Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Правові основи й технологія журналістських розслідувань на телебаченні як реакції на суспільні проблеми регіону

.pdf
Скачиваний:
2
Добавлен:
10.06.2019
Размер:
1.54 Mб
Скачать

11

законодавчою базою – законами та підзаконними актами, які регулюють даний тип правовідносин: триває копітка робота зі збирання доказової бази. Тільки базуючись на об’єктивній складовій справи, основуючись на правовідносинах, які регламентовані вітчизняним законодавством, на базі всебічно вивчених матеріалів, всього правового поля, в яке потрапляють дії тих чи інших сторін, інвестигейтор може зробити висновок. Ще краще – зробити прогноз та обґрунтувати його виключно бланкетними позиціями, тобто, посиланнями на конкретну норму права або статтю матеріального закону, який регламентує правовідносини в даному конкретному випадку. Як що правова обізнаність буде спеціальною, отриманою у Вузі – це буде дуже добре. Якщо навчання відбуватиметься методом лікбезу, самостійної підготовки – це також цілком прийнятно. Треба розуміти, що цей багаж знань стане запорукою успіху при будь-яких починаннях в галузі розслідування, які, так чи інакше лежатимуть в площині правовідносин людей.

Окремі особи, не будучи юристами, добре обізнані в законах, а тому й з тим, як можна їх обігнути з їх же допомогою. Якщо журналіст буде не менше компетентним, він вчасно помітить шлях, який готуватиметься обрати нечесний чиновник, спрогнозує розгортання подальших подій, і, може навіть уявляти можливу розв’язку конфліктної ситуації.

Однак, при підготовці матеріалу розслідування до ефіру журналісту в жодному разі не варто покладатися тільки на свої спеціальні знання, якщо навіть вони у вас є й не малі. Для перевірки телевізійного або друкованого продукту, готового до випуску, потрібний юрист, експерт, спеціаліст. Тоді журналістові буде достатньо додати: «Це не лише моя думка, це думка спеціаліста». Наявність синхрону, інтерв’ю юриста, спеціаліста права в журналістському розслідуванні лише прикрасить матеріал, а й додасть йому ваги. Це буде витяг, висловлення думки, яка буде юридично бездоганною, адже в цьому випадку людина,

12

запрошена до партнерства в програмі, передачі, це не адвокат, а спеціаліст права, який робить аналіз, висновки, досліджуючи документи, знайдені журналістом.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що бути юридично підкованим журналісту потрібно передусім заради себе самого. Адже, не передбачивши для журналіста-дослідника спеціального захисту, вітчизняні законотвореці крім всього припустили чимало протиріч, які виявляються при зіставленні положень стосовно одного й того ж питання в контекстах різних законів і підзаконних актах. Ці та інші недоліки українського законодавства в галузі ЗМІ до сьогодні стають причиною істотних проблем в інвестигейтерській практиці журналістів, які нерідко закінчуються судовими спорами й втратою доброго імені журналіста, в гіршому випадку – телекомпанії або видання.

13

1.2Виправдення чи покарання: протиріччя в оцінці законності дій інвестигейторів

Інвестигейтор працює як сапер – без права на помилку. Достатньо самовпевнено не перевірити отриману інформацію чи необережно, невірно її викласти, як сам журналіст і його телекомпанія будуть розорені позовами до судів про захист честі, гідності, компенсації моральної шкоди, втраченої вигоди й тому подібне. До судових розглядів може призвести й нестриманість журналіста в діях заради отримання інформації незалежно від способу, яким він це чинить.

Вітчизняні і зарубіжні корифеї жанру застерегають: журналіст, який займається розслідуванням, повинен діяти в рамках закону та дотримуватись норм етики; в іншому випадку він не чим не відрізнятиметься від тих, чию діяльність він розслідує. Ніяких хабарів, ніяких крадених документів, ніяких незаконних проникнень на приватну територію за винятком тих випадків, коли журналіст готовий нести за це судову відповідальність [40].

Ключовою ідеєю, що лежить в основі Конституції, є визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю [12]. Це диктує принципово інший підхід до визначення правового статусу людини: їй має бути надана достатня свобода. Для цього вона має бути максимально захищена від втручання держави, і що не менш важливо, – від втручання сувспільства в її життя [11]. Недоторканість особистого життя захищається основним законом, зокрема статтею 32-ою, згідно якої не припускається збирання, зберігання, використання й розповсюдження конфіденційної інформації про особу без її згоди. Збирання відомостей про особу без її попередньої згоди забороняється статтею 23-ю Закону України «Про інформацію» [8]. Зловживанням свободою діяльності телерадіоорганізацій згідно Закону України «Про телебачення і

14

радіомовлення» є «поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи» [8]. Такий злочин, як порушення недоторканості приватного життя з метою поширення незаконно отриманої інформації у публічних виступах, творах, що публічно демонструються чи в засобах масової інформації, згідно зі статтею 182-ю Кримінального Кодексу України

можуть бути покарані трьома роками обмеження волі [13].

Важким і небезпечним стає для журналіста процес збирання інформації, коли його повідомляють про її належність до конфіденційної. Згідно Закону «Про інформацію» конфіденційною інформацією є відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов [8].

Статус конфіденційної може бути наданий інформації, яка є власністю держави й знаходиться у користуванні органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Поширення інформації з обмеженим доступом, якою зокрема є конфіденційна інформація, яка є властністю держави відповідно до статті 330-ої Кримінального Кодексу караються обмеженням волі строком до 5-ти років.

Визнання людини та її прав і свобод найвищою цінністю не означає, що заборона на втручання в особисте життя особи може бути абсолютною. Адже, розумне державне улаштування мусить передбачати можливість суспільства захиститися від руйнівних спрямованостей окремого індивіда. Ця ідея знаходить відбиття у діючій Конституції України, законах, якими зокрема регулююються суспільні відносини в інформаційній сфері, та передбачається можливість обмеження прав і свобод громадянина в тій мірі, в якій це необхідно в цілях захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб і т. п..

15

Тільки захист інтересів суспільства може виправдати журналістське розслідування, що робилося із втручаннями в особисте життя людини.

Так, статтею 30 Закону «Про інформацію» [8] зокрема визначено: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширеною без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо права громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». Той самий смисл містить стаття 47-1: «Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою».

Статтею 32-ою Конституції України кожному громадянину гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе й членів своєї сім’ї, права вимагати вилучення інформації, а також право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяних збиранням, зберіганням, використанням і розповсюдженням такої недостовірної інформації.

Звинувачень у наклепі та необхідності відшкодовувати заподіяну, за ствердженням позивача, моральну шкоду можна буде уникнути, якщо довести добросовісність своєї роботи під час збирання та перевірки інформації. На такі випадки вітчизняною нормативною базою передбачено захист журналіста у випадку, якщо оприлюднені ним результати його досліджень за якимись непередбаченими причинами не відповідатимуть дійсності.

Так, згідно зі Статтею 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів» зокрема встановлено: «[...]

журналіст (ЗМІ) звільняється від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку» [8].

Цією ж статтею встановлено:

16

«[...] У разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або ЗМІ як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (особами) як позивачем, суд управі призначити компенсацію моральної шкоди лише за наявністю умислу журналіста чи службових осіб ЗМІ. [...] Під умислом журналіста розуміють таке його ставлення до поширення інформації, коли журналіст усвідомлював недостовірність інформації та передбачав суспільно небезпечні наслідки [...]».

Це в жодній мірі не означає, що журнаілст має право цілковито псувати закон та постійно сподіватися на доведення своєї правоти у суді. По-перше, він сам повинен бути впевнений у своєї правоті. Подруге, треба пам’ятати, що доведення, наприклад, добросовісності журналіста під час роботи задля виправдання стража суспільних інтересів, багато в чому залежитиме від професійності, компетентності й досвідченості його адвоката. Власно, навмисних необгрунтованих, а тому безглуздих дій зі збирання інформації незаконним шляхом та оприлюднення відомостей без попередньої їх ретельної перевірки з по меншій мірі 2-3 незалежних джерел, треба уникати. Мало покладатися лише на власні знання законів й наївно сподіватися, що вас залишуть у спокої й не приготують інших звинувачень, якщо перші намагання позивача покарати вас, щоб зупинити, не увінчаються успіхом.

Неочікувано позивачами можуть бути висунуті звинувачення в образі, про яку не йшлося в першому позові. Небезпекою для журналіста можуть загрожувати різні трактовки різними суддями лексики, використаної ним у тексті матеріалу. Треба пам’ятати статтю 47-1 Закону «Про інформацію», якою, зокрема, визначається: «Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлевання оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи й наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумаченя як

17

такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягаютьспростуванню та доведенню їх правдивості».

Обізнаність сучасних журналістів-інвестигейторів у законах, нажаль, помітно не зменшує кількості судових спорів. І сьогодні в залах судів продовжують розглідатися справи журнілістів, яких звинувачують у порушенні недоторканості приватного життя. Журналісту іноді важко визначитися: чи виправдовуватиметься необхідністю захисту суспільного інтересу публікація запису телефонних розмов або відомостей проаморальні вчинки чиновника. Чи порушуватиме це таємницю приватного життя, чи все ж права громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист? Для того, щоб відповісти на ці та інші питання, властиві таким ситуаціям, необхідно, перш за все, провести межі між приватним та суспільним життям та визначитися: як співвідносяться поняття «суспільне життя» та «суспільний інтерес». В чому полягає суспільний інтерес? Це є дуже важливим. Адже, наприклад, порушення таємниці листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції за законом можуть каратися обмеженням волі до 3-х років. Щоб зважитися на такі дії, треба бути впевненим, що в тебе є аргументи на користь твоєї позиції, твоїх дій; тобто, в тому, що мета виправдає засоби.

На думку багатьох юристів, які працюють, зокрема у сфері ЗМІ, рішення проблеми визначення суспільного інтересу може бути знайдено легко, якщо користуватися вже давно зробленим ділінням права на приватне та публічне. Найбільш популярним в цьому випадку є вислів римского юриста Ульпіана: «Публічним правом є таке, що відноситься до положень держави (ad statum rei publicae), приватним – таке, що відноситься до користі окремих осіб (ad singulorum utilitatem)» [11]. Тобто, там, де має місце приватний інтерес, приватне життя –

18

формується приватне право; там, де держава убачає інтерес суспільний, державний – формується право публічне.

Додати приналежність інтересу до приватного та публічного на практиці все ж буває дуже важко. Адже, наприклад, відомості про аморальну поведінку громадського діяча, депутата можуть жодним чином не бентежити одну людину, іншу ж – навпаки можуть роздратовувати впритул до зміни неї поведінки: ставлення до цієї особи, прийніяття рішення не голосувати за неї, не підтримувати її політичні погляди тощо. Такі зміни в свою чергу впливатимуть на суспільно-політичну атмосферу. Тож, чи можна назвати вищеназвані відомості такими, що не мають суспільного інтересу? Не можна, але не всі судді бувають згодні із такою відповіддю, коли справа стосуєтсья високих та впливових високопосадовців особливо – на місцевому, регіональному рівні.

Незаконне збирання з метою використання відомостей, що становять комерційну таємницю для журналіста, як і для будь-якого громадянина України чреватий покаранням. Згідно статті 231-ї Кримінального Кодексу «Умисні дії, спрямовані спрямовані на отримання відомостей, що становять комерційну таємницю (комерційне шпигунство), а також незаконне використання цих відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності караються штрафом... або позбавленням волі на строк до трьох років». Знов-таки, звільнити журналіста від відповідальності за скоєне зможе лише доказ суспільної значимості цієї інформації. Щоправда, в цьому випадку окреслити, де починається суспільний інтерес значно простіше, ніж у випадку із приватним життям.

Кожен журналіст-розслідуватель, як тільки він з’являється на «адміністративному обрії», неодмінно стає об’єктом ретельного спостереження з боку тих чи інших владних структур. Найбільший інтерес в цьому сенсі викликають журналісти приватних ЗМІ. Часто

19

найбільш напруженими переважно стають стосунки журналістів із місцевими адміністраціями. Крім судових переслідувань, про які мова йшла вище, чиновниками використовується обмеження доступу до інформації.

Згідно статті 2-ої Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» «[...] Органи державної влади та місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби [...], забезпечуючи журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску, не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження, аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати [...]». Згідно статті 6-ої цього ж закону, формами підготовки та оприлюднення інформації прес-центрами державних органів влади та органів самоврядування можуть бути зокрема прес-конференції, підготовка телепередач, випуск бюлетенів, прес-релізів, створення архивів тощо. Змусити посадовця, власно, як і будь-яку людину надати інтерв’ю-коментар на камеру, не можна; законом не передбачено обов’язковість зйомки під час надання ним коментаря. Хоча, передбачена заборона використання зйомки без згоди співбесідника. Іноді єдиною можливістю використати своє законне право – отримати інформацію у письмовому вигляді або запросити чиновника надати для ознайомлення певні офіційні документи.

Згідно статті 40 Конституції України «Всі мають право спрямовувати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування й до посадових і службових осіб, які зобов’язані

20

розглянути звернення й надати обгрунтовану відповідь у встановлений термін». Право на доступ до офіційних документів, отримання письмової та усної інформації всім громадянам, власно, і журналістам, надає також стаття 31-а закону «Про інформацію», якою, зокрема, встановлюється: «[...] Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати будь-якого офіційного документу, незалежно від того, стосуєтсья цей документ його особисто, чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених Законом [...]». Термін встановлюється статтею 32-ою цього ж Закону, згідно якої задоволення запиту має здійснюватися протягом місяця. Вже на десятий день після подання запиту, орган, до якого звертаються, має відповісти – у змозі він надати інформацію, чи ні. В останньому випадку мають бути надані мотивовані підстави відмови.

Тим, хто листувався із органами влади, добре відомо, яка це невдячна робота з точки зору змістовності отриманих нарешті відповідей. Іноді листування перетворюється у відверто безглузду втрату часу. Втім, бувають випадки, коли іншого варіанту не існує. Важливим для журналіста-інвестигейтора буде передбачити можливі причини відмови і, за можливістю, застрахуватися від них отримання. Наприклад, одразу прописати кілька додаткових питань стосовна теми, яку він досліджує. Важливим є правильно висловити свій запит. Не треба просити про інтерв’ю – закон не зобов’язує посадовця його надавати. Статтею 32-ю визначено: «Органи законодавчої, виконавчої та судової владиУкраїни, їх посадові особи зобов’язані надати інформацію, що стосуєтсья їх діяльності письмово, усно, телефоном чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб». Тож, публічні виступи за законом не більш, ніж альтернатива для посадовців, та аж ні як не є обов’язком. У своєму запиті краще попросити про бажане надання усної інформації для відеоматеріалу або надіння такої в письмовому вигляді. Тоді в адресата не буде підстав вам відмовити.

Соседние файлы в предмете Журналистика