Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Інформаційно-пресова діяльність центральної ради та українських урядів 1917-1920 рр..docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
62.08 Кб
Скачать

Основний зміст дисертації

У вступі до дисертації обґрунтовано вибір теми, її актуальність та особливості, визначено наукову новизну обраної теми, визначені мета та обумовлені нею завдання, з’ясовано рівень наукової розробки теми, подано характеристику джерельної бази, показано обґрунтованість дисертаційних положень. Розроблені методологічна база дисертації. Викладено погляд автора на можливості практичного застосування положень дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Становлення апарату урядового інформування доби Центральної Ради та Української Народної Республіки” йдеться про початок революційних подій в російський імперії та в Україні, а також про основні моменти зародження, розбудови та динаміки інформаційно-пресової та пропагандистської діяльності.

У першому параграфі цього розділу – “Зародження урядової центральної інформаційної служби доби Центральної Ради та Української Народної Республіки” висвітлено основні етапи становлення та розвитку урядового інформування.

З вибухом революції розпочалася широка українська організаційна робота, яка мала прояви не тільки в Києві та інших містах України, але і в Росії: Москві, Петрограді та ін. Не обминув цей процес і розвитку преси та пропаганди.

Відразу після створення, Центральна Рада розпочинає активну агітаційно-пропагандистську видавничу діяльність, основним завданням якої було створення в суспільстві відповідних передумов для продовження змагань за права України. Але агітаційні відозви не могли замінити цілеспрямованої пропагандистської та інформаційної діяльності, тому Центральною Радою було засновано прес-бюро, завдання якого полягали у підготовці та публікуванні різноманітних відозв та резолюцій, які були частиною урядового інформування. Дещо згодом до завдань прес-бюро було долучено випуск першого урядового пресового органу – “Вісти з Української Центральної Ради”, який виходив під редакцією М. Єремієва і за участю М. Грушевського, який надавав відповідної уваги процесу розбудови української преси в першій половині 1917 р. як активного пропагандиста ідей Центральної Ради і активної сили національного відродження доби революції.

Заснування “Вістей” створило передумови для подальшого розвитку інформаційно-пресової служби уряду та розвитку її матеріально-технічної бази. У листопаді 1917 р. було створено інформаційне прес-бюро при Генеральному секретаріаті, завданням якого полягали у інформуванні уряду про події а Україні та інформуванні широких мас про діяльність уряду. Вже в листопаді виходить перше число “Вістника Генерального секретаріяту України” (пізніше – “Вістник Ради Народних Міністрів Української Народньої Республіки”) за редакцією Ю.Тищенка та І.Ющишина.

Треба відзначити, що у “Вістнику Ради Народних Міністрів УНР” були друковані всі закони та основні розпорядження уряду, тим самим заповнюючи нішу законодавчої освіти населення України. Являючи собою поодинокий центральний урядовий часопис, “Вістник” не містив журналістських матеріалів, зосереджуючи свою увагу лише на офіційній урядовій інформації.

У другому параграфі “Урядова військова преса доби Центральної Ради та УНР” розглядається важливий елемент розбудови молодої держави – військове будівництво та роль урядової інформації в цьому процесі.

Досліджено, що незважаючи на труднощі, український національно-військовий рух серед військових зростав, хоч і мав дещо стихійний характер. У складній військово-політичній ситуації постала проблема агітаційно-пропагандистської роботи та поширення інформації у військовому середовищі.

Уже в травні 1917 р., після Першого військового з’їзду, почав виходити офіційний орган відповідної структури – “Вістник Українського Військового Генерального Комітету”, завданням якого було інформування про військове життя на фронті і в тилу, політичне, культурне, економічне життя в Україні, проблеми українізації у військах тощо. Але головне завдання цього “Вістника” полягало у висвітленні наказів, постанов та розпоряджень, що безпосередньо торкалися військового будівництва.

Крім “Вістника Українського Військового Генерального Комітету” виходили також “Вістник Генерального Секретаріяту Військових Справ”, який замінив попереднє видання, а також “Військово-науковий Вістник Генерального штабу УНР”, що був призначений для найвищого старшинського складу військ і флоту УНР і який подавав компетентну інформацію з військово-політичних та військово-економічних питань.

Розуміючи вагу і необхідність проведення українізації війська та створення української армії, під керівництвом секретаря військових справ С. Петлюри було розпочато активну видавничу діяльність на місцях. Появляються українські часописи на Кавказі (“Українські Вісті Закавказзя”, “Вісті Української Краєвої Ради Закавказзя”, “Вісті Громади Українців”), в Естонії (“Український голос”, “Козацька Думка”), в Білорусії (“Вісті Українського Комітету Західного фронту”), в Севастополі (“Бюллетень Украінской Рады”) тощо. Усі часописи піднімали основне питання часу – консолідація всіх українських сил для розбудови власної держави, власного війська.

Питання необхідності агітації і пропаганди української ідеї у військах неодноразово порушували у своїх публіцистичних виступах багато громадських і політичних діячів (М.Міхновський, С.Петлюра тощо). Перші ж бойові сутички з більшовиками показали , що творення регулярного війська та проведення в його лавах відповідної агітаційно-пропагандистської роботи – справа особливої ваги, якої не можна легковажити і яку не було належно поставлено до того часу.

У третьому параграфі «Регіональна урядова преса і вибори до Установчих зборів УНР» досліджено питання впливу урядового інформування на процес виборів до Установчих зборів УНР, які мали відбутися 9 січня 1918 р. і які повинні були вирішити подальшу долю автономії України.

Заходами Головної комісії по справах виборів до Установчих зборів УНР уже наприкінці 1917 р. було розпочато активну кампанію, присвячену агітації широких мас населення взяти активну участь у виборах. Однією з активних форм такої агітації стало видавництво інформаційного органу під назвою “Вісти Головної Комісії по справах виборів до Установчих Зборів УНР”. Реґіони також були представлені часописами, покликаними для цієї справи. Так, появлялися “Вісти Подільської Окружної Комісії в справах виборів до Установчих Зборів УНР”, в Одесі виходив “Український Виборець”, у Севастополі – “Бюллетень Украінской Рады” тощо.

Маючи за мету друкувати всі закони і постанови Центральної Ради та Генерального секретаріату, висвітлювати діяльність Головної комісії по справах виборів та хід виборчої роботи, часописи не відмовлявся також і від живого спілкування з аудиторією, друкуючи пояснення та відповіді на запитання з місць.

Окреме місце в сфері інформування доби Центральної Ради та УНР займає урядова реґіональна преса. На відміну від центральних інформаційних урядових видань, відповідна преса реґіонів з’являється дещо пізніше – лише наприкінці 1917 р.

Найпершим подібним часописом став “Вістник Волинського губерніяльного Комісара Генерального Секретаріяту УНР”, що появлявся в Житомирі. З початком 1918 р. виходять: ”Поділля. Вістник Подільського губернського Комісаріяту”, “Вістник Комісаріяту УНР Херсонщини” тощо. Саме ці часописи стали, поряд із періодичними виданнями, присвяченими виборам до Установчих зборів, рупорами уряду на місцях.

Третій параграф – “Інформаційна діяльність міністерств уряду УНР” розкриває вузькоспеціальну ділянку урядової інформації – видавничу діяльність окремих міністерств та відомств уряду УНР.

Розуміючи необхідність інформування внутрішніх та реґіональних структур та представництв, міністерства та відомства починають засновувати власні інформаційні органи.

З початком 1918 р. починають видаватися “Вісти Київської Округи Водяних Шляхів”, ”Вісти Народного Міністерства Почт і Телеграфів”, “Вістник Міністерства Земельних Справ” та “Бюллетень Народнаго Министерства по Великорусскім Делам”. Саме ці вузько спрямовані часописи стали ареною мовної боротьби, яка чи не найбільше точилася у міністерських та відомчіх середовищах, преповнених проросійськими елементами. Треба віддати належне тогочасним редакторам та співробітникам, які займали безкомпромісну позицію в цьому питанні, тим самим долучаючись до прискорення українізаційних процесів.

Найвищим виявом демократичного запаморочення “інтернаціональним братерством” можна назвати видання “Бюлетеня” Міністерства по великоруським справам УНР, “завданням” якого, окрім подання урядової інформації, було поливати брудом усе, що торкалося українського питання.

Таким чином можемо констатувати той факт, що ні Центральній Раді, ні українським урядам, попри всі намагання не вдалося створити цілісної системи урядового інформування та пропаганди, як не змогли вони випрацювати чіткої інформаційної політики.

У другому розділі “Пресово-інформаційна політика урядів Української Держави 1918 р.” йдеться про процес подальшої розбудови відповідних урядових служб доби гетьманату.

У першому параграфі розділу – “Центральна інформаційна служба Української Держави” продовжується аналізуватися процес розбудови системи урядового інформування. Належної уваги приділяється діяльності Державного бюро преси та видавництву “Державного Вістника” – центрального урядового органу гетьманату, який був продовженням “Вістника Ради Народних Міністрів УНР” і мав подібні мету і завдання – поширення офіційної урядової інформації.

Окремої уваги заслуговує діяльність Українського телеграфного агентства (УТА) – основної урядової інформаційної структури доби революції та визвольних змагань 1917-1920 рр., яка мала за завдання постачати українським та іноземним інформаційним агентствам відомостей про діяльність уряду, внутрішню та зовнішню політику Української Держави, а також проведення пропагандистсько-агітаційної роботи і видавництво інформаційного “Бюлетеня У.Т.А.”.

Центральні урядові органи інформування і преси протягом усього існування гетьманату брали на себе дуже складні і важливі обов’язки інформування урядових структур та громадянства про закони, накази, розпорядження , намагаючись подавати їх у доступній для широких мас формі.

У другому параграфі “Губернські урядові друковані органи” досліджено процес формування реґіональної урядової преси. Зазначимо, що ця преса майже повністю дісталася у “спадок” від попереднього режиму. Процес “переходу” був настільки безболісним, що часто не змінювалися ні редактори, ні колективи співробітників цих видань.

Однак у силу короткотривалості існування гетьманату ця важлива ділянка урядового інформування належним чином не розвинулася. Серед тих небагатьох видань цього періоду можемо відзначити такі, як “Полтавські Губерніяльні Відомості”, “Ведомости Харьковщины”, “Катеринославські Губерніяльні Відомості” та “Вістник Одеси”.

Реґіональні урядові і напівурядові друковані видання мали за мету інформувати населення реґіонів про зміни в законодавчій сфері. Іншим аспектом їх діяльності можна назвати інформування населення про розвиток державності, позитивні зміни, що відбувалися у житті країни.

Третій параграф – “Початки зовнішньо інформаційної служби Української Держави” присвячений дослідженню аспектів становлення дипломатичної служби урядів, а також її інформаційної ділянки.

Українські зовнішньополітичні відділи у різних країнах виконували великий обсяг робіт по дипломатичному захисту своєї країни, розвитку економічних взаємин між Україною та іншими державами, інформували уряди та інформаційні агентства чужих країн про зміни в Українській Державі.

Найбільш активну інформаційну діяльність розвинуло прес-бюро дипломатичної місії у Швейцарії під керівництвом Л.Лукасевича, яким було підготовлено цілу низку інформаційних статей та меморандумів для іноземних урядів та преси.

У четвертому параграфі “Інформаційна діяльність міністерств Української Держави” досліджуються періодичні видання, здійснені окремими міністерствами, а також деякі пропагандистсько-інформаційні аспекти їх діяльності.

Міністерство ісповідань гетьманського уряду стало центром вироблення політики держави у ставленні до Церкви. Саме там приймалися рішення, видавалися закони і розпорядження. Для найкращого вирішення всього спектру питань та проблем, що виникали в ході розбудови Міністерства, було вирішено видавати інформаційний тижневик “Віра та Держава”. Але цей тижневик не міг охопити всієї аудиторії, тому вирішено було перейти на видання щоденника. Ним став часопис “Слово”, що почав виходити восени 1918 р. під редакцією В.Лашнюкова.

У процесі розбудови держави настала нагальна проблема проведення відповідної агітаційно-пропагандистсько-інформаційної роботи у військах.

Військово-науковим відділом Другого управління Генерального штабу видавалися два журнали “Армія і Фльот України” та “Військово – Науковий Вістник Армії і Фльоти”. Обидва видання мали завданням вивчати досвід іноземних армій та флотів та розробляти питання організації, виховання та проведення бойової підготовки у військах.

Важливим інформаційним органом Військового міністерства була газета “Армія”. Нажаль, часопис виходив переважно російською мовою, тим самим не до кінця присвячувалося національно-патріотичному вихованню особового складу.

Розглядаючи діяльність Міністерства внутрішніх справ щодо преси, треба зазначити, що вона мала два вектори: власна інформаційна діяльність та законодавча діяльність і реґламентування пресово-інформаційної політики на території Української Держави.

Власна видавнича діяльність Міністерства полягала у виданні двох дайджестів “Вістей Краєвої Преси” та “Вістей Закордонної Преси”, що появлялися під позначкою “Для службового ужитку” і були призначені для інформування владних структур про події в Україні та поза її межами.

Після підпорядкування Міністерству внутрішніх справ УТА і Державного бюро преси, було створено Київський комітет у справах друку у функції якого було покладено проведення цензурної політики.

Інші міністерства теж провадили інформаційно-видавничу справу. Так, виходили “Вісти Київської Округи Водяних Шляхів” та “Вістник Міністерства Народного Здоров’я та Опікування” відповідно органи Міністерства шляхів та Міністерства здоров’я.

Уряд Гетьмана П.Скоропадського, створюючи центральні інформаційні структури як “Державний Вістник” та інформаційне агентство УТА, мав на меті виконання важливих завдань – ознайомлення урядових структур та широкої громадськості про стан внутрішньої та зовнішньої політики, про події в Україні та за її кордонами.

Піднімаючи питання ефективності діяльності інформаційних органів та служб гетьманату, треба визнати, що “завдяки” політиці Гетьмана існував прецедент до мовної боротьби у суспільно-політичному житті, яку найкраще ілюструвала тогочасна преса.

У третьому розділі “Інформаційно-пропагандистська діяльність Директорії УНР” продовжено дослідження умов функціонування відповідних служб та аналіз ефективності пропагандистської та інформаційної роботи уряду.

У першому параграфі цього розділу – “Формування інформаційної служби Директорії у період протигетьманського повстання” доведено, що процес становлення системи республіканської преси розпочався відразу після проголошення початку протигетьманського повстання. Цю пресу можна вважати урядовою лише формально, бо Директорія лише йшла до влади.

Першим республіканським органом був часопис “Воля”, що виходив у Вінниці під редакцією М.Любченка. Наступними виданнями, розкиданими по всіх реґіонах Української Держави, були такі видання інформаційних бюро тактичних районів дислокування військ Директорії та філій Українського національного союзу (УНС), як “Республіка”, “Життя і Воля”, “Васильківські Вісти”, “Дзвін”, “Республіканські Вісти”, “Бюлетень штабу революційних військ Катеринославщини” тощо.

Як і вся преса періоду повстання, часописи мали за основну мету передавати для широких мас населення всі офіційні накази та розпорядження повстанського командування. Серед матеріалів, що містилися у часописах можна було знайти численні публіцистичні виступи, які закликали населення підтримати протигетьманське повстання, подавалася поточна військова інформація про перебіг подій.

В умовах повстання починає свою практичну діяльність Інформаційне бюро Армії Директорії під керівництвом Н.Григорієва, та очолене Р.Гризодубом Центральне інформаційне бюро при Директорії УНР. Новостворене Управління преси і пропаганди, відразу розпочало упорядкування пресової політики, в тому числі ним було запроваджено цензуру на території УНР. Нажаль, інша важлива інформаційна структура – Українське телеграфне агентство, керівництво яким перейшло від Д.Донцова до О.Назарука, в силу організаційних причин продовжило свою діяльність лише після того, як повстанськими військами було взято Київ.

У другому параграфі “Міністерство преси й пропаганди та центральні урядові видання 1918-1920 рр.” Аналізується процес відновлення діяльності центральних офіційних інформаційних органів в добі Директорії УНР.

Уже в грудні 1918 р. розпочинається видання “Вістника Української Народньої Республіки”, який мав завдання ширити правдиву інформацію про діяльність державних органів влади, всі важливі накази, розпорядження та звернення до населення УНР, вести відповідно спрямовану пропаганду української ідеї в масах та “Вістника Державних Законів для всіх Земель Української Народньої Республіки”, завданням якого було містити всі державні закони, по мірі виходу їх у світ. Ці видання розсилалися за передплатою до всіх центральних та реґіональних державних органів влади та управління.

Саме на шпальтах “Вістника УНР” появилися найважливіші публікації, присвячені найгострішим аспектам життя відродженої УНР, як проголошення Акту соборності, пропаганда проти єврейських погромів, політика поляків на території окупованої Галичини, стосунки між урядами УНР та ЗУНР тощо.

Підтвердженням того, на скільки уряд відчував та розумів необхідність залучення до агітаційно-пропагандистської роботи фахових сил, може служити закон “Про мобілізацію літературних, наукових, артистичних і технічних сил України”.

Іншим центральним інформаційним органом Міністерства преси і пропаганди став часопис “Новини” – видання, головним завданням якого ставило формування позитивної громадської думки та проведення активної пропагандистської кампанії в українському суспільстві.

Важливим аспектом діяльності Міністерства преси і пропаганди та його видань стала анти погромницька інформаційно-пропагандистська акція, для чого проводилися спільні наради з представниками єврейських політичних партій та громадських організацій у справі пошуку компромісу та виходу з цієї складної ситуації. Саме для подолання цієї кризи Міністерство надрукувало низку відозв, летючок та статей, які розсилалися до військових частин, розповсюджувалися у містах, надсилалося до редакцій періодичних видань – як урядових, так і загальнополітичних.

На цей період припадає активна діяльність цензурного комітету – запроваджено превентивну цензуру, що викликало хвилю незадоволення переважно тільки з боку українських соціалістичних видань.

Після залишення Києва появляється декілька урядових періодичних видань, як “Український Тижневик” та “Український Вістник” (Вінниця), видається друкований орган Українського телеграфного агентства – “Бюлетень УТА”, продовженням якого був часопис “Останні новини”.

Відхід українського уряду та військ на територію Польщі , припинив діяльність офіційних урядових інституцій в краю, в тому числі й видавничих. Таким чином розвиток української урядової інформаційно-пресової діяльності, було припинено, а сама преса перейшла на суттєво інший рівень розвитку – еміграційний.

У третьому параграфі – “Військова інформаційна служба Директорії УНР” досліджується урядова військова інформаційно-пропагандистська діяльність Директорії.

Питання інформування республіканських військ постало відразу після початку повстання проти Гетьмана. Як вже зазначалося, головою Інформаційного бюро Армії УНР став Н.Григоріїв, і вже на початку повстання появляються військові пресові органи нової влади. Ми навряд чи можемо ці часописи вважати рівною мірою офіційними, оскільки їх тільки друкували при військових повстанських штабах чи з’єднаннях.

Першим урядовим військовим періодичним виданням став часопис “Ставка” (незабаром змінену на “Українську Ставку”), який виходив заходами Інформаційного бюро Армії УНР і головним завданням якого було поширення правдивої інформації у військовому середовищі. Завданню інформації та пропаганди ідей української визвольної справи був присвячений випуск низки військових видань, як “Новини”, “Бюлетень Інформаційного Бюро Армії У.Н.Р.”, “Дзвін”, “Український Козак” тощо.

На завершальному етапі визвольних змагань (осінь 1919-літо 1920 рр.) найважливішими військовими періодичними виданнями стали часописи “Україна” та “Наша Правда” в яких співпрацювали О.Олесь, Ф.Дутко, К.Стеценко, С.Черкасенко, С.Васильченко та ін.

Останнім центральним урядовим військовим органом був вісник культурно-просвітнього відділу Дієвої Армії УНР “Козацька Думка”, який до останнього дня намагався інформувати козацтво і старшину в курсі подій, що відбувалися як в Україні, так і в світі.

Окрім центральних органів виходила ціла низка військових періодичних видань, що появлялися заходами окремих військових частин та підрозділів, які дислокувалися у різних реґіонах України (“Бюлетень Філії Інформаційного Бюро армії УНР при Х Дієвому Корпусі”, “Козак”, “Вістки Сірих”, “Надія України”, “Бюлетень інспекції національно-культурно-політичних справ північної групи військ”). Головне, про що писали ці газети: хроніка військових дій, події в Україні, міжнародна хроніка, військові будні.

Аналіз подій останнього періоду визвольних змагань свідчить про те, що уряд так і не зміг опанувати ситуацію, що склалася в країні, а це не могло не позначитися на боєздатності військ і ефективності військової інформаційної служби.

У четвертому параграфі “Інформаційно-пресова діяльність Міністерства закордонних справ УНР” акцентовано увагу на діяльності дипломатичних представництв УНР за кордоном, які мали одним із своїх “надзавдань” інформування західного політичного і журналістського світу про зміни у внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР, події внутрішнього життя, розвиток подій на українсько-більшовицькому фронті. Частина дипломатичних місій більш активно займалися зовнішньо-інформаційною діяльністю, частина – менш, що було зумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами.

Активну інформаційну діяльність проводили представництва УНР в Італії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Туреччині, Болгарії, Франції, Греції , США та ін. Найважливішими векторами у справі зовнішнього інформування були визнані: пропаганда ідеї українських визвольних змагань, відповідне трактування української зовнішньої та внутрішньої політики, а також заперечення пропаганди ворожої українській справі.

Серед основних причин, що призвели до поразки зовнішньо інформаційної акції УНР можемо віднести недостатню увагу з боку уряду до цього важливого аспекту зовнішньої політики, який не зробив належних висновків з досвіду проведення пропагандистських кампаній в часи Першої світової війни.

Підсумовуючи діяльність інформаційних відділів посольств УНР, можемо стверджувати їх намагання у справі творення позитивного іміджу України у державних, політичних, громадських та журналістських кіл країн Західної Європи та США. Проводячи інформаційну діяльність на території інших країн, інформаційні служби представництв водночас інформували український уряд про настрої та політичні зміни у ставленні до УНР, таким чином виконуючи і певну розвідувальну місію.

У п’ятому параграфі третього розділу – “Пресово-пропагандистська діяльність Міністерств” аналізується діяльність інформаційно-видавничого апарату окремих міністерств уряду УНР, який ставив перед собою завдання проведення розбудови виконавчої влади та інформування працівників та функціонерів цих структур на місцях.

У добі Директорії УНР появлялися такі відомчі періодичні видання, як “Бюлетень Інформаційного Бюро Народного Міністерства Шляхів”, “Бюлетень інформаційно-видавничого відділу Міністерства Шляхів УНР”, “Бюлетень інформаційного відділу Міністерства Внутрішніх Справ УНР”, “Вістник Народного Міністерства Внутрішніх Справ УНР”. Окремо в цьому переліку стояли видання Міністерства ісповідань “Вістник Міністерства Ісповідань УНР”, де окрім законодавчої “Офіційної частини” містилося багато матеріалів з церковного життя, введення у церковний обіг української мови, мовознавчі матеріали тощо, а також видання Міністерства галицьких справ “Галицький Голос”, проти існування яких активно виступали галицькі політики та громадські діячі, вбачаючи в їхньому існуванні певну дискримінацію, що ставила галичан у статус національної меншини.

Четвертий розділ “Інформаційно-пресова діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1919 рр.” розглядає процес державного будівництва на території Західної України після краху Австро-Угорської імперії, констатуючи, що відразу після Листопадових подій 1918 р. починається розбудова усіх ділянок громадсько-політичного життя молодої держави. У атмосфері національно-державного піднесення починає розвиватися і українська преса Галичини.

У першому параграфі “Початки урядової пресово-інформаційної діяльності ЗУНР” подається огляд та дається оцінка розбудови реґіональної преси Галичини в перші тижні після проголошення ЗУНР. Під проводом і при співпраці найактивніших представників української інтелігенції появляються такі урядові часописи, як “Станиславівський Голос”, “Голос Поділля”, “Український Голос”, “Покутський Вістник”, “Дрогобицький Листок”, “Золочівське Слово”, “Стрийський Вістник”, “Голос з-над Буга”, “Наддністрянський Голос”, “Голос Калуша”, “Збаразьке Слово”. Всі ці видання мала структуру дуже подібну до наддніпрянської урядової реґіональної преси: “Офіційний” і “Неофіційний” відділи, які подавали всю максимально можливу кількість інформації – від урядових законів, наказів та розпоряджень, до хроніки повітового та місцевого життя, перебігу військових подій та іншої поточної інформації.

Цей тип урядової преси намагався активно використовувати всі засоби друкованого слова для проведення відповідної агітаційної та пропагандистської роботи в масах: це і авторські публіцистичні матеріали, редакційні статті, відозви тощо. Одним із найголовніших аргументів у цій роботі можна назвати активну інформаційну діяльність – важливість політичної інформації як з рідних земель, так і з-поза кордону важко заперечити. Публікації ж на теми новітньої української держави впливали на почуття і настрої читачів і силою фактів переконували в необхідності усіма силами захищати свою державу.

У другому параграфі “Центральна урядова преса ЗУНР” розкриваються етапи формування та діяльність тих урядових видань, вплив яких розповсюджувався на територію всієї Західноукраїнської Народної Республіки.

Уряд молодої республіки добре розумів, що тільки за умови належної агітаційно-пропагандистської та інформаційної роботи можна буде осягнути увесь комплекс проблем, що стояли перед державним будівництвом. Це питання набуло ще більшої актуальності з початком українсько-польської війни.

У перші дні листопаду 1918 р. було створено Окружне телеграфне агентство (ОТАС) та пресовий відділ при Окружній військовій команді, завданнями яких були збір інформацій на території ЗУНР, пошук вісток з Наддніпрянщини та з-закордону та передача цієї інформації для часописів усієї Галичини.

Одним з перших офіціозів уряду ЗУНР став “Вістник законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретаріятом Західньо-Української Народньої Республіки”. Це було абсолютно спеціальне видання, головним призначенням якого було тільки інформування про зміни у законодавстві.

Тільки на початку 1919 р. було знайдено можливість видавати інформаційний урядовий щоденник “Републіка”, необхідність у якому назріла вже давно. Поряд із офіційною урядовою інформацією, часопис містив також публіцистичні твори відомих політичних, громадсько-культурних та наукових діячів – І.Кревецького, О.Назарука, К.Трильовського, В.Пачовського, С.Барана, М.Грушевського, Ю.Буцманюка, М.Лозинського, М.Творидла, С.Витвицького та ін. Видання мало добре налагоджений інформаційний відділ. У силу військово-політичної ситуації в якій опинився уряд ЗУНР та з відступом Української Галицької армії за Збруч, на територію УНР, “Републіка”, а з нею і низка реґіональних урядових видань припиняють своє існування.

Третій параграф – “Урядовий відомчий інформаційний апарат ЗУНР” подає аналіз діяльності інформаційного апарату окремих відомств уряду, завданням якого було інформування вертикалі виконавчої влади про накази та розпорядження, які, в силу їх специфічності, не друкувала центральна та реґіональна преса.

Найпоширенішою ділянкою цього типу видань можна вважати військову пресу. Так, виходили такі видання, як “Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ”, що згодом продовжив виходити вже під назвою “Вістник Українського Війська”. Заходами командування Галицької армії та її Пресової Квартири появлялися періодичні видання “Стрілець”, “Козацький Голос”, “У.С.С.”, а також не періодичні – “Бомба”, “Схід”, “Стрілецький Шлях” та ін.

Центральним урядовим військовим часопис безперечно був “Стрілець”, який пройшов з Українською Галицькою армією увесь її тернистий шлях і був трибуною з якої українське галицьке вояцтво було інформоване про всі найважливіші внутрішні та зовнішні події. Саме редакція “Стрільця” взяла на себе важливу і важку функцію агітатора та пропагандиста, залучаючи до того і відповідні культурно-мистецькі сили, і проводячи активну видавничо-пропагандистську діяльність.

Поряд з військовими періодичними виданнями варто згадати не періодичні урядові часописи, що їх намагалися видавати інші державні секретаріати ЗУНР. Так, появлялися “Вістник Державного Секретаріяту Шляхів, Почт і Телеграфів” і “Вістник Державного Секретаріяту Освіти і Віросповідань”. Нажаль, ці секретаріати в силу складної військової ситуації не змогли налагодити належної інформаційної діяльності.

Одним із найважливіших завдань уряду була організація зовнішньо інформаційної діяльності. Важко переоцінити значення такого інформування, адже ЗУНР перебувала в повній міжнародній інформаційній та політичній ізоляції, а ставлення до її політики, з боку урядів європейських країн, було негативним. Причинами такого негативізму з боку світової спільноти були шалена польська пропаганда та банальна непоінформованість про змагання галичан до незалежності.

Щоб змінити цю ситуацію на краще, було відкрито Українську пресову службу у Відні, завданням якої було поставляти необхідну інформацію для дипломатичних представництв ЗУНР, а також для закордонних урядів та інформаційних агентств. Іншим центром інформаційно-пропагандистської діяльності уряду ЗУНР була Швейцарія, де ще з часів Першої світової війни діяло інформаційне прес-бюро В.Степанківського, яке і продовжило цю роботу, долучивши до того активну видавничу діяльність.

Зовнішньо інформаційна діяльність уряду ЗУНР була важливим чинником висвітлення процесів українського державотворення у західному політичному світі, але практично всі ці спроби розбивалися об упереджене ставлення урядів Антанти до ЗУНР та об надпотужну польську контрпропаганду, завдяки якій західний істеблішмент вважав Галичину головним осередком розповсюдження більшовизму в Західній Європі.

Соседние файлы в предмете Журналистика