2. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави

Механізм реалізації регіональної економічної політики держави включає:

1. Законодавча база визначає права і обов'язки регіонів у бюджетній і податковій політиці, їх повноваження в управлінні майном, що перебуває в загальнодержавній власності, їх участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм.

2. Програмування і прогнозування розвитку регіонів. Обов'язковими елементами регіональних програм і прогнозів розвитку регіонів є аналіз соціально-економічного стану; основні напрямки структурної перебудови; цільові орієнтири в соціальній, економічній, природоохоронній сферах; а також визначення методів і етапів реалізації програм.

3. Територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологизации регіонів на макро- і мікрорівні. Типологізація регіонів проводиться за наступними параметрами:

- географічне положення;

- кліматичні умови;

- наявність природних ресурсів;

- рівень економічного і соціального розвитку;

- структура господарства;

- рівень розвитку виробничої і соціальної інфраструктури;

- рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

4. Цілеспрямована державна політика регулювання регіонального соціально-економічного розвитку повинна бути спрямована на рішення найбільш важливих економічних проблем, найбільш повного використання потенціалу українських регіонів. Для успішності такої державної політики необхідною умовою є зміна парадигми управління регіональним розвитком і перехід від традиційної аксіоматики компенсаційних механізмів реалізації регіональної політики до ринкових і стимулюючих методів управління на основі посилення внутрішньодержавної інтеграційної взаємодії регіональних економік з метою зростання країни в цілому. Досягнення даних завдань повинне підкріплюватися відповідними методами і інструментами бюджетної політики.

Економічна політика складається в забезпеченні регіонів можливістю для самостійного розвитку на умовах самофінансування і самозабезпечення. До економічних регуляторів відносяться бюджетна політика, податкова політика (місцеві податки, пільги і об'єкти оподатковування); цінова політика, квоти і ліцензії, дотації і субсидії, державні закупівлі.

- бюджетна політика здійснюється через законодавче закріплення частини доходів у бюджетах всіх рівнів, місцевих податків і зборів, нормативних відрахувань від загальнодержавних податків у місцеві бюджети, а також дотації і субсидії, надані місцевим бюджетам. Формування місцевих бюджетів за рахунок частини загальнодержавних податків може відбуватися в різних формах, що спричиняє різний вплив місцевих органів влади на податкові доходи. Місцеві влади можуть, по-перше, встановлювати власні додаткові ставки (надбавки) по певним загальнодержавним податкам; по-друге, мати право на певний відсоток доходів від податків, зібраних на відповідній території, або на законодавчо встановлену частину загальнонаціональних податкових надходжень. При формуванні місцевих бюджетів за рахунок частини загальнодержавних податків місцеві влади не можуть самостійно визначати базу оподатковування і встановлювати податкові ставки. Це робиться органами влади. Причому рівень самостійності місцевих органів влади залежить від того, наскільки вони можуть впливати на формування податкового законодавства.

- для посилення впливу держави на економіку регіонів використовуються прямі державні інвестиції, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного і вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування і оподатковування, використання позабюджетних коштів.

- із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво, роботи по реконструкції підприємств базових галузей промисловості, АПК і ОПК, будівництво важливих природоохоронних об'єктів, підприємств і галузей, які мають загальнодержавне значення.

- фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, де показники розвитку відстають від нормативних або середніх по регіонам. Також допомога надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу і надлишком трудових ресурсів, гірському і іншим регіонам зі складними природно-географічними і екологічними умовами.

Разом з тим, фіскальні інструменти державної регіональної політики в Україні, а саме фінансова допомога регіонам, не можуть бути визнані ефективними відносно зменшення диференціації регіонального економічного розвитку. Аналіз результатів надання фінансової допомоги регіонам свідчить про те, що вона не сприяє зростання темпів їх розвитку. Регіони, що одержували більші обсяги трансфертів з державного бюджету в початковому періоді, характеризувалися більше низькими темпами розвитку. З одного боку, це говорить про те, що фінансову допомогу одержували дійсно ті кому вона потрібна (надалі ці регіони характеризувалися більше низькими темпами розвитку), а з іншого боку – про негативний вплив фінансовий дотацій і субвенцій на економічний розвиток регіону, тобто бюджетна політика України не відповідала цілям регулювання регіонального розвитку.

Основними об'єктами державної регіональної економічної політики повинні стати не окремі регіони, а великі макрорегіони або міжрегіональні кластери, що характеризуються щодо однорідною територією, які вони включають, і здатні підвищувати ефективність участі в регіональному поділі праці на основі випереджального розвитку галузей спеціалізації.

5. Соціальна політика включає:

- встановлення державного і суспільного контролю над місцевими органами влади за виконанням ними соціальних програм, ефективним використанням фінансових ресурсів;

- забезпечення необхідних умов життєдіяльності населення;

- формування самостійної соціальної бази областей;

- зосередження виплат всіх видів соціальної допомоги в територіальних громадах по місцю проживання;

- реалізація конституціональних прав всіх громадян незалежно від їх проживання.

6. Екологічна складова регіональної політики повинна вирішувати наступні завдання:

- формування територіальних основ сталого розвитку і систем екологічної безпеки;

- збалансування бюджетних витрат пов'язаних з охороною природи на загальнодержавному і місцевому рівнях;

- оптимізація співіснування і функціонування природних екосистем і господарського комплексу.

7. Зовнішньоекономічна політика спрямована на створення вільних економічних зон для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу окремих регіонів, які вимагають прискореного розвитку.

8. Науково-технічна політика. Спрямована на визначення пріоритетів щодо вдосконалення і розвитку інвестиційної й інноваційної діяльності в регіоні і базується на попередньому вивченні і аналізі науково-технічного комплексу регіону.

9. Сільська складова регіональної політики в Україні ще чітко не викристалізувалася, точно так само як остаточно не сформувалася і сама ця політика. В 2001 р. Указом Президента України була затверджена Концепція державної регіональної політики, в 2005 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про стимулювання розвитку регіонів", в 2006 р. постановою Кабміну затверджена "Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року", в 2007 р. створене Міністерство регіонального розвитку і будівництва. Але вже на початку 2008 р. на урядовому рівні було заявлено про необхідність розробити проект нової Концепції державної регіональної політики.

Інтереси села в процесі реалізації цієї політики повинні враховуватися, як мінімум, для досягнення наступних цілей:

• забезпечення високого рівня життя людини, незалежно від його місця проживання;

• максимального наближення послуг, що надаються органами публічної влади, до споживачів;

• створення і модернізація інфраструктури, що буде служити підвищенню інвестиційної привабливості регіонів;

• забезпечення розвитку людських ресурсів; впровадження заходів державного реагування на ситуації, що склалася на проблемних територіях.

Виходячи з того, що фактори виробництва постійно перебувають у русі, допускається що такі явища, як розбіжності в розвитку економіки регіонів, міжрегіональний поділ праці і торгівля, регіональна політика, є ознаками перехідності розвитку економіки України. У силу цього, необхідно враховувати нові підходи до регіональної політики держави:

- розбіжності між регіонами зростають, оскільки існують "ножиці цін" між продукцією добувної промисловості, енергетики і сільського господарства і продукцією обробної промисловості, сфери послуг, тому варто поступово переглядати цінову політику і приймати відповідні рішення про розміщення виробництва;

- існує зв'язок між незбалансованим розвитком регіонів і координацією їх розвитку. На основі такого зв'язку можливе врегулювання незбалансованості шляхом скоординованого використання переваг кожного з них, зокрема, більше повного залучення найефективніших факторів виробництва, заохочення нарощування наявних переваг. Уникаючи в регіонах "сліпого" дублювання виробництва, вибирати для кожного з них їх найбільш оптимальний набір відзначених факторів, створюючи таким чином власний шлях розвитку;

- існує зв'язок між ростом розбіжностей у розвитку регіонів зі структурою власного виробництва;

- обсяги централізованих капіталовкладень, механічно розподілені між окремими регіонами, не можуть бути чинником розбіжностей у регіональному розвитку. Можливість більше вільного міжрегіонального переміщення факторів виробництва може забезпечити ефективність використання виділених коштів і рівність доступу до них;

- підвищення якості робочої сили вигідно для регіонів і опосередковано впливає на їх розвиток. Переміщення робочої сили між регіонами має неоднозначну оцінку. Так, для окремого регіону такий вплив має як позитивне (ослаблення тиску надлишкової робочої сили на ринок праці регіону), так і негативні наслідки (періодичне виникнення в регіоні дефіциту робітників певної кваліфікації, вивіз заощаджень, міграція робочої сили з певними трудовими навичками і технологічним досвідом за межі регіону).

В умовах посилення глобалізації світового господарства регіональна політика перетерплює певні зміни. Значні темпи руху капіталу приводять до високої динамічності робочої сили, для якої перетинання державних кордонів надалі не представить істотних труднощів. Це приводить до існування двох проблем:

- гіперконцентрації ділової активності на локалізованих територіях, як правило в мегаполісах, що викликає перевантаженість інфраструктури, дорожнечу життя і т.д. Рівень залучення інвестицій і здійснення інновацій у цих мікрорегіонах буде перевершувати показники сусідніх територій;

- занепад регіонів із традиційною структурою виробництва і сільських територій, які в обставинах переходу до неоліберальної моделі розвитку, посилення глобальної і посилення глобальної конкуренції, насамперед з боку "нових лідерів", у галузях металургії, хімічної, легкої і харчової промисловості можуть виявитися неготовими до відстоювання досягнутих соціальних пріоритетів.

Тому, найважливішими напрямками вдосконалення регіональної політики України з обліком глобалізаційних і інтеграційних тенденцій повинні стати наступні дії:

- проведення регіональної реформи, що мала б метою повну ідентифікацію вітчизняних таксонів обласного рангу з європейським рівнем NUTS-II;

- модернізуючи стратегію регіонального розвитку, необхідно перейти до сучасних європейських механізмів і інструментів регулювання, тобто тим, які діють сьогодні і активність яких збережеться до 2013 р.;

- основною формою реалізації державної політики в Україні повинні стати операційні програми (у ЄС їх існує близько 450), які частково, за допомогою численних європейських фондів, уже були складені для цілого ряду областей, однак не стали для всієї України новою моделлю регулювання міжрегіональних пропорцій;

- надзвичайно важливим напрямком у сфері розвитку відносин у ЄС могла б стати диверсифікованість єврорегіонального співробітництва, у тому числі створення нових єврорегіонів (насамперед морських, тобто тих, що розташовані на узбережжі Азовського і Чорного морів);

- оскільки основні виклики глобалізації прийдуть на міжнародний локальний рівень економічних відносин, украй важливою повинна стати розробка такої стратегії інноваційно-інвестиційної моделі розвитку (за зразком Лісабонської), що максимально враховувала б специфічні особливості регіонально-локальних і нового галузевого підходів, уже впроваджених у ЄС.