5. Підприємці та менеджери – їх характерні риси та відмінності.

Менеджер – управлінець ринкової орієнтації, який активно впроваджує ефективні ідеї господарювання. Нововведення та досягнення НТП, виважено враховує зміни в міжнародних відносинах, своєчасно впливає на динаміку попиту і пропозиції, вміло перебудовує господарську систему.

Підприємець – людина, яка готова йти на ризик, нововведення, новаторство, зміни в організації, регулює процес створення нового,несе фінансову ініціативу, моральну та соціальну відповідальність. Отримує грощовий дохід та задоволення від досягнень, розвиває власну справу на засадах вкладення власних коштів і залучення матеріальних цінностей.

Відмінності між менеджером та підприємцем:

1. Формальний статус: М-є найманою робочою силою, залученою на певних умовах для здійснення упр діяльності; П - започатковує певну справу, відкриває підприємство, виступає в ролі власника,засновника;

2. Виробничо-госп діяльність: М – зорієнтований на виконання плану і досягення ефективності наявних у його розпорядженні ресурсів; П – зорієнтований на пошук нових можливостей;

3. Здійснення задуманого: М- приймає рішення та забезпечує його виконання; П – ризикує, тобто може замінити ідею яка виявляється нежиттєздатною;

4. Залучення ресурсів: М – залучає ресурси з метою забезпечення роботи підрозділів, тому зацікавлений у їх нагромадженні; П – залучає ресурси для досягнення визн мети, виявляє гнучкість, використовує оренду, кредит, лізинг;

5. Матеріальний інтерес: М – отримує за свою роботу зар плату; П- є власником або розпорядником ресурсів і майна організації, бере участь у прибутках, отримує дивіденди.

6. Ставлення до побудови організації: М – використовує організаційну структуру управління, яка склалась і має ієрархічну природу; П – надає перевагу горизонтальним оргструктурам, які опирають на неформальні зв`язки.

6. Еволюція менеджменту як науки. Підходи до менеджменту на засадах різних шкіл.

В історії менеджменту чітко окреслюється 6 основних етапів його розв:

1. Розвиток науки про управління людьми в процесі вир;

2. Формування управлінських механізмів на засадах розв людських стосунків;

3. Побудова системи упр орієнтованих на ринок;

4. Активне застосування кількісних методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх упр рішень;

5. Формування системних ситуаційних підходів;

6. Комп`ютеризація упр ресурсів і процесів;

1. Цей етап характеризується розвитком шкіл наукового управління, "фордизму" та класичної (адміністративної) школи управління тощо. 

Школа "фордшму" (1899-1945 pp.)- її засновник Генрі Форд розробив теорію, в основу якої покладено ідею потокового масового виробництва. Відповідну систему управління називали "терором машини". Форд, який спочатку працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а потім став її власником, сформував механізми чіткого контролювання і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування. 

Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 pp.) започаткована французьким промисловцем Анрі Файолем. На думку американських істориків менеджменту, А. Файоль був найвидатнішою особою, яку Європа дала науці управління в першій половині XX століття. Файоль першим сформулював універсальні управлінські функції: планування, організування, мотивування та контролювання. Промисловець був переконаний, що ці функції точно відображають сутність процесу менеджменту. Більшість сучасних підручників з менеджменту (включаючи і цей) досі використовують цю основу, і менеджери-практики погоджуються, що ці функції є найважливішою частиною їхньої роботи. 2. Адміністративні методи управління – методи прямого впливу на керований об’єкт і однозначного вирішення відповідної господарської ситуації, що мають обов’язкову силу для виконання. 3. Основні форми влади та впливу Зміни у середовищі функціонування організації (зокрема, у рівні освіти керівника і підлеглих, їх фінансовому стані тощо) зменшують можливості впливу на підлеглих за допомогою традиційних форм влади.

2. Школа людських відносин і поведінських наук, засновниками якої є Е.Мейо, М.Фоллєт, Д. Мак-Грегор та ін., і яку слід характеризувати як менеджмент людських ресурсів бо представники цієї школи перенесли центр уваги в управлінні з його задач на його сприйняття людиною і тому вона базується на досягненнях наук про людську поведінку, тобто на соціології і психології.

3. Однією з передумов формування цього етапу було виникнення на підприємствах проблем перевиробництва, спричинених незабезпеченим попитом. Системи управління людьми, створені орієнтованими на ринок упр школами почали застосовувати маркетингові концепції.

4. Особливість цього етапу полягає в широкому застосуванні в менеджментв математики.

5. А нова парадигма заснована на процесному, системному та ситуаційному підходах до управління.  Процесний підхід. Ще представники школи адміністративної управління намагалися описати функції менеджера, однак розглядали їх як незалежні одна від одної. На противагу цьому сучасний процесний підхід розглядає управління як цілісну діяльність, що складається із взаємопов’язаних функцій. А системний підхід базується на тому, що організація розглядається як відкрита система, головні передумови успіху системи шукаються не всередині, а поза нею, тобто успіх пов'язується з тим, наскільки вдало фірма пристосується до свого зовнішнього (оточення) - економічного, науково-технічного, соціально-політичного тощо. В основі системного методу пізнання лежить поняття системи як цілісності, що складається із взаємопов’язаних частин, кожна з яких робить свій внесок у характеристики цілого – системи.