3. Агропромисловий комплекс

Посилення глобалізаційних і інтеграційних процесів, розгортання світової продовольчої кризи актуалізує питання вибору місця і ролі агропродовольчої сфери України у світовій економічній системі, розробці і реалізації адекватних заходів аграрної політики по формуванню продовольчої безпеки держави.

В умовах активізації тенденцій інтеграції і глобалізації у світовій економіці конкурентна боротьба між країнами не тільки не зникає, а навпаки, загострюється, здобуваючи нові форми прояву. В теперішній час конкурентоспроможною може бути лише та національна економіка, що найбільш ефективно використовує можливості глобалізації. Країна, що відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання всіх ресурсів для товаровиробників, що обумовлює підвищення її конкурентоспроможності. Таким чином, конкурентоспроможність стає універсальною вимогою, пропонованою відкритою економікою будь-якому економічному суб'єктові. Однак щодо ринку продовольства зазначена вимога не може бути абсолютною, оскільки для будь-якої держави необхідно формування продовольчої безпеки, і насамперед таких її складових, як забезпечення стабільності і незалежності національного продовольчого ринку. Незважаючи на значні потенційні можливості і вигоди глобалізації, зберігається також реальна небезпека того, що частина сільського населення, що не має доступу до освіти і інших факторів, необхідних для досягнення успіху у висококонкурентному світі, виявиться за рамками позитивного світового процесу. Все це вимагає реалізації відповідної протекціоністської політики по захисту національних аграрних товаровиробників і сільського господарства.

Крім того, у сучасних умовах концепція порівняльних переваг як аргумент необхідності зняття торговельних бар'єрів для розширення світової торгівлі і підвищення за рахунок цього загального економічного стану у світі в класичному розумінні застосовуватися не може. Це зв'язано з наступними факторами.

1. Внаслідок значних обсягів субсидування аграрного сектора в ряді країн виникають складності в оцінці чистих виробничих видатків.

2. Частка аграрного сектора в споживчій ціні продовольства в умовах ринку не є переважною. У сучасних умовах все більша питома вага в її структурі одержують видатки, пов'язані з переробкою і маркетингом, рівень яких відрізняється не тільки в розрізі країн, але в значній мірі диференційований також у межах окремо взятої держави.

3. На міжнародному і національному ринках більшості видів харчових продуктів домінують транснаціональні корпорації, які найчастіше використовують різні можливості розширення своєї присутності на ринках тієї або іншої країни.

4. Розвиток генної інженерії дає перевага країнам, що активно використовують її технології при виробництві агропромислової продукції, знижуючи за рахунок цього її собівартість. Таким чином, ці країни одержують певні преференції на світовому ринку по тим або іншим видам продукції. Крім того, неправомірне порівняння як рівноцінних альтернатив результатів від зовнішньої торгівлі продовольством і розвитку внутрішнього виробництва, оскільки при цьому не враховується так званий ефект мультиплікації, при якому фінансові вкладення оцінюються не в короткостроковому, а довгостроковому періодах. За розрахунками Міжнародного інституту продовольчої політики, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції на 1 % забезпечує зростання всієї економіки на 2,3-2,5 %. Тобто вкладення у власну економіку, якщо природні умови дозволяють створювати достатню кількість продовольства, по-перше, мають більше тривалий ефект, пов'язаний з амортизацією основних коштів, і, по-друге, забезпечують зайнятість населення, що тепер є основним критерієм оцінки багатьох економічних програм у розвинених країнах миру.

Становлення сільського розвитку як одного з напрямів суспільного прогресу і соціально-економічної політики держави передбачає зміну його інституціонального середовища. До них відносяться сукупність норм і правил, яких дотримуються члени громад на сільських територіях, адміністративні або громадські організації, виробничі формування, для яких ці співтовариства є об'єктом впливу або соціальною базою функціонування. Зміни повинні відбуватися і у системі органів, установ і організацій, які впливають на зазначене середовище. Перехід до сталого сільського розвитку не завжди сполучається із системою господарювання, що орієнтується на одержання максимальної вигоди за будь-яку ціну. Критерій вигоди в сільському розвитку повинен погоджуватися із принципом партнерства, паритетності і справедливості, а мірилом ефективності цього розвитку повинні бути продуктивна зайнятість і реалізація творчого потенціалу жителів села. Все це в остаточному підсумку залежить від кожного індивідуума, його людського і соціального капіталу, а також сукупного людського і соціального капіталу сільських громад.

Практична робота з нарощування людського і соціального капіталу села повинна сполучатися зі становленням системи управління сільським розвитком. У країні був створений Державний комітет із соціальному розвитку села, що виконував значну частину функцій по регулюванню видів діяльності, відповідних поняттям сільського розвитку. Це були питання нормативно-правового забезпечення, диверсифікованості можливостей додатка праці, формування і удосконалення економічних механізмів розгортання інфраструктури на сільських територіях, підтримки самих уразливих категорій сел. Після об'єднання Комітету з аграрним міністерство воно стало і дотепер залишається в системі центральної виконавчої влади головним органом з питань комплексного розвитку сільських територій, що зафіксовано в положенні Міністерства аграрної політики України, затвердженому в 2006 р.

Стан АПК України характеризується як період розвитку аграрної реформи. Характеризується формальним завершенням реструктуризації і виходом на завершальний етап приватизації сільськогосподарських земель. Однак головна особливість цього періоду складається в тому, що ініціатива в розвитку реформи перейшла від держави до агробизнесу. Так, якщо на початковому етапі реформи держава ініціювала реструктуризацію і пропонувало їх організаційно-правові форми, то надалі ця ініціатива перейшла до агробизнесу, проявом чого стало виникнення агрохолдингів.

Існуюча ситуація на селі у великому ступені визначається діяльністю місцевих аграрних підприємств (реформованих різних організаційно-правових форм і фермерських господарств): якщо нові суб'єкти господарювання функціонують ефективно, то і ситуація на селі краще, ніж у місцевості, де аграрне виробництво в занепаді або взагалі земля не обробляється. Успішні аграрні підприємства забезпечують роботою певну частину місцевих жителів, платять податки в місцеві бюджети, підтримують сільську інфраструктуру. У значній мірі така соціальна діяльність цих підприємств пов'язана з тим, що їх засновниками є жителі села. Особливо відчутна різниця між успішними і неуспішними аграрними територіями стала під час аграрної реформи. Якщо в радянські часи майже всі видатки, пов'язані з розвитком сільської місцевості, приймали на себе держава й місцеві колгоспи, то в процесі реформи був уведений принцип "кожний повинен займатися своєю справою". На жаль, втілити цей справедливий принцип у практику виявилося досить складно, основна причина чого криється в недостатньому фінансовому забезпеченні бюджетів сільських рад.

Одним з напрямків розвитку АПК є створення великих сільськогосподарських підприємств, зокрема агрохолдингів. Основним стимулом до виникнення агрохолдингів є прагнення власників капіталу примножити його в довгостроковій перспективі. Це основний стимул до діяльності суб'єктів господарювання в ринковій економіці. Одержання прибутку і його капіталізація – це спосіб збільшення капіталу. Тим часом вартість капіталу, інвестованого в агробизнес, зростає сьогодні і може збільшуватися в довгостроковій перспективі за рахунок:

- сприятливої ринкової кон'юнктури світових і внутрішніх ринків продукції сільського господарства і харчових продуктів;

- можливості збільшувати прибутки від діяльності за рахунок одержання дешевої сировини за допомогою інтеграції сільського господарства і переробки продукції галузі;

- низької вартості робочої сили;

- низької орендної плати за землю;

- мінімізації податкових платежів;

- одержання дотацій і субсидій з державного бюджету на розвиток аграрної галузі;

- можливості акумулювати значні земельні масиви за допомогою їх оренди, а в умовах функціонування ринку сільськогосподарських земель – придбати їх у власність із можливістю подальшого перепродажу.

Багатофункціональність сільського господарства складається в тому, що його результати – виробництво не тільки продовольства, сировини для харчової і переробної промисловості, а останнім часом – енергетичної сировини, але і ряд важливих суспільних благ, які також користуються в сучасному світі зростаючим попитом. До таких благ (зовнішнім ефектам, що виникають у зв'язку із сільськогосподарським виробництвом) відносяться:

- продовольча безпека країни, що розглядається як вільний фізичний і економічний доступ усього населення до безпечного продовольства в достатній кількості для задоволення своїх потреб і переваг в обсягах, необхідних для здорового активного життя;

- вплив на навколишнє середовище (формування і охорона агроландшафтів, агробіологічної розмаїтості, збереження родючості ґрунтів, охорона земель від негативних явищ природного і техногенного характеру);

- підтримка життєдіяльності населення на сільських територіях шляхом використання їх природних ресурсів для економічної діяльності, що надає засоби для задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб.

Агропромисловий комплекс країни – це сукупність галузей економіки, пов'язаних з агропромисловим виробництвом.

АПК України являє собою велике міжгалузеве формування, органічна частина економіки країни, що включає сукупність галузей, пов'язаних між собою процесом виробництва, основне завдання якого – забезпечення продовольчої безпеки країни, оптимальних норм харчування населення України, створення експортного потенціалу сировини і продовольства. Сфера його дії охоплює три чверті території України, на якій проживає третина населення і формується майже 60 % фонду споживання, створюється 17 % ВВП.

Державне регулювання агропромислового виробництва – це економічний вплив держави на виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства, а також на виробничо-технічне обслуговування і матеріально-технічне забезпечення агропромислового виробництва.

У структурі АПК виділяють три сфери: перша – підприємства, що створюють засоби виробництва для сільського господарства; друга – сільське господарство (землеробство і тваринництво) і лісове господарство; третя - підприємства, що переробляють сільськогосподарську сировину, а також підприємства, що забезпечують заготівлю, збереження, транспортування і реалізацію продукції агропромислового комплексу.

Цілі державного регулювання АПК:

1. Забезпечення населення продуктами харчування.

2. Забезпечення промисловості сировиною.

3. Рішення комплексу економічних і соціальних питань розвитку АПК у процесі його трансформування.

Стратегічним завданням аграрної політики держави в економічній сфері є насамперед формування ефективного конкурентоспроможного агропромислового виробництва, що зможе забезпечувати продовольчу безпеку країни і нарощування експорту окремих видів сільськогосподарської продукції і продовольства. Основою для підвищення ефективності виробництва в АПК і доходів сільського господарства є зростання технічного рівня аграрного виробництва, впровадження ресурсозберігаючих і екологічно чистих технологій у результаті підтримки відповідних досліджень і введення системи консультування в сільському господарстві.

Способи і методи державної підтримки АПК:

1. Фінансово-інвестиційне забезпечення, кредитування, страхування, зниження податкового преса на сільськогосподарського виробника. Кредитне забезпечення включає:

- банківське кредитування, тобто введення механізмів стимулювання надання середньо- і довгострокових кредитів комерційними банками і іншими фінансовими структурами сільськогосподарським підприємствам з використанням коштів Державного бюджету;

- позабанківське кредитування, а саме розширення комерційного кредитування, стимулювання розвитку сільськогосподарської продукції по форвардним контрактам, використання тендерної форми обслуговування бюджетних кредитів, розробка механізмів мікрокредитування;

- введення іпотечного кредитування під заставу землі з реально діючим механізмом її вилучення у випадку неповернення кредитів;

- кредитна інфраструктура з формування Аграрного банку і фінансово-промислових груп за участю комерційних банків, створення умов для формування і функціонування гарантійних фінансово-кредитних установ;

- створення кредитних кооперативів і кооперативних банків, а також розвиток кредитних союзів на селі;

- реалізація механізму гарантування повернення кредитів шляхом організації державної реєстрації нерухомості, розвиток оцінної і страхової діяльності, застава майна, земельних ділянок, страхування фінансових ризиків комерційних банків.

2. Списання, пролонгація боргів, залучення іноземних інвестицій.

3. Політика державного протекціонізму при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Для цього застосовуються різні підходи і механізми, але переважним для більшості країн є бюджетне фінансування, що дозволяє на більш якісному рівні здійснювати планування фінансових ресурсів, зосередити їх на пріоритетних напрямах розвитку агропромислового виробництва для досягнення максимальної ефективності фінансових інвестицій.

4. Сприяння в створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК, формування і функціонування внутрішнього аграрного ринку, створення ефективної маркетингової мережі руху сільськогосподарської продукції від виробника до споживача.

5. Підтримка технологічного переозброєння переробної промисловості, впровадження спрощених процесів у результаті застосування імпортного устаткування.

6. Розробка і реалізація на державному і регіональному рівнях цільових продуктових програм.

7. Розвиток соціальної сфери села.

8. Підготовка і перепідготовка кадрів для аграрного сектора, розвиток науки і здійснення наукової діяльності в сфері агропромислового виробництва.

9. Для забезпечення збалансованості ринку сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства держава здійснює проведення на ринку закупівельних і товарних інтервенцій.

Закупівельні інтервенції здійснюються у формі організації закупівель сільськогосподарської продукції, сировини, продовольства і проведення заставних операцій з ними. Такі інтервенції здійснюються у випадках, коли ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію, сировину і продовольство опускаються нижче мінімального рівня, або у випадку, коли товаровиробники в сфері агропромислового виробництва не в змозі самостійно реалізовувати свою продукцію через скорочення попиту на неї.

Товарні інтервенції здійснюються у формі організації розпродажу сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства з державного фонду. Такі інтервенції здійснюються у випадку дефіциту продукції на ринку, а також у випадку зростання ринкових цін понад максимального рівня їх коливань на ринку сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства.

10. За рахунок коштів бюджету надаються також дотації і компенсація частини витрат сільськогосподарських виробників. Дотації і компенсації вводяться залежно від конкретно визначеної економічної ситуації і завдань, які необхідно вирішувати по продовольчому забезпеченню країни. У розвинених країнах світу однією з найголовніших цілей аграрної політики є забезпечення високого рівня фермерських прибутків. Це досягається шляхом підтримки певного рівня цін на сільськогосподарську продукцію; заохочення фермерів до участі в програмах скорочення посівів, недопущення деградації земель, виконання інших природоохоронних заходів; стимулювання експорту продукції; фіксовані виплати фермерам, не пов'язані з рівнем виробництва і т. ін. Підтримка фермерських доходів на належному рівні означає наявність умов для розширеного відтворення не тільки матеріальних засобів виробництва і родючості землі, але і людських ресурсів господарств, збільшення їх людського капіталу.

Необхідна цілеспрямована державна політика по розвитку агробизнеса і сільських територій. Аграрна політика держави повинна забезпечувати підвищення конкурентоспроможності вітчизняного АПК на внутрішньому і зовнішньому ринках сільськогосподарської продукції і продуктів харчування, а також гарантувати якість цієї продукції і її відповідність вимогам СОТ і ЄС. Тим часом заходами аграрної політики неможливо вирішити проблеми сільських територій. Ці проблеми носять комплексний характер і пов'язані не тільки з агробізнесом, але і з багатьма іншими галузями економіки – медициною, освітою, культурою, будівництвом, комунікаціями і т. ін. Тому проблеми розвитку сільських територій повинні вирішуватися комплексно, при обов'язковій координації і сприянні з боку держави. Вона може стимулювати агробізнес, підтримувати розвиток тих сільських територій, де він розміщений, за допомогою відповідних податкових норм і інших заходів. Однак основним напрямом розвитку села повинне бути зміцнення місцевого самоврядування, сільських громад і місцевих бюджетів.

Розробка концептуальних основ державної політики в аграрній сфері в сучасних умовах – це фактично новий напрям наукового пошуку, що вимагає міждисциплінарного підходу, узагальнень результатів, використання вітчизняного й іноземного досвіду реформ у системі державної підтримки. Не всі інститути, які успішно функціонують за кордоном, не можна безпосередньо накласти на нашу ситуацію: кожній країні властиві свої власні економічні, політичні, національні особливості.

Ігнорування важливості інституціональних реформ в Україні привело до виникнення в ході трансформацій нових, непередбачених інститутів, які і сьогодні активно впливають на всі суспільні і економічні процеси. Мова йде про тіньовий ринок купівлі-продажу землі, перепродаж корпоративних прав, мінімізацію трансакційних витрат за рахунок напівлегальної вертикальної інтеграції, концентруванні землі в надвеликих розмірах, формуванні латифундій, рейдерства, ігноруванні прав власності на майно і на володіння землею.

Державне регулювання не повинне спотворювати конкуренцію і ділову активність різних суб'єктів господарювання, його завдання – створювати міцні інституціональне рамки для різнопланових сільськогосподарських підприємств і забезпечувати їм рівні конкурентні умови на ринку, що само по собі представляє систему взаємозалежних інститутів, що забезпечують його успішне функціонування. Для цього потрібен весь набір інститутів: він забезпечує використання методів непрямого державного регулювання щоб уникнути, наскільки це можливо, прямого втручання держави в аграрну економіку. Реформування системи державної підтримки в даному контексті – це не тільки і не стільки зростання державних субсидій сільськогосподарським виробникам, скільки створення гарантованих державою умов сільського розвитку.