Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.).docx
Скачиваний:
18
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
640.42 Кб
Скачать

5. Публіцистичні жанри античності і–іі ст.

коли навіть природа відмовила в хисті, – обурення створить вірш.

Ювенал

5.1 Розвиток віршованої сатири

У І ст. до н.е. – І-ІІ ст. н.е. для викриття політичних супро-тивників використовували як переписані промови, так і прозові твори та вірші. Значного поширення набувають жанри віршо-ваної сатири 44 і послання 45. Пражурналістика виявляє себе у формах інвективи, епіграми 46, памфлету тощо.

Батьком римської сатири традиційно вважають давньо-римського публіциста Гая Луцілія (бл. 180 – 102 рр. до н.е.). Він писав про всі сфери римського життя, різко критикував окремих осіб. Його «сатури» мають форми пародії, памфлету, послання, фейлетону тощо. Написані вони здебільшого дактиличним гекзаметром. Ім’я Луцілія стало синонімом безкомпромісної критики.

Найкращі зразки римська сатира залишила у творах Горація, Ювенала, Марціала (епіграми) та ін.

Квінт Горацій Флакк (65 – 8 рр. до н.е.) – один із найвидатніших поетів античності. Орієнтуючись на Луцілія, запозичив у нього традиційні типи людей, образи, навіть імена, проте збагатив сатиру новими мотивами, зробив мову соковитішою. Улюблену працю над віршами Горацій мусив поєднувати зі службою в державній установі на посаді переписувача фінансових документів. Окрилений визнанням, Горацій завершив першу книгу сатир, які називав бесідами, бо й справді невимушено говорив то з адресатом твору, то з уявним співрозмовником, то сам з собою.

Сатира ІV (урив.)

<…> Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо

Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій,

Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі,

Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує

Жодного злочину – той жартуватиме з їхніх донесень.

Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра –

Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій.

Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять.

Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться.

Їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять,

Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають

Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні

Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням.

От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно –

Байдуже їм, недотепам. – «А ти таки звик дошкуляти, –

Часто мені дорікають,– кольнеш і вже радий!» – Стривайте,

Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я,

Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга

Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне.

Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити –

Піде на все: таємницю довір йому – тут же розплеще.

Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися!

Переклад А. Содомори

@ Горацій:

  • У межах природи живи!

  • Великі обіцянки зменшують довір’я.

  • Ті, що виїздять за море, міняють небо, а не душу.

Децім Юній Ювенал (45–130 рр.) – знаменитий пред-ставник картаючої сатири. Народився у місті Аквін. Переїхав-ши до Риму, вивчав ораторське мистецтво й виступав публічно, але без особливого успіху. Ювенал мав командну посаду в армії і лише у зрілі роки прославився як сатирик.

Перша сатира – ніби вступ до всіх інших. Перебираючи ха-рактерні риси римських звичаїв періоду імперії, Ювенал писав, що, спостерігаючи таке, не можна не взятися за перо.

Сатира І (урив.)

<…> Хто б тут сатир не писав, коли євнух весілля справляє,

Мевія, груди свої оголивши, у бік кабанові

Списа встромляє, коли за патриціїв нині береться

Той, хто голив мені, хлопцеві, бороду вже жорсткувату.

Інший он, раб із Канопа, з-над Нілу пройдисвіт, Кріспін той,

Вправно плечем ворухнув і свій плащ пурпуровий тирійський

Все поправляє й на пальці пітнім вертить золотий свій

Перстень, немовби в жару він занадто обтяжував руку.

Важко сатир не писать: хто б настільки міг бути байдужим

До зіпсуття в нашім Римі, настільки залізним, щоб гнівом

Не спалахнуть, коли стріне Матона, юриста, що в ношах

Ледь помістивсь, а за ним – на найближчого друга донощик;

Так він і ловить ті крихти усі, що лишились від краху

Знатних людей; його Масса боїться, його задобряють

Кар і тремтливий Латин, підсилаючи на ніч Тімелу.

Тут тебе з шляху зметуть усі ті, хто отримує спадок

Протягом ночі, хай знає, яким є найкращий сьогодні

Шлях, що веде до зірок, – піддобритись багатій бабусі:

Вже Прокулей має унційку; аж одинадцять у Гілла –

В кожного плата така, на яку, як мужчина, спромігся.

Хай бере плату й за кров – і хай блідне, мов той, хто босоніж

Раптом на люту змію наступив, чи промовець, що мусить

Мову врочисту вести при вівтарі лугудунськім.

Переклад М. Зерова, В. Волощука

Друга сатира скерована проти лицемірів, що, марнуючи життя в розпусті, наважуються говорити про моральність. Наступні твори – про невигоди столичного життя для бідної, але чесної людини, про придворне життя, про римських жінок, для яких немає нічого, що б вони не вважали за ганебне, про аристократичне чванство, яке поєднується в сучасних поетові вельможах з найганебнішим життям, про розбещеність, яка панувала в Римі, тощо. Сатири розвивають моральні теми в дусі поширеної на той час у Римі стоїчної філософії. Сумному становищу людей інтелігентських професій – поетів, істориків, ораторів, учителів – присвячена сьома сатира.

Сатира VІІ (отр.)

<…> Только в Цезаре – смысл и надежда словесной науки:

Он ведь один почтил печальных Камен в это время –

Время ненастья, когда знаменитые наши поэты

Брали на откуп то в Габиях баню, то в Риме пекарню

И не считали позором и срамом глашатая дело,

Время, когда из долин Аганиппы, покинув их, Клио,

Вовсе голодная, переселилась в приемные залы.

Если нельзя увидать и гроша в тени Пиэрии,

Ты поневоле возьмешь ремесло и кличку Махеры:

Выйдешь толпе продавать на комиссию взятые вещи –

Мебель, посуду для вин, треноги, комоды, шкатулки,

Пакка и Фавста стихи – «Алцитою», «Фивы», «Терея».

Лучше уж так, чем в суде заявлять, что ты очевидец,

Сам ничего не видав; хоть и так поступают вифинцы,

Разные всадники там азиатские, каппадокийцы

Да голопятый народ, что Галлия нам поставляет.

Только лишь с этой поры наукам противной работы

Взять не захочет никто, вплетающий звучные речи

В мерно-певучий размер, никто, отведавший лавра…

<… > свободы нам не дано, а зараза писать не у всех излечима.

Болью души она держит людей и в них матереет.

Лишь выходящий из ряда поэт, особенной крови,

Что не привык повторять приведенное, что не чеканит

Пошлых стихов одинаковой для всех разменной монетой, –

Этот поэт – я не знаю его, а чувствую только –

Создан духом превыше забот, без горечи вовсе;

Он стремится в леса и жадно пьет Аонидин

Ключ вдохновенья. Не будет певцом пиэрийского грота,

Тирса не сможет держать – бедняк печальный, лишенный

Всех тех средств, что нужны его телу днем или ночью:

Клич заздравный творя, Гораций, конечно, был сытым!

Есть ли таланту простор, когда не только стихами

Сердце полно и стремленьем к владыкам Кирры и Нисы, –

Сердце, которому трудно нести двойную заботу?

<…> Жить под личиною средств, превышающих их состоянье;

Но расточительный Рим не знает предела издержкам.

Разве мы верим речам? Ведь никто не доверил бы нынче

Двести монет Цицерону, когда бы не перстень блестящий.

<…> Перед лицом этих трат полагают, что пары червонцев

Хватит вполне заплатить хотя бы Квинтилиану.

Сын для отца дешевле всего. «Откуда же столько

Квинтилиан имеет лесов?» Не надо примеров

Редкой удачи: кому повезет, тот и мудр и прекрасен,

Красноречив; кому повезет – родовит, благороден

И, как сенатор, – обут в сапоги с застежками лункой;

Раз повезло, он великий оратор, искусный стрелок он.

Чудно поет (даже если охрип). Вся разница в том лишь,

Что за светила тебя с материнского лона приемлют,

Слыша твой первый крик рожденного только младенца.

Если захочет Судьба, ты из ритора консулом станешь;

Волею той же Судьбы ты не консул будешь, а ритор.

<…> Вот так и блюди суровой науки обычай,

Ибо учителя долг – языком в совершенстве владея,

Помнить историю всю, а авторов литературных

Знать, как свои пять пальцев, всегда <…>.

Перевод Д. С. Недовича

У новій європейській літературі ім’я Ювенала стало сино-німом гнівної сатири.