3. Лінгвістична відносність. Гіпотеза Сепіра-Уорфа. Знак, значення, смисл.

Лінґвісти́чна відно́сність — концепція, тісно пов'язана з лінґвістичною філософією та герменевтикою, що має за свою основу твердження про існування у кожній мові відмінних ознак, які є характерними лише для неї і не зустрічаються у інших мовах. Як наслідок, існування у кожній мові подібних особливостей, є прикладом індивідуальності, унікальності та певної відчуженості носіїв цієї мови як семантичної системи від носіїв інших систем. У той же час, оскільки семантика є способом вираження певного змісту, усе сказане вище про мову є водночас справедливим і про мислення, світогляд та світосприйняття педставників культури, у межах якої мова існує. Теорія лінгвістичної відносності є однією з варіацій гіпотези Сапіра-Уорфа.

Гіпотеза Се́піра-Во́рфа (англ. Sapir-Whorf hypothesis), гіпотеза лінгвістичної відносності - концепція, розроблена в 30-х роках XX століття, згідно з якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності.

Передбачається, що люди, які говорять різними мовами, по-різному сприймають світ і по-різному мислять. Зокрема, ставлення до таких фундаментальних категорій, як простір і час, залежить в першу чергу від рідної мови індивіда; з мовних характеристик європейських мов (так званого «середньоєвропейського стандарту») виводяться не тільки ключові особливості європейської культури, але і найважливіші досягнення європейської науки (наприклад, картина світу, відображена в класичній ньютонівській механіці). Автором концепції є американський етнолінгвіст-любитель Б. Л. Ворф; ця концепція була співзвучна деяким поглядам найбільшого американського лінгвіста першої половини XX століття Е. Сепіра (надавав Ворфу підтримку) і тому зазвичай називається не «гіпотезою Ворфа», а «гіпотезою Сепіра -Ворфа ». Подібні ідеї раніше висловлював і Вільгельм фон Гумбольдт.

У своєму найбільш радикальному формулюванні гіпотеза Сепіра-Ворфа в даний час не має прихильників серед серйозних професійних лінгвістів. Дані мови Хопі, на які спиралися багато висновків Ворфа, як вказували фахівці з мов північноамериканських індіанців, можуть інтерпретуватися по-різному. Сама можливість впливу мовних категорій на сприйняття світу є предметом активної дискусії в етнолінгвістиці, психолінгвістиці та теоретичній семантиці.

Одним із стимулів створення в 1950-х роках штучної мови логлан була спроба перевірити дану гіпотезу на практиці. У спільноті найбільш динамічно розвивається ідіома цієї мови - ложбана - ідея його використання для перевірки цієї гіпотези регулярно обговорюється.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий об'єкт, який виступає в процесах пізнання та спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета, явища, дії або події, і використовується для одержання, зберігання, перетворення та передачі інформації.

Знак сприймається як носій певного смислу, значення, інформації. Знаки поділяють на природні та штучні. Загальні властивості знакових систем вивчає семіотика.

Знаки представляють собою двосторонню сутність. З одного боку, він є матеріальним (тобто має план вираження), з іншого — він є носієм нематеріального смислу (план змісту).

Сукупність знаків утворює знакову систему.

Американський вчений Чарльз Пірс вважав, що знак або копіює об'єкт (іконічний знак), або на нього вказує (індексальний знак), або його символізує, перебуваючи з ним в умовному зв'язку (знак-символ). Відповідно до цього ним була створена класифікація знаків за трьома групами:

1. Іконічні знаки — дія яких заснована на фактичній подібності до означуваного об'єкта (план вираження схожий на план змісту), тобто знак копіює об'єкт (портрет, фотографія, географічна карта, зліпки, відбитки, сліди тощо).

2. Індексальні знаки (індекси, знаки-прикмети) — дія яких заснована на реальній суміжності знака та означуваного об'єкта (план змісту частково або побічно пов'язаний із планом вираження). Прикладами таких знаків є дорожні знаки (наприклад, зображення двох ліній, що звужуються, сигналізує про звуження дороги попереду), дим є прикметою вогню, тремтіння — прикмета страху або холоду тощо

3. Знаки-символи (умовні, конвенціональні знаки) — дія яких заснована на умовному, встановленому «за домовленістю» зв'язку між знаком та означуваним об'єктом (план вираження не має нічого спільного с планом змісту). Це більшість слів будь-якої мови (слово «стіл» не схоже на самий стіл, на відміну від зображення стола), жести тощо.

Основні властивості знаку:

• властивість інформативності — знак повинен нести смислову інформацію про означуваний об'єкт;

• властивість перцептивності — знак повинен бути доступним для сприйняття адресатом.

Процес, в якому щось функціонує як знак, називається знаковим процесом або семіозисом.

Цей процес (згідно з традицією, що сягає часів Стародавньої Греції) розглядається з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них:

1. знаковий засіб (те, що виступає знаком);

2. значення (те, на що вказує знак);

3. інтерпретатор (той, хто сприймає знак);

4. інтерпретанта (дія, поведінка, реакція того, хто сприймає знак).

Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує на щось для когось».

Розглянемо для прикладу таку ситуацію: викладач читає лекцію з логіки студентам юридичного факультету.

З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:

1. знаковий засіб — текст лекції;

2. значення — зміст лекції;

3. інтерпретатор — студенти, присутні на лекції;

4. інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).

Основним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два основних типи значення знака: