Міжнародні фінанси

Фінанси залежно від масштабу їх функціонування і від природи суб’єктів можна поділити на національно-державні та міжнародні, які разом складають світові фінанси.

Національно-державні фінанси – це фінанси, які:

• не виходять за межі території однієї держави;

• не залучають іноземних суб’єктів;

• здійснюються на основі національного законодавства;

• мають виключно внутрішньонаціональний характер

Міжнародні фінанси вивчаються в різних аспектах:

• як економічна категорія – це фонди фінансових ресурсів, які утворилися на основі розвитку міжнародних економічних (ринкових) відносин і використовуються для забезпечення безперервності й рентабельності суспільного відтворення на світовому рівні та задоволення спільних потреб, що мають міжнародне значення.

• з інституційного погляду — сукупність банків, валютних та фондових бірж, міжнародних фінансових інституцій, регіональних фінансово-кредитних установ, міжнародних та регіональних економічних організацій і об’єднань, через які здійснюється рух світових фінансових потоків.

• як економічні відносини – це відносини у грошовій формі, що виникають у процесі перерозподілу національних продуктів під час руху товарів, послуг і капіталів на світовому ринку; включають міждержавні й транснаціональні кредитно-фінансові відносини і характеризуються участю в них іноземного елементу;

• як економічний важіль – застосування різноманітних економічних засобів для досягнення максимального прибутку суб’єкта господарювання або зростання загальної вартості капіталу, що був вкладений у міжнародний бізнес.

Особливості міжнародних фінансів як економічних відносин полягають у їх відносній відокремленості від відносин розвитку виробництва та руху капіталу (відгалуження частини коштів у національній валюті на внутрішньому ринку інших держав і світових господарських ринках. Ці кошти втрачають взаємозв’язок із національною економікою і підпорядковуються правилам міжнародних фінансів).

Суб'єктами міжнародних фінансів виступають:

1. національні суб'єкти – держава, підприємства, громадяни;

2. наднаціональні суб'єкти – міжнародні організації і фінансові інституції.

До основних чинників становлення та розвитку міжнародних фінансів можна віднести:

1) виникнення світових ринків, особливо товарних;

2) міжнародний поділ праці;

3) інтернаціоналізацію і глобалізацію економічних зв’язків;

4) посилення інтеграційних процесів у політичній та соціальній сферах.

Міжнародні фінанси почали формуватися в період, коли:

• складалися перші ознаки міжнародних товарообмінних відносин;

• виникали зобов’язання сплатити данину;

• почала застосовуватись сплата контрибуцій, репарацій, різноманітних дарів тощо;

• почала розвиватися торгівля між купцями не тільки в межах певних держав, а й з іншими країнами;

• розроблялася монетна справа, карбування феодалами власних монет та їх просування;

• розвивалася міняльна та вексельна справи (міняли та міняльні контори обмінювали іноземні монети на місцеві й були посередниками під час платежів);

• стали надаватися перші грошові позики (поява банкірів).

Співробітництво тієї чи іншої країни з міжнародними кредитно-фінансовими структурами здійснюється через міжнародні організації універсального характеру системи ООН; міжнародні кредитно-фінансові інституції, такі як Міжнародний валютний фонд та група Світового банку; міжнародні організації регіонального характеру – регіональні банки розвитку та ін.

Крім того, активний процес регулювання міжнародних фінансів здійснюється сьогодні через щорічні наради "великої сімки" (нині – "велика вісімка"), яка приймає найбільш важливі стратегічні рішення; Паризький клуб, який об'єднує державних кредиторів, котрі регулюють і уніфікують підходи кредиторів до того чи іншого боржника; Лондонський клуб, який об'єднує найбільших приватних кредиторів, котрі виробляють спільну політику приватних комерційних банків стосовно боржників і т. ін.

Валютний ринок являє собою сферу торгівлі особливим товаром – валютою.

Його суб’єктами є:

• банки;

• брокерські фірми;

• дилерські контори;

• валютні біржі.

Валютний ринок структурується за двома ознаками:

1. Залежно від обсягу валютних операцій та переліку валют, що виставляються на торги, розрізняють:

• світові,

• регіональні;

• національні валютні ринки.

Світовими центрами валютного ринку є Лондон, Париж, Токіо. Перелік валют, що виставляються тут на торги, досить широкий. На регіональних і національних ринках здійснюються торги з обмеженого переліку найважливіших валют.

2. За характером торгівлі валютний ринок поділяється на:

• організований, який забезпечується через торгівлю на валютних біржах,

• міжбанківський, який функціонує на основі укладення угод між комерційними банками, що є основними суб’єктами валютного ринку.

Нині у світі переважає міжбанківський валютний ринок.

Установлення співвідношення грошових одиниць різних країн на валютних, як і на будь-яких інших, ринках відбувається під впливом двох основних чинників – попиту і пропозиції. Особливістю валютного ринку є те, що як товаром, так і платіжним засобом, є гроші.

Валютний курс, що складається на валютному ринку, відображає врівноваженість попиту і пропозиції. Результат торгів – обсяг купівлі тієї чи іншої валюти порівняно з її обсягом, виставленим на продаж, характеризує задоволення попиту чи недостатність пропозиції. У разі задоволення попиту на іноземну валюту курс національної валюти залишається стабільним, при недостатності пропозиції – падає, за надмірної пропозиції – зростає. Саме тут і проявляється роль центрального банку, який для підтримки стабільного курсу національної валюти проводить валютні інтервенції.

Вплив на курс валют здійснюється також через систему валютного регулювання. Політика валютного регулювання кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі.

Валютне регулювання здійснюється через:

1. порядок визначення валютного курсу та його регламентування, здійснення валютних операцій суб’єктами валютного ринку

2. порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валюти,

3. порядок проведення міжнародних розрахунків.

Основою валютного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випадків кожна країна заінтересована в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність її як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак за певних умов може проводитися політика як на зниження (девальвація), так і на зростання (ревальвація) курсу національної валюти.

Способи регулювання валютного курсу:

1) установлення валютного коридору, тобто мінімального й максимального рівня обмінного курсу, є, по суті, напівадміністративним.

2) участь центрального банку в торгах.

При необхідності підтримання курсу національної валюти центральний банк може проводити валютні інтервенції, тобто виставляти на торги додаткову масу іноземної валюти, а при необхідності утримання курсу певної іноземної валюти, навпаки, скуповувати її. Крім того, центральний банк як емісійний центр країни може впливати на обмінні курси через регулювання грошової маси національної валюти. Обмеження обсягу національної валюти зменшує її пропозицію в обміні на іноземну й тим самим сприяє утриманню курсу. Навпаки, емісія грошей веде до розширення пропозиції національної валюти і таким чином до зниження її курсу.

Політика зниження рівня курсу національної валюти вигідна тоді, коли в даній країні експорт переважає імпорт. У цьому разі доходи підприємств експортерів у національній валюті зростатимуть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємство отримає більше національної валюти. Прикладом такої політики у 80-ті роки була постійна девальвація японської єни відносно американського долара.

Політика на зростання курсу національної валюти доцільна тоді, коли переважає імпорт товарів і послуг. У цьому разі витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпортерів від завищеного курсу над втратами експортерів.

Необхідність установлення реальних курсів валют врешті-решт привела до встановлення системи міжнародного валютного регулювання, для чого була створена спеціальна фінансова інституція – Міжнародний валютний фонд.

Оподаткування зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародне податкове право розповсюджується на сферу міжнародних відносин та зовнішньоекономічні угоди.

Податковий суверенітет є правом будь-якої держави встановлювати будь-які податки на будь-які джерела доходів, що пов’язані з цією державою, та проводити власну податкову політику в своїх національних кордонах.

Податкова юрисдикція – територія, на якій діють відповідні податкові закони.

Податковий доміциль – сукупність певних ознак, що необхідні для визнання фізичних або юридичних осіб платниками податків. Для юридичних осіб – це місце знаходження або місце реєстрації; для фізичних – громадянство, прописка.

Подвійне міжнародне оподаткування виникає, якщо один платник податків оподатковується схожими податками відносно одного і того самого об’єкту оподаткування в двох або більше юрисдикціях за один і той самий період часу.

Переваги оподаткування зовнішньоекономічної діяльності:

1. Використовується різниця в податкових ставках, пільги, більш ліберальні закони

2. Виникає можливість одержати капітал та доходи в країнах із сприятливим податковим кліматом

Податкові ризики пов’язані із змінами в податковій політиці певної держави, введенням нових форм оподаткування, змінами ставок прибуткового податку, введенням нових мит, відміною податкових пільг та ін. Податкові ризики не страхуються.

Основні властивості офшорних центрів:

1. надання податкових пільг або взагалі звільнення від оподаткування діяльності нерезидентів на території офшорного банківського центру;

2. рух капіталів взагалі або майже не регулюється;

3. угоди, що здійснюються в цих центрах, мають міжнародну основу і не зачіпаються внутрішньою економічною або фінансовою політикою держави;

4. ці центри мають високоефективні місцеві та міжнародні засоби зв’язку та транспортну інфраструктуру;

5. офшорні центри існують в умовах внутрішньої політичної стабільності та забезпечують таємницю угод;

6. обов’язкова наявність ефективно функціонуючої банківської системи та міцних центральних банків;

7. основною мовою на цих територіях є англійська;

8. офшорні центри легко доступні та розташовуються в часових поясах, де знаходяться найважливіші фінансові та товарні ринки світу;

9. ці центри повинні мати висококваліфіковану робочу силу;

10. офшорні центри повинні мати добрі стосунки з фінансовою владою промислово-розвинутих країн.

Ключовими офшорними фінансовими центрами є Лондон, Карибський басейн, Панама, Гонконг, Сінгапур, Швейцарія, Нью-Йорк та Бахрейн.

Основні типи офшорних центрів:

1. Нью-Йоркський тип передбачає наявність спеціальних формально встановлених домовленостей з такими авторитетними фінансовими центрами як Токіо, Нью-Йорк та Сінгапур. На цих ринках встановлюються спеціальні рахунки, що звільнені від обмежень, що відносяться до внутрішнього фінансового ринку (наприклад, резервні вимоги).

2. Лондонська модель передбачає, що міжнародні фінансові угоди звільняються від обмежень незалежно від того, здійснюються вони резидентськими або нерезидентськими учасниками ринку.

3. „Податкове сховище” передбачає, що угоди нерезидентських учасників ринку взагалі не оподатковуються. До цієї категорії відносять ринки Багамських та Кайманових островів.

Офшорні центри також можуть бути:

• операційними, що використовуються для активної банківської діяльності (Лондон);

• обліковими, де банківська діяльність не дуже інтенсивна, проводиться облік угод з метою одержання вигоди від низьких або нульових податків та високого ступеня секретності (Кайманови острови).

• Контрольна робота – тестування з дісципліни