Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Іван Франко як книгознавець і видавець (1890-ті роки ХІХ ст. 1916 р.)

.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
180.83 Кб
Скачать

Третій історіографічний блок складають праці з франкознавства як окремого напрямку українознавчих студій, який зародився ще за життя письменника. В цих працях знаходимо окремі зауваги, які стосуються нашої дисертації.

Джерельною базою дослідження стали матеріали державних архівів, неопубліковані та опубліковані документи, зокрема спогади, найповніше на сьогодні багатотомне зібрання творів І. Франка у 50 томах, праці, що мають особливе значення для розуміння світоглядних позицій, але через ідеологічні заборони не потрапили до цього видання, окремі книжки та видавничі серії І. Франка, які виявив і опрацював дисертант і які побачили світ в досліджуваний період. Для порівняння видавничих засад І. Франка та О. Пушкіна дисертант опрацював монографію С. Гессена “Книгоиздатель Александр Пушкин: Литературные доходы Пушкина” (Ленинград, 1930).

Широка і репрезентативна джерельна база дисертаційної роботи, аналіз численних праць з франкознавства дали змогу всебічно розкрити внесок І. Франка у книгознавство, висвітлити його видавничу практику в окреслений період, її значення в суспільно-культурному житті України.

У другому розділі “Ad fontes: Витоки видавничої діяльності Івана Франка”, який складається з 8-ми підрозділів, з’ясовано низку проблем, що зумовили книгознавчі і видавничу практику І. Франка у 90-х роках ХІХ – на початку ХХ ст.

Передовсім охарактеризоване політичне тло, досліджено об’єктивні й суб’єктивні фактори українського відродження, яке, розпочавшись на Наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ ст., проходило періоди активізації, стагнації, поліційного і морального тиску з боку влади в різні періоди на всіх етнічних землях України впродовж ХІХ ст. Основними віхами в процесах національного відродження українців були: створення Кирило-Мефодіївського товариства і висунення в його програмі тези про окремішість українського народу, поширення самостійницької у своїй глибинній суті творчості Т. Шевченка; виступ в Галичині діячів “Руської Трійці”, революційні події в Європі, які зачепили Габсбурзьку монархію і в результаті яких галицькі українці домоглися певних успіхів в національному житті; встановлення консервативного режиму в Габсбурзькій монархії та перехід польської аристократії на співпрацю з австрійською владою, втрата галицькими українцями революційних здобутків; утворення в 60-х роках в Галичині народовської та москвофільської течій серед української еліти, захоплення москвофілами національних інституцій в краї; початки співпраці народовців з консервативною частиною наддніпрянської еліти, діяльність “Просвіти” (з 1868) та створення літературного Товариства ім. Шевченка з власною друкарнею на кошти наддніпрянських меценатів.

Зміна розвитку національного руху відбулася у другій половині 70-х років, коли про себе заявила молода частина галицької еліти, яку очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Їхні контакти з М. Драгомановим зумовили появу радикального напрямку в суспільно-політичному русі українців Галичини, про що повідомив журнал “Друг” на початку 1877 р. Власне з переїздом до Львова і участю в редакційному комітеті цього журналу розпочалася видавнича діяльність І. Франка. Нову течію в розвитку українського національного руху не змогли зупинити репресії з боку влади (т. зв. “соціалістичні процеси” 1876 та 1877 р.), арешти О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка, стеження з боку царської охранки, нерозуміння старших народовців. З кінця 70-х років ХІХ ст. національний рух українців в Галичині (а це мало вплив і на розвиток свідомості наддніпрянської молоді) отримує новий поштовх та значно ширшу суспільну гаму, що й народило український радикалізм, націонал-демократизм і в 90-х роках висунуло тезу про державну самостійність українського народу.

Висвітлено формування світогляду І. Франка до 90-х років ХІХ ст., трансформування його від радикалізму до націонал-демократизму, критичного ставлення до федералістських ідей М. Драгоманова, несприйняття духового поневолення в концепціях Маркса – Енґельса – Лассаля. І. Франко у 1890 р. стає чільним організатором Русько-української радикальної партії, а пізніше – Української національно-демократичної партії (1899), аргументовано показує неспроможність марксизму в теоретичній і практичній площинах.

Наступні підрозділи висвітлюють Франкові книгознавчі і видавничі засади, які він виклав у статті “Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва” (“Світ”, 1882), ставлення його до книгознавчих і редакторських проблем, сформульованих в “Переднім слові” до збірки “З вершин і низин” (1893). Показано І. Франка як зачинателя радикальної течії в журналістиці і книговиданні, ситуацію, що склалася після заборони журналу “Друг”, колізії з виданням “Громадського друга”, “Дзвона”, “Молота”, першого загальноукраїнського журналу “Світ” (1881–1882). Висвітлено також обставини, за яких І. Франко видав з товаришами альманах-календар “Дністрянка” (1876), розпочав друк “Письм Івана Франка”, а також став автором і видавцем перших віршованих сатир, брошури “В дорогу!” – віршованої програми етнографічної мандрівки української молоді 1884 р. З’ясовано участь І. Франка у першому виданні збірки “З вершин і низин” (1887), альманахів “Веселка”, “Ватра” та “Перший вінок” (1887). На прикладі підготовки до друку спадщини О. Шухевича (1883) В. Навроцького (1884) показано його становлення як провідного фахівця і видавця наукової книжки, як зачинателя книжкових серій нового типу (“Дрібна бібліотека”, 1878–1880), “Наукова бібліотека”,1887).У підрозділі 2.8 згадано про Франкові легальні та нелегальні форми донесення книжки до читача на прикладі видання праць Ір. Житецького та І. Ковальського, співпрацю з Ф. Вовком в організації нелегального кольпортажу на Наддніпрянщину тощо. Активна видавнича діяльність І. Франка та його однодумців, їх зусилля щодо поширення української книжки сприяли пожвавленню в цілому видавничого процесу в Галичині, змушували покоління старших народовців підняти рівень діяльності “Просвіти”, започаткувати щоденник “Діло” (1880), врешті перетворити літературне Товариство ім. Шевченка в наукову інституцію.

Третій розділ “Іван Франко як видавець у період громадсько-політичної структуралізації українського суспільства (90-ті роки ХІХ ст.)” складається з трьох параграфів. У першому параграфі “Новий етап видавничої діяльності “Літературно-наукова бібліотека” розглянуто історію появи в світ третьої з черги видавничої серії Франка-видавця. До її програми мало увійти те, що не вдалося опублікувати в “Науковій бібліотеці”.

Перша книжка оновленої серії, яка містила поему Т. Шевченка “Перебендя” з “Переднім словом” І. Франка побачила світ у лютому 1889 р. Франкова “Літературно-наукова бібліотека” виходила накладом видавця у двох серіях, яку дисертант за форматом класифікує як “мала” (1889 –1898, розміри 13,5×10,4 см) та “нова” (твори І. Франка, 1894 –1898, розміри 20×13 см).

У “малій” серії побачили світ 34 випуски (№ 33 не вдалося виявити). Там побачили світ твори Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, розвідки Лесі Українки та П. Тучапського, поезії Уляни Кравченко та сконфіскована книжка А. Кримського “В обіймах старшого брата”. Окрім того тут з’явилися переклади з Ґ. Флобера та М. Верна.

Одним з найоригінальніших випусків “малої” серії стала публікація окремим виданням протесту галицької інтеліґенції супроти національних утисків українського населення мадярами на Закарпатті, який підписали понад 40 видатних діячів науки і культури. Дисертант встановив, що попри велику кількість підписантів, текст протесту написали І. Франко та В. Гнатюк.

З технічних причин (щоб можна використовувати набір з часопису “Житє і Слово”) у 1895 р. І. Франко започаткував “нову” серію “Літературно-наукової бібліотеки” (з’явилося 11 випусків). Опубліковано твори І. Франка, розвідка П. Грабовського про Чернишевського та монографічне дослідження О. Терлецького, а також переклади В. Щурата, І. Франка з Софокла, Ф. Г. Дідона та М. Верна, А. Кримського – з Фірдоусі та В. Клоустона. Формально до останнього числа серії можна зарахувати книжку Дж. Дрепера “Історія боротьби між релігією і наукою” (1898), але вона не мала ні грифа серії, ні першого числа.

“Літературно-наукова бібліотека” І. Франка стала продовженням (навіть зі збереженою назвою) видавничої серії Українсько-руської Видавничої Спілки – одного з великомасштабних українських видавничих проектів.

У підрозділі “Хлопська бібліотека” як зразок видавничої серії політичної партії” досліджено досі не вивчену унікальну книжкову серію Русько-української радикальної партії, яку І. Франко, як лідер галицьких радикалів, заснував 1896 р.

Серія “Хлопська бібліотека” стала своєрідною енциклопедією галицького радикалізму, вона пояснювала селянам не тільки ставлення до різних політичних вчень (наприклад, соціалізм), але й до окремих суспільних верств суспільства. Формат серії 16×12 см. Дешевизна книжечок (від 2 до 12 крейцерів), а також значний наклад (орієнтовно 2,5 –3 тис. прим.) давала можливість придбати їх селянам, укомплектувати просвітянські бібліотеки. І. Франко як редактор, видавець серії брошур РУРП сприяв виробленню радикального світогляду серед українських селян. При цьому зазначено, що український радикалізм був суголосним з радикальним рухом ХІХ ст. в країнах Європи, взорувався на активність радикалів Франції (Ж. Клемансо). Хоч на українській етнічній території було засилля польських землевласників та державних урядовців – українці стали першими у створенні радикального руху серед слов’янських народів (другими – болгари, 1906).

Вищий рівень філософських засад радикалізму І. Франко подавав на сторінках часопису “Житє і Слово” (1894 –1897), частину напрямків якого 1898 р. перебрав “Літературно-науковий вісник”. Думки І. Франка, сформульовані у другій половині 90‑х років ХІХ ст. – на початку ХХ ст., частково співзвучні з ідеями, які висловив пізніше його сучасник К. Поппер у трактаті “Відкрите суспільство та його вороги” (The Open Society and its Enemies).

У третьому параграфі “Збірка “З вершин і низин” (1893) – видатне явище української культури” йдеться про вихід у світ книжки, яка, на нашу думку, є вершинною за змістом і композицією, видатним явищем української літератури. На відміну від першого видання збірки 1887 р., усі твори, які увійшли до нового видання, поділено на цикли, об’єднані у шість розділів, окремо подано розділ з новою редакцією поеми “Панські жарти” і завершальний розділ під назвою “Легенди”, куди увійшли його поеми “Смерть Каїна”, “П’яниця” та “Цар і аскет”.

Своєрідними є розділи “Галицькі образки” та “Жидівські мелодії” – ці теми мали продовження в подальшій поетичній і прозовій творчості І. Франка. Вперше опубліковано тут цикл “Україна” з чотирьох віршів (три з них не пропускала до друку радянська цензура, починаючи з 30-х років), де відображено світоглядні позиції автора та його національне кредо. Встановлено, що книжка є своєрідною контрафакцією, оскільки фінансував видання А. Хойнацький, натомість у франкознавстві усталилася думка, що книжку видано на кошти Ольги Франко – так було зазначено на титульному аркуші. Документально підтверджено, що наклад збірки склав 1000 прим. Висловлено власну думку, чому не написали рецензій на книжку М. Драгоманов та А. Кримський, чого дуже хотів І. Франко, про оцінку збірки, а ширше – західноукраїнської літератури, яка вийшла з-під пера одного зі стовпів галицького москвофільства Ю. Яворського. В результаті студій з бібліологічного краєзнавства віднайдено примірник збірки, який І. Франко подарував Ользі Озаркевич (Рошкевич),

Четвертий розділ “Видавнича діяльність Івана Франка в Науковому товаристві імені Шевченка” складається з 4-х параграфів.

У першому параграфі “Іван Франко та наукові періодичні видання НТШ: бібліологічні та бібліографічні аспекти” автор досліджує початок праці письменника і вченого в Товаристві ще до його реорганізації 1892 р. в Наукове, показує роль І. Франка як одного з творців нової концепції першої новітньої Академії наук українського народу. Як член редколегії журналу “Зоря” (був органом Товариства з 1885 р.), І. Франко впливав на розширення тематики публікацій цього часопису. Після перетворенння “Зорі” в “Літературно-науковий вісник” (1898), він разом із М. Грушевським, О. Маковеєм, а далі В. Гнатюком був співредактором часопису, який стає всеукраїнським культурологічним журналом. За підрахунками А. Франка, на сторінках “ЛНВ” І. Франко опублікував понад 350 статей, рецензій та художніх творів.

У цьому підрозділі зроблено синтетичний аналіз видавничої діяльності І. Франка у виданнях НТШ – власне він, а не М. Грушевський редагував перший том “Етнографічного збірника”, започаткованого 1895 р. Про високий рівень цього видання свідчить друк на його сторінках унікального проекту “Галицько-руські народні приповідки” (31091 запис, у 6-ти випусках, 1901–1910). Виявлено, що на сторінках «Записок НТШ», «Літературно-наукового вісника» І. Франко подав багато бібліографічних матеріалів, а його перша бібліографічна праця з опису творів С. Руданського побачила світ у «Зорі» 1886р. Висвітлено значення для книгознавства та бібліотекознавства його статей “Причинок до студій над Острозькою Біблією”, “Записки проти книгокрадів у старих книгах і рукописах” та ін., надрукованих на сторінках “Записок НТШ” та “Літературно-наукового вісника”. Проаналізовано також вихід у світ у серії “Пам’ятки українсько-руської мови і літератури” фундаментальної Франкової праці у 5 томах “Апокрифи і легенди з українських рукописів” – праці, якої не створив жоден із слов’янських вчених і де в передмові до першого тому корпусу І. Франко означує початки української бібліографії від “Ізборника Святослава” 1073 р. (38, с. 34) І. Франко як історик брав участь також у публікації важливих історичних документів у серії “Українсько-руський архів”, підготувавши два томи: “Громадські шпихліри в Галичині 1784 –1840 рр.” (т. 2, 1907), “Матеріяли до історії азбучної війни в Галичині 1859 р.” (т. 8, 1912) та написавши до них ґрунтовні передмови й коментарі.

Попри серійні видання НТШ І. Франко опублікував 13 окремих відбитків своїх більших чи менших наукових студій (від кільканадцяти до кількох сотень сторінок). Працюючи в НТШ, І. Франко підготував два академічні зібрання творів Ю. Федьковича та двотомне видання “Кобзаря” Т. Шевченка, а також взяв участь у критичному виданні творів С. Руданського.

У другому параграфі “Видання творів Степана Руданського” йдеться про видавничий проект, який побачив світ у 1895–1903 рр. і який готували і реалізували М. Комар (М. Комаров), А. Кримський та І. Франко за участю Василя Лукича (В. Левицького). Загалом І. Франко завжди був високої думки про поетичну творчість С. Руданського, а про переклад Гомерової “Іліади”, який спочатку недооцінював, пізніше змінив свою думку кардинально. Цей твір, який підготував до друку І. Франко (Омирова “Ільйонянка” за С. Руданським), побачив світ коштом НТШ. Дисертант аналізує видавничі перипетії цього семитомного видання.

На підставі архівних матеріалів встановлено, що наклад обидвох томів “Ільйонянки” був 700 прим., а вартість витрат склала майже 1200 корон. Встановлено також, що друге видання перекладу (1912) – (стереотипне; перебрано тільки передмову, котру, не зміщуючи основний текст, І. Франко трохи скоротив), побачило світ накладом 1000 прим. На Франковому виданні цього твору базувалося видання “Просвіти” серії “Руська письменність”, яке випустив у світ Ю. Романчук (1914). Видання НТШ, “Просвіти” та тритомник С. Руданського (Київ, 1972–1973), є доброю базою для сучасного академічного видання творів талановитого поета С. Руданського.

У третьому параграфі “Видавець творів Юрія Осипа Федьковича” йдеться про наукове видання творів класика української літератури. І. Франко високо оцінив першу збірку поета “Поезії Йосифа Федьковича” (видавець Б. Дідицький, Львів, 1867). Значну добірку віршів (12 поезій) він помістив в антології “Акорди” (Львів, 1903).

Особливу увагу дисертант звертає на львівську сторінку діяльності Ю. Федьковича: упродовж 14-ти місяців замешкання в столиці Галичини він не тільки створив низку своїх шедеврів, а й зазнав певного душевного зламу. На підставі скрупульозного дослідження архівних документів дисертант встановив місце помешкання Ю. Федьковича у Львові (теперішня вул. Чайковського, 33), що стало істотним відкриттям до історії міста в рік 750-річчя від часу його заснування.

Основну увагу приділено праці І. Франка над першим критичним виданням творів – “Писаня Осипа Юрія Федьковича” в 6-ти томах (7 том – “Життєпис О. Ю. Федьковича” пера О. Маковея), дослідженню передісторії цього проекту (угода, яку восени 1900 р. НТШ у Львові уклало з Товариством “Руська Бесіда” в Чернівцях).

Нове львівське видання, головними упорядниками якого стали І. Франко та О. Колесса за участю О. Маковея, розпочате за ухвалою виділу НТШ у Львові від 8 і 15 травня 1900 р. Дисертант детально аналізує хід підготовки проекту, роль І. Франка як його головного ідеолога та його внесок у формування найскладніших його частин – Т. 1 “Поезії” (1902, ХХІІ, 806 с., іл.) та Т. 5 “Драматичні твори” (Т. ІІІ, друга часть, 1902, ХІІІ, 532 с.). Усі видання спадщини Ю. Федьковича, що побачили світ після виходу “Писань ...”, базувалися виключно на цій праці. Воно, крім того, мало велике значення в подальшому поступі культури української книжки початку ХХ ст. (оригінальна з мистецького погляду м’яка обкладинка ймовірно пера Ю. Панькевича, вельми мистецьке виконання оправи тощо). Встановлено також наклади: І і ІІ том “Писань ...” – 3 000 прим.; решта – 1000 прим.

У четвертому параграфі “Пропагатор і видавець творів Тараса Шевченка” досліджено внесок І. Франка як науковця і текстолога в підготовку двотомового Шевченкового “Кобзаря” (1908). І. Франко фактично зреалізував проект видання позацензурного “Кобзаря”, що планував зробити М. Драгоманов у Женеві. Листування з В. Доманицьким, який готував паралельно видання творів Т. Шевченка у Петербурзі, звірка з текстами Шевченкових автографів, якими той користувався, дали належні результати. І. Франко відкинув, як неавтентичні, низку творів, що кочували з одного до іншого видання Шевченкової спадщини 70–80-х років (“Гарно твоя кобза грає”, “В альбом”, “Полуботко”, “До сестри”, “Слов’янам” та ін.). І. Франко вперше ввів до видання поеми “Слепая” та “Тризна”, Шевченкову передмову до недрукованого “Кобзаря”, подав два варіанти поеми “Москалева криниця” та “Варнак”, запровадивши хронологічний принцип подання творів. І. Франко різко відкинув штучний поділ творчості Шевченка за жанрово-родовим принципом, який використовували О. Огоновський та Ю. Романчук. У процесі роботи І. Франко постійно вдосконалював це видання, додавав усе найновіше і невідоме, яке йому надсилав В. Доманицький.

З’ясовано також книгознавчі аспекти видання. Оскільки “Кобзар” побачив світ у серії “Українсько-руська Бібліотека”, він мав однаковий серійний формат з “Писаннями Осипа Юрія Федьковича” (8º, розмір книжки після обрізу 20,4×13,2 см). Порівняння оформлення “Кобзаря” з виданням Ю. Федьковича та антологією “Акорди” дозволили дисертантові твердити, що м’яку обкладинку проектував художник Ю. Панькевич Наклад книжки – 2000 примірників, а кошти друку склали 2160,5 корон. Вже перед Різдвяними святами 1908 р. І. Франко надіслав В. Доманицькому львівське видання “Кобзаря” (50, с. 349). Проаналізовано вплив видань В. Доманицького та І. Франка на подальші видання спадщини Т. Шевченка.

П’ятий розділ “Галицькі образки” і виданння корпусу “Малої прози” складається з двох параграфів. У першому з них “Збірка “В поті чола” (1890) як конспект корпусу видань “малої прози” розглянуто історію задуму Франкового прозового циклу “Галицькі образки”.

Ще 1877 р. під час праці над книжкою “Бориславських оповідань”, І. Франко дійшов висновку, що йому треба розширити обрії теми. Це мали бути “Галицькі образки”, в яких би, обік етнографічного та побутового матеріалу, виступили також психологічні проблеми” (38, с. 484). Прозову книжку під такою ж назвою І. Франко видав 1886 р. в “Русько-українській бібліотеці” Є. Олесницького, а поетичний цикл з аналогічною назвою опублікував у своїй книжці “З вершин і низин” (1893).

Першою спробою зібрати і впорядкувати розкидані по різних періодичних виданнях оповідання, розширивши обрії поданого матеріалу до циклу “Галицькі образки”, стала збірка “В поті чола” (1890), яка лягла в основу видання цього корпусу. Переднє слово до неї, написане М. Драгомановим, містило “Відривок з листа Ів. Франка до М. Драгоманова”. Цей Франковий curriculum vitae став основою для біографів письменника. На с. 310–320 І. Франко помістив невеличкий словничок “Поясненє менше уживаних слів”, де тлумачить російською мовою 376 діалектних слів та ідіом, частина з яких може бути використана в сучасних галузевих терміносистемах.

Далі досліджено історію появи збірки І. Франка “Obrazki galicyjskie” (Lwów, [без року]), яка побачила світ у популярній серії “Biblioteka Mrówki”, № 287–289), колізії з її контроверсійною передмовою “Nieco o sobie samym”. На підставі ретельних книгознавчих студій, віднайдених записів бібліографа Б. Барвінського дисертант твердить, що фактично було два видання цієї книжки: 1895 (без передмови) і 1897 (з передмовою), при цьому виправляємо помилки В. Дорошенка, нібито частина накладу 1897 р. побачила світ без передмови.

У другому параграфі “Видавничий проект “Іван Франко й Антін Хойнацький” та його продовження в Українсько-руській Видавничій Спілці” йдеться про ініційовану директором книгарні й друкарні Ставропігійського інституту А. Хойнацьким ідею видати зібрання творів І. Франка у 12 томах (10 томів оповідань і 2 томи праць з історії літератури.

У цьому 12-томнику, І. Франко мав намір дати белетристичну енциклопедію галицького життя у формі оповідань, себто довершити планований цикл “Галицькі образки”. З цією метою він вирішив поділити збірку “В поті чола” на кілька груп, а готуючи окремий томик спеціально для цього проекту, планував додавати твори з опублікованих у періодиці раніше, або дописувати нові оповідання.

Дисертант досліджує формування та зміст кожного тому, з’ясовує неточності, які І. Франко наводить з приводу реалізації цього проекту в “Переднім Слові” до збірки “Батьківщина і инші оповідання” (1911).

Накладом А. Хойнацького побачили світ 5 книжок оповідань І. Франка (сам І. Франко помилково твердив, що книжок було 4). Головною причиною нереалізованого проекту була нестача коштів. Тому І. Франко вирішив перенести реалізацію цього недовершеного проекту в УРВС – ними стали збірки “На лоні природи і инші оповіданя” (1905) та “Батьківщина і иньші оповідання” (1911) – окрім того перевидано стеоретипно збірку “Маніпулянтка” (1906).

Угода з А. Хойнацьким мобілізувала І. Франка на творення циклу “Галицькі образки” – він написав тоді перлини своєї творчості: оповідання “У кузні”, “Гірчичне зерно”, “Під оборогом”, “Сойчине крило” та ін.

Шостий розділ називається “Діяльність Івана Франка в Українсько-руській Видавничій Спілці”. У першому параграфі “Українсько-руська Видавнича Спілка – провідне українське видавництво ХІХ ст.” досліджено роль і участь І. Франка у заснуванні у Львові 1899 р. одного з найбільших тодішніх видавництв – УРВС. Видання, що ними опікувався І. Франко в УРВС, дисертант ділить на три групи:

І) публікації в серії № 1 (“велика серія”) “Літературно-наукової бібліотеки” (сформована 1904 р., охоплює видання 1899 –1921 рр.);

ІІ) публікації в серії № 2 (“мала серія”) “Літературно-наукової бібліотеки” (сформована 1904 р., охоплює видання 1901–1924 рр.);

ІІІ) позасерійні видання УРВС (1902–1931 рр.).

Як один з ініціаторів створення у Львові загальнонаціонального літературного видавництва, саме в УРВС І. Франко продовжив реалізацію того, що здійснював сам, видаючи з 1889 р. власним коштом свою “Літературно-наукову бібліотеку”.

Оскільки І. Франко до своєї хвороби 1908 р. разом з В. Гнатюком був одним із головних працівників видавництва, то власне його можна вважати зачинателем і реалізатором великомасштабного українського видавничого проекту. Якщо розділити “ЛНБ” на тематичні групи, то у “великій серії” І. Франко брав участь у 52 випусках; у “малій серії” – 33 випусках; у позасерійних виданнях УРВС – 3 виданнях. Отже, І. Франко брав участь у 88 випусках її серійних і позасерійних видань. Фактично І. Франко мав стосунок й до тих видань, де його прізвище не зазначене. В УРВС найширше розкрився талант І. Франка – видавця і редактора.

У другому параграфі “Видавничий проект УРВС – “Вільям Шекспір” здобувач детально аналізує видання 10-ти п’єс В. Шекспіра в 10 томах у перекладі П. Куліша, яке готував до друку І. Франко (1899–1902).

Тема “Іван Франко і творчість Вільяма Шекспіра” – дуже об’ємна, тому здобувач на підставі різноманітного джерельного матеріалу дослідив початки прилучення І. Франка до Шекспірової творчості, встановив час першодруків Франкових перекладів творів англійського драматурга, зокрема в “Зорі” (1884). Після випуску усіх десяти п’єс Шекспіра І. Франко 18 квітня 1903 р. у віденському часописі “Die Zeit” опублікував німецькою мовою статтю “Шекспір в українців” (34, с. 379–385), де міститься дуже важливий джерелознавчий матеріал з української “Шекспіріани”. Розвиваючи тему ширше, дисертант подає короткий нарис рецепції Шекспірової спадщини в польських, російських та українських перекладах, аналізує фундаментальну статтю Я. Гординського “Кулішеві переклади драм Шекспіра” (1938), висловлює гіпотезу, що меценатами видання творів Шекспіра могли бути Костянтин і Михайло Жученки, славні нащадки козацької старшини зі Слобожанщини.

Це видання – один з найяскравіших прикладів його праці як редактора, а також взірець для української перекладознавчої науки та мистецтва перекладу. Передмови до кожної драми В. Шекспіра, низка статей про творчість англійського поета і драматурга заслуговують на повне перевидання в окремому збірнику українською та англійською мовами.

У третьому параграфі під назвою “Книжка, що випередила свій час: антологія “Акорди” ґрунтовно досліджено один з найвизначніших українських друків ХХ ст., поява якого співпала з відкриттям у Полтаві пам’ятника І. Котляревському. Дисертант детально аналізує винятковість цієї книжки перед ранішими та пізнішими збірками такого типу, зокрема доступними нинішньому читачеві чотиритомною “Антологією – 1957” (упорядник М. Рильський) та шеститомною “Антологією – 1984” (т. 2, редактор І. Драч; т. 3, редактор Д. Павличко). Звернено увагу читача на подання в “Акордах” власного доробку І. Франка. Антологія “Акорди” вперше максимально відобразила українську поезію окресленого періоду, а водночас стала за зразок художнього оформлення. В цьому є певна заслуга М. Грушевського та І. Труша, які здійснили редакційні поради та художнє оформлення книги.

Антологія має непересічне художнє сецесійне оформлення, до якого найбільше доклав творчих зусиль Ю. Панькевич (1863–1933). До речі, ніхто з книгознавців не звертав уваги на оформлення цієї книжки. Вперше це описав лише мистецтвознавець Я. Нановський у монографії “Юліан Панькевич” (Київ, 1986). Дисертант вперше встановив, що антологія “Акорди” мала 4 види обкладинок (за якістю і відповідно ціною), її наклад – 3100 прим., вартість поліграфії (без вартості паперу) – 1860 корон. Встановлено, що 2100 прим. передано до палітурень Львова на виготовлення твердих оправ різного ґатунку, а також досліджено схему продажу антології й зафіксовано перших її власників, серед яких усі верстви галицько-українського люду. Вперше щодо цієї книжки проведено достатньо повну студію з галузі бібліологічного краєзнавства – тобто виявлено, обстежено, зафіксовано місця зберігання окремих примірників цієї книжки, факт дарування “Акордів” М. Лисенкові під час його відвідин Львова 1903 р. тощо. Зроблено істотні зауваження щодо підходу видавництва “Веселка” до двох перевидань “Акордів” (Київ 1992, 2006) та проведено порівняльний аналіз української антології з тогочасними “Antologia Polska” (Львів, 1906), “Antologja Współczesnej Poezji Polskiej”(Варшава,1926)“Antologia Polska”(Цєшин, б/р видання) “Antologja Poezji Żydowskiej” (Варшава, 1921); “Antologia Poezji Łotewskiej” (Варшава, 1938); “Славянска антология” (Софія, 1910); “Antologia Wspόłczesniej Poezji Polskiej 1918–1938” (Варшава, Люблін, Вільно, 1939) “Od Kochanowskiego do Staffa: Antologja Liryki Polskiej” (Львів, 1930); “Anthologie überländischer und morgenländischer Dichtungen” (Штутґарт, 1883).

Соседние файлы в предмете Журналистика