Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Нотний документ в системі документних комунікацій.docx
Скачиваний:
7
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
1.45 Mб
Скачать

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РЕТРОСПЕКТИВА НОТНОГО ДОКУМЕНТУВАННЯ

1.1 Історія розвитку нотних документів

1.2 Становлення нотних документів в Україні

РОЗДІЛ 2. НОТНЕ ВИДАННЯ В СИСТЕМІ ЗНАНЬ ПРО ДОКУМЕНТ

2.1 Загальна характеристика та класифікація нотних видань

2.2 Нотні знаки та реквізити сучасного музичного видання

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Нотне видання – це різновид видання, велику частину обсягу, якого займає нотний запис музичного твору. Воно призначено для виконання або вивчення музичних творів. На відмінну від текстових видань, нотні – передають інформацію за допомогою спеціальних знаків – нот [1].

Слід зазначити, що тема нотного документа і нотного запису розглядається, в основному, в рамках історії музики (Л. А. Зубарєва [6], Е. Дубинец [2], Ф. Дудка [4], І. В. Способин [23], Г. І. Супонева [24], П. Ю. Трубинов [25] та ін), однак не є широко досліджуваною в документознавстві, де більша увага приділяється аналізу «кінофотофонодокумента» [10, с.362-364, 379; 14] та «фоно(аудіо)документа» [11, с.41-42].

Основну частину нотних видань складає запис музичних творів з текстом або без нього. Розробка класифікації нотних видань є важливою теоретичною і практичною задачею. Їх специфіка потребує створення багатоаспектної системи класифікації, як їх видові особливості.

Нотні видання призначенні для виконання або вивчення музичних творів. Ноти є елементами нотного письма – системи графічних знаків, які застосовують для запису музики. Запис музики за допомогою нот також називаються нотацією. Звуки, які використовують в музиці, відрізняються від немузичних звуків своєю визначеною висотою і подовженістю, які відображені в нотному записі.

Актуальність дослідження. Тема є актуальною тому, що сьогодні в світі і в Україні безперервно зростаючи стрімким темпом документні потоки вимагають оперативності та впорядкування. Одним із засобів систематичних документів на різних носіях є їхня класифікація, тобто віднесення від певного виду і типу до конкретних ознак. Про це свідчить велика кількість закордонних і вітчизняних публікацій.

Об’єктом дослідження є нотний документ що і спричинює актуальність даної теми.

Предметом дослідження є історія, сучасний стан, перспективи розвитку нотного видання та класифікація нотних видань.

Метою роботи є дослідження історії, сучасного стану, перспективи розвитку нотного документа в системі документних комунікацій, формулювання і практичної дії та наукового осмислення нотного видання.

Мета визначає завдання:

  • дослідити історію розвитку нотних документів;

  • дослідити становлення нотних документів в Україні;

  • дати загальну характеристику нотного видання;

  • охарактеризувати класифікацію нотних видань;

  • охарактеризувати нотні знаки та реквізити сучасного музичного видання.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу курсової роботи становлять загальнофілософський та діалектико-матеріалістичний методи. В роботі застосовані загальнонаукові методи: емпіричний, системний, інформаційний, культурологічний, аксіологічний, бібліографічний, історичний, книгознавчо-функціональний, аналітико-тематичний. Застосування в роботі структурно-типологічного та типографічного методів аналізу дало змогу визначити особливості нотного видання та проаналізувати його типографічні особливості.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

нотний документ видання

РОЗДІЛ 1. РЕТРОСПЕКТИВА НОТНОГО ДОКУМЕНТУВАННЯ

1.1 Історія розвитку нотних документів

Нотний документ містить запис музичного твору графічними (нарисними) знаками – нотами. Сучасний нотний запис формувався тривалий час і має своє коріння ще в піктографічному письмі давньоєгипетських пам’яток. Ідеографічну форму запису музичних звуків виявлено також у клинописах Вавилону, фінікійському звуковому письмі (приблизно X ст. до н.е.). У Стародавній Греції музична писемність переходить на літерне позначення звуків, що вказують на їх висоту. У VІ-Х ст. літери грецької абетки замінюються латинськими. Н. М. Кушнаренко зазначає: «И сейчас можно встретить обозначение звука «до» латинской буквой «с», звука «ре» – буквой «d» и т.д.»» [9, с. 292].

Середньовічні системи нотного запису були розраховані на нотацію культових піснеспівів і розспівів, що застосовувалися в богослужіннях. Тому передача звуковисотності музичної інформації була не точною, що відбиває лише напрямок розвитку мелодії (ходу голосу вгору і вниз, повторення одного і того ж звуку, характер і спосіб виконання) [12]. Такий приблизний характер запису музики відбився в їх назві: невменна нотація. Невми – знаки музичної нотації, що використовувався у Середньовічній Європі для запису церковної музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації [30].

Слово «невма» походить від пізньолатинського neuma, яке у свою чергу походить від дав.-гр. πνεῠμα («пневмо» – дихання). Початково невми спиралися на мовлення і складалися з різних знаків пунктуації (рисок, крапок) та їх комбінацій, що проставляли над текстом псалмів (Додаток А). Відтак невми не могли повідомити співаку нову мелодію, а могли лише нагадати вже відомий мотив [16].

У Європі існувало кілька різновидів невменної нотації – санкт-галенська, аквітанська, лотарінзька, беневентанська, мозарабська, англосаксонська. Подібні системи нотації існували і в давніх азійських культурах – Єгипту, Індії, Палестини, Сірії, Персії, Вірменії. На Русі подібною системою нотації була знаменна нотація[19].

Існувало кілька типів невм, що розрізнялися кількістю знаків в одному кресленні та способом виконання: прості, складові, ліквесцентні (для полегшення виконання артикуляційно складних слів) та орнаментальні.

У X століття в європейській нотації з’явилися буквенні знаки, що уточнювали мелодичні, темпові і ритмічні позначення. Висоту звуків стали позначати спочатку дрібними буквами, потім за допомогою лінійок, на які розміщали невми. Таким чином виникла так звана «квадратна нотація», з якої потім розвинувся сучасний нотопис. Подібна еволюція невменної нотації тривала і у Візантії, де дослідники виділяють ранньовізантійську (X-XІІ ст.), середньовізантійську (XІІ-XIV ст.) та пізньовізантійську (XIV-XIX ст.) нотації [16].

Пізніше в західноєвропейській музиці невми стали записуватися на одній або двох горизонтальних лініях, літерне позначення яких або колір (червоний, жовтий) визначали висоту розташованих на них невм. Н. М. Кушнаренко пише: «Так постепенно в недрах невменного письма зарождалась линейная нотация, объединявшая наглядность невм и звуковысотную точность буквенной записи» [9, с. 292]. Середньовічний нотний документ був розрахований на гомофонію в музиці, відбиваючи специфічні уявлення того часу: замкнутість і горизонтальність, побудованої за принципом зворотньої перспективи.

В ХІ ст. лінійна нотація була вдосконалена італійським музикантом Гвідо д’Ареццо, який своєю реформою встановив точну систему координат, яка зіграла велику роль в розвитку сучасного нотного документа. Він увів у музичну практику систему сольмізації, 4-х лінійний нотний стан з літерним позначенням висоти звуку на кожній лінії, і ключ.

Реформа нотного письма Гвідо д’Ареццо створила передумови для точного запису музичних творів, зіграла важливу роль у розвитку композиторської творчості й лягла в основу сучасної нотації. Заміна невменної системи нотації на нову допомогла також скоротити строк навчання півчих – з десяти до двох років. Теоретично обґрунтував систему гексахордів.

Гвідо д’Ареццо також є автором складових назв: «ут», «ре», «мі», «фа», «соль», «ля». В кінці ХVІ ст. для позначення VІІ ступеня в семиступеневий звукоряд введений склад «сі». Все це сприяло не тільки розвитку поліфонічної музики, але і відчуження музичної інформації від її носія. До реформи Гвідо д’Ареццо співаки витрачали багато часу на розучування пісень «з голосу» вчителя. Введена ним нотація дозволила учням після засвоєння декількох нескладних правил самостійно і достатньо надійно розучувати невідомі їм хорали «з нот» [26].

Невменна нотація в ХІІ-ХІІІ ст. замінила хоральна – система графічних знаків, вироблена для запису григоріанського хоралу (одноголосі богослужбові піснеспіви католицької церкви). Хоральне нотне письмо дозволило розширити діапазон звуку мелодії (введені ключі С і F, які вказують на інтервали між сусідніми звуками, можуть бути поміщені на будь-якій лінії, що дозволяє обходитися без додаткових ліній при великому діапазоні мелодії).

Крім цього, завдяки багатій і різнорідній номенклатурі знаків хоральна нотація була здатна відносно точно передавати не тільки малюнок мелодії, але і її акцентно-артикуляційну структуру, а також спосіб і характер виконання [3].

Хоральні ноти були вперше надруковані з набірних літер Ульріхом Ханом в «Римській мессі» («Missale Romanum», Рим, 1476) (Додаток Б).

Цікаво, що хоральна нотація застосовувалася не тільки для запису релігійних пісень, а й світських. Що знаменувало початок десакралізації уявлень про картину світу.

У ХІІІ-ХVІ століттях з’явилася мензуральна нотація. З її допомогою можна було записувати не тільки напрямок руху мелодії, як у невменній, не тільки висоту звуків, як у хоральні й нотації, але і відносну тривалість звуків. Це відповідало потребам розвитку багатоголосої музики з різними ритмічними малюнками. Таку нотацію можна порівняти з «проривом у просторі» у живописі епохи Відродження, що знаменує новий погляд на картину світу: відкритий десакралізований простір з лінійною перспективою.

Зміна матеріального носія нотного документа вплинуло і на графічне написання нотних знаків. Так, Н. М. Кушнаренко вказує, що «с переходом записи нот невм с папируса на бумагу произошло подразделение нотных знаков на «белые» (незаполненные) и «черные» (заполненные)» [9, с. 293].

У XV ст. починається зародження нотного друку. Найстарішим виданням з мензуральною нотацією є «Коротка граматика» («Grammatica brevis») Фоми Нигера (друкар Т. фон Вюрцбург, Венеція, 1480) у якій зафіксовано використання литих нотних літер (Додаток В).

У ХV-ХVІ століттях відбувається розвиток нотних друкованих документів, якому характерні ксилографія та металогравюра.

Ксилографія – розробка технології виробництва друкованих форм способом гравіювання зображення на дерев’яних дошках спеціальними ріжучими інструментами.

Друкарі розглядали нотні приклади в книгах як ілюстрації та виготовляли їх у вигляді гравюр. Нормальні відбитки виходили при друку з опуклої гравюри, тобто способом високого друку. Проте виготовлення такої гравюри було дуже трудомістким, тому що потрібно було зрізати більшу частину поверхні дошки, залишивши лише друкуючі елементи форми – нотні знаки).

З ранніх ксилографічних видань виділяються «Римські меси» венеціанського друкаря О. Скотто (1481, 1482) (Додаток Г), а також «Музичні квіти на григоріанський наспіви» («Flores musicae omnis cantus Gregoriani», 1488) страсбургського друкаря І. Прюс [16].

Метод ксилографії застосовувався при друку музично-теоретичних книг, а також книг, в яких зустрічалися пісні. Дуже рідко цим методом друкувалися збірники церковних наспівів. Гравіювання виявилося дешевим і зручним при друкуванні нотних прикладів, які лунають в різноманітних виданнях. Такі приклади часто давалися на окремих аркушах. Друковані форми нерідко переходили від одного друкаря до іншого; визначити, для якого видання ці приклади були награвіювані вперше, можна по єдності шрифту в тексті прикладів і в самій книзі.

У Римі в 1510 році вийшли «Нові пісні» («Canzone nove») Андре де Антікіса, який одночасно був різьбярем по дереву і композитором. Чудові зразки гравюри на дереві представляють його наступні видання («Missae quindecim», 1516, і «Frottolo intabulatae da suonar organi», 1517). Надалі Антікіс поряд з ксилографією використовує і гравюру на металі (металогравюра – гравіювання рельєфних елементів нотних знаків на металевих пластинах). Одне з найбільш ранніх нотних видань, надрукованих з гравюри по металу, – «Канцони, сонети, страмботти і фроттоле, книга перша» («Canzone, Sonetti, Strambotti et Frottole, Libro Primo» друкаря П. Самбонетуса, 1515). До поч. XVI ст. більшість книговидавців не мало своїх нотних граверів і нотного набору; нотні приклади в багатьох випадках виготовлялися мандрівними нотодрукарями [16].

У 1498 р. Петруччі отримав від Венеціанської ради привілей на друкування нот за допомогою рухомих літер (він удосконалив метод У. Хана і застосував його до друку мензуральна нот). Перше видання було випущено Петруччі в 1501 р. («Harmonice Musices Odhecaton А»). У 1507-1508 рр. він вперше в історії нотного друку видав збірник п’єс для лютні. Друк за методом Петруччі здійснювався в два прогони – спочатку лінії, потім поверх них – ромбовидні нотні знаки. Якщо ноти були з текстом, то робили ще один прогін. Цей спосіб дозволяв друкувати тільки одноголосну музику. Підготовка видань була дорогою і трудомісткою. Видання Петруччі довгий час залишалися неперевершеними по красі нотного шрифту і по точності по’єднання нотних знаків і лінійок. Коли після закінчення терміну привілею Петруччі до його методу звернувся Я. Гіунта і передрукував в 1526 р. «Motetti della Corona», він не зміг навіть наблизитися до досконалості видань свого попередника.

З початку XVI ст. нотний друк інтенсивно розвивається у багатьох країнах. У Німеччині першим виданням, віддрукованим за методом Петруччі, з’явилася «Мелопея» П. Трітоніуса, видана в 1507 р. в Аугсбурзі друкарем Е. Еглін. На відміну від Петруччі, у Егліна лінії були нецілісними, а набиралися з невеликих складових частин. Видання майнцського друкаря П. Шеффера «Органна табулятура» А. Шліка (Tabulaturen etlicher, 1512 ), «Пісенник» (Liederbuch, 1513), «Наспіви» («Саntiones», 1539 ) не уступали італійським, а іноді й перевершували їх.

Подальші удосконалення в метод набору нот були внесені у Франції.

Паризький видавець П. Аттеньян почав випускати ноти з набору через одноразовий друк. Вперше він видав цим способом «Тридцять чотири пісні з музикою» («Trente et quatre chansons musicales», Париж, 1528) (Додаток Д). У 1525 році П’єр Отен (фр. Pierre Haultin) удосконалив набір нот. У новому шрифті кожна літера складалася з комбінації ноти з невеликою частиною нотного стану, що дозволяло не тільки спростити процес друку (здійснювати її в один прогін), а й набирати багатоголосну музику (до трьох голосів на одному нотному стані). Однак сам процес набору багатоголосних музичних творів був дуже трудомістким, і цей метод зберігся тільки для набору одноголосних творів. Серед інших французьких друкарів, що працювали за принципом одноразового друку з набору, – Ле Бе, літери якого були згодом придбані фірмою Балларо і Ле Руа і, будучи захищені королівськими привілеями, застосовувалися аж до XVIII ст. [16].

Нотні літери у різних видавців відрізнялися величиною головок, довжиною штилів і ступенем досконалості виконання, але головки у виданнях мензуральної музики початково зберігали ромбовидну форму. Круглі головки, які в нотному листі були поширені вже в XV ст., вперше відлив у 1530 р. Е. Бріар (він же замінив лігатури в мензуральній музиці позначенням повної тривалості нот) (Додаток Е).

Крім окремих видань (наприклад, творів композитора Карпантра), круглі головки (так звані musique en copie, тобто «переписані ноти») застосовувалися рідко і повсюдне поширення одержали лише в кінці XVІІ ст. (у Німеччині перше видання з круглими головками вийшло в 1695 у нюрнберзького видавця і друкаря В. М. Ендтера («Духовні концерти» Г. Веккера).

Основним недоліком нотного набору до середини XVІІІ ст. була неможливість відтворення акордів, тому він міг застосовуватися тільки для видання одноголосних музичних творів. У 1754 р. І. Г. І. Брейткопф (Лейпціг) винайшов «рухливий і розбірний» нотний шрифт, який, подібно мозаїці, складався з окремих частинок (всього 360 знаків), наприклад кожна восьма набиралася за допомогою трьох літер – головки, штилю і хвостика (або шматочка в’язки). Цей шрифт давав можливість відтворювати будь-які акорди, практично за його допомогою можна було підготувати до видання найскладніші твори. У шрифті Брейткопфа всі деталі нотного набору були добре (без зазорів) підгонені. Нотний малюнок легко читався і мав естетичний вигляд.

Вперше новий метод нотного друку був застосований в 1754 р. при виданні арії «Як інший вже може вирішитися» («Wie mancher kann sich schon entschliessen»). Першою великою публікацією є пастурель «Тріумф відданості» («Ll trionfo della fedeltа», 1756), що належала перу саксонської принцеси Марії Антонії Вальпургіс. За короткий час нотний друк за допомогою набору досягло у Брейткопфа небувалого розвитку. Тільки тепер нотний друк зміг у всіх областях успішно конкурувати з рукописними нотами, які до цього часу не втрачали панування на нотному ринку. Брейткопф видавав твори майже всіх великих німецьких композиторів цієї епохи – синів Й. С. Баха, І. Маттезона, Й. Бенди, Г. Ф. Телемана та ін. Метод Брейткопфа знайшов наслідувачів і послідовників у Голландії, Бельгії та Франції.

До кінця XVІІІ ст. становище змінилося – музична фактура настільки ускладнилася, що набір нотного тексту став нерентабельним. При підготовці видань нових, складних творів, особливо оркестрових партитур, стало доцільним застосовувати метод гравіювання, до того часу значно вдосконалений.

У 1523 році Теодор Цвивел розробив спосіб виготовлення друкарських форм з мідних пластин.

Добре виконане гравіювання на міді в по’єднанні з методом глибокого друку вперше була застосована римським друкарем С. Веровіо у виданні «Духовна насолода» («Diletto spirituale», 1586). Він використовував техніку нідерландських граверів, які в репродукціях картин таких художників, як Мартін де Вос, відтворювали цілі сторінки нот.

Видання Веровіо гравіював нідерландський майстер М. ван Бюітен. Цей спосіб дозволяв передавати нотний малюнок будь-якої складності і тому придбав широке поширення (Англія, близько 1611, збірка «Парфенія»; Німеччина, 1615; Франція, кінець XVІІ ст.).

Спосіб гравіювання був трудомістким, але дозволяв передавати нотний малюнок будь-якої складності і тому придбав широке поширення в багатьох країнах. В Англії цей метод був вперше використаний при підготовці до видання Фантазії для віол О. Гіббонса, 1606-1610 рр.; одним з найбільш ранніх англійських граверів був Хоул (W. Hole), який виконав гравіювання «Парфенії» (1613). У Франції впровадження гравіювання затримувалося через привілеї видавництва Баллар на нотний друк набірними літерами.

Перше гравіроване видання з’явилося в Парижі в 1667 р. «Органна книга» Нівера (гравер Людер). Вже в кінці XVІІ ст. багато французьких композиторів, які прагнули обійти монополію Баллара, віддавали свої твори в гравіювання (Д. Готьє, приблизно 1670; Н. Лебег, 1677; А. д’Англебер, 1689).

Гравіровані ноти різних країн виглядають по-різному: французькі – старомодно, італійські – витонченіше (нагадують рукопис), німецька – чітка і ясна. У нотних виданнях (особливо XVІІ ст.) позначення «інтаволатура» (intavolatura) відносилося до гравірування, «партитура» (partitura) – до набору нот.

На початку XVІІІ ст. особливу популярність придбали французькі нотні гравери. У цей період гравіюванням нот займалося багато граверів-художників, котрі приділяли велику увагу оформленню всього видання.

У 1710 році в Амстердамі видавець Е. Роже ( E. Roger ) вперше почав нумерувати свої публікації. Протягом XVІІІ ст. видавництва багатьох країн наслідували його приклад. З XІX ст. це прийнято повсюдно. Номери ставляться на дошках і (не завжди) на титульному аркуші. Це полегшує процес друку (виключається випадкове потрапляння сторінок з інших видань), а також датування старих видань або, принаймні, датування першого випуску даного видання (тому що при перевиданнях номери не змінюються).

Близько 1730 року спосіб гравіювання був удосконалений: англійці Джон Клюер, Джон Уолш і Джон Ейр використовували для гравіювання дошки з м’якого сплаву олова зі свинцем, на які часто повторювані знаки (головки, ключі, знаки альтерації, цифри) наносили за допомогою пунсонів із загартованої сталі [16].

Це в значній мірі уніфікувало зовнішній вигляд нот, зробило їх більш легкими для читання. Вдосконалений процес нотного гравіювання набув поширення у багатьох країнах.

Приблизно 1750 року для гравіювання стали застосовувати пластини товщиною в 1 мм з міцного цинку або зі сплаву свинцю, олова та стибію (гарт). Однак сам метод нотного гравіювання не зазнав істотних змін. Спочатку на дошці спеціальним растром (різцем з п’ятьма зубцями) прорізаються нотні лінійки. Потім на них пунсонами вибиваються в дзеркальному вигляді ключі, нотні головки, знаки альтерації, словесний текст. Після цього здійснюється власне гравірування – за допомогою штихеля вирізаються ті елементи нотного листа, які у зв’язку зі своєю індивідуальною формою не можуть бути вибиті пунсонами (штилі, в’язки, ліги, вилочки і т.д.). До кінця XVІІІ ст. нотні документи вироблялися безпосередньо з дощок, що призводило до їх швидкого зносу. З винаходом літографії (1796 р.) з кожної дошки стали робити спеціальний відтиск для перенесення на літографський камінь або пізніше – на металеві форми для плоского друку.

У XІX-XX ст. починають оздоблювати титульні сторінки музичних творів віньєтками, заставками. Відбувається удосконалення технологій друку на типографських та літографічних машинах.

Відкриваються музичні видавництва, створюються мережі нотно-музичних магазинів для споживачів нотної продукції. Зокрема, Леон Вікентійович Ідзиковський – український і польський видавець, заснував у 1858 році в Києві нотну фірму. Фірма видала майже всі твори українських композиторів, зокрема М. В. Лисенка. Коципінський Антон (український і польський композитор, етнограф, видавець, педагог) мав свою музично-торговельну справу у Львові, Кишиневі і Кам’янці-Подільському. В 1855 р. на базі цих нотних книгарень відкрив на Хре­щатику новий музичний магазин.

У ХХ ст. нотний малюнок фотомеханічним способом переноситься на цинк (для цинкографського кліше) або на тонкі пластини (цинкові або алюмінієві), що є формами для офсетного друку. В якості оригіналів видавництва замість дощок зберігають зняті з них діапозитиви.

Поява технічних засобів запису звукової інформації, що породили фонодокумент, вплинуло на розвиток самої музики. В результаті в ХХ столітті зародився новий музичних жанр – електронна музика, яку створюють з використанням електронних музичних інструментів і компʼютерних технологій. Яскравим представником творців електронної музики є Жан-Мішель Жарр. Чималий внесок у поповнення скарбнички музичних символів вносять і сучасні композитори, розробляють нові виконавські прийоми, вдосконалюють нотний запис (проблеми взаємодії музики та компʼютерних технологій розглядали А. Москалюк [15], М. Н. Пилипчук [21], Р. Г.Рахімов [22], Г. І. Супонева [24], П. Ю. Трубинов [25]).

Соседние файлы в предмете Журналистика