Соціально-психологічне середовище організації

На керівника та його управлінську діяльність соціальне середовище впливає не тільки безпосередньо (прикладами, поведінкою), а й через засоби масової комунікації, закони, правила, моральні норми, звичаї, систему комунікацій організації. Взаємодія керівника та керованої ним установи із соціальним середовищем виражається в безпосередньому зв´язку і постійній залежності між ними, що впливає на зміст потреб керівника та його співробітників; у цілеспрямованих взаємовпливах особи й соціального середовища, що спричинює зміни кожного з них; у виникненні суперечностей і антагонізмів між соціальним середовищем і особою за відсутності в ньому умов для задоволення потреб особи; у впливі організації та належних до неї осіб на середовище і навпаки, що породжує зміни кожного з них; у виникненні суперечностей між організацією та учасниками управлінського процесу і середовищем за відсутності в ньому умов для ефективного функціонування організації. В цьому складному процесі соціально-психологічні чинники є надто важливими, оскільки соціально-психологічні параметри є складовими середовища.    Американський соціальний психолог Джекоб Морено (1892—1974), аналізуючи систему зв´язків суб´єктів і об´єктів соціальної взаємодії, довів, що психологічне благополуччя особистості залежить від її місця у системі міжособистісних відносин. їх структура визначається емоційними зв´язками, взаємними симпатіями й антипатіями, притяганнями й відштовхуваннями і є недоступною для зовнішнього спостереження. Всебічне дослідження цієї структури забезпечує метод соціометрії. Його результати не лише розкривають вплив керівника на підлеглих і на управління загалом, а й дають змогу скоригувати їх відносини (розв´язання конфліктів, подолання психологічних бар´єрів, суперечностей тощо) шляхом цілеспрямованої зміни становища особистості у структурі внутрігрупових відносин. Людина, група завжди належать до певного простору (простір цілей, відносин, функцій), зміна якого надає іншого значення всій системі зв´язків.    Соціальні психологи, розкриваючи природу соціального впливу, стверджують, що найвідчутнішим він є у сфері міжособистісних відносин, у спеціально створеному середовищі, сфері засобів масової комунікації. Відмінності між сферами впливу полягають у тому, наскільки вони є особистісними чи індивідуалізованими, а також у ступені, широті охоплення цільової аудиторії, на котру спрямований вплив.    Характеристики та особливості соціально-психологічного простору організації опосередковані або фізичним середовищем (величина, форма, відносне розташування частин), або системними властивостями організації (цілісність, структурність, автономія, функціональна однорідність частин). Поза соціальною діяльністю організації, відносинами і взаємодією людей соціально-психологічний простір не існує, він завжди має об´єктивні форми, що постають у системі певних оцінок, уявлень та образів. У ньому відбуваються основні якісні переходи (“ізоляція — контакт — наближення”, “суперництво — опозиція — конфлікт” тощо), формування позицій і диспозицій учасників взаємодії та ін. Завжди для процесу взаємодії чи боротьби, кооперації чи конфлікту необхідний простір, який по-своєму сприймає, оцінює і розуміє кожен належний йому суб´єкт.    Соціально-психологічний простір організацій характеризують такі його властивості (В. Казміренко): — ієрархічна і багатозначна структурованість (соціально-психологічний простір є простором намірів і цілей, відносин і позицій, взаємозв´язків і взаємозалежностей); — відносна статичність його соціально-психологічних параметрів (вони задаються ззовні й пов´язані з функціональними та соціотехнічними характеристиками організації); — суб´єктивне сприймання і різний ступінь суб´єктивної актуальності його величини, форми і місця (кожна особа організації на основі своїх статусних і рольових позицій є учасником системи взаємодії; насиченість функцій і професійний досвід створюють певний комплекс установок, умов, що опосередковують відмінності у суб´єктивному сприйнятті соціально-психологічного простору); — різні значення його комфортності як для окремої людини, так і для структурної одиниці, групи тощо.    Для виміру соціально-психологічного простору використовують такі параметри:    1. Цілісність. Вона охоплює міру рефлексивної однорідності, ізотропності (змінюваності), подібності способу життя і спрямованості на збереження організації як форми спільної діяльності і як умови життєдіяльності людей, об´єднаних єдиною структурою організаційних відносин. Властивість цілісності відтворює міру соціально-психологічної рівноваги. її засвідчують конкретні аспекти функціонування організації: — загальний рівень ідентифікації співробітників із організацією (причетність до цілей і завдань, наявність єдиних і спеціалізованих норм, зв´язок життєвих стратегій співробітників із перспективами і функціями організації); — наявність в організації механізмів адекватного оцінювання кожного й активізації їх участі в організаційній життєдіяльності; — наявність в організації традицій, форм їх закріплення, механізму збереження і передавання іншим поколінням; — розвиток традицій організації; — форми закріплення і збагачення досвіду організації; — координаційна цілісність, співзвучність управлінських рішень на різних рівнях; — колективні форми управління; — довіра до керівництва; — відсутність зайвих, штучно створених під структур; — розвиток механізмів стимуляції соціальної та організаційної активності, відповідальності та ініціативи; — формування механізмів соціального захисту, “патерналізм організації” стосовно своїх працівників і підструктур.    2. Структурність соціально-психологічного простору. Її характеризують об´єм, інтенсивність, складність взаємодії між елементами та їх композиціями. Рівень структурності соціально-психологічного простору організації тим вищий, чим більша кількість зв´язків, що відтворюють функціональні, рольові, статусні відносини, чим більша кількість цінностей, норм, різних аспектів організаційного досвіду залучена до взаємодії.    3. Автономія підструктур. Її визначають за рівнем (просторово-часова характеристика діяльності підрозділу з погляду його місця в системі зв´язків і відносин, взаємозв´язків і взаємозалежностей) і ступенем (кількість можливих варіантів вільного вибору, якими наділені складові організації в своїй діяльності та виборі засобів і способів досягнення мети).    У цьому контексті важливим є принцип взаємодії як обов´язкова й характерна ознака системи управління, оскільки поза взаємодією компонентів системи управління нова якість навіть немислима, а це може спричинити руйнацію системи.

   Взаємодія — процеси впливу об´єктів один на одного, їх взаємна зумовленість, породження одним одного і зв´язок.

   Особливістю взаємодії є причинна зумовленість: кожна із взаємодіючих сторін є причиною і наслідком одночасного зворотного впливу протилежної сторони. У процесі взаємодії реалізується не тільки соціальний, а й психологічний контакт, пов´язаний із психічним станом об´єктів. Цей контакт виражається у взаємосприйманні, взаєморозумінні або нерозумінні, несприйманні.    В управлінській діяльності керівника взаємодія виявляється у таких видах відносин: — “керівництво — підкорення”. Керівник сам приймає рішення, намагається показати свою професійну перевагу; — “керівництво — партнерство (співробітництво)”. Передбачає наявність загальних ознак спільної діяльності: єдиної цілі й загальної мотивації (спонукання працювати разом); розподіл діяльності на функціонально пов´язані складові й розподіл їх між учасниками; об´єднання індивідів та індивідуальних діяльностей тощо.    Управлінська діяльність керівника відбувається у просторі й часі, враховує культурний контекст. Тому культура управління є одним із вирішальних чинників впливу на свідомість, вчинки, помисли і бажання підлеглих, її рівень зумовлюють усі аспекти управлінського процесу, передусім знання національно-психологічних особливостей його учасників.