозволяє визнати обидва злочини вчиненими в особ­ливо великих розмірах (в обох випадках ця вартість більше ніж у шістсот разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

  3. Відсутність в умовах задачі даних про мету придбання Шумським викраденого майна зумовлює висновок про відсут­ність у його діях мети приховати відповідний злочин.

2. Попередні висновки щодо видів злочинів, які вчинили суб’єкти. Вчинений Буцаном, Паньком та Скориком перший злочин

містить ознаки крадіжки (ст. 185 КК); вчинене ними у другому епізоді містить ознаки крадіжки та грабежу (ст. 185, ст. 186 КК; докладніше див. підпункти 2, 5 п. 3 даного розав’язання).

Дії Шумського містять ознаки злочину, передбаченого ст. 198 КК.

3. Вплив окремих інститутів, що стосуються злочину, на кри­ мінально-правову оцінку діянь суб’єктів.

3.1. Стадії вчинення злочинів. Вчинені суб’єктами злочини є закінченими. У перших двох епізодах суб’єкти перемістили ви­лучене ними з квартир майно не лише за межі цих квартир, а й

140

за межі будинків і тим самим дістали реальну можливість по­чаткового розпорядження цим майном. І хоч у другому епізоді дії суб’єктів розпочалися як крадіжка, а закінчилися як грабіж, вчинене в правозастосовній практиці розглядається як єдиний (одиничний) злочин (докладніше див. підпункт 5 даного пунк­ту). Закінченим є і злочин, який вчинив Шумський.

Вплив на кваліфікацію. Дії всіх зазначених у задачі суб’єктів кваліфікуються без посилання на статті 14, 15 КК.

3.2. Співучасть у злочині. Крадіжку і грабіж вчинено Буца- ном, Паньком та Скориком у співучасті. Форма співучасті — співучасть «особливого роду», в даному випадку такий її різно­ вид, як вчинення злочинів організованою групою (всі ознаки вчинення злочину організованою групою, передбачені ч. 3 ст. 28 КК, в діях суб’єктів наявні).

Вплив на кваліфікацію: а) дії всіх учасників організованої гру­пи, які брали участь у вчиненні злочинів, незалежно від їх ролі у вчиненні злочинів, кваліфікуються без посилання на ст. 27 КК; б) оскільки юридичні склади злочинів, передбачених стаття­ми 185 і 186 КК, передбачають як кваліфікуючу ознаку (обтяжую­чу обставину) їх вчинення «організованою групою», ця ознака і має інкримінуватись суб’єктам; в) кваліфікуюча ознака спеці­ального суб’єкта (Буцана) — «повторно» — при кваліфікації першого злочину інкримінується лише йому і на кваліфікацію дій інших співучасників не впливає; г) особлива роль Буцана як організатора і керівника організованої групи на рівні кваліфі­кації його дій не дістає відображення, але має бути врахована при призначенні йому покарання.

Злочин, вчинений Шумським, ознак співучасті не містить (див. докладніше підпункт 4 даного пункту).

  1. Посереднє виконання злочинів. За умовами задачі не вба­чається.

  2. Причетність до злочину. Прояв даного інституту кримі­нального права вбачається у діях Шумського. Має місце особ­ливий різновид причетності — заздалегідь не обіцяне придбан­ня майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, яке є окре­мим різновидом злочину, передбаченого ст. 198 КК.

Вплив на кваліфікацію. Дії Шумського кваліфікуються за ст. 198 КК.

3.5. Конкуренція кримінально-правових норм. При кваліфікації злочинів, вчинених Буцаном, Паньком та Скориком, має місце

141

конкуренція юридичних складів злочинів одного виду з обтя­жуючими та особливо обтяжуючими обставинами (конкурен­ція кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів зло­чинів): конкурують між собою склади злочинів, передбачені ч. 3 ст. 185 та ч. 5 ст. 185 КК — при кваліфікації дій Панька та Скорика; ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 5 ст. 185 КК – при кваліфі­кації дій Буцана; ч. 2 ст. 186, ч. 3 ст. 186, ч. 5 ст. 186 КК — при кваліфікації дій Буцана,Панька та Скорика.

Вплив на кваліфікацію. У межах формули кваліфікації зазна­чається та частина відповідної статті Особливої частини КК, яка передбачає найбільш обтяжуючу обставину, а в юридичному формулюванні обвинувачення вказуються всі обтяжуючі обста­вини.

Своєрідна конкуренція виникає також при кваліфікації дій суб’єктів у другому епізоді, коли має місце так зване перерос­тання крадіжки у грабіж. Відповідно до абзацу 2 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 такі дії належить кваліфікувати лише як грабіж. Таким чином, використовуючи цей основний правозас-тосовний аргумент, можна обґрунтувати висновок, що зміна менш небезпечної форми викрадення майна на більш небезпеч­ну не утворює сукупності злочинів, а пріоритет щодо остаточ­ної кваліфікації має той юридичний склад злочину, який перед­бачає більш небезпечну форму викрадення майна. При цьому за змістом роз’яснення, що міститься в абзаці 6 п. 30 цієї ж по­станови Пленуму Верховного Суду України, кваліфікуючі оз­наки (обтяжуючі обставини), які мали місце на початковому етапі дій суб’єкта, інкримінуються йому при остаточній квалі­фікації його дій.

Вплив на кваліфікацію: а) дії суб’єктів у другому епізоді квалі­фікуються лише за відповідною частиною ст. 186 КК; б) при ква­ліфікації їх дій суб’єктам інкримінуються кваліфікуючі ознаки «проникнення у житло» та «організованою групою», які мали місце на етапі вчинення незакінченого замаху на крадіжку.

3.6. Множинність злочинів. У діях Буцана, Панька та Скорика вбачається множинність злочинів. При цьому в діях Буцана має місце рецидив злочинів, сукупність злочинів та повторність зло­чинів, а в діях Панька та Скорика — повторність та сукупність зло­чинів. У діях Шумського множинності злочинів не вбачається.

142

Вплив на кваліфікацію: а) сукупність злочинів — особам інкриміновано кілька різних юридичних складів злочинів, що відображено як у формулі кваліфікації, так і в юридичному фор­мулюванні обвинувачення; б) повторність злочинів — при ква­ліфікації дій суб’єктів за ч. 5 ст. 186 КК їм інкриміновано квалі­фікуючу ознаку «повторно», що відображено лише в юридич­ному формулюванні обвинувачення (за правилами кваліфікації при конкуренції кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочину — див. підпункт 6 цього пункту); в) рецидив злочинів — при кваліфікації дій Буцана за ч. 5 ст. 185 КК йому інкриміновано кваліфікуючу ознаку «повторно», яка в даному разі представляє цю форму множинності злочинів в межах ст.185 КК (ця ознака також відображена лише в юридичному форму­люванні обвинувачення).

4. Формула кримінально-правової кваліфікації.

Дії Буцана необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 5 ст. 185; ч. 5 ст. 186 КК.

Дії Панька та Скорика слід кваліфікувати за сукупністю зло­чинів, передбачених ч. 5 ст. 185; ч. 5 ст. 186 КК.

Дії Шумського необхідно кваліфікувати за ст. 198 КК.

5. Юридичне формулювання обвинувачення.

Буцан здійснив таємне викрадення чужого майна — крадіж­ку, вчинену повторно, поєднану з проникненням у житло, вчине­ну в особливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК); відкрите викрадення чужого майна — грабіж, вчинений повторно, поєднаний з проникненням у житло, вчинений в особ­ливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 186 КК).

Панько та Скорик здійснили таємне викрадення чужого май­на — крадіжку, поєднану з проникненням у житло, вчинену в особливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК); відкрите викрадення чужого майна — грабіж, вчинений повторно, поєднаний з проникненням у житло, вчинений в особ­ливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 186 КК).

Шумський здійснив заздалегідь не обіцяне придбання май­на, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК).

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загаль­ної частини кримінального права в межах окремих інститутів, що стосуються покарання та інших заходів кримінально-пра-

143

вового впливу. Особливості даного типу задач передбачають поглиблене дослідження змісту окремого інституту (іноді кількох інститутів), що стосується заходів кримінально-право­вого впливу. Як правило, розв’язання таких задач не містить встановленої законом «процесуальної» форми власної кримі­нально-правової оцінки фактичних обставин, хоч окремі задачі можуть включати завдання щодо написання, наприклад фраг­мента резолютивної частини вироку з питань призначення по­карання. Значно рідше при розв’язанні цього типу задач вини­кає необхідність уточнення та попередньої оцінки фактичних обставин, у багатьох випадках немає потреби в їх систематизації. Тому, зберігаючи в цілому таку ж форму, яку було наведено вище (див. методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загаль­ної частини кримінального права в межах окремих інститутів, що стосуються злочину), розв’язання задач цього типу, як пра­вило, за обсягом коротше, а за змістом простіше.

Зразок розв’язання задачі із Загальної частини криміналь­ного права в межах окремих інститутів, які стосуються по­карання та інших заходів кримінально-правового впливу.

Задача

Мацака було засуджено за хуліганство, пов’язане з опором представникові влади, до позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців. Через півроку після відбуття покарання стало відо­мо, що до постановлення вироку він вчинив також крадіжку і грабіж.

Розглянувши справу, суд призначив Мацаку покарання за ч. 1 ст. 185 КК у вигляді виправних робіт на строк 2 роки, за ч. 2 ст. 186 КК у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки, а за су­купністю цих злочинів — у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців.

Дайте оцінку рішенню суду.

Напишіть фрагмент резолютивної частини вироку, в якому Мацакові буде призначено остаточне покарання, обравши найбільш суворий з можливих його варіантів.

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин. За ч. 2 ст. 186 КК дії Мацака кваліфіковано за ознакою повторності.

144

  1. Систематизація фактичних обставин, які стосуються інституту призначення покарання. У такій систематизації немає потреби.

  2. Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів.

3.1. Правовими орієнтирами є:

а) щодо призначення покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк — санкції ч. 3 ст. 296, ч. 2 ст. 186 та ст. 63 КК;

б) щодо призначення покарання у вигляді виправних робіт — санкція ч. 1 ст. 185 та ст. 57 КК;

в) щодо призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів — ст. 70 КК;

г) щодо правил складання покарань та зарахування поперед­ нього ув’язнення – ст. 72 КК.

  1. Правозастосовними орієнтирами є пункти 20—22 по­станови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовт­ня 2003 р. № 7.

  2. Теоретичними орієнтирами є положення науки кримі­нального права щодо призначення покарання при так званій розірваній сукупності злочинів.

  1. Зіставлення фактичних обставин з правовими, правозас-тосовними та теоретичними критеріями в межах інститутів «Види покарань» та «Призначення покарання». У письмовому вигляді не наводиться.

  2. Проміжні та остаточні висновки щодо кримінально-пра­вового змісту фактичних обставин у межах інститутів «Види покарань» та «Призначення покарання».

  1. Призначення покарання за окремі злочини, що утворю­ють сукупність, відбулося у межах санкцій ч. 3 ст. 296, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК; при цьому порушення положень статей 57 і 63 КК не вбачається.

  2. Призначення остаточного покарання за сукупністю зло­чинів у порядку ст. 70 КК відбулося з окремими порушеннями, до яких, зокрема, належать:

а) було призначено остаточне покарання лише за два злочи­ни, передбачені ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК; у даному випадку має місце так звана «розірвана» сукупність злочинів і тому ос­таточне покарання необхідно призначати за сукупністю не двох,

145

а трьох злочинів — з урахуванням покарання, призначеного за ч. 3 ст. 296 КК попереднім вироком;

б) не було проведено зарахування до призначеного за сукуп­ністю злочинів остаточного покарання, покарання, відбутого Мацаком за першим вироком; у даному разі підлягає зарахуван­ню відбуте ним покарання у вигляді 2 років 6 місяців позбав­лення волі за хуліганство, пов’язане з опором представникові влади (див. ч. 4 ст. 70 КК).

6. Написання фрагмента резолютивної частини вироку з пи­тань, що стосуються призначення покарання. Конкретний зміст такого фрагмента зумовлений тим, що в ньому: а) збережено види і розміри покарань, призначені за окремі злочини, що ут­ворюють сукупність; б) усунуто помилки (порушення), які були зазначені вище, при призначенні остаточного покарання за пра­вилами ст. 70 КК; в) принцип призначення остаточного пока­рання у вигляді позбавлення волі на певний строк і, відповідно, його розмір визначено за найбільш суворим варіантом; г) вихідні дані вироку, яким Мацак засуджений за ч. 3 ст. 296, а також дата взяття його під варту за останньою кримінальною справою є умовними.

З урахуванням зазначеного фрагмент резолютивної частини вироку має такий вигляд:

«Визнати Мацака Олександра Івановича винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК.

Призначити Мацаку О. І. покарання за ч. 1 ст. 185 КК — у виді виправних робіт на строк 2 роки, за ч. 2 ст. 186 КК — у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі частин 1—4 ст. 70 КК та з урахуванням вироку місцевого суду Дарницького району м. Києва від 21 жовтня 2001 р. шляхом повного складання покарань, призначених Мацаку О. І. за злочини, передбачені ч. 3 ст. 296, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК, визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 2 місяці.

Зарахувати в строк призначеного покарання покарання, відбуте Мацаком О. І. за вироком місцевого суду Дарницького району м. Києва від 21 жовтня 2001 р. — 2 роки 6 місяців поз­бавлення волі, остаточно визначивши до відбування покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 8 місяців.

146

Строк покарання обчислювати з 20 листопада 2004 р., зара­хувавши в цей строк час тримання Мацака О. І. під вартою за останньою кримінальною справою».

7. Відповідь на конкретні запитання (завдання). Дана в ме­жах пунктів 5 і 6 цього розв’язання.

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач з Особ­ливої частини кримінального права. Більш високий рівень зас­воєння студентами змісту норм кримінального права, положень правозастосовної практики і кримінально-правової теорії зумов­люють такі особливості розв’язання даного типу задач: а) знач­не скорочення проміжних висновків у межах встановлення кри­мінально-правового змісту фактичних обставин; відтворення у рішенні таких висновків лише у найбільш загальній формі; б) максимальне використання у рішенні основних правозасто-совних аргументів; в) формулювання у рішенні лише тих поло­жень теорії кримінального права, які стосуються спірних та (або) найбільш складних питань кримінально-правової кваліфікації; г) забезпечення повноти, точності та коректності при написанні формули кримінально-правової кваліфікації (у переважній більшості випадків — формули кваліфікації злочинів) та юри­дичного формулювання обвинувачення.

З урахуванням зазначених особливостей рішення даного типу задач включає такі елементи:

  • уточнення та попередня оцінка фактичних обставин;

  • проміжні висновки щодо видів та особливостей злочинів, ознаки яких вбачаються у діяннях суб’єктів;

  • обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (квалі­фікації злочинів) з використанням основних правозастосовних аргументів;

  • обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (квалі­фікації злочинів) з позицій теорії кримінального права;

  • формула кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів);

  • юридичне формулювання обвинувачення (інша форма кримінально-правової оцінки).

При цьому перші чотири елементи розв’язання задачі можуть викладатися у довільній формі і навіть з допустимими скоро­ченнями, а два останні елементи мають бути написані з додер­жанням відповідних вимог і без скорочень. У деяких випадках

147

викладач може дозволити студентам розв’язувати задачі без пов­ноцінного письмового відтворення усіх названих вище еле­ментів, однак і в цьому разі написання третього, п’ятого і шос­того елементів розв’язання є обов’язковим.

Зразок розв’язання задачі з Особливої частини криміналь­ного права.

Задача

Петруня, Чекалін та Щекальов утворили стійку групу, роз­робили план розбійних нападів на окремих громадян та розподі­лили між собою функції. Для нападів їм була потрібна зброя. Щоб заволодіти зброєю і боєприпасами до неї, вони напали на працівника приватної охоронної фірми Шумова, який повертав­ся до офісу фірми після вечірнього чергування. Діючи за зазда­легідь розробленим планом, Петруня штовхнув Шумова в нео-світлену частину підземного переходу, де вже чекав Щекальов, а той ударив потерпілого уламком труби по голові. Чекалін у цей час спостерігав за обстановкою. Коли Шумов упав, вони обшукали його і забрали пістолет «ТТ» та дві обойми набоїв. Шумов помер на місці події.

Після цього, продовжуючи реалізовувати розроблений рані­ше план, Петруня, Чекалін та Щекальов вчинили три напади на окремих громадян: демонструючи пістолет і погрожуючи вбив­ством, вони відбирали у потерпілих гроші, коштовності, верхній одяг. Під час останнього нападу вони, діючи без попередньої змови, згвалтували малолітню Зінкевич, а потім на пропозицію Петруні, вбили її, щоб приховати вчинені щодо неї злочини.

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.

  1. Нанесення удару трубою по голові та смерть Шумова на місці події (показники локалізації та сили удару) свідчать про наявність у суб’єктів принаймні прямого невизначеного умис­лу щодо будь-яких суспільно небезпечних наслідків для життя чи здоров’я потерпілого, в тому числі і його смерті.

  2. Після заволодіння зброєю Шумова і принаймні до вчи­нення останнього нападу (включно) мав місце певний проміжок часу, протягом якого існувала стійка, озброєна, організована гру­па, а Петруня, Чекалін та Щекальов були її учасниками (членами);

148

при цьому в умовах задачі не зазначено, хто з них незаконно збе­рігав та носив вогнепальну зброю і бойові припаси до неї.

  1. В умовах задачі не зазначена вартість майна, вилученого у потерпілих під час розбійних нападів; будемо вважати, що ця вартість не досягає показників кваліфікуючих ознак «у вели­ких розмірах» та «в особливо великих розмірах».

  2. В умовах задачі не зазначено, яким чином було здійсне­но зґвалтування; будемо вважати, що фізичне насильство до потерпілої у процесі зґвалтування не застосовувалось, а мала місце та ж (така ж) погроза вбивством, що й при розбої.

  3. Під час зґвалтування суб’єкти принаймні могли і повинні були допускати, що вчиняють статевий акт з малолітньою; таке саме ставлення до віку потерпілої було і при вчиненні умисного вбивства.

2. Проміжні висновки щодо видів та особливостей злочинів, ознаки яких вбачаються у діяннях суб’єктів.

  1. Вчинені суб’єктами дії у поєднанні з іншими фактични­ми обставинами містять ознаки злочинів, передбачених стаття­ми 115, 129, 152, 187, 257, 262, 263 КК.

  2. Всі злочини є закінченими; всі злочини, за винятком зґвалтування, вчинені у співучасті «особливого роду» — орга­нізованою групою, яка з урахуванням її озброєності набирає ха­рактеру банди; за умовами задачі зґвалтування вчинене без по­передньої змови (ситуаційно), тобто має місце вчинення злочи­ну «групою осіб».

3. Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (квалі­ фікації злочинів) з використанням основних правозастосовних аргументів.

  1. Щодо кваліфікації дій суб’єктів за ст. 257 КК — див. пун­кти 1, 3—5, абзац 1 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про бандитизм» від 7 липня 1995 р. № 9.

  2. Щодо співвідношення бандитизму з іншими злочинами, які вчиняються бандою, — див. п. 7 названої вище постанови від 7 липня 1995 р. № 9.

3.3. Щодо кваліфікації бандитизму за сукупністю зі злочи­ ном, передбаченим ст. 262 КК, — див. абзац 2 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибу- 149

ховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квіт­ня 2002 р. № 3.

  1. Щодо кваліфікації умисного вбивства Шумова за пунк­тами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, а також за сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 262 КК, — див. абзац 3 п. 10 та абзац 4 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я осо­би» від 7 лютого 2003 р. № 2.

  2. Щодо кваліфікації зґвалтування і наступного умисного вбивства Зінькевич за сукупністю злочинів — див. абзац 3 п. 14 названої вище постанови від 7 лютого 2003 р. № 2.

  3. Щодо кваліфікації умисного вбивства Зінькевич за пун­ктами 2, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, а також щодо остаточної кваліфі­кації двох умисних вбивств за обтяжуючих обставин — див. відповідно пункти 6, 16, 17 постанови від 7 лютого 2003 № 2.

  4. Щодо інкримінування суб’єктам кваліфікуючих ознак зґвалтування «групою осіб» та «малолітньої» — див. абзац 1 п. 13 та п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві зло­чини» від 27 березня 1992 р. № 4.

4. Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації з позицій теорії кримінального права.

  1. Бандитизм — так званий складений злочин, тому співвідно­шення його юридичного складу з юридичними складами інших злочинів, які вчиняються при створенні банди та під час здійснен­ня нею нападів, вирішується в межах конкуренції частин і ціло­го. В даному випадку діє, зокрема, таке правило: злочини, за які законом встановлено суворішу відповідальність, ніж за банди­тизм, кваліфікуються за сукупністю з ним, а всі інші злочини охоплюються його юридичним складом (такий підхід сформуль­ований у підпункті 3.2 цього розв’язання, хоча з теоретичної точ­ки зору за сукупністю з бандитизмом мають кваліфікуватись і ті злочини, за які законом встановлено таку ж відповідальність, як і за бандитизм). Саме це правило зумовлює кваліфікацію за су­купністю з бандитизмом обох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, розбоїв, передбачених ч. 4 ст. 187 КК, розбою з метою викрадення вогнепальної зброї та боєприпасів до неї за обтяжу­ючих обставин та зґвалтування малолітньої.

  2. Конкуренція частин і цілого має місце також при квалі­фікації умисного вбивства Шумова в процесі розбою з метою

150

викрадення вогнепальної зброї та боєприпасів до неї та при ква­ліфікації зґвалтування, що супроводжувалося погрозою вбив­ством. При цьому в першому випадку така конкуренція «пере­творюється» на сукупність злочинів, в другому юридичний склад зґвалтування («ціле») охоплює погрозу вбивством («час­тину») і вона не дістає самостійної кваліфікації.

  1. При кваліфікації розбою з метою викрадення вогнепаль­ної зброї та боєприпасів до неї виникає конкуренція загальної (ч. 4 ст. 187 КК) та спеціальної (ч. 3 ст. 262 КК) кримінально-правових норм. Пріоритет має спеціальна норма.

  2. При кваліфікації розбоїв має місце так звана конкурен­ція юридичних складів злочину одного виду з обтяжуючими та особливо обтяжуючими обставинами (конкуренція кваліфіко­ваного (ч. 2 ст. 187 КК) та особливо кваліфікованого (ч. 4 ст. 187 КК) складів злочину. В цьому випадку у формулі квалі­фікації злочинів відображається лише особливо кваліфікований склад (ч. 4 ст. 187 КК), а в юридичному формулюванні обвину­вачення вказуються всі обтяжуючі та особливо обтяжуючі об­ставини.

  3. Як було зазначено в п. 2.2 рішення, всі злочини, що інкри­мінуються суб’єктам, за винятком зґвалтування, вчинені органі­зованою групою. Ця обставина має своє безпосереднє відобра­ження при кваліфікації бандитизму (де вона є однією з форм банди), розбоїв (ч. 4 ст. 187 КК) та розбою з метою викрадення вогнепальної зброї і боєприпасів до неї (ч. 3 ст. 262 КК) — у двох останніх випадках суб’єктам інкримінується кваліфікуюча оз­нака — вчинення відповідних злочинів «організованою групою».

Юридичні склади інших злочинів, інкримінованих суб’єктам, не передбачають їх вчинення організованою групою як кваліфі­куючу ознаку (обтяжуючу обставину). Тому при кваліфікації обох умисних убивств суб’єктам інкримінується кваліфікуюча ознака «за попереднім зговором групою осіб».

При кваліфікації зґвалтування — відповідно до умов задачі – суб’єктам інкримінується кваліфікуюча ознака «групою осіб».

4.6. Два вчинені суб’єктами умисні вбивства за обтяжуючих обставин, хоч «набір» цих обтяжуючих обставин у кожного з них різний, утворюють не сукупність, а повторність злочинів. Тому в остаточній кваліфікації умисні вбивства відображені одним юридичним складом злочину, який включає ті пункти ч. 2 ст. 115 КК, які передбачають усі обтяжуючі обставини обох

151

умисних убивств, у тому числі п. 13, який вказує на їх по­вторність.

  1. Формула кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів). Дії Петруні, Чекаліна та Щекальова необхідно ква­ліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257; ч. 3 ст. 262; ч. 4 ст. 187; ч. 4 ст. 152; пп. 2, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України.

  2. Юридичне формулювання обвинувачення.

Петруня, Чекалін та Щекальов вчинили: організацію озброє­ної банди з метою нападу на окремих осіб, участь у такій банді та участь у вчинюваному нею нападі (ст. 257 КК); розбій з ме­тою викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів до неї, вчинений організованою групою (ч. 3 ст. 262 КК); напад з ме­тою заволодіння чужим майном, поєднаний з погрозою засто­сування насильства, небезпечного для життя особи, яка зазнала нападу, – розбій, вчинений особою, яка раніше вчинила розбій, вчинений організованою групою (ч. 4 ст. 187 КК); статеві зно­сини з погрозою застосування фізичного насильства – зґвалту­вання, вчинене групою осіб щодо малолітньої (ч. 4 ст. 152 КК); умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині – умисне вбивство малолітньої дитини, з корисливих мотивів, вчинене з метою приховати інший злочин, за попередньою змовою гру­пою осіб, особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (пп. 2, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК).

ДОДАТОК 1

Зміст і форма формули кваліфікації злочинів: спеціально-юридичні аспекти

1. Назва цієї форми кримінально-правової кваліфікації – формула кваліфікації злочинів (у подальшому — ФК) – зумов­ лена тим, що вона передбачає використання окремих символів (знаків), в яких «зашифрована» певна інформація криміналь­ но-правового характеру; такою інформацією є висновок суб’єкта кваліфікації про те, що поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами відповідає одному чи кільком різним юридичним складам злочинів (злочину) (в подальшому — ЮСЗ).

2. Символами (знаками) у ФК виступають певні засоби тех- ніко-юридичного характеру, що використовуються для відобра­ ження в ній відповідних джерел кримінального права та їх ок- 152

ремих компонентів, які «представляють» відповідний ЮСЗ (кілька ЮСЗ).

  1. Основними символами (знаками), обов’язковими для будь-якої ФК, завжди виступають: а) скорочена назва відповідного джерела кримінального права України; з урахуванням системи сучасного кримінального права України таким джерелом може бути Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (у по­дальшому – КК 2001 р.) або Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (у подальшому — КК 1960 р.); б) порядковий номер та скорочене (без назви) написання статті Особливої час­тини КК 2001 р. чи КК 1960 р., яка передбачає так звану «спе­цифічну частину» ЮСЗ, інкримінованого особі.

  2. Додатковими символами (знаками) (вони є обов’язковими лише для окремих різновидів ФК) можуть виступати: а) поряд­ковий номер та скорочене (без назви) написання окремої статті (кількох статей) Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. — якщо одна або кілька таких статей, на думку суб’єкта кваліфі­кації, відображають у ФК специфіку відповідного ЮСЗ; б) по­рядковий номер та скорочене (без тексту) написання відповід­ної частини вказаної у ФК статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. – якщо така стаття має кілька частин; в) порядко­вий номер та скорочене (без тексту) написання відповідної час­тини статті Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. – якщо така стаття включена до ФК; г) порядковий номер та скорочене (без тексту) написання відповідного пункту (кількох пунктів) ч. 2 ст. 115 КК 2001 р. чи відповідного пункту (кількох пунктів) ст. 93 КК 1960 р. – якщо у ФК міститься посилання на таку стат­тю (частину статті).

  3. Включення до ФК статей Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. є відображенням у ній висновку суб’єкта квалі­фікації про те, що поведінка особи у поєднанні з іншими обста­винами відповідає так званому особливому ЮСЗ. Традиційно до особливих належать юридичні склади незакінченого злочину та окремих різновидів співучасті у злочині (організації злочину, підбурювання до злочину, пособництва у злочині). Очевидно, до особливих можуть бути віднесені також юридичні склади, які передбачають заподіяння певної шкоди в стані так званої уяв­ної оборони – у випадках, коли вона прирівнюється до переви­щення меж необхідної оборони.

153

Таким чином, у ФК може мати місце посилання лише на статті 14, 15, 27, 37 Загальної частини КК 2001 р. або (та) на статті 17, 19 Загальної частини КК 1960 р. При цьому в межах відображення у ФК одного (окремого) ЮСЗ відповідна стаття Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. обов’язково має «прив’язуватись» до «своєї» статті (частини статті) Особливої частини зазначених кодексів.

6. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єк­ том кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, може вбача­ тися кілька кваліфікуючих ознак (обтяжуючих обставин), пе­ редбачених різними частинами відповідної статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. У цих випадках відповідно до традицій, що склалися в правозастосовній практиці України, на рівні ФК має вказуватись та частина статті, яка передбачає «найбільш обтяжуючу» з наявних обставин (санкція якої перед­ бачає найбільш суворе покарання).

Таким чином, при відображенні у ФК одного (окремого) ЮСЗ повинно мати місце посилання лише на одну частину статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. (ФК типу — части­ни 2, 3, 4 ст. 185 КК розглядається як некоректна).

7. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єк­ том кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, що вчинений у співучасті з розподілом ролей, може поєднуватись виконання кількох таких ролей, зокрема підбурювача і організатора, підбу­ рювача і пособника. У цих випадках відповідно до традицій, що склалися в правозастосовній практиці України, на рівні ФК має вказуватися та частина статті Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р., яка передбачає «найбільш небезпечну» роль. Орієн­ тиром у цьому разі повинен бути законодавчий підхід: відносна небезпечність «ролей» (видів співучасників) визначається по­ слідовністю їх відображення в ст. 27 КК 2001 р. чи в ст. 19 КК 1960 р., тобто за схемою «виконавець (співвиконавець) — організа­ тор — підбурювач (підмовник) – пособник».

Таким чином, при посиланні у ФК на ст. 27 КК 2001 р. чи ст. 19 КК 1960 р. — у межах відображення в ній одного (окремого) ЮСЗ — має вказуватися лише одна частина зазначених статей.

8. В окремих випадках поведінка особи у поєднанні з інши­ ми обставинами може бути оцінена суб’єктом кваліфікації як кілька окремих злочинів, кожний з яких відповідає «своєму»,

154

відмінному від інших ЮСЗ (сукупність злочинів). За змістом ч. 2 ст. 33 КК кожний злочин в такому випадку підлягає окремій кваліфікації. Відповідно в ФК (на етапі остаточної кваліфікації) кожний ЮСЗ має бути відображений окремо — з додержанням положень, зазначених у пунктах 1—7. Цей підхід повинен зас­тосовуватись і тоді, коли окремі злочини, що утворюють су­купність, кваліфікуються за однією і тією ж статтею або за од­нією і тією ж частиною статті Особливої частини КК (див. при­клади написання ФК у п. 11 додатку 2).

9. В окремих випадках поведінка особи у поєднанні з інши­ми обставинами може бути оцінена суб’єктом кваліфікації як кілька окремих злочинів, які відповідають одному і тому ж ЮСЗ (повторність злочинів, що мають тотожні ЮСЗ). Відображен­ня такої кримінально-правової ситуації у ФК здійснюється за такими правилами: а) на етапі так званої «проміжної» кваліфі­кації кожний злочин одержує окреме відображення у «своїй» ФК; б) на етапі остаточної кваліфікації окремі злочини, оскіль­ки вони відповідають одному і тому ж ЮСЗ, мають бути «пред­ставлені» ФК, яка відображає цей один (єдиний) ЮСЗ. У пере­важній більшості випадків ФК кожного з таких злочинів на етапі «проміжної» кваліфікації і ФК всіх цих злочинів на етапі оста­точної кваліфікації не відрізняються одна від одної. Виняток ста­новлять ФК кількох умисних вбивств з різним «набором» об­тяжуючих обставин: оскільки такі обтяжуючі обставини перед­бачені різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК 2001 р. чи ст. 93 КК 1960 р., ФК кожного з умисних вбивств на етапі «проміжної» кваліфікації відрізняються як одна від одної, так і від ФК на етапі остаточної кваліфікації (остання має містити посилання на ті пункти ч. 2 ст. 115 КК 2001 р. чи ст. 93 КК 1960 р., що передбача­ють всі обтяжуючі обставини всіх вчинених особою умисних убивств — див. приклад а) п. 9 додатку 2).

Таким чином, можлива ситуація, коли при остаточній квалі­фікації кількох злочинів їх кількість є більшою порівняно з кількістю відображених у ФК ЮСЗ. Особливим проявом такої ситуації є випадок, коли вчинені особою кілька злочинів на етапі остаточної кваліфікації «представлені» у ФК лише одним ЮСЗ; у цьому випадку на рівні ФК множинність (повторність) зло­чинів узагалі не одержує відображення.

155

ДОДАТОК 2

Зміст і форма формули кваліфікації злочинів: техніко-юридичні аспекти

  1. Якщо у формулі кваліфікації злочинів (у подальшому — ФК) міститься посилання лише на одне джерело кримінально­го права України – Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., — допускається використання скорочень «КК», «КК України»; вказувати рік прийняття цього Кодексу в такому ви­падку необов’язково.

  2. Якщо у ФК міститься посилання лише на одне джерело кримінального права України – Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року – допускається використання скоро­чень «КК 1960 р.», «КК України 1960 р.»; вказувати рік прий­няття цього Кодексу в такому випадку слід обов’язково.

  3. Якщо у ФК міститься посилання на два джерела кримі­нального права України — на Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. та на Кримінальний кодекс України від 28 груд­ня 1960 р., — кожне джерело має вказуватись у вигляді відповід­ного скорочення з обов’язковим зазначенням року його прий­няття; наприклад: пп. «а», «и» ст. 93 КК 1960 р.; пп. 6, 11, 13 ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.

  4. Якщо у ФК вказано кілька статей одного джерела кримі­нального права України, допускається використання відповід­ного його скорочення лише один раз — у кінці такої ФК.

Наприклад: а) п. «а» ст. 93; ч. 3 ст. 142 КК 1960 р.; б) ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 27, ч. 4 ст. 187 КК.

  1. Для посилання у ФК на статтю КК 2001 р. чи КК 1960 р. завжди використовується скорочення «ст.»; після цього цифра­ми зазначається порядковий номер відповідної статті.

  2. Якщо порядковий номер статті КК 1960 р. чи КК 2001 р. включає спеціальну позначку, найбільш коректним є той варі­ант його написання у ФК, який передбачений в офіційному тексті КК 2001 р. чи КК 1960 р.

Наприклад: ч. 2 ст. 1982 КК 1960 р.; ст. 2031 КК 2001 р.

7. Якщо стаття КК 1960 р. чи КК 2001 р. містить кілька час­ тин, для посилання у ФК на відповідну частину використовуєть­ ся скорочення «ч.»; при цьому порядковий номер частини вка­ зується після такого скорочення, а посилання на частину – пе­ ред посиланням на відповідну статтю КК.

156

Наприклад, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК.

8. Якщо відповідна стаття (частина статті) Особливої части­ ни КК 1960 р. чи КК 2001 р. мала кілька редакцій, посилання у ФК на таку статтю (частину статті) здійснюється таким чином: а) у випадку використання у ФК тільки останньої ре­ дакції (чинної на момент написання ФК) вона спеціально не зазначається; б) у випадку використання у ФК тільки поперед­ ньої (однієї з попередніх) редакції вона спеціально зазначаєть­ ся після скороченого написання відповідного джерела кримі­ нального права України; в) у випадку використання у ФК кількох різних редакцій кожна з них спеціально зазначається після скороченого написання відповідного джерела криміналь­ ного права України.

Наприклад: а) ч. 1 ст. 296 КК; б) ч. 2 ст. 2153 КК 1960 р. у редакції Закону від 26 січня 1993 р.; в) ч. 2 ст. 2153 КК 1960 р. у редакції Закону від 26 січня 1993 р.; ч. 3 ст. 2153 КК 1960 р. у редакції Закону від 21 вересня 2000 р.

9. Якщо стаття Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. передбачає пункти (ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.; ст. 93 КК 1960 р.), при посиланні на них у ФК використовується скорочення «п.». Після цього вказується: а) порядковий номер пункту – у випад­ ку посилання у ФК на ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.; б) літера, що по­ значає відповідний пункт, — у випадку посилання у ФК на ст. 93 КК 1960 р.

Наприклад: а) п.п. 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК; п.п. 1, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК; б) п.п. «а», «г», «і» ст. 93 КК 1960 р.

10. Якщо у ФК міститься посилання на кілька статей КК 2001 р. чи КК 1960 р. — у межах відображеного таким чином одного ЮСЗ, — першими мають вказуватись відповідні статті (части­ ни статей) Загальної частини КК, а потім — стаття (пункт, час­ тина статті) Особливої частини КК; при цьому між окремими статтями потрібно ставити кому; використовувати в таких ви­ падках сполучники «і», «та» небажано, оскільки таке викорис­ тання не відповідає традиційним підходам до відображення пев­ них висновків саме у вигляді формули (в даному випадку — ФК). Некоректним є також використання у ФК розділового знака — тире, оскільки в цьому випадку створюється враження, що застосовуються всі статті, починаючи з відповідної статті Загальної частини і закінчуючи відповідною статтею Особли­ вої частини КК.

157

Наприклад: а) ч. 1 ст. 17, ст. 94 КК 1960 р.; б) ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 121 КК.

11. Якщо у ФК відображено кілька різних ЮСЗ — відповід­но до правил кваліфікації сукупності злочинів, — кожний ЮСЗ потрібно виокремлювати розділовим знаком крапкою з комою; такий розділовий знак ставиться після написання відповідної статті Особливої частини КК, а в окремих випадках — після ско­роченого написання відповідного джерела кримінального пра­ва України, в якому ця стаття знаходиться.

Наприклад: а) ч. 1 ст.152; ч.3 ст. 152 КК; б) ст. 94 КК 1960 р.; п. 13 ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.; в) ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, п. 7 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 27, п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК.

ДОДАТОК 3

Зміст і форма юридичного формулювання обвинувачення: спеціально-юридичні аспекти

  1. Назва цієї форми кримінально-правової кваліфікації — юридичне формулювання обвинувачення (в подальшому — ЮФО ) — зумовлена тим, що вона являє собою словесне відтво­рення необхідного мінімуму окремих характеристик (ознак) од­ного чи кількох ЮСЗ, якому (яким) , на думку суб’єкта кваліфі­кації, відповідає поведінка особи у поєднанні з іншими обста­винами. Таким чином, та інформація кримінально-правового характеру, яка «зашифрована» у ФК, в ЮФО одержує своєрід­ну «розшифровку», а в багатьох випадках — і певну конкрети­зацію.

  2. Окремі характеристики (ознаки) відповідного (відповід­них) ЮСЗ, що певним чином відтворюються в ЮФО, є части­ною так званого загального нормативного змісту ЮСЗ — вони мають бути прямо передбачені у тій статті (тих статтях ) КК 2001 р. чи КК 1960 р., які вказані у ФК. При відтворенні таких характеристик (ознак) у ЮФО суб’єкт кваліфікації повинен керуватися певними правилами техніко-юридичного характеру (див. додаток 4).

  3. У загальний нормативний зміст багатьох ЮСЗ входять так звані альтернативні характеристики (ознаки), а окремі ЮСЗ передбачають альтернативні форми («комплекси» ознак) відпо­відного злочину. В цьому випадку в ЮФО мають вказуватися

158

лише ті характеристики (ознаки) чи форми ЮСЗ, яким відпо­відають фактичні обставини, визнані суб’єктом кваліфікації на­явними.

4. Необхідний мінімум характеристик (ознак) ЮСЗ, що має бути відтворений у ЮФО, становлять ті з них, які у відповідно­му їх поєднанні відображають його (ЮСЗ) специфіку. З ураху­ванням основних (найтиповіших) різновидів ЮСЗ такий необ­хідний мінімум «представляє»:

а) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передба­ чені в одній статті (частині статті) Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характерний для тих випадків, коли: 1) у ФК міститься посилання лише на відповід­ ну статтю Особливої частини зазначених кодексів, яка не має поділу на частини (наприклад, ст. 94 КК 1960 р. чи ст. 193 КК 2001 р.; 2) у ФК міститься посилання лише на відповідну час­ тину статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р., яка «представляє» так званий основний юридичний склад злочину певного виду (наприклад, ч. 1 ст. 2153 КК 1960 р. у редакції За­ кону від 26 січня 1993 р. чи ч. 1 ст. 289 КК 2001 р.) або юридич­ ний склад окремого виду злочину (наприклад, ч. 4 ст. 143 КК 2001 р.);

б) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передба­ чені у кількох частинах однієї статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характерний для тих випадків, коли у ФК міститься посилання на ту частину статті Особливої частини зазначених кодексів, яка «представляє» так званий кваліфікований чи особливо кваліфікований ЮСЗ (на­ приклад, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. чи ч. 3 ст. 152 КК 2001 р.);

в) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передба­ чені у відповідній частині однієї статті Загальної частини та відповідній статті (частині, кількох частинах статті ) Особли­ вої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО харак­ терний для тих випадків, коли у ФК крім посилання на відповід­ ну статтю (частину статті) Особливої частини міститься поси­ лання і на відповідну частину однієї із статей Загальної частини зазначених кодексів; остання в цьому разі «представляє» так званий «особливий» ЮСЗ (наприклад юридичний склад неза- кінченого злочину чи юридичний склад злочину, що вчинений організатором, підбурювачем або пособником);

159

г) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передба­чені у відповідних частинах кількох статей Загальної частини та відповідній статті (частині, кількох частинах) Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характер­ний для тих випадків, коли у ФК крім посилання на відповідну статтю (частину статті) Особливої частини міститься посилан­ня і на відповідні частини кількох (двох) статей Загальної час­тини зазначених кодексів; такі статті в цьому разі «представля­ють» найскладніший різновид так званого «особливого» ЮСЗ — юридичний склад незакінченого злочину, вчиненого органі­затором, підбурювачем або пособником.

  1. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єк­том кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, може вбача­тися кілька кваліфікуючих ознак (обтяжуючих обставин), пе­редбачених різними частинами відповідної статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. У цих випадках на рівні ЮФО мають обов’язково зазначатися всі ці кваліфікуючі ознаки, при­чому ту з них, яка є визначальною для ФК, бажано зазначати в ЮФО останньою.

  2. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єк­том кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, вчинений у співучасті з розподілом ролей, може поєднуватись виконання кількох таких ролей (наприклад, підбурювача і організатора, підбурювача і пособника). В цих випадках на рівні ЮФО має обов’язково відображатися найнебезпечніша «роль», яка є виз­начальною для ФК (див. п. 7 додатку 1).

  3. В окремих випадках поведінка особи у поєднанні з інши­ми обставинами може бути оцінена суб’єктом кваліфікації як кілька окремих злочинів, що відповідають одному ЮСЗ. Відоб­раження цієї кримінально-правової ситуації в ЮФО має здійснюватися за такими правилами:

а) на етапі так званої «проміжної» кваліфікації кожний зло­ чин – з урахуванням специфіки його ЮСЗ — одержує окреме відображення в ЮФО;

б) на етапі остаточної кваліфікації окремі злочини, що відпо­ відають одному ЮСЗ, одержують єдине — спільне для таких злочинів — відображення в ЮФО.

Таким чином, не виключається ситуація, коли при остаточній кваліфікації вчинений особою злочин не дістає окремого відоб­раження в ЮФО – його специфічні характеристики (ознаки)

160

поєднуються зі специфічними характеристиками (ознаками) іншого окремого злочину (кількох злочинів) у межах єдиного ЮФО. Утворений таким чином «конгломерат» специфічних характеристик (ознак) кількох окремих злочинів є в межах ЮФО своєрідною «правозастосовною фікцією». Така «право-застосовна фікція» неспроможна повною мірою виконати ос­новну функцію ЮФО — розшифрувати і конкретизувати ФК, однак інші варіанти написання ЮФО з урахуванням законодав­чої техніки КК 2001 р. та КК 1960 р. поки що в правозастосовній практиці України не використовуються.

ДОДАТОК 4

Зміст і форма юридичного формулювання обвинувачення: техніко-юридичні аспекти

  1. Словесне відтворення в юридичному формулюванні обви­нувачення (в подальшому — ЮФО) ознак (характеристик), які відображають специфіку інкримінованого особі ЮСЗ (кількох ЮСЗ), здійснюється з урахуванням: а) особливостей законодав­чого формулювання загального нормативного змісту таких оз­нак; б) необхідності відтворення в ЮФО альтернативних оз­нак ЮСЗ; в) необхідності відтворення в ЮФО ознак так зва­них особливих ЮСЗ (юридичних складів незакінченого злочину або (та) злочину, що вчиняється організатором, підбурювачем чи пособником); г) наявності в поведінці особи окремих форм множинності злочинів.

  2. Залежно від ступеня наближеності тексту ЮФО до відпо­відних законодавчих формулювань можна виділити такі основні варіанти ЮФО:

а) ЮФО, в якому має місце текстуальне відтворення відпо­ відних законодавчих формулювань, що відображають загальний зміст всіх необхідних для даного ЮФО ознак; при цьому зали­ шається незмінною і законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) умисне легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК 2001 р.); 2) таємне викрадення чужого майна — крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК 2001 р.).

б) ЮФО, в якому має місце текстуальне відтворення відпо­ відних законодавчих формулювань, що відображають загальний нормативний зміст всіх необхідних для даного ЮФО ознак;

161

при цьому зазнає змін законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) заволодіння чужим майном шляхом обману — шахрайство (диспозиція ч. 1 ст. 190 КК 2001 р. — «Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство)»; 2) умисне знищення і пошкодження чужого майна, що завдало шкоду у великих роз­мірах (диспозиція ч. 1 ст. 194 КК 2001 р. — «Умисне знищення або пошкодження чужого майна, що завдало шкоду у великих розмірах»).

в) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих необхід­ них для даного ЮФО ознак, зазнають текстуальних змін; у даному випадку такі зміни зумовлені суто філологічними особ­ ливостями законодавчого викладу загального нормативного змісту відповідних ознак ЮСЗ; при цьому законодавча «конст­ рукція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ може залишатися незмінною або зазнавати змін, що зумовлені, як правило, альтернативним характером зазначених вище ознак.

Приклади: 1) погроза вбивством за наявності реальних підстав побоюватися здійснення цієї погрози (диспозиція ч. 1 ст. 129 КК 2001 р. — «Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози»); 2) статеві зно­сини із застосуванням погрози фізичним насильством зґвал­тування (диспозиція ч. 1 ст. 152 КК 2001 р. — «Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи»).

г) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих, необхід­ них для даного ЮФО, ознак, зазнають текстуальних змін; у даному випадку такі зміни зумовлені техніко-юридичними особ­ ливостями законодавчого викладу загального нормативного змісту відповідних ознак ЮСЗ; при цьому практично завжди зазнає змін і законодавча «конструкція» так званої «специфіч­ ної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) відкрите викрадення чужого майна — грабіж, вчинений в особливо великих розмірах (диспозиція ч. 5 ст. 186 КК 2001 р. — «Грабіж, вчинений в особливо великих розмірах

162

або організованою групою»); б) грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супровод­жується особливою зухвалістю, — хуліганство, вчинене групою осіб (диспозиція ч. 2 ст. 296 КК 2001 р. — «Ті самі дії, вчинені групою осіб»).

ґ) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих необхід­них для даного ЮФО ознак, зазнають текстуальних змін; у даному разі такі зміни зумовлені спеціально-юридичними особ­ливостями законодавчого викладу загального нормативного змісту відповідних ознак ЮСЗ; при цьому практично завжди зазнає змін і законодавча «конструкція» так званої «специфіч­ної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) підміна чужої дитини, вчинена з особистих мотивів (диспозиція ст. 148 КК 2001 р. — «Підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів»); 2) заві-домо неправдиве повідомлення про підготовку дій, які загрожу­ють тяжкими наслідками (диспозиція ч. 1 ст. 259 КК 2001 р. — «Завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи інши­ми тяжкими наслідками»).

д) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих, необхід­них для даного ЮФО, ознак, зазнають текстуальних змін; у даному випадку такі зміни зумовлені як філологічними, так і техніко-юридичними або (та) спеціально-юридичними особли­востями законодавчого викладу загального змісту відповідних ознак ЮСЗ (можливе будь-яке поєднання наведених вище у пунктах в), г) та ґ) варіантів ЮФО); при цьому практично зав­жди зазнає змін і законодавча «конструкція» так званої «спе­цифічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) проведення клінічних випробувань лікарських засобів стосовно неповнолітнього, що спричинило тяжкі на­слідки (диспозиція ст. 141 КК 2001 р. — «Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітньо­го чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки»); 2) вчинення розпусних дій щодо малолітньої особи особою, яка замінює батька (диспозиція ч. 2 ст. 156 КК

163

2001 р. — «Ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або бать­ком, матір’ю або особою, що їх заміняє»).

3. Крім наведених вище основних варіантів ЮФО, можна виділити також його найтиповіші різновиди. З урахуванням особливостей інкримінованого особі ЮСЗ, а також наявності в її поведінці окремих форм множинності злочинів найтиповіши- ми різновидами ЮФО є: а) ЮФО, в якому відтворюються «не­ обхідні» ознаки юридичного складу злочину певного виду чи так званого основного складу злочину; б) ЮФО, в якому відтво­ рюються «необхідні» ознаки так званого кваліфікованого та особливо кваліфікованого складу злочину; в) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки юридичного складу незакі- нченого злочину; г) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки ЮСЗ, вчиненого організатором, підбурювачем або по­ собником; ґ) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» озна­ ки кількох різних ЮСЗ за наявності в поведінці особи сукуп­ ності злочинів; д) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки одного ЮСЗ за наявності в поведінці особи повторності злочинів.

При написанні відповідного різновиду ЮФО необхідно ке­руватися спеціальними правилами техніко-юридичного характе­ру (див. пункти 4—9 цього додатку), орієнтуючись при цьому на один чи кілька наведених у п.2 варіантів.

4. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридичного складу злочину певного виду чи основного ЮСЗ у переважній більшості випадків обумовлюються особливостя­ ми законодавчого викладу так званої «специфічної частини» відповідного ЮСЗ. В окремих випадках має значення і співвідношення назви відповідної статті Особливої частини КК з її диспозицією (диспозицією однієї з її частин). З урахуван­ ням зазначених чинників у межах даного різновиду ЮФО мож­ на виділити:

а) ЮФО, в якому обов’язково відтворюються лише так звані конкретні необхідні ознаки, передбачені в диспозиції відповід­ної статті (частини статті) Особливої частини КК; такий спосіб викладу ЮФО використовується в тих випадках, коли диспо­зиція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК текстуально збігається з її назвою чи наближається до неї за змістом.

164

Приклади: 1) необережне середньої тяжкості тілесне ушко­дження (назва і диспозиція ст. 128 КК повністю збігаються); 2) перешкоджання участі у страйку шляхом погрози застосу­вання насильства (зміст диспозиції ст. 174 КК наближається до її назви, хоча і сформульований більш конкретно).

б) ЮФО, в якому відтворюються як конкретні необхідні оз­наки, передбачені в диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, так і загальне поняття, що «по­значає» вид злочину, у вчиненні якого визнається винною (об­винувачується) особа; такий спосіб викладу ЮФО використо­вується, насамперед, в тих випадках, коли диспозиція відповід­ної статті (частини статті) Особливої частини КК має вигляд дефініції. У такій дефініції завжди наявні загальне поняття, вжите у назві статті, і конкретні ознаки (форми), що його розк­ривають. Очевидно, даний спосіб викладу ЮФО може бути ви­користаний і в тих випадках, коли в диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК загальне поняття, що позначає вид злочину в назві даної статті, відсутнє, але зміст диспозиції фактично є визначенням цього поняття (див., на­приклад, ст. 113, ч. 1 ст. 114 КК). У межах даного способу ви­кладу ЮФО і його форма — незалежно від особливостей зако­нодавчого визначення відповідного виду злочину — за можли­вості має бути однаковою (див. приклади).

Приклади: 1) напад з метою заволодіння чужим майном, по­єднаний з погрозою застосування насильства, небезпечного для здоров’я особи, яка зазнала нападу, — розбій (ч. 1 ст. 187 КК); 2) грубе порушення громадського порядку з мотивів явної не­поваги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухва­лістю, – хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК); 3) збирання з метою пере­дачі представникам іноземної організації відомостей, що станов­лять державну таємницю, вчинене особою без громадянства, — шпигунство (ч. 1 ст. 114 КК).

5. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки кваліфікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ, обумов­люються кількома чинниками, зокрема: співвідношенням за­гального нормативного змісту інкримінованого суб’єкту квалі­фікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ із загальним нор­мативним змістом відповідного основного ЮСЗ; особливостями законодавчого формулювання «специфічної частини» відпові-165

дного основного ЮСЗ та відповідних кваліфікуючих (особли­во кваліфікуючих) ознак; кількістю кваліфікуючих та (або) особ­ливо кваліфікуючих ознак, які мають бути інкриміновані суб’єк­ту. З урахуванням зазначених чинників у межах даного різно­виду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому використовується типовий (найбільш по­ ширений) спосіб викладу кваліфікованого (особливо кваліфі­ кованого) ЮСЗ; такий спосіб передбачає відтворення в ЮФО всіх необхідних ознак основного ЮСЗ (за правилами, викладе­ ними у п. 4 і відповідної кваліфікуючої (особливо кваліфікую­ чої) ознаки (у відповідних випадках – кількох таких ознак).

Приклади: 1) виготовлення, зберігання, перевезення з метою збуту, а також збут підробленої національної валюти України у вигляді банкнот, вчинені у великому розмірі (ч. 2 ст. 199 КК); 2) грубе порушення громадського порядку з мотивів явної не­поваги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухва­лістю, — хуліганство, вчинене групою осіб, із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК).

б) ЮФО, в якому використовується нетиповий (менш поши­ рений) спосіб викладу кваліфікованого (особливо кваліфікова­ ного) ЮСЗ; такий спосіб зумовлений законодавчими особливо­ стями утворення кваліфікованих (особливо кваліфікованих) ЮСЗ щодо окремих видів злочинів і передбачає відтворення в ЮФО більшості (але не всіх) необхідних ознак основного ЮСЗ і відповідної кваліфікуючої (особливо кваліфікуючої) ознаки (у відповідних випадках — кількох таких ознак).

Приклади: 1) порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 286 КК); 2) умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй повноважень, — перевищення службових повноважень, що супроводжувалося насильством і спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 365 КК).

в) ЮФО, в якому використовується винятковий (такий, що зустрічається рідко) спосіб викладу кваліфікованого (особли­ во кваліфікованого) ЮСЗ; такий спосіб також зумовлений за­ конодавчими особливостями утворення кваліфікованих (особ­ ливо кваліфікованих) ЮСЗ щодо окремих видів злочинів і пе­ редбачає відтворення в ЮФО відповідних формулювань, що «представляють» лише ознаки цих ЮСЗ.

166

Приклади: 1) підроблення документів референдуму, вчине­не членом комісії з проведення референдуму (ч. 3 ст. 160 КК); б) розбій з метою викрадення вогнепальної зброї та бойових припасів (ч. 3 ст. 262 КК).

6. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридичного складу незакінченого злочину, зумовлені особ­ливостями поєднання в одному формулюванні відповідних за­конодавчих термінів, передбачених статтями 14, 15 КК, і відповідних характеристик, що «представляють» юридичний склад того закінченого злочину, який мала намір вчинити осо­ба. В окремих випадках на зміст цього різновиду ЮФО вплива­ють також особливі юридичні конструкції, що використовують­ся законодавцем при формулюванні так званої «специфічної час­тини» юридичних складів злочинів певних видів чи окремих їх різновидів (такі конструкції пов’язані переважно з ознаками ЮСЗ типу «значна шкода...», «істотна шкода...», «тяжкі на­слідки»).

З урахуванням зазначеного в межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому застосовується типовий спосіб відтворен­ня необхідних ознак юридичного складу незакінченого злочи­ну; він передбачає використання термінів «готування», «закін­чений замах», «незакінчений замах», текстуально узгоджених з відповідними характеристиками, що «представляють» загаль­ний нормативний зміст необхідних для даного ЮФО ознак так званої «специфічної частини» юридичного складу того закінче­ного злочину, який мала намір вчинити особа. При цьому ті ха­рактеристики, що стосуються елементів об’єктивної сторони юридичного складу відповідного закінченого злочину, відтво­рюються за загальними правилами, хоча фактичний склад не-закінченого злочину цим характеристикам може і не відповіда­ти (відповідати не повністю).

Таким чином, ЮФО, в якому застосовується типовий спосіб викладу необхідних ознак юридичного складу незакінченого злочину, в багатьох випадках є своєрідною правозастосовною фікцією, умовність якої має техніко-юридичний характер і, во­чевидь, може бути виправдана тим, що, як правило, не заважає в межах цієї форми кваліфікації злочину сприймати дійсний зміст відповідної кримінально-правової оцінки.

Приклади: 1) готування до розбою з метою викрадення вог­непальної зброї та бойових припасів (ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 262 КК);

167

2) закінчений замах на таємне викрадення чужого майна — кра­діжку, поєднану з проникненням у житло, вчинену у великих розмірах (ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК); 3) незакінчений замах на незаконне переміщення через митний кордон України історич­них та культурних цінностей — контрабанду (ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК).

б) ЮФО, в якому застосовується нетиповий спосіб відтво­рення необхідних ознак юридичного складу незакінченого зло­чину; він передбачає використання таких формулювань, які б дозволили позбутися умовностей, характерних для згаданої вище правозастосовної фікції, і відтворити дійсний зміст відпо­відної кримінально-правової оцінки точніше і коректніше.

Приклади: 1) готування до придбання права на чуже майно шляхом обману — шахрайства, що мало бути вчинене за попе­редньою змовою групою осіб і могло завдати значної шкоди по­терпілому (ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 190 КК); 2) закінчений замах на таємне викрадення чужого майна — крадіжку з проникненням у сховище, що мала бути вчинена у великих розмірах (ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК); в) незакінчений замах на умисне, з корисливих мотивів, використання службовою особою службового станови­ща всупереч інтересам служби — зловживання службовим ста­новищем, що могло спричинити тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 364 КК).

7. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки ЮСЗ, вчиненого організатором, підбурювачем або пособ­ником, зумовлені особливостями поєднання в одному форму­люванні відповідних термінів, які передають зміст власного діян­ня одного з цих співучасників, і, за загальним правилом, відпо­відних характеристик, що «представляють» юридичний склад того злочину, який — відповідно до умислу даного співучасни­ка — вчинив (мав вчинити) його виконавець (співвиконавці). На форму і зміст цього різновиду ЮФО впливає також стадія злочину.

З урахуванням зазначеного в межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридич­ного складу закінченого злочину, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником. Воно передбачає використан­ня термінів «організація», «підбурювання», «пособництво», текстуально узгоджених з відповідними характеристиками, що «представляють» загальний нормативний зміст необхідних для

168

даного ЮФО ознак так званої «специфічної частини» юридич­ного складу того закінченого злочину, який має бути інкри­мінований даному співучаснику за правилами, передбачени­ми ст. 29 КК.

Приклади: 1) організація умисного протиправного заподіян­ня смерті іншій людині — умисного вбивства з корисливих мо­тивів, вчиненого на замовлення, за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 27, п.п. 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК); 2) підбурювання до нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з по­грозою застосування насильства, небезпечного для життя осо­би, яка зазнала нападу, — розбою, поєднаного із проникненням у житло, спрямованого на заволодіння майном в особливо ве­ликих розмірах (ч. 4 ст. 27, ч. 4 ст. 187 КК); 3) пособництво у одержанні хабара у великому розмірі, поєднаного з вимаганням хабара (ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК).

б) ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридич­ного складу незакінченого злочину, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником. Крім складових, зазначених у п/п 1 п. 7, таке ЮФО передбачає використання термінів «готу­вання», «закінчений замах», «незакінчений замах». Вони завж­ди вказуються після термінів «організація», «підбурювання», «пособництво».

Приклади: 1) організація готування до умисного знищення і пошкодження чужого майна, вчиненого шляхом підпалу (ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 194 КК); б) підбурювання до закінчено­го замаху на умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині — умисне вбивство заручника з метою приховання іншо­го злочину (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, п.п. 3, 9 ч. 2 ст. 115 КК); 3) по-собництво у незакінченому замаху на таємне викрадення чужого майна — крадіжку, поєднану з проникненням у схови­ще, вчинену в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК).

У межах даного різновиду ЮФО може мати місце особли­вий випадок, коли в поведінці однієї особи наявні ознаки, що характеризують кілька видів зазначених вище співучасників (наприклад, підбурювача і пособника). У цьому разі в ЮФО мають бути відображені ознаки того виду співучасників, який був визначальним для кваліфікації діянь особи на рівні ФК.

Приклад: підбурювання до статевих зносин з погрозою зас­тосування фізичного насильства — зґвалтування, вчиненого

169

щодо неповнолітньої (ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 152 КК; при цьому в поведінці особи наявні і ознаки пособництва у такому згвалту-ванні).

8. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються ознаки кількох різних ЮСЗ, обумовлюються особливостями кваліфікації сукуп­ ності злочинів, передбаченими ч. 2 ст. 33 КК. У цьому разі необ­ хідно керуватися такими правилами: а) кожний ЮСЗ має бути представлений в ЮФО окремим формулюванням; б) окремі характеристики одного ЮСЗ не повинні заміняти відповідні характеристики іншого ЮСЗ — в тому числі й тоді, коли ці ха­ рактеристики стосуються одних і тих же елементів кількох різних ЮСЗ.

Приклади: 1) напад з метою заволодіння чужим майном, по­єднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров’я осо­би, яка зазнала нападу, — розбій, поєднаний із заподіянням тяж­ких тілесних ушкоджень; умисне тілесне ушкодження, небез­печне для життя в момент заподіяння, — умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 4 ст. 187; ч. 2 ст. 121 КК); 2) таємне викрадення чужого майна — крадіж­ка, поєднана з проникненням у житло, вчинена у великих роз­мірах; незакінчений замах на таємне викрадення чужого майна — крадіжку, вчинену повторно, поєднану з проникненням у жит­ло, вчинену у великих розмірах (ч. 4 ст. 185; ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК); 3) підбурювання до незакінченого замаху на умис­не протиправне заподіяння смерті іншій людині — умисне вбив­ство з корисливих мотивів, вчинене на замовлення; підбурюван­ня до умисного протиправного заподіяння смерті інший лю­дині — умисного вбивства з корисливих мотивів, вчиненого на замовлення особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, п.п. 6, 11 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 27, п.п. 6, 11, 13 ч. 2 ст. 115 КК).

9. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки одного ЮСЗ за наявності в поведінці особи повторності злочинів, обумовлюються особливостями загального норматив­ ного змісту юридичного складу кожного зі злочинів, що утво­ рюють повторність. З урахуванням цих особливостей в межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому всі вчинені особою злочини відображені одними й тими ж ознаками відповідного ЮСЗ, оскільки загаль­ний нормативний зміст юридичного складу кожного з вчине­них особою злочинів утворюють одні і ті ж ознаки.

170

Приклад: особа вчинила три злочини, кожний з яких являв собою хуліганство, що супроводжувалося особливою зухвалі­стю; ЮФО: грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особли­вою зухвалістю, — хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК).

б) ЮФО, в якому всі вчинені особою злочини відображені різними ознаками відповідного ЮСЗ, оскільки загальний нор­мативний зміст юридичного складу окремих злочинів, що утво­рюють повторність, представлений принаймні двома різними його ознаками.

Приклад: перший злочин — зґвалтування неповнолітньої; другий злочин — зґвалтування, вчинене повторно, групою осіб; ЮФО: статеві зносини із застосуванням фізичного насильства — зґвалтування, вчинене повторно, групою осіб, щодо неповноліт­ньої (ч. 3 ст. 152 КК) (про певну некоректність такого ЮФО — див. п. 7 додатку 3).

171

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.