14. Соціально-психологічні механізми політичної ідентифікації.

Идентификация

(латинское "idem" - "то же самое", "тождественное") - процесс обнаружения и выяснения того, чем данная вещь является

. Идентификация рассматривается как важнейший механизм социализации, проявляющийся в принятии индивидом роли социальной при вхождении в группу, в осознании им групповой принадлежности, формировании установок социальных и пр. Современное понимание идентификации охватывает несколько пересекающихся областей психической реальности. 1. Преимущественное понимание – как процесс и результат самоотождествления с другим человеком, группой, образом или символом (=> интроекция) на основании установившейся эмоциональной связи, а также включение их в свой внутренний мир и принятие как собственных норм, ценностей и образцов. Уподобление, отождествление с кем-либо, чем-либо. Открытое подражание как следование образцу особенно ярко выступает в дошкольном детстве. 2. Опознание чего-либо или кого-либо. Благодаря идентификации происходит распознание образов, образование обобщений и их классификация, анализ знаковых систем и пр. Когда объект идентификации – человек, она выступает как процесс опознания того качества, на основании коего можно:

1) отнести личность к некоему классу или типу – например, идентификация преступника;

2) признать личность целостной и идентичной самой себе. 3. Представление, видение субъектом другого человека как продолжения себя самого (-> проекция); наделение его своими чертами, чувствами, желаниями, – например, родители, ожидающие от ребенка осуществления собственных честолюбивых замыслов. 4. Понимание и интерпретация другого человека путем отождествления себя с ним. Здесь идентификация есть эмоционально-когнитивный процесс неосознаваемого отождествления субъектом себя с другим – субъектом, группой, образцом; механизм постановки себя на место другого, что проявляется в виде погружения, перенесения индивидом себя в поле, пространство, обстоятельства другого индивида и приводит к усвоению его смыслов личностных. Это позволяет моделировать смысловое поле партнера по общению, обеспечивает взаимопонимание и вызывает содействующее поведение.

15. Типологічні моделі індивідуально-психологічного образу держави.

При соціальній перцепції актуалізується лише один полюс конструкту. Тому кількість усіх можливих комбінацій полюсів цих конструктів дорівнює восьми. Отже, можна говорити про вісім типів образу держави. Вони описуються актуалізацією таких полюсів конструктів: „Я – Лад – Сенс”, „Я – Безлад – Сенс”, „Я – Лад – Абсурд”, „Я – Безлад – Абсурд”, „Анти-Я – Лад – Сенс”, „Анти-Я – Безлад – Сенс”, „Анти-Я – Лад – Абсурд”, „Анти-Я – Безлад – Абсурд”.

Охарактеризуємо кожен з типів образу держави.

Перший характеризується актуалізацією полюсів конструктів „Я”, „Лад”, „Сенс”. Йому притаманне бачення держави впорядкованою, регламентованою, внутрішньо гармонійною організацією, яка завдяки цим властивостям може надати йому чимало можливостей для соціального (кар’єрного, професійного, творчого) зростання. Ці можливості реалізуються з тим більшою ймовірністю, чим більше він сам дотримуватиметься встановлених правил. Держава постає для нього як потенційне поле власної соціальної самореалізації, що й обґрунтовує виправданість її існування і навіть певну сакралізацію. Такий образ притаманний громадянинові правової держави і відповідає „суб’єктному” баченню її особистістю.

Другий тип образу держави утворюється завдяки поєднанню таких полюсів конструктів, як „Анти-Я”, „Лад”, „Сенс”. Образ такої організації характеризується екзистенційною виправданістю, впорядкованістю і водночас тотальною спрямованістю проти особистості. Власне, її екзистенційна виправданість і полягає в тому, щоб втілювати в собі зло у його соціальній іпостасі, а впорядкованість і організованість існують для того, щоб впроваджувати зло. Відповідно, держава сприймається як інструмент пригнічення особистості – апарат насилля. У такий спосіб сприймає державу „злодій у законі“, якому правила кримінального світу забороняють будь-яке співробітництво з нею. Цей тип сприймання радше відповідає суб’єкт-об’єктній парадигмі відносин, коли особистість бачить себе суб’єктом, а об’єктом – державу (скажімо, як інструмент у руках диктатора). Водночас наявність екзистенційного виправдання держави потенційно дає змогу її суб’єктного бачення. Це означає, що для цього типу принципово можливий подальший перехід до суб’єкт-суб’єктних стосунків з державою.

Третій тип зумовлюється комбінацією полюсів конструктів „Я”, „Безлад” і „Сенс”. У цьому випадку держава також сприймається як поле для власної соціальної самореалізації, але здебільш такої, що суперечить декларованим цілям держави і тому мусить бути прихованою. Отже, держава сприймається такою, що володіє привабливими цінностями і ресурсами, якими окрема особа за певних обставин може скористатися. Це екзистенційно виправдовує існування держави, не викликаючи протиставлення їй власного „Я”. Водночас безлад, дисгармонійність, які вбачаються в державі, спокушають до порушення норм і використання спільних цінностей і ресурів з вузькоособистою метою. Можливість самореалізації вбачається в організаційному просторі такої держави саме завдяки безладу, невпорядкованості, низькій контрольованості організаційної взаємодії. Така самореалізація апріорі суперечить інтересам держави. В цьому випадку прихильність до неї проявляється в парадигмі суб’єкт-об’єктних відносин: держава сприймається як об’єкт, яким можна скористатися, не турбуючись про його подальшу долю.

Четвертий тип образу держави пов’язаний з комбінацією полюсів конструктів „Анти-Я”, „Безлад” і „Сенс”. Існування держави сприймається, з екзистенційного погляду, виправданим і необхідним, але фактично – спрямованим проти особистості, конфліктним і дисгармонійним. Таке сприймання характерне для тих, хто розводить ідею держави (державності) і те реальне становище, у якому вона перебуває в даний момент.

П’ятий тип образу держави визначає комбінація полюсів конструктів „Я”, „Лад” і „Абсурд”. Особистість сприймає державу як впорядковану, досконалу організацію з високорегламентованим організаційним середовищем та ідентифікується з нею. Водночас вона уникає думки про її майбутнє, вважає її програшною в глобальній історичній перспективі і шкідливою для суспільства в широкому розумінні. Ідентифікацію у цьому випадку обумовлює зазвичай не так усвідомлення глобальної виправданості існування держави, як переживання особистої наближеності до важелів управління і розподілу цінностей та ресурсів. Оскільки таке бачення держави є суперечливим, а особистість уникає когнітивного дисонансу, то є тенденція витіснення у несвідоме однієї з цих когніцій.

Шостий тип образу держави пов’язаний з полюсами конструктів „Анти-Я”, „Лад” і „Абсурд”. Держава постає як бюрократизована, формалізована організація, але бачення її відбувається не з позиції урядовця, а з соціально-психологічної позиції людини, залежної від бюрократичного апарату – з позиції „безправного громадянина”. Держава сприймається впорядкованою, але ця впорядкованість видається притаманною насамперед бюрократичному апаратові, який контролює всі сфери її життя. При цьому глобальна мета існування держави постає незрозумілою, антилюдяною і абсурдною, а її закони – позбавленими сенсу. Слід зазначити, що цей варіант є, на нашу думку, більш травмуючим і стресогенним, ніж, скажімо, другий тип (притаманний „злодію в законі”).

Сьомий тип образу держави утворюється полюсами конструктів „Я”, „Безлад” і „Абсурд”. Особистість ідентифікується з державою, хоча цей емоційний зв’язок підсилюється не тим, що держава робить для особистості (тобто не забезпеченням соціальних гарантій та виконанням функцій, важливих для існування чи розвитку особистості), а навпаки – великою кількістю енергії та жертв, відданих державі особистістю. Тут маємо справу з описаною В. Райхом перверзією патріотичного ідеалу. Існування держави не є виправданим для особистості в екзистенційному плані; особистість не розуміє і не сприймає глобальної мети існування держави; активність держави постає як цілком абсурдна, алогічна, хаотична. Водночас цю абсурдність цей тип прагне сприймати як даність і норму.