35. Сатирична журналістика в х. Під час Першої російської революції. Творчість а. Аверченка.

Революція 1905 викликала розквіт сатиричної жур-ки. Виходили гостро злободенні журнали: „Зритель", „Молот", „Пулемет", „Стрелы", „Сигнал" та ін. Вони боляче зачіпали міністерську верхів­ку, нерідко нападали на царську родину, генералів і губернаторів. 1905 у Х. з'явився піонер відродження сати­ричної жур-ки — журнал «Харьковский будильник». Його редактор-видавець за­ховався під псевдонімом Иголочка,(імовірно, Аверченко), що свідчило: часопис був розпочатий до запровадження «Тимчасових правил». Головним співробітником був А. Аверченко. Сатирик проживав у Х у 1900-1907, де і відбулося його становлення як жур-та й сатир. письменника. Дебютував у газеті «Южный край» оповіданням «Як мені довелося застрахувати життя». Перші приклади соц. сатири А. зустрічаються в «Харьковском будильнике», де були розміщені карикатури, оповідання, анекдоти, вірші. Редактор балансував на межі дозволеного - політ. ознак сучасності не було помітно. Втім, «ХБ» поповнив список приватних одноденок. Наступні проекти сатирика – харк. видання «Штык» і «Меч». Довголіття й процвітання зазнав тижневик «Настоящее жало» (1906—1917). Видавці - О.О. і О.П. Гермейєри, а редакторами були М.Г. Ковальов, А.К. Архипов, Я.Г. Буланов та ін. За декларацією незалежної думки і приватного статусу ховався чорносотен­ний журнал, сатира якого спрямовувалася проти рев. перетворень і ре­форм. Реальністю жур-го ринку Росії в міру придушення революції стали чорно­сотенні гуморист. органи. З «Настоящим жалом» полемізував Аверченко на стор. журналу «Штык». За критику чорносотенної преси, полеміку з «Настоящим жалом» «Штык» був оштрафований, а потім і забороне­ний. Аверченко створив новий сатир. ж-л «Меч» (1907). Він виступав у ж-х «Штык» та «Меч» як автор худ. творів і ілюстратор, формував загальну концеп­цію видань. Журнал декларував свій зв'язок з кадетами. Висміювалася газета «Жало»,«Чорная сотня». «Штык» еволюціонував: у ньому з'являлася і сатирична хроніка «Харків» та руб­рика «Гумористичний фейлетон» з сатиричними оповідання А., в яких висміювалася політ. ситуація в Росії: слухняність громадян, діяльність політ. партій. Через сутичку з генерал-губернатором Пєшковим А. змушений виїхати з Х. У Пітері А. редагує «Сатирикон», а згодом засновує свій часопис «Новьій сатирикон» (1913—18). В: 1) численні спроби харків'ян налагодити видання сатир. журналів, хоча більшість - невдачі. 2) харк. сатир. жур-ка виявила світове надбання - творчий доробок А.Авер­ченка. 3) єдиний гуморист. тижневик, якому ніщо не загрожува­ло, виявився пов'язаним із чорносотенними партіями.

35. «Церковна газета» та її видавець о. Іоанн Філевський.

Релігійна преса раніше видавалася інституційно - від імені церкви. Революція створила можливості для появи приват. релігій­них видань. І.І. Філевський - священика, згодом - професор універу - виступив у 1906 ред. і видавцем «Церковной газети» . І. Філевський був представником тієї харківської інтелектуальної еліти, яка увібрала в себе пізнавальні інтенції університетського міста, демократизм, пов'язаний з автономією університетського життя. «ЦГ» виділялася здатністю до кри­тичного мислення, об'єктивної оцін­ки ситуації, відповідальністю. Газета стала органом цілого руху всередині православної церкви в Ук­раїні, діячі якого виступали за «цер­ковне оновлення». Центром цієї течії був Х., де навколо Філевсь­кого сформувався гурток діячів церкви. За допомогою приватної газети гурток висловлював і поширював свої ідеї, формував коло прихиль­ників. Під час революції церква як сусп. інститут зберегла вірність самодержавству. Але течія «церковного оновлення» виступала проти офіційної політики рос. православної церкви, проти залежності церкви від самодержавства, підтримували демокр. зміни в суспільстві. Їхні позиції були близькі до програми ПНС, про що свідчать і публікації на стор. «ЦГ» діячів харк. організації ПНС. Тема протесту проти розправи над повсталим народом стала центральною для «ЦГ». Захищаючи основи християнської етики, діячі церковного оновлення апелювали до Євангелія. Убивство не може бути засобом політ. боротьби. Покликання «ЦГ» - боротьба проти чорної сотні. Багатьом авторам газети довелося ховатися під псев­донімами або виступати анонімно. У ст. «Єврейське питання і пастори церкви», автор П. Л. вперше в публіцистиці розглянув психологію натовпу. Юрба позбавляє людину індивідуальності. Відповідальність за злочини лежить на підбурювачах натовпу, а не на кожному учасни­кові зокрема. У культурній державі не може бути самосуду натовпу. Автори «ЦГ» протестували проти будь-яких способів обмеження людського життя. Із газетою співробітничав проф. М.Ф. Сумцов. Він розкривав тему культурної величі України та її пра­во на політ. самостійність. У статті «Старовинні українські цер­ковні співи» він доводив, що саме в Ук­раїні виробилася традиція церковного співу. Газета приділяла увагу питанням розвитку літ-ри і мис­тецтва, у яких мистецтво розглядалося як вищий вид духовної діяльності людини. «ЦГ» відзначалася ідеями заперечення смерт­ної кари, масових розстрілів, критикою лівих партій за тоталітарні методи політ. боротьби, а со­ціалізму за концепцію людини в межах її споживаць­ких потреб. Після розго­ну царем І Держ. Думи видання «ЦГ» було призупинене на підставі правил про воєнне становище.