6.2. Інструменти цінової політики комерційного банку

Типи ринку, які впливають на цінову концепцію банку, класифікуються таким чином: ринок «чистої» монополії (продукт унікальний), олігополістичний ринок (кілька продавців), ринок монополістичної конкуренції (кілька варіантів послуги з різними цінами), ринок чистої конкуренції.

Однак існують і проблеми визначення витрат на здійснення банківської послуги. До них можна віднести відокремлення послуг одна від одної та визначення нормативних витрат часу, що розраховуються за формулою:

ВЧ х ПП + ПВ + НВ = витрати,

де ВЧ— витрати часу; ПП— погодинна плата; ПВ - прямі витрати; НВ — накладні витрати.

Інструментом, за допомогою якого банк має можливість впливати на формування запросів партнерського ринку та розвитку маркетингових співвідношень, є система стимулювальних комунікаційних заходів.

За допомогою чого банк має можливість здійснювати вплив на ціну банківської послуги?

Перш за все, за рахунок існуючої матеріальної бази, за рахунок тих коштів, які в будь-який момент банк може перевести у реальні гроші.

Розглянемо складові елементи наведеної вище формули та спробуємо дати стислу характеристику кожному з них з урахуванням впливу на кінцевий результат реалізації цінової політики комерційного банку.

Особливе значення мають витрати часу. На здійснення кожної операції, що надається банком клієнту, потрібен деякий час. У залежності від того, яка послуга надається, її трудомісткість та собівартість має свої певні ознаки.

Тому в усіх установах комерційних банків необхідно використовувати систему переводу фізичних (звичайних) операцій в умовні. Кожний вид операції має свій відповідний коефіцієнт, який враховує як фізичні, так і грошові витрати щодо її здійснення.

Отже, для вирахування собівартості операцій необхідно із загальних витрат банку визначити ті, які безпосередньо відносяться на витрати за вкладами, тобто треба визначити питому вагу таких витрат. Для визначення загального їх обсягу треба всі фізичні операції перевести в умовні.

Переводять фізичні операції в умовні за такими коефіцієнтами:

• вкладні операції - 1,0;

• платежі – 0,25;

• інші операції – 1,25;

• операції з цінними паперами – 0,5.

Перевівши за допомогою вказаних коефіцієнтів усі фізичні операції в умовні, визначають загальну кількість умовних операцій. Після цього обчислюють питому вагу вкладних операцій у загальній кількості умовних.

Потім, помноживши загальну суму витрат (за мінусом витрат на проценти за вкладами) на питому вагу, визначають витрати за вкладними операціями.

Кожна установа банку повинна дбати про зниження собівартості операцій, адже це позитивно впливає на зростання рентабельності та прибутковості банку.

Для визначення собівартості однієї умовної операції необхідно всі витрати, які припадають на вкладні операції, розділити на загальну кількість умовних операцій. Загальні витрати, визначені за питомою вагою, які припадають на певний вид фізичних операцій, ділять на кількість цих операцій і визначають собівартість однієї фізичної операції.

Зниження собівартості досягають такими основними шляхами, як:

• зростання залишків вкладів;

• зростання інтенсивності праці (збільшення кількості операцій);

• переведення вкладних операцій на механізовану технологію праці;

• скорочення витрат банку.