Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Жанрові особливості газет.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
49.05 Кб
Скачать

Проблема мови

Другою центральною проблемою, яка дискутувалась в той час на сторінках українських журналів, була справа української літературної мови. Це клопітливе питання завжди було актуальне, бо між східною і західною Україною були великі різниці лексичного, морфологічного, а передовсім правописного порядку. Порівняти хоч би мову Шевченкового «Кобзаря» з хронологічно співзбіжними писаннями „Руської Трійці”. Занедбана, нерозвинена, засмічена полонізмами, русизмами чи галицькими провінціалізмами, була мова галицьких українців. І справді, треба було кількадесят років, щоб її очистити та надати прикмет літературної мови Котляревського, Шевченка і їх наслідників.

З приводу мови не раз виникали суперечки між письменниками і публіцистами східньої і західної України, а в 90-их pp. вони перейшли в проблему всеукраїнського масштабу. Йшлося про те, щоб цю дискусію вивести з виключних рамок лінгвістики і спрямувати на ширше русло загальноукраїнського культурного порядку.

І так, у «Правді» за 1891 р. Б. Грінченко в кількох статтях ствердив, що в мові галицьких письменників дуже багато діалектизмів, і що цим вони ізолюють себе від літературної мови. Ба, що більше: галичани навіть виправляють мову Шевченка. А у висновках Грінченко ствердив, що „всі галицькі письменники проповідують духову єдність з Україною російською і єдність насамперед літературну. А яка ж це єдність, коли українець в Росії не розуміє українця з Галичини; коли єдність, то мусять всі галицькі письменники зважати на всю українську публіку, а не саму галицьку”. Вив’язалась на цю тему довга, змістовна і корисна дискусія з участю галицьких і наддніпрянських письменників, публіцистів, але в загальному відчувалось бажання виправдати все, що було особливе у мові галичан.

Брав участь у цій дискусії теж Франко. Він, як і Грінченко, розумів історичну необхідність розвитку загальноукраїнської літературної мови. Але це процес складний і довготривалий, бо ж обидві вітки народу віками перебували в різних історичних умовинах, які спричинили такі великі інколи відмінності. З другої сторони він боронив деяких фраз і зворотів, ти пічних для галицької мови. Пуризм — писав він — не може сприяти розвиткові мови і літератури.

Брав участь у цій дискусії і А. Кримський. Він в основному прийняв аргументацію Франка про роллю і місце мови галицьких письменників у творенні загальноукраїнської літературної мови. Ба, навіть обороняв Франка від несправедливого Грінченкового закиду, мовляв, поезія Франка непопулярна в східній Україні. Навпаки, назвав її „освіжуючим джерелом”.

В цілому — ця дискусія виявила загальне прагнення українських культурних діячів вчинити мову засобом духового єднання народу на всіх українських землях.

2. Поняття про літературно-критичну статтю та її види

Як було наголошено вище, знання структури та видів аргументації дає можливість оратору побачити "слабкі місця" і грамотно розкритикувати положення інших людей. Дійсно, ораторська промова не народжується у вакуумі. Існують інші думки щодо досліджуваного предмета, а оратор повинен переконати аудиторію у правильності саме своєї позиції. Навіть якщо ці думки явно не виражені, оратор може сформулювати їх, ввести у свою промову й показати їх неспроможність.

На сьогоднішній день термін "критика" (від грец. - мистецтво розрізняти) має декілька значень. Наприклад, цим терміном позначають такі висловлювання, які містять негативну оцінку думок чи дій певних людей, або виявляють недоліки в думках чи вчинках інших людей.

У межах тієї концепції риторики, яка викладається у даному посібнику, поняття "критика" можна визначити таким чином:

Критика - це обґрунтування неприйнятності певної аргументації.

У літературі з логіки більш уживаним щодо подібних процесів є термін "спростування". Однак в ораторській діяльності така процедура майже не зустрічається. Справа в тому, що спростування - це обґрунтування логічними засобами (переважно у формі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істинних аргументів.

Побудова критики передбачає наявність певної аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямована критика, розрізняють такі її види:

- критика тези;

- критика аргументів;

- критика форми.

Критика тези - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалось іншою людиною.

Як правило, для критики тези вибирають:

- шлях "зведення до абсурду" або

- шлях обґрунтування антитези.

Перший шлях передбачає виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

Другий шлях передбачає, по суті, побудову оратором аргументації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запропонованого іншою людиною положення.

Критика аргументів - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

Наприклад, оратор може показати, що неприйнятними є наслідки з наведених аргументів або продемонструвати обґрунтоване заперечення вихідних положень іншої людини.

Часто вважають, що критики аргументів достатньо для визнання неприйнятності тези. Насправді це не зовсім так. За допомогою такої процедури теза визнається лише необґрунтованою й у іншої людини залишається можливість підібрати більш вагомі аргументи на її користь.

Критика форми - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами та тезою іншої людини.

Наявність такого зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, що встановлені логікою для певних видів міркувань.

Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргументи не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргументації.

Розглянемо приклад:

"Чи варто обирати нових, невідомих політиків у парламент? Представники цього блоку вважають, що в цьому їх перевага. Але якщо так міркувати, то нам доведеться наступного року переобрати і цих: адже вони вже не будуть новими політиками. Ніде в світі не міняють парламентарів як рукавички! Обирайте тих, кого знаєте! Борітеся з дилетантизмом!".

У цій рекламній листівці наявна спроба критики тези ("У парламент варто обирати нових, невідомих політиків") шляхом "зведення до абсурду". З неї виведено наслідок ("Наступного року доведеться переобрати і цих політиків"), який не узгоджується з "загальноприйнятим" досвідом політичної діяльності ("Ніде в світі не міняють парламентарів як рукавички!").

Літературна критика та публіцистика - нерозривні явища. Одним з доказів цього є існування літературно-художніх журналів, на сторінках яких ці два феномени взаємодіють та взаємодоповнюють одне одного. Для того, щоб дослідити ці процеси необхідно чітко визначити, чим є кожне з досліджуваних понять.

Досі не існує єдиного тлумачення поняття «публіцистика». Складним є визначення її меж і сфер, які вона охоплює. Найповніше розуміння терміна можна знайти у львівської дослідниці М. Титаренко. Проаналізувавши значну кількість праць, присвячених дослідженню явища публіцистики, вона не тільки визначає сфери її функціонування (як сфера літератури - художня публіцистика; як сфера філософії, релігії науки - світоглядна публіцистика; як сфера журналістики), рівні її актуалізації (публіцистика як стиль, метод, жанромислення та ін.), а й подає досить повне та ґрунтовне визначення публіцистики: «...це складний соціокультурний феномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики, літератури, філософії; актуалізується на різних рівнях (метод, жанр і т. д.) з метою продуктивного впливу на об’єкт (особа-людство, краї - на-світ), який в результаті стає суб’єктом (співтворцем-відтворюва - чем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя (від самопізнання і світопізнання - до самореалізації та світопере - творення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі та часі».

Літературна критика ж «має своїм завданням давати ідейно - естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні якості». Інколи її називають пристрасним інтуїтивно-інтелектальним прочитанням текстів; публіцистикою, що базується на літературному матеріалі, або «практичною теорією літератури». Це відносно самостійний вид творчої діяльності, який спирається на практичний тип мислення. «Літературна критика - засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна її суспільна функція - регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою освіченої верстви». Отже, літературна критика є невід’ємною частиною такого складного феномену, як публіцистика.

Основними жанротворчими чинниками в цій сфері вважаються:

а) предмет естетичного судження;

б) мета, завдання, ставлення критика до предмета оцінки;

в) орієнтація критика на адресата критики - читача і тип друкованого органу (засобу мас-медіа).

Провідними жанрами літературної критики вважаються такі: літературні портрети, анотації, рецензії, статті, огляди, есе. Інколи до цього списку додають і замітку. Р. Гром’як доповнює цей перелік такими видами, як фейлетон, пародія, ювілейна промова, некролог, монографія, діалог, звернення до письменника. Дослідник виділяє види статей: проблемна, оглядова, дискусійна. Помітно, що жанрова система літературної критики перегукується з журналістськими жанрами. Це не дивно, оскільки саме «існування різнотипних органів преси витворило систему жанрових форм літературно-художньої критики».

Те, що літературна критика ближча до журналістики, ніж до літератури, пов’язане і з тим, що «журналістські тексти порівняно з літературно-художніми багатоаспектніші перш за все у формальному відношенні, активно інтегрують більш різнохарактерні знакові утворення... це породжує особливі форми взаємовпливу текстів і накладення відповідних асоціативних комбінацій».

У дослідженні «Історія української критики» Р. Гром’як зазначає надзвичайне різноманіття жанрів, пов’язане з їх унікальним трансформаційним потенціалом. Наприклад, рецензія може ставати рецензією-переказом, рецензією-відгуком, рецензією-памфле - том, рецензією-фейлетоном залежно від художньо-естетичних якостей аналізованого художнього твору, а також ставлення до нього критика. Крім проблемної, дискусійної та оглядової статей, можуть бути також і стаття-трактат, і стаття-портрет.

Отже, літературна критика поєднує основні роди журналістських жанрів (інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні та художньо-публіцистичні) для підпорядкування їх «основній своїй меті і функції: оцінювати інтерпретуючи їх, нові твори чи тенденції літературного процесу, привернути до них увагу сучасників, формувати з приводу них громадську думку; або по-новому, крізь призму актуальних потреб, витлумачити сенс творів, написаних раніше». Існування вичерпного переліку жанрів цієї галузі практично неможливе. Адже критик, письменник, журналіст, ставлячи перед собою певне завдання, не обмежений у виборі засобів для його виконання, що у свою чергу спричиняє появу різноманітних комбінованих жанрів.

О. Голік у дисертаційному дослідженні «Взаємокореляція та взаємозбагачення жанрів: новітні тенденції розвитку журналістської творчості» підтверджує тенденцію поєднання родів журналістики: «...художньо-публіцистичні жанри активно взаємопереходять та взаємокорелюють з аналітичними формами, вносячи в їхній колорит невимушеності, експресивності, жвавості...».

Найширше поле представлення літературно-критичних жанрів - це однозначно літературно-художні видання, вид «товстого» журналу за визначенням О. Іванової. Дослідниця розрізняє три основні типи останнього: літературно-художнє видання, науково-публіцистичне та інтелектуальне видання.

Нас цікавить саме «товстий» журнал як літературно-художнє видання. Дослідниця подає таке тлумачення цього виду: «це підтип, що орієнтує аудиторію у вирі літературного життя й літературного процесу сучасності, зокрема поточних подіях, явищах, тенденціях. У такому виданні публікуються нові твори мистецтва слова, що мають, на думку редакції, художню вартість і демонструють тенденції розвитку літератури. Тут також подаються критичні і публіцистичні матеріали про літературу, надається слово науковцям і митцям, а також хроніка подій навколо літератури: фестивалі, конкурси, пам’ятні дати тощо».

Отже, літературно-художній журнал повністю відповідає основному завданню літературної критики: допомагає читачам зорієнтуватися в літературних новинках, зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, сприяє формуванню естетичних смаків та виявленню провідних тенденцій літературного процесу тощо.