Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Колективне авторство проблеми видавничого втілення.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
58 Кб
Скачать

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано методи проведеного дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, визначено особистий внесок дисертанта, наведено дані про апробацію результатів дослідження, подано інформацію про публікації за темою дослідження.

У першому розділі – «Літературно-видавничий феномен колективних видань» – визначено роль та розглянуто функціонування колективного авторства на сучасному етапі розвитку літератури, проаналізовано основні переваги і недоліки колективного авторства, досліджено та удосконалено термінологію, пов’язану із поняттям колективного авторства, а також – типологічну систему колективних видань.

У підрозділі 1.1. «Колективне авторство як особлива форма створення публікації» з’ясовано, що, попри існування в історії людства періодів захоплення індивідуалізмом, витоки літератури слід шукати саме у колективній творчості, яка на сьогодні інтенсивно розвивається і набуває рис новітньої форми створення текстів (видань).

Серед позитивних характеристик колективного авторства назвемо можливість забезпечити глибоке чи багатоаспектне висвітлення певної теми, дослідження на стиках різних дисциплін, взаємоперевірку, що робить колективну роботу менш суб’єктивною, вмикання механізмів здорової конкуренції, застосування розподілу праці та кооперації, суттєве скорочення термінів текстотворення. Однак не в усіх випадках колективна творчість є однаково плідною: творіння однієї геніальної людини може перевершити працю колективу, а у випадках конфліктів, несумісності членів команди колективна творчість не буде продуктивною. Через те, що кожен автор зосереджений на своїй ділянці роботи, тексти не будуть однаково якісними, у них по-різному може бути висвітлена тема. Варто загадати і про соціальні стереотипи щодо колективної творчості: так, у пострадянському суспільстві парадигма колективності іноді сприймається з негативним значенням; скептичне ставлення до колективної творчості виникло і завдяки все більшому поширенню роботи «літературних рабів», все частішим прецедентам різних форм псевдоавторства.

Колективному авторству притаманні багатовимірність і багатоаспектність, а разом з тим універсальність, здатність втілюватися в усіх видах літератури, можливість розширювати рамки літературної творчості й змінювати (часом докорінно) роль читача. Названі характеристики дають підстави розглядати колективну форму творення публікацій як засіб із широкими перспективами для розвитку сучасного літературного і видавничого процесу.

Підрозділ 1.2. «Характеристика джерельної бази дослідження» містить огляд теоретичних джерел, які прямо чи опосередковано стосуються явищ колективного авторства та колективної творчості.

Зумовлена специфікою обраної теми теоретична база дослідження представлена кількома групами джерел. Насамперед, це праці з теорії та практики редагування М. Сікорського, А. Мільчина, Н. Зелінської, В. Різуна, М. Тимошика, М. Феллера, які стали основою для моделювання принципів роботи редактора із колективними текстами на базі засад редагування творів індивідуальних авторів. Проблеми роботи редактора-видавця із колективом авторів, створення та видання колективних творів у цих працях, якщо і висвітлюються, то побіжно, без акцентування. Засади редакційно-видавничої роботи із окремими типами колективних видань сформовані у працях Н. Черниш, Д. Винокурова, Е. Гольцевої (енциклопедія), В. Широкова (словник). Унікальне значення для вивчення автора та письменницької роботи в контексті видавничої справи має колективна праця «Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.)», де, поміж іншим, розкрито психологію письменника, нюанси процесу творчості, питання етики стосунків автора і видавця. Значно вплинули на розуміння авторської творчості праці І. Франка, особливо його трактат «Із секретів поетичної творчості». Корисною виявилася і книжка М. Наєнка «Інтим письменницької праці: З лекції про специфіку літературної творчості» – чи не єдине вітчизняне видання, де приділено належну увагу проблемі співавторства у художній літературі. Вартісними в плані розуміння специфіки редагування колективного твору є англомовні джерела, як-от, праці Е. Стейнтон та Б. Луї.

У процесі дослідження було проаналізовано праці із психології літературної творчості та соціальної психології. Це, зокрема, роботи Я. Пономарьова, Б. Мейлаха, М. Арнаудова, В. Роменця, Г. Винокура і А. Ковальова, Г. В’язовського, Б. Гріфцова, В. Антонова, В. Худякова. Особливо цінними були праці Н. Непийводи та Е. Шлюпер, що демонструють вплив особистості автора на текст, спростовують традиційну знеособленість наукового твору, доводять віддзеркалення психологічних рис у авторському тексті, що цілком змінює розуміння колективного тексту.

У підрозділі 1.3. «Термінологія» здійснено аналіз термінологічного гнізда, пов’язаного із поняттям колективного авторства, у якому виокремлюємо такі термінополя: 1) «суб’єкти колективного авторства» (авторський колектив, співавтор, автор індивідуальний, автор колективний, член авторського колективу, керівник авторського колективу, титульний редактор, провідний автор, упорядник, автура); 2) «об’єкти колективного авторства» (колективний твір, колективне видання, колективний збірник, полівидання, хрестоматія, антологія, альманах, складений твір); 3) «етика співавторства» (псевдоавторство, фіктивне авторство, почесне співавторство, спонсорське співавторство, незаслужене співавторство, заавторство, авторство проти волі). колективний видання підготовка вада

У межах цього термінологічного гнізда виявлено такі хиби: розбіжне трактування понять (роздільне і неподільне співавторство), існування синонімічних термінів (колективне авторство, співавторство, багатоавторність), відсутність усталених термінів для нових понять (це стосується термінополя «етика співавторства»). Дефініції, закріплені у галузевих термінологічних словниках, розглядають неподільне і роздільне співавторство на основі способів роботи авторського колективу. У законодавстві типи співавторства трактуються з огляду на можливість чи неможливість окремого публікування частини твору співавтора. З точки зору видавничого втілення неподільне співавторство, на нашу думку, репрезентує будь-який колективний твір, а роздільне – збірник, оскільки для редактора найбільше значення має цілісність, пов’язаність, системно-структурна організація, завершеність твору і, відповідно, видання.

Терміни «колективне авторство» і «співавторство» є тотожними, означають явище створення твору двома і більше авторами та часто функціонують як взаємозамінні. Втім, ми зауважили, що термін «співавторство» найчастіше вживається на позначення авторства малих колективів (2–3 особи) чи коли йдеться про художню літературу; термін «колективне авторство» означає, як правило, великий авторський колектив, а детермінант «колективний» часто уживається стосовно функціональної літератури (колективне авторство в науці, колективна монографія). Відносний синонім до цих термінів «багатоавторність» означає колективне авторство у мережевій літературі, що вирізняється насамперед автономністю авторів (часопросторовою, змістовою) та включає поняття «читач-співавтор».

У підрозділі 1.4. «Типологічна система колективних видань» розглянуто класифікацію видань через призму авторського складу.

Пласт колективних видань має свою специфічну рису – особливе створення шляхом об’єднання зусиль двох і більше суб’єктів творчості. Прямий вплив автора, а відтак і авторського складу (у випадку колективу) на найсуттєвіші критерії виокремлення видань у види: «зміст – адресність – форма», а також важливість урахування авторства книги для усіх напрямків роботи з нею: редакційно-видавничого, бібліотечно-бібліографічного, книготорговельного робить уведення в обіг класифікаційної ознаки авторського складу, за якою цілком очевидним є поділ на моноавторські та поліавторські (колективні) видання, цілком закономірним. Якщо накласти ознаку авторського складу на ознаку склад основного тексту простежуємо два аспекти колективного авторства, з якими стикаємося у видавничій практиці:

1) неподільне співавторство, колективне авторство окремого твору, результатом якого стає моновидання (колективна монографія, колективний підручник, колективний довідник тощо);

2) роздільне співавторство, наслідком якого є збірник (колективний) – видання, що вміщує низку творів різних авторів (хрестоматія, альманах, антологія, тези доповідей, матеріали конференцій та ін.).

Для створення цілісної типологічної системи важливо зазначити, що усі моновидання, мабуть, за винятком автореферату дисертації, можуть, і успішно, втілюватися колективами авторів, і практично будь-який жанр літератури надається до колективної творчості, виняток становлять автобіографія, авторецензія. Індивідуальними частіше є «малі» жанрові форми (новела, замітка тощо), хоча навіть у поезії є простір для колективної творчості: японські ренга («нанизані строфи») та версифікаційна гра буриме мають давню історію та отримали нове життя в середовищі Інтернету.

У другому розділі «Соціально-комунікативні аспекти підготовки колективного видання» розглянуто організаційний, психологічний, етичний та юридичний аспекти створення і підготовки колективного видання й визначено їх вплив на редакторську і авторську творчість, а також на кінцевий видавничий продукт.

Підрозділ 2.1. «Організація роботи редактора з колективом авторів» охоплює комплекс організаційних заходів, що спрямовані на попередження можливих проблем у підготовці авторського оригіналу до видання, скерування творчого потенціалу авторів і полегшення рутинної роботи редактора.

Серед найсерйозніших проблем колективного видання, що виникають унаслідок поганої організації і недостатньої роботи з авторами, які складно чи неможливо виправити, вирізняємо: а) недотримання термінів, суттєве відхилення від графіку видання; б) неякісний текст, що не підлягає редагуванню; в) несумісність частин колективного твору, написаних різними авторами.

Особливого значення надаємо превентивним заходам у роботі редактора, зокрема, створенню компактного методичного посібника, в якому будуть вказані типові вимоги до конкретного авторського оригіналу, що стосуються змісту і форми твору. Ознайомивши автора із таким посібником, редактор зможе більше уваги приділити тим проблемам підготовки тексту, які вимагають індивідуального підходу. У процесі роботи редакторові потрібно підтримувати регулярний та систематичний контакт з кожним членом авторського колективу, що дисциплінує і стимулює творчий процес. Важливо інформувати співавторів про те, над чим працюють колеги, це допоможе уникнути повторів та прогалин у висвітленні теми.

Підрозділ 2.2. «Психологічний аспект редакторської та авторської праці над колективною книгою» висвітлює особливості співпраці редактора із авторським колективом, стосунків в середині авторського колективу, психології літературної творчості.

Психологічний аспект редагування і видавничої роботи в цілому набуває особливого значення з огляду на здійснення редактором функції управління, специфіку літературної творчості та авторської мотивації. Психологічний метод є важливим при здійсненні редакторських виправлень, які б органічно вписалися в авторський текст. Авторська індивідуальність та її вираження у тексті становлять одну з ключових проблем редагування колективного твору, який, попри особливе створення, повинен становити мовностилістичну єдність.

Чинниками ускладнення підготовки до друку колективного видання, на наш погляд, є: великий авторський колектив; недостатня координація редактором процесу написання колективного твору, коли вихідною позицією є лише задум; довготривалий видавничий проект; видання фундаментальної, підсумкової чи репрезентативної колективної праці.

Колективна творчість майже завжди є організованою, тому вагому роль відіграє лідер колективу, яким (незалежно від того чи є в середині авторського колективу керівник) стає редактор (видавничий, відповідальний, випусковий). Щоправда, у випадку наявності яскраво вираженого лідера в колективі редактор здійснює управління в межах видавничої підготовки, вирішуючи питання, пов’язані з власне написанням твору, опосередковано. Лідерські функції дуже різноманітні – від вибору теми, способів і методів її реалізації до визначення ролей у колективі, розподілу творчих завдань, вирішення організаційних, фінансових питань. Для ефективної реалізації управління лідер має здійснювати моніторинг і контролювати якість, а також виконувати функції експерта у вирішенні творчих суперечок і конфліктних ситуацій.

Підрозділ 2.3. «Етичні проблеми у колективі авторів» розглядає порушення етики співавторства. Етика авторства базується на загальнолюдських моральних нормах і цінностях, таких як відкритість, демократія, традиції, спадкоємність. Співавторами можуть вважатися лише ті, хто зробив значний внесок у загальну роботу: розробив план досліджень, здійснив розрахунки, збір, аналіз та інтерпретацію даних, брав участь у підготовці рукопису тощо. Автори мають спільну відповідальність за зміст твору й повинні дати згоду на публікацію.

Осіб, які брали епізодичну участь у творчій роботі або надавали організаційну чи фінансову допомогу, до списку авторів не включають, – їм висловлюють подяку у виданні. Включення до переліку авторів людей, що не брали участі в роботі, суперечить етиці професійних авторів. Рекомендуємо вміщувати до видання деталізований список авторів, де б зазначалися короткі відомості про них і стислий опис вкладу кожного автора в роботу; такий список робить авторство «прозорим», дає певну захищеність від зловживань. Деталізований список одночасно вшановуватиме авторів, підкреслюватиме їхню роль у колективній творчій роботі і буде корисним як додаткова інформація для читача.

У підрозділі 2.4. «Правове регулювання співавторства» досліджено юридичний аспект взаємовідносин між співавторами, а також між авторським колективом і видавцем.

За законодавством України, відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними. Але в сучасних умовах видавництва часто не укладають угоду із авторами, обмежуючись усними домовленостями. Це означає, що при виникненні будь-якої спірної ситуації потрібно керуватися приписами закону, які є доволі узагальненими, що зумовлено практичною неможливістю охопити всі нюанси взаємовідносин між співавторами. Законодавство про авторське право не встановлює стосовно авторської угоди певних обов’язкових умов, це питання залишається на розсуд самих співавторів і видавця. Істотними умовами угоди є строк дії, спосіб використання твору, територія розповсюдження, розмір і порядок виплати авторської винагороди. В угоді, в якій йдеться про колективний твір, варто при можливості вказати точну кількість співавторів, визначити подільність (неподільність) твору, порядок використання цілого твору та його частин, процедуру вирішення спірних ситуацій, набір критеріїв оцінки творчої участі у виданні.

Проблемним є питання про розподіл винагороди між співавторами, яка за законом належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді не передбачено інше. При розподілі винагороди варто враховувати кількісні та якісні параметри авторської роботи; винагорода за використання твору повинна розподілятися між співавторами пропорційно – відповідно до обсягу частин, створених ними, та значення внеску у твір.

У третьому розділі «Проблемні аспекти видавничого втілення колективних праць» розглянуто зміст та видавниче втілення вибірки колективних видань. На основі всебічного аналізу визначено типові й найчастіші вади колективного тексту та його видавничого втілення.

Підрозділ 3.1. «Композиція та рубрикація» висвітлює структурні особливості колективних творів.

У колективному творі дотримати базові вимоги до структури тексту непросто, бо кожен із співавторів працює з окремою частиною, тому важливо, щоб у керівника авторського колективу, редактора було розуміння «цілого», бачення приблизного кінцевого результату.

У ході експерименту виявлено, що лише 19% аналізованих видань має еталонний показник співрозмірності композиції – 1–2, який засвідчує гармонійну структуру тексту. У решті видань вимога пропорційності не дотримана: у 34% зразків знайдено незначні відхилення від норми (коефіцієнт пропорційності в межах 2,3–4,9); в 47% зафіксовано серйозні порушення пропорцій (коефіцієнт – 5 і більше).

Непропорційність твору порушує його естетику, та насамперед, це сигнал щодо інших серйозних вад тексту. Занадто великі розділи можуть означати вихід за межі теми чи звуження теми, коли один з авторів, збільшуючи обсяг своєї частини, вдається в непотрібні подробиці або ж охоплює питання суміжної тематики. Непропорційно малий розмір окремих розділів може свідчити про недостатність фактичного матеріалу з певного питання або ж неспроможність співавтора висвітлити свою частину основної теми. Причиною неспіврозмірності може бути й те, що в кожного автора – індивідуальний підхід до розроблення свого «відрізка» теми: різний відбір фактів та їх кількість, надання переваги простим чи складним синтаксичним конструкціям тощо. У нашому дослідженні найчастіше непропорційна структура твору зумовлена неправильним компонуванням матеріалу. Щоб уникнути неспіврозмірності твору, необхідно при можливості наперед узгоджувати обсяг структурних частин із кожним членом авторського колективу; в інших випадках – досягати гармонії композиції слід із допомогою класичних методів перекомпонування матеріалу (об’єднання невеликих розділів у великі та поділ великих розділів на менші).

Часто фіксованою проблемою колективних творів є неоднотипне оформлення структурних частин, хоча, відповідно до видавничих вимог, у творах функціональної літератури усі структурні елементи повинні мати однотипну композицію. Серйозною вадою колективного тексту є логіка викладу, саме тому «зведенням» твору в одне ціле повинна займатись одна особа; найкраще, коли це зробить спочатку керівник авторського колективу, а редактор додатково перевірить логічність структури. У протилежному випадку кожен автор стежитиме за логікою у межах одного розділу, не зіставляючи власний відтинок роботи з роботою інших співавторів.

У підрозділі 3.2. «Мова та стиль колективного твору» визначено типові вади колективного тексту на мовностилістичному рівні.

Збереження авторської індивідуальності у творі класично є однією з важливих умов редагування, однак цей канон практично не придатний для колективного твору, де чи не найважливішою вимогою є цілісність. Ідеостиль автора, певні елементи якого закріплені на підсвідомому рівні, нікуди не зникає на час участі у колективному проекті. Редактор має дбати, щоб розділи, написані різними авторами, не сприймалися читачем як окремі твори, а були частинами єдиного цілого.

У ході дослідження було виявлено специфічну ваду, що характерна саме для колективного тексту, йдеться про різницю стилю і способу викладу у різних співавторів, що спричиняють дисгармонію твору. На наш погляд, влучно передає суть цього явища термін «змішаність стилю». Прикладом «змішаності стилю» є популярний виклад одного розділу на фоні строгого і чіткого наукового стилю решти розділів, що створює передумови до нерівномірного сприйняття інформації. Оскільки кожен співавтор має власні уподобання та звички щодо оформлення, написання, слововживання, частими є і випадки неуніфікованості фактичного матеріалу.

Чітке розуміння співавторами читацької адреси, цільового призначення, умов використання майбутнього видання, знання основ функціональної стилістики української мови, а також усвідомлення власної участі у колективному творчому проекті, де кожен працює на спільний, а не індивідуальний результат, дозволить певною мірою зменшити контрастні прояви ідеостилю авторів у колективному творі.

Підрозділ 3.3. «Видавнича інтерпретація колективного тексту» присвячено науково-довідкововому апарату та художньо-технічному оформленню колективних видань, які, окрім своїх традиційних функцій, повинні сприяти гармонійному поєднанню матеріалу, послідовно продовжити реалізацію вимоги єдності та цілісності твору.

Особливу увагу було приділено оформленню елементів «репрезентації авторства»: «відомості про авторів», «авторський список». Відомості про внесок співавторів у роботу, що засвідчує дотримання норм етики співавторства, наведені у близько 29% аналізованих видань; детальні відомості про авторський колектив є у 20% видань. Адекватне подання відомостей про авторів розглядаємо як один із показників культури книги, насамперед йдеться про вміщення елементів репрезентації авторства на помітних місцях у книжці та надання розширеної інформації про членів авторського колективу та їхній внесок у твір з тим, щоб авторський список ефективно виконував інформативну і рекламну функції, забезпечував відповідність нормам етики співавторства, щоб, по можливості, був вшанований кожен співавтор.

Соседние файлы в предмете Журналистика