Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Історико-кодикографічні та бібліографічні дослідження рукописно-книжної спадщини України (друга половина ХІХ 30-ті роки

.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
121.67 Кб
Скачать

Вивчення рукописної спадщини Поділля та Волині розкривається у 5 розділі. Подільські старожитності представлені в наукових описах церковно-богослужебних книг із збірки Комітету для історико-статистичного опису Подільської єпархії Т. Бєлєнького. Описування подільських старожитностей тісно пов’язане з іменем Ю. Сіцінського, який опрацював стародруки та рукописи Подільського церковного історико-археологічного товариства та Кам’янецького історико-археологічного музею і опублікував наукові каталоги. Ю. Сіцінський та I. Каманін залишили нам великий доробок у справі наукового описування рукописної книги – як в опублікованому вигляді, так і в рукописах.

Старожитності Почаївської лаври описував В. Березін, Волинської духовної семінарії – І. Тихомиров, мовно-текстологічний аналіз та опис євангелій з фондів житомирських книгосховищ здійснив Г. Крижановський. Опрацюванням фондів Волинського музею займалися М. Кудрицький, В. Малахов, О. Фотинський. П. Абрамович провів кваліфіковане описування інкунабулів та палеотипів житомирського фонду, впродовж життя дбав про збереження та описування рукописної і книжної спадщини Волині, долучився й до створення фонду “Волиніка” в музеї.

Розпочав велику збирацьку роботу у Волинському єпархіальному давньосховищі О. Фотинський: ним проводилося облікове описування музейних предметів та документів, що надійшли до ВЄД за 1893–1898 рр.; йому також належить й науково-розпізнавальний та охоронний описи рукописних та книжних фондів. В 30-х роках ХХ ст. найзмістовніші фонди Волинського музею, цінні колекції та зібрання не лише Житомира, а й Волині взагалі описані П. Поповим, який відзначав велику вартісність цих збірок.

6. Львівська школа дослідників книги була представлена такими іменитими вченими, як Є. Сабов, А. Петров, О. Колесса, Я. Головацький, О. Барвінський, І. Шараневич, І. Франко, К. Студинський, А. Петрушевич, І. Свєнціцький, Ю. Яворський, І. Панькевич та І. Крип’якевич. На Буковині книгознавство розвиває О. Калужняцький.

У ХІХ ст. на західноукраїнських землях традиції збирання і наукового описування рукописів та стародруків були започатковані І. Вагилевичем та Я. Головацьким. Галицькі дослідники наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., здійснюючи студії з виявлення, наукового описування та публікації джерел, акцентували свою увагу на історії книги. В зазначений період у Західній Україні у цьому напряму працюють І. Франко, К. Студинський, А. Петров та інші науковці.

За загальним визнанням, найбільший внесок у вивчення рукописів та стародруків у ХІХ ст. належить А. Петрушевичу, його вважають фундатором науково-бібліографічного (або археографічного) описування стародруків в Україні.

У працях західноукраїнських учених домінувало дослідження стародрукованої книги, історії українського друкарства, хоча й І. Шараневич, і Я. Головацький приділяли певну увагу рукописним пам’яткам. Фактично камеральна археографія рукописної книги в Галичині починається з праць І. Свєнціцького, який вивчав історію книгодрукування в Україні, описав ряд унікальних пам’яток та створив серію каталогів рукописів та стародруків з фондів Народного Дому, Музею Ставропігійного інституту та Національного музею у Львові, вивчав мистецтво книги.

Класичні зразки науково-джерелознавчого та археографічного описування рукописних книг і стародруків знаходимо у працях Ю. Яворського та І. Крип’якевича. Останній, крім значного внеску в наукову каталогізацію книги та дослідження окремих стародруків, запровадив цілісну систему історичних методів вивчення книги.

Процеси дослідження книги та рукописної спадщини у Західній Україні продовжували розвиватися в 20–30-х роках ХХ ст. у працях І. Свєнціцького, І. Панькевича, Ю. Яворського, І. Крип’якевича, І. Огієнка. Разом з тим втрачається динаміка бібліографічних студій, активізація цієї роботи поступово знижується в 30-х роках і починає відроджуватися фактично лише в 60-х роках ХХ ст.

Загальні висновки

  1. Історія книги розпочинала своє формування в єдиній площині історико-філологічних наук. Нині вона – складова загального книгознавства, що належить до спеціальних історичних дисциплін. У 60–70-х роках ХХ ст. відбулося виділення окремих історико-книгознавчих напрямів, зокрема, тих, що досліджували археографію рукописної книги і бібліографію стародруку. Звернення до витоків книгознавства та бібліографознавства, вивчення історії наукової збирацької діяльності в галузі рукописної та книжної спадщини в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. та шляхів створення національної археографічно-бібліографічної школи, її представників, загальних та специфічних методик, дослідження регіональної специфіки є актуальною темою сучасних історико-книгознавчих студій.

  2. У процесах формування теоретичних засад і практичної реалізації виявлення, реєстрації, наукового описування та бібліографування книжних пам’яток брали участь дослідники з різних регіонів України – як світські, так і церковні, які вивчали літературний та історико-культурний процес через дослідження історичних книжних джерел. Вони займалися збирацькою діяльністю, формували бібліотечні та музейні колекції, проводили археографічні та етнографічні експедиції, описуючи рукописні книги та стародруки різних книгосховищ. Дбаннями окремих подвижників в Україні формувалися наукові центри дослідження книжної спадщини та історико-культурних пам’яток. Цей рух мав масштабний характер та дозволив розробити методичну базу камеральних історико-книгознавчих досліджень, основною метою яких історики книги вважали виявлення, реєстрацію та наукове описування рукописних книг та стародруків як історичних джерел.

  3. Історія розвитку наукового описування книжних джерел пройшла чотири етапи.

Перший характеризує першу половину та 70-ті роки ХІХ ст., коли активізується вивчення історії друкарства, досліджується історія друкарень, українські першодруки, видавці. Це було проявом загального інтересу до історії книги як фактору історії культури, розвитку наукової думки, національної свідомості та історії церкви і релігійної духовності. Почався процес бібліографічної реєстрації старої книги, її розпізнавального та охоронного описування.

Другий етап пов’язаний з другою половиною ХІХ ст., він відзначається активізацією складання бібліографічних посібників та наукових каталогів стародруків і рукописних книг. Відбувається накопичення описового матеріалу щодо книжних пам’яток, що зберігалися у приватних колекціях, у бібліотеках наукових товариств, університетів та інших навчальних закладів, церковних установах та музеях старожитностей. У зазначений період з’являються підручники з палеографії, перші альбоми філіграней, дослідження у галузі історико-літературного джерелознавства, проводиться реконструкція репертуару книг та історичних і літературних джерел. Ці процеси активно реалізуються як на підросійській території України, так і на західноукраїнських землях, передусім у Галичині.

Історичним працям першої і, значною мірою, другої половини ХІХ ст. з історії книги властива цілком очевидна описовість.

Третій етап пов’язаний з грунтовними зрушеннями, що відбувають в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст.: розпочинається фундація церковних давньосховищ, музеїв при церковно-археологічних товариствах та комітетах. Тут було покладено початок систематичному описуванню церковних книжних та стародрукованих пам’яток з єпархіальних зібрань, духовних семінарій, монастирських бібліотек. Описи таких збірок укладали, як правило, місцеві церковні вчені, які працювали в давньосховищах, бібліотекарі, випускники духовних академій та викладачі семінарій.

Паралельно цей процес розвивається в університетських книгосховищах. З’являються наукові описи книжних колекцій вищих навчальних закладів та наукових товариств, організованих при них.

У цей період відбувається відокремлення методик історико-книгознавчого аналізу книги від літературознавства та мовознавства, у центрі уваги котрих були, передусім, питання виявлення літературних та історичних пам’яток, їх мовно-палеографічний та порівняльний аналіз. Віднайдення історико-літературних джерел супроводжувалося збиранням історичних відомостей, вимагало більш глибокої розробки питання щодо обліку та дослідження рукописно-книжних та документальних пам’яток, їх атрибуції і пов’язувалося з необхідністю археографічного та бібліографічного описування рукописів і стародруків як історичних джерел.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. можна охарактеризувати як період зародження книгознавства на українських землях, що спочатку виконувало допоміжну функцію відносно методичного забезпечення мовознавства, літературознавства та історичних досліджень і поєднувало в собі бібліографічно-археографічний (описування рукописних книг та стародруків), бібліотекознавчий (формування фондів колекцій та зібрань) та історико-видавничий (вивчення історії друку та друкарень) аспекти.

Саме в цей період працювала плеяда видатних археографів та бібліографів, робота яких була спрямована на описування та дослідження рукописної і книжної спадщини. Кожен з них збагатив своїм теоретичним внеском національні археографію та бібліографію, сформувалися наукові центри у Києві, Харкові, Чернігові, Ніжині, Одесі, Львові та в інших містах України.

Четвертий етап – 1918 р. – середина 30-х років, період становлення національної школи українських книгознавців, діяльності національних установ, які активно включаються у вивчення історії та бібліографії української книги. Після ліквідації дореволюційних державних та громадських установ, відокремлення церкви, націоналізації майна та духовних цінностей в Києві формуються національні установи – центри накопичення рукописних книг та стародруків – ВБУ, УНІК, ВУАН, започатковується Лаврський музей. Разом з тим дослідження та наукове описування рукописної книги і стародруків наприкінці 20 – у середині 30-х років ХХ ст. поступово згортається і призупиняється.

  1. В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. значну роль відігравали наукові товариства та археологічні з’їзди, підготовчі комітети котрих організовували широку збирацьку діяльність та дослідження пам’яток, в тому числі місцевих. Серед них – Одеське товариство історії і старожитностей, Історичне товариство Нестора-літописця та Історико-літературне товариство при Університеті св. Володимира, Одеське бібліографічне товариство при Новоросійському університеті, Історико-філологічне товариство при Історико-філологічному інституті князя Безбородька в Ніжині, Історико-філологічне товариство Харківського університету, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові тощо. Склалися українські камеральні школи та центри: Університет св. Володимира, Київська духовна академія, Харківський університет, Новоросійський університет, Історико-філологічний інститут князя Безбородька, Музей українських старожитностей В.В. Тарновського, Кам’янець-Подільське, Полтавське та Волинське єпархіальні давньосховища. Окрема школа характеризує дослідників Західної України, де виокремлюється такий центр, як Бібліотека Народного Дому.

  2. У другій половині ХІХ – 30-х роках ХХ ст. відбулося становлення українського історичного книгознавства, камеральної археографії та бібліографії книги як історико-книгознавчих дисциплін, була створена єдина національна археографічно-бібліографічна школа, яка базувалася на спільних теоретичних та методичних засадах, включала вивчення як загальних процесів, так і регіональної специфіки розвитку історії книги – як рукописної, так і стародрукованої.

Аналіз досліджуваних нами наукових описів, що з’явилися в різних регіонах України, дозволяє визначити декілька підходів до стану наукової каталогізації рукописних книг та стародруків. У цей період склалося декілька типів наукового опису.

Перший, найбільш розповсюджений тип був репрезентований історико-літературознавчим та мовно-палеографічним описом окремих пам’яток як літературних джерел. Такий опис мав на меті підготовку публікації пам’ятки, йому були властиві камеральні та едиційні методи дослідження рукопису або твору з певного стародруку. Такі описи здійснювалися, зокрема, В. Перетцом, М. Петровим, С. Голубєвим, І. Франком, О. Колессою, І. Панькевичем, О. Багрієм, С. Щегловою, І. Свєнціцьким.

Другий тип – оглядовий опис – базувався на загальному огляді колекцій, коли виділялася певна група рукописів і книг та зазначалися їхні назви та дати, наприклад, огляди В. Іконникова щодо бібліотеки колегії Павла Галагана, Д. Багалія – стосовно колекції О.Ф. Кістяківского, В. Барвінка – загальний огляд стародруків київських бібліотек; В. Боцяновського – огляд Волинського церковно-археологічного давньосховища; С. Голубєва – нотатка про пам’ятки старовини Волинської єпархії, І. Каманіна – огляд виставки рукописів та стародрукiв на ХІ Археологічному з’їзді; І. Огієнка – історично-бібліографічний огляд українського друкарства XV–XVIII в. тощо.

Третій тип – інформаційно-реєстраційний. Він передбачав реєстрацію та фіксацію рукописних книг і стародруків, тому концентрувався на інформаційному для стародруків та охоронному – для рукописів або розпізнавальному опису – для книги, де подавався мінімум інформації, іноді із включенням записів та передмов і післямов. Це форма музейної та бібліотечної інвентаризації й каталогізації книги, а також довідково-бібліографічного видання, наприклад, бібліографічні праці Я. Головацького, О. Калужняцького, В. Перетца – українські стародруки в книгозбірнях м. Самари, О. Фотинського – стислий опис предметів старовини Волинського єпархіального давньосховища.

Четвертий – науково-каталогізаційний опис рукописних книг та стародруків музейних і бібліотечних книжних колекцій та зібрань, що базувався на врахуванні всіх елементів рукопису й книги, однак не заглиблювався у літературознавчі дослідження, оскільки основним завданням було створення науково-реєстраційного опису. Цей тип грунтувався на серйозних дослідженнях та атрибуції книги і враховував її походження та історичну долю. Серед таких студій – описи Я. Гординського рукописів бібліотеки монастиря св. Онуфрія св. Василіян; М. Лілєєва – рукописів Чернігівської духовної семінарії; Ю. Сіцінського – рукописних книг та стародруків Подільського давньосховища, А. Петрушевича – церковнослов’янських рукописів та стародруків кириличного письма, І. Свєнціцького – рукописів Народного Дому з колекції А. Петрушевича, каталоги П. Свистуна.

П’ятий – спеціалізований, який основним своїм об’єктом розглядає певні ознаки рукописних книг та стародруків, коли наукова атрибуція відіграє допоміжну роль, зокрема: опис ілюмінованих (лицевих) рукописних книг, де мініатюри були основним об’єктом аналізу (Є. Рєдін), аналіз та публікація записів писців і переписувачів (І. Франко, Ю. Яворський), ілюстровані видання, книжкові знаки та гравюри (І. Крип’якевич), українська гравюра (П. Попов), орнаментація української книжки XVI–XVII ст. (М. Макаренко) та ін.

Шостий тип – розгорнутий комплексний науковий опис рукописно-книжних колекцій, що базувався на уніфікованому науковому описуванні пам’ятки, де використано всі можливі методи розкриття її джерелознавчого аспекту: М. Петров та О. Лебедєв – опис рукописів ЦАМ; Ю. Яворський – опис рукописів Олександрівської гімназії; В. Березін – опис рукописів Почаївської лаври; М. Сперанський – опис рукописів бібліотеки ІФІБ в Ніжині.

Сьомий – історико-джерелознавчий та книгознавчий опис колекцій, коли за певною схемою наводилося якомога більше інформації про всі особливості не лише твору, а й власне книги, в тому числі про її походження, структуру, склад і зміст, мистецьке оформлення аркушів, форму та оздоблення оправи, історію побутування, історичні записи та наукове значення, що супроводжувалися фундаментальною бібліографією. Саме такий опис репрезентували праці С. Маслова та П. Попова, зокрема, С. Маслова – “Етюди з історії стародруків (ХІ–ХІІ)”; І. Огієнка – “Пам’ятки старослов’янської мови Х–ХІ віків. Історичний, лінгвістичний і палеографічний огляд з повною бібліографією та альбом”; П. Попова – “Опис житомирських рукописів”; К. Студинського “Пам’ятки кириличного письменства кінця XVI і поч. XVII в.”; М. Халанського – “Экскурсы в область древних рукописей и старопечатных изданий, І–ХХІІІ”.

  1. Становлення камеральних методів опису рукописної книги, як і бібліографії стародрукованої почалося в ХІХ ст. разом з осмисленням свого історичного минулого як частини національної культури і книги як її носія. Цей процес базувався на вивченні старовини, створенні каталогів рукописних книг та стародруків, що було викликано необхідністю виявлення, інвентаризації та залучення до наукового обігу пам’яток слов’янської книжної культури. Характерною особливістю цієї діяльності стало те, що підготовка наукових описів колекцій та зібрань на базі археографічного та бібліографічного описування книжних пам’яток стала основним видом фіксації книжних джерел. У цей період проводилися археографічні та етнографічні експедиції. Розвиток польової та камеральної діяльності в галузі розшуків і описування історичних книг і документів, інших старожитностей, таким чином, був необхідним підгрунтям для збирання джерельної бази наукових досліджень історії слов’янської та української книжної культури ХІ–ХVІІІ ст.

Історики церкви та історики світської літератури описували окремі унікальні книжні пам’ятки на базі спільних методик, хоча кожний опис мав індивідуальні риси. Вони атрибутували книгу, характеризували її специфіку і подавали текстові редакції, постатейний розпис змісту та історії різновидів писемних пам’яток.

У дослідженні рукописно-книжної спадщини в останній третині XIX ст. поступово виділяються окремі аспекти, які становлять необхідне тло для комплексного дослідження рукопису: мовознавчий, літературознавчий, джерелознавчий, текстологічний, філігранознавчий, маргіналістичний та інші, що базуються на принципах історизму та об’єктивності.

  1. З кінця ХІХ ст. поширення набувають маргіналістичний та філігранологічний методи дослідження історії рукописних книг та стародруків, що закладає підвалини дослідження історії книги та рукописно-книжної культури України. Окрема увага стала приділятися не лише записам щодо походження книги, а й історичним записам, що характеризують долю кожної книги, її власників, вкладників, читачів, ціни на книгу, історичні обставини створення та побутування. Важливість записів як історико-краєзнавчих джерел розкривають М. Лілєєв та О. Фотинський, Г. Крижановський, М. Сперанський, учасники Семінарію В. Перетца: С. Маслов, М. Гудзій, О. Білецький, І. Огієнко, В. Отроковський, В. Адріанова, С. Щеглова, Є. Нєвєрова, О. Грузинський, О. Назаревський та ін. Велике атрибутуюче значення записів виявляється в описах, що їх складали власники та хранителі колекцій, які не були глибоко обізнані у специфіці археографічного описування, наприклад, В. Тарновський (Чернігів), В. Трипольський (Полтава). Від початку ХХ ст. дослідники широко використовують аналіз паперу та філіграней, що дозволяє укласти альбоми водяних знаків (філіграней) М. Лихачова, І. Каманіна та О. Вітвіцької. Зароджуються графічний та метричний методи палеографічного аналізу почерків (І. Каманін).

Згадані вище вчені працювали в, так би мовити, ”збагаченому середовищі”: наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. масштабно розвивається камеральна археографія рукописної книги, встановлюються основні принципи описування книги, аналізується репертуар рукописних книг та стародруків. Бібліографування стародруків також набуває методичної стрункості. Кожен із цих дослідників вніс свій доробок у дослідження книжної спадщини.

  1. Практична стадія розвитку історико-книгознавчих досліджень завершується наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., накопичені знання потребують теоретичного осмислення, тому починається вивчення різних аспектів історії книги, осмислення книгознавчої науки як такої. У 10–20-х роках ХХ ст. теорія історико-книгознавчих досліджень та книгознавства як науки знаходилася на стадії формування концептуальних підходів, де методам надавалася домінуюча роль у комплексі наукових знань, зокрема, практичних, що ними користувалися в бібліотеках під час каталогізації. Цьому сприяло створення національних установ, що взали на себе питання створення бібліографічного репертуару рукописної книги та стародруку, української книжки: Національна бібліотека України (Всенародна бібліотека України), Український науковий інститут книги, Книжкова палата, Бібліографічна комісія ВУАН, Археографічна комісія ВУAH під головуванням М. Грушевського, Комітет для описування видань, надрукованих на території України в XVI–

  2. XVIII ст. під головуванням С. Маслова, спеціальний відділ письма та друку у Лаврському музеї в Києві. Теоретичні напрацювання вчених реалізуються у створенні основних принципів методики наукового описування рукописних книг та стародруків та їхньої реалізації не лише в опублікованих працях, а й у практиці описування бібліотечних та музейних фондів, зокрема, дбаннями С. Маслова, П. Попова, Б. Зданевича, В. Іваницького, М. Марковського, В. Барвінка, І. Огієнка, М. Макаренка, Д. Щербаківського, І. Свєнціцького, І. Панькевича, Ю. Яворського, І. Крип’якевича та ін.

Активно формуються методологічні засади аналізу книжкових пам’яток старовини. Виникають як практичні форми різних видів та типів описів, так і перші теоретичні узагальнення історико-книгознавчих методів камерально-описового та науково-дослідного підходу до описування книги як засобів залучення до наукового обігу пам’яток загальнослов’янської та української книжної культури. Виникають питання визначення інформаційної та джерелознавчої структури опису книги та вимоги до його наукової достовірності, обгрунтування атрибуції та походження рукописної та стародрукованої книги, ступеня розкриття елементів наукового опису книги та бібліографічного аналізу усього дотичного комплексу літератури.

Це формувало теоретичні засади як історичного книгознавства та камеральних методів археографічного описування рукописної книги, що надалі розвинулося в кодикографію як науково-практичний апарат кодикології, так і камеральних методів бібліографії стародруків, що стали підгрунтям для розвитку не лише бібліографознавства у сфері стародруків, а й книжного пам’яткознавства.

  1. В історіографії розвитку теоретичних засад наукового описування рукописних книг безперечні набутки належать професору Університету св. Володимира В. Перетцу та його школі. Він є фундатором комплексного літературознавчого та мовно-палеографічного методу дослідження української рукописної книги. Ініціював проведення археографічних експедицій та підготував когорту археографів. У галузі наукового описування стародруків питання класифікації на рівні типологічного аналізу вперше актуалізував С. Маслов, коротко охарактеризувавши шість типів науково-бібліографічних описів. В основу типології було покладено ступінь розкриття інформації про книгу, наведено приклади, укладено коментарі.

Отже, в першій чверті ХХ ст. методи наукового описування рукописних книг (кодикографія) та стародруків (бібліографія стародруків), джерелознавчого дослідження кодексів як об’єктів писемної та книжної культури та спеціальної дисципліни – історичного книгознавства були остаточно сформульовані, визначені основні риси предметної галузі історичного книгознавства, бібліографічного репертуару цих книг та принципів його наукової реєстрації та вивчення. Це дозволило надалі, коли відбулося відродження книгознавчих наук у 60-х роках

ХХ ст., створити міцні засади подальшого розвитку цих наук та виокремлення таких наук, як кодикологія (вивчення історії рукописно-книжної культури), кодикографія (як практичної сфери кодикології, системи інформаційного опису рукописних книг), історія книги як розділ книгознавства, ретроспективна бібліографія тощо.

Розвиток національної української школа книгознавців у другій половині 20 – на початку 30-х років було призупинено. Перша Всеукраїнська бібліографічна нарада в Києві у червні 1931 р., де була розгромлена українська бібліографічна школа, засудила будь-які прояви “буржуазного націоналізму” у бібліографії та книгознавстві. Докорінно змінюється проблематика книгознавчих досліджень, і наукове описування рукописних книг та стародруків як продукції буржуазної та релігійної культури припиняється на десятки років.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії:

1. Міщук С.М. Рукописні та книжкові зібрання Волині у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : історія, склад, наукове дослідження / С.М. Міщук ; відп. ред. О. С. Онищенко. – К., 2007. – 244 с.

2. Міщук С.М. Збирання та наукове описування рукописно-книжкової спадщини України (друга половина ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.) / С.М. Міщук ; відп. ред. Л.А. Дубровіна. – К., 2009. – 380 с. : іл.

Рец.: Омельчук В. Нове видання з історії становлення кодикографії та бібліографії стародруків України / В. Омельчук // Архіви України : наук.-практ. журн. – К., 2009. – № 5 (265). – С. 236–239.

Статті, що опубліковані у наукових фахових виданнях:

3. Міщук С.М. Фонди Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського як джерело з історії духовної світи в Україні (загальний огляд) / С.М. Міщук, Т. А. Стоян // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2003. – Вип. 8. – С. 185–189.

4. Міщук С.М. До історії українських книжкових колекцій та зібрань 20–30-х років ХХ століття: рукописно-книжкові фонди Житомирщини / С.М. Міщук // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2007. – № 3. – С. 12–17.

5. Міщук С.М. Формування науково-практичних засад опису рукописних книг та стародруків у науковій діяльності В. М. Перетца в Україні / С.М. Міщук // Бібліотечний вісник. – 2007. – № 4. – С. 23–36.

6. Міщук С.М. Зародження наукового опису рукописних пам’яток та стародруків як напрям українського книгознавства: друга половина ХІХ – початок ХХ ст. / С.М. Міщук // Рукописна та книжкова спадщина України. – 2007. – Вип. 11. – С. 16–34.

7. Міщук С.М. П. М. Попов як бібліограф рукописів та стародруків Волині (публікація рукопису П. М. Попова) / С.М. Міщук // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2007. – Вип. 12. – С. 277–309.

8. Міщук С.М. Книжково-рукописна спадщина Волинської православної духовної семінарії : дослідження, опис, доля / С.М. Міщук // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2007. – Т. 15. – С. 119–125.

9. Міщук С.М. Палеографо-кодикологічний та бібліографічний опис рукописних книг та стародруків Волинського єпархіального давньосховища (1892–1919 рр.) / С.М. Міщук // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики : зб. наук. пр. / [відп. ред. Г. В. Боряк]. – К. : НАН України, Інститут історії України, 2007. – Чис. 15. – С. 318–331.